Testimony 1203

Testimony 1203

2022-10-23

At the beginning of all the events, I could not even believe that this was possible. I attended work for two more days: we prepared fire extinguishers and called parents and employees. I worked as a psychologist in a kindergarten. After two days, a terrible realization began that I have three men at home (two sons and a husband), and we never stocked up on food in advance. And there was nothing in the shops. And terrible days began under the rumble of explosions from in the morning in the queues for gray with bran flour kg in hand. And my children stayed at home, and you don't know where to run. My husband was still working. And then the tanks in the city and our men on them with their bare hands. Constant sirens... And when the mayor was kidnapped, everything stopped; there were no more sirens. But they entered the city... We understood that we had nowhere to live and bought an apartment only half a year ago. But we were responsible for the children. They needed to study, and in general, it was terrifying. And one day, my husband came into the room and said: "I found fuel; we're leaving tomorrow!" We went to visit our parents in a neighbouring village. We took the cat and the rat. We left home in April. The road was terrible. More than a dozen checkpoints burned out cars along the road. The cars were going one after the other; it was impossible to turn or overtake. They said everything was mined. And when we heard "Good evening" from our soldiers in the evening, we realized that we had done it. We broke free. We stayed in the regional center for several days and even celebrated our son's birthday. They went to the station, found out where the trains were going and didn't know what to do next. The eldest son has to enter university in a year. There were big plans; he is an excellent student and Olympian. The man said that the children should be taken abroad. It is hazardous here, and you should not miss the chance to teach your child. We did not know where to go. There was no money because they had recently bought an apartment and renovated it. When the children and I were leaving, it was raining terribly, and we cried even harder. But we hoped that we would not be for long. And now, my children have not seen their father, grandmother and grandfather for the seventh month. The husband left his -year-old mother in the occupied city. Life has stopped... My children cannot and do not want to adapt to a foreign country. We are waiting for my husband to say: "Come back. It's all over"...

На початку всіх подій я навіть не могла повірити в те, що це можливо. Ще два дні відвідувала роботу: готували вогнегасники, обдзвонювали батьків і співробітників. Працювала психологом у дитячому садочку. Через два дні почалось страшне розуміння того, що в мене вдома троє чоловіків (двоє синів і чоловік) і ми ніколи не запасалися продуктами наперед. А в магазинах вже нічого не було. І почались страшні дні. Під грохіт вибухів з ранку в чергах за сірим з висівками борошном по кг в руки. А вдома залишалися діти і ти не знаєш, куди бігти. Чоловік ще працював. А потім танки у місті і наші чоловіки на них з голими руками. Постійні сирени... А коли викрали мера все завмерло, сирен більше не було. Але в місто зайшли вони... Ми розуміли, що виїжджати нам нікуди, ми тільки пів року назад купили квартиру. Але ми відповідали за дітей. Їм потрібно навчатися і взагалі було дуже страшно. І одного разу чоловік зайшов в кімнату і каже: ,,Я знайшов паливо, ми завтра їдемо!" Ми поїхали до батьків у сусіднє село. Відвезли кішку і криску. У квітні місяці ми виїхали з дому. Дорога була страшною. Більше десятка блокпостів, згорілі машини вздовж дороги. Машини йшли одна за одною, звертати і обганяти не можна було. Казали все заміновано. І коли ми ввечері почули від наших солдатиків ,,Доброго вечора" ми зрозуміли, що ми це зробили. Ми вирвались. Декілька днів ми перебували в обласному центрі, навіть відсвяткували день народження сина. Їздили на вокзал, дізнавалися куди їдуть поїзди і не знали що робити далі. Старшому сину треба через рік вступати до вишу. Були великі плани, він відмінник і олімпіадник. Чоловік сказав, що дітей треба вивозити за кордон. Тут дуже небезпечно і не можна втрачати шанс навчати дитину. Куди їхати, ми не знали. Грошей не було, бо нещодавно купили квартиру і відремонтували її. Коли ми з дітьми від'їзджали, йшов страшний дощ і ми плакали ще сильніше. Але ми сподівалися, що ми не надовго. І ось вже сьомий місяць діти не бачать батька, бабусі та дідуся. В чоловіка в окупованому місті залишилась річна мати. Життя зупинилось... Діти не можуть і не хочуть адаптовуватись у чужій країні. Чекаємо, коли чоловік скаже: ,, Повертайтеся, все скінчилось"...

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.