Testimony 1221

Testimony 1221

2022-10-23

The war started when my husband and I slept in bed. I woke up from the explosions and woke him up; for a long time, we could not understand what was happening because we could not believe that what everyone had been talking about for so long had happened. Before the war, I often had realistic dreams about her. It was terrifying; my body shook, and I couldn't calm down. We sat in a stupor for a long time, read the news, corresponded with friends and parents, and tried to understand what to do; many people were already going somewhere. When the day came, we went to the store, to the gas station, then to my parents (my parents also live in [CITY], but a little closer to Russia); the explosions were far away then; it was not so scary anymore, because we thought that everything would end soon, then it turned out that at that time they were trying to capture our region. Together with my parents, we went to the basement of the school; it was not equipped at all, then there were a lot of people there, and we understood that in case of a hit, it would be a mass grave. From there, in the evening, we went to my husband's sister; there was an underground parking lot. We had no belongings with us at all, only money and documents and a spare sweater; I took underwear and laptops for my husband and me, and my parents took food. We thought we would return home the next day. But then the shelling started so hard that we hadn't left the house since we got there. The first days I didn't sleep at all; I was afraid to fall asleep; I think that because of adrenaline, cortisol, etc., I lasted for a while, then I fainted; food didn't stick, and water didn't either. Just a constant feeling of fear and anticipation of death. One day, we calculated that from to in the morning, there was a lull, my father and my husband went to the store, and the shelling began, then many people died who went out to get water or bread. Thank God they lived; the shells flew over their heads. It was degrees in the parking lot, but going up to the apartment was scarier; we once had a shootout behind the house, probably when the Russians entered the city. Many moments were simply erased from memory. Once, m from us, a vacuum bomb fell; we thought it hit the house, plaster was falling in the parking lot, and it was deafening. On March , we left without our belongings; it was hazardous to follow them; one family left our house a day before us, a shell hit their car, and they were all burned. March was one of the terrible days in the city; then my parents' house was shelled with artillery, many apartments burned down, people died, the house we stayed in for a week was also damaged, something flew under the house, and cars caught fire. It was scary to drive; it was even scarier to stay; we drove for a long time because of traffic jams. Then we finally got to western Ukraine; I washed properly for the first time and saw myself in the mirror; I lost a lot of weight; I was only skin and bones. Then I immediately joined the [CITY] volunteer organization, worked in it through a laptop, and coordinated the delivery of food around the city to people; the work was very lot, and it was kind of distracting. Then my husband left, then my father. I see my husband once every - months; I haven't seen my dad for months; he works in the city. I was in an extreme depression, and I am still gradually coming out of it. I was and still am afraid for my loved ones. It was difficult to get out of bed, to force myself to go outside. I tried to distract myself, read, and draw, but I couldn't help worrying about everything; I read the news /, and I got up at night and read. Now the situation in the city is much calmer; I am working on myself and feeling better. But still, inside, it seems to be pressing on the chest; this feeling does not go away, this feeling of pain for every dead and wounded person, for everyone who, like us, is forced to flee from home, who, like my mother and I, lives far from home and does not see their husbands for months, for the children who have to go through it. It affected my psyche a lot. It is difficult for me to live a full, happy life because now it is impossible; I cannot write a thesis that I have to defend next year, I cannot plan my life, and I cannot be with my friends because everyone is in different cities, I cannot start a new life in another city, because I want to go back to mine, to be safe there. As a result, all this time, I exist waiting for the old life, and this pain inside, it seems that it will never go away.

Війна застала нас удома, коли ми з чоловіком спали у ліжку. Я прокинулася від вибухів, розбудила його, ми довго не могли зрозуміти, що відбувається, тому що не могли повірити, що трапилося те, про що так довго всі говорили. Перед початком війни мені часто снилися реалістичні сни про неї. Було дуже страшно, тіло трусило, я не могла заспокоїтись. Ми довго просиділи в ступорі, читали новини, списувалися з друзями та батьками, намагалися зрозуміти, що робити, багато людей вже тоді кудись їхали. Коли настав день, ми поїхали в магазин, на заправку, потім до моїх батьків (батьки живуть теж на [МІСТО], але трохи ближче до Росії), вибухи тоді були десь далеко, вже не було так страшно, бо ми думали, що скоро все закінчиться, потім виявилося, що у цей час намагалися захопити нашу область. Разом з батьками ми пішли до підвалу школи, він був зовсім не обладнаний, потім там стало дуже багато людей, ми зрозуміли, що в разі влучення, це буде братська могила. Звідти ввечері ми поїхали до чоловікової сестри, там був підземний паркінг. У нас із собою взагалі не було речей, тільки гроші і документи, по запасній кофті, нам із чоловіком я взяла білизну та ноутбуки, батьки взяли їжу. Ми думали, що повернемось додому наступного дня. Але потім почалися такі сильні обстріли, що ми не виходили з дому з того часу, як туди приїхали. Перші дні я взагалі не спала, я боялася заснути, думаю, що через адреналін, кортизол і т.д., я протрималася якийсь час, потім я вже непритомніла, їжа не лізла, вода теж. Просто постійне почуття страху та очікування смерті. В один день ми вирахували, що з до ранку затишшя, тато з чоловіком поїхали в магазин, а почався обстріл, тоді загинуло дуже багато людей, які вийшли за водою чи хлібом. Слава Богу, вони залишилися живі, снаряди летіли в них над головою. У паркінгу було градусів, але підніматися в квартиру було страшніше, за будинком у нас раз була перестрілка, мабуть, коли росіяни зайшли до міста. Багато моментів просто стерлися з пам'яті. Одного разу, за м від нас, впала вакуумна бомба, ми думали, що потрапило в будинок, падала штукатурка в паркінгу і було дуже гучно. березня ми виїхали, без речей, за ними було дуже небезпечно їхати, одна сім'я виїхала з нашого будинку за день до нас, їм потрапив снаряд у машину, усі згоріли. березня був одним із жахливих днів у місті, тоді будинок батьків обстріляли артилерією, багато квартир згоріло, люди загинули, будинок, у якому ми перебували тиждень, теж постраждав, прилетіло щось під будинок та спалахнули машини. Їхати було страшно, залишатися ще страшнішим, їхали дуже довго через пробки. Потім нарешті дісталися західної України, я вперше нормально помилася та побачила себе у дзеркало, я дуже схудла, буди тількі шкіра та кістки.Потім одразу приєдналася до [МІСТО] волонтерської організації, працювала в ній через ноутбук, координувала розвоз їжі по місту людям , роботи було дуже багато, це якось відволікало. Потім поїхав чоловік, потім тато. Я бачу чоловіка раз на - місяці, тата не бачила місяців, він працює у місті. Я була в дуже сильній депресії, і досі поступово з неї виходжу. Мені було і є страшно за своїх найближчих. Було важко підвестися з ліжка, змусити себе вийти надвір. Я намагалася відволікатися, читати, малювати, але не могла не перейматися за все, читала новини /, вставала вночі і читала. Зараз ситуація в місті набагато спокійніша, я працюю над собою і почуваюся краще. Але все одно всередині ніби тисне на груди, це почуття не минає, це почуття болю за кожного загиблого і пораненого, за кожного, хто, як ми, змушений тікати з дому, хто, як ми з мамою, живе далеко від дому і не бачить своїх чоловіків місяцями, за дітей, яким це доводиться переживати. Це дуже позначилося на моїй психіці. Мені важко жити повноцінним щасливим життям, тому що зараз це неможливо, я не можу писати дисертацію, яку мені захищати наступного року, не можу планувати своє життя, не можу перебувати в колі своїх друзів, бо все по різних містах, не можу почати жити заново в іншому місті, тому що хочу повернутися до свого, щоб там було безпечно, в результаті весь цей час я просто існую в очікуванні колишнього життя, а цей біль усередині, здається, що ніколи не пройде.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.