Testimony 1212

Testimony 1212

2022-10-23

I live in [CITY]; when the war started, there was heavy shelling of the cities, I live on the outskirts, so the shelling was frequent and robust. I prayed during the shelling. Only a few shops were open. It was difficult even to buy bread, there was no electricity, and there was no communication either. I don't know how my relatives lived in [CITY], [CITY], and [CITY]. To charge my phone, I went to an acquaintance in another district, and the connection appeared there. It was hard for the relatives, too, they were worried, and I was worried for myself and them. Very hard when there was no information, there was constant shelling, waiting was tough, and insomnia appeared. I went to visit my teacher, who is years old. She lives alone, and of course, it was difficult for her. I didn't want to go somewhere far away, and I didn't want to leave my hometown. When I learned that trains started going to [CITY], I went to my relatives, who sheltered me in a private house. This stove needed to be heated with firewood; it was hard, but after the heavy shelling, it was great, it was quiet, and the shops were open. It already seemed like a luxury after living in [CITY]. I really want to return to a peaceful life, work and not be afraid of shelling. I want children to go to school, not to sit in basements, to work, not to wait for humanitarian assistance. Now constant shelling in [CITY] continues, destroying the city and infrastructure; practically all people have problems with their nervous systems. You do not wish such an experience on anyone when you are constantly waiting for shelling; people are dying, air raid sirens sound in the city, and people need a peaceful life. Forget this. It is unlikely to work of powerful explosions, fear, and abandoned animals on the streets; animals were abandoned because, at the beginning of the war, they did not allow animals on evacuation trains. Now living in the city is improving, but the shelling continues. I often go to [CITY] because I miss things. People try to help each other. In the fall, I want to return to a peaceful life, stop waiting for shelling, read reports about the victims, and live in peace. It is impossible to forget such a thing. My grandmother often told me about the war, one grandfather died in the war in , and the second one went missing. I never thought that I would have to go through such a thing.

Я живу в [МІСТО], коли почалася війна, були сильні обстріли в містах; живу на околиці, тому обстріли були частими й сильними, під час обстрілу молилася; дуже мало магазинів працювало, складно навіть хліб було купити, не було електроенергії, зв'язку теж не було. Не знала, як справи у родичів, які жили в [МІСТО, МІСТО, МІСТО]. Для того, щоб зарядити телефон, ходила до знайомих в інший район, там і зв'язок з'являвся, родичам теж було важко, вони переживали, я хвилювалася за себе і за них, дуже важко, коли немає інформації, постійні обстріли, очікування - це дуже важко, з'явилося безсоння, ходила провідувати свою вчительку, якій років, вона живе сама, і, звісно, їй було важко. Їхати кудись далеко не хотілося, не хотіла залишати рідне місто, щойно дізналася, що почали ходити електрички до [МІСТО], поїхала до родичів, які дали притулок, приватний будинок, піч, яку потрібно топити дровами, було важко, але після сильних обстрілів дуже класно було, тихо і працювали магазини, це вже здавалося розкішшю після життя в [МІСТО]. Дуже хочеться повернутися до мирного життя, працювати і не боятися обстрілів. Хочеться, щоб діти ходили до школи, а не сиділи в підвалах, працювати, а не чекати гуманітарну допомогу. Зараз постійні обстріли в [МІСТО]тривають, руйнують місто, інфраструктуру, практично у всіх людей проблеми з нервовою системою, нікому не побажаєш такий досвід, коли постійно чекаєш на обстріл, гинуть люди, звучить повітряна тривога в місті, людям потрібне мирне життя...Забути таке навряд чи вийде, потужні вибухи, страх, покинуті тварини на вулицях, тварини були кинуті, тому що на початку війни не пускали в евакуаційні поїзди з тваринами. Зараз життя в місті налагоджується, але обстріли тривають, я часто їжджу до [МІСТО], бо сумую, по речі; люди намагаються допомагати одне одному, восени хочеться повернутися до мирного життя, перестати чекати на обстріл, читати зведення про потерпілих, жити в мирі. Забути таке неможливо, мені бабуся часто розповідала про війну, загинув на війні в році один дід, пропав безвісти другий, ніколи не думала, що доведеться пережити таке мені.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.