Testimony 1184

Testimony 1184

2022-10-22

For me, a full-scale war was the second experience of suffering from military operations. I had already moved from [CITY] after the war. Then I just finished university. I had plans and hopes. But everything became a state of chaos. I had to go not only because of military operations but also because of the occupation and repression there. Because since , Russia and its criminal collaborators have been terrorizing Ukraine. What they implemented on February and beyond, they had already tried since . These years were not easy for me. I worked a lot and earned the things I needed. I often moved from one apartment to another, from one city to another. I also developed a small business of my own and invested resources in this as well. In , I returned to the Donetsk region, an unoccupied territory. Oh, consider this my big mistake. It was necessary to go immediately away from these war-torn regions and the border with Russia. For this, I cannot, as I say, forgive myself even now. On February , I had many work plans, my father's birthday... Before that, I didn't want to believe that this war would happen. No one spoke directly; everything seemed like some kind of political game; I believed that the armed forces would not allow this to happen. That this simply cannot be. It was another mistake - not to take it seriously. At night, when everything started, I had already put all the necessary things in one place, the available money and documents. This whole situation just killed me; it seemed to me that I was dying psychologically. I found out where the bomb shelter was and bought some food and medicine. My brain deceives - invents ideas that it will end soon - they will retreat, there will be negotiations, well, really, people can't go and do such a thing. And the main thing is why. My brain does not believe. I gathered my family (my parents are divorced) at home. I carried all my things with me, slept in my clothes, looked around and saw where the storage facilities were. I was thinking about evacuation routes. Powerlessness, panic and hopelessness grew. So I spent three weeks in the Donetsk region. Then I stopped eating and sleeping normally due to stress, and the shelling intensified. Then [CITY] began, and we lost contact with our sister. This was the last straw for me. I decided to go with my mother on the evacuation train. I could not gather my thoughts about where to go, why, and where to stop. How should I take my things, books, paintings, work materials... I couldn't think of anything. I had to leave everything. Running again with next to nothing. I know how it is. And again. This is another mistake of mine. And I could not think of who and how could help me in this. I just put them in bags. Significant ones - in boxes in the pantry so that it can save them. My father remained. A month later, he also decided to go to his relatives, but came under fire at the railway station - miraculously, he was not injured. We went to [CITY]. I lived there for three months in a kindergarten, then in the village in a house (the woman gave us a utility bill). Six months later, we managed to find an inexpensive apartment to rent. It's a good thing that I kept my job. (Although I couldn't work for the first months). In the Carpathians, you can have a good rest, and it partially helps me to overcome these stresses. All this became and is such a psychological trauma for me; it really seemed that even now, I would not get out of it. I am wrong from what I've been through. And from what's happening in general. Especially since so many people are dying. What angers me the most is this injustice, this inequality before the law in international justice.

Для мене повномасштабна війна стала другим досвідом потерпання від військових дій. Я вже переїжджала від війни з [МІСТО]. Тоді я тільки закінчила університет. Мала плани, надії. Але все набуло стану хаосу. Мені довелося їхати не тільки через військові дії, але й через окупацію та репресії там. Тому що з року Росія та колаборанти - злочинці роблять на території України терор. Те, що вони реалізували лютого й далі, вони до того спробували з . Мені нелегко було ці років. Я багато працювала, наживала необхідні мені речі. В мене були часті переїзди з однієї квартири на іншу, з одного міста в інше. Я також розвинула невеличку власну справу, вкладала ресурси ще й в це. У році я знову повернулася до Донецької області, на неокуповану територію. Зараза вважаю це своєю великою помилкою. Треба було зразу їхати подалі від цих поглинених війною регіонів та кордону з рашою. За це не можу, як сказати, себе пробачити і зараз. лютого в мене було багато робочих планів, день народження батька.. До того я до останнього не хотіла вірити, що буде ця війна. Прямо ніхто не говорив, все здавалося якоюсь політичною грою, вірила, що збройні сили не дозволять, що це станеться. Що цього просто не може бути. Це була ще одна помилка - не сприйняти це серйозно. Вночі, коли все почалося, я вже склала всі необхідні речі в одне місце, наявні гроші та документи. Вся ця ситуація мене просто прибила, мені здавалося, що я психологічно вмираю. Я дізналася де бомбосховище, закупили трохи їжі, ліки. Мозок обманює - вигадує ідеї, що це має скоро скінчиться - ось вони відступлять, ось будут перемовини, ну реально, не можуть же люди таке йти робити. А головне - навіщо. Мозок не вірить. Я зібрала родину (батьки розлучені) у себе вдома. Всі речі носила з собою, спала в одязі, оглянула, де які є сховища. Продумувала маршрути евакуації. Безсилля, паніка та безнадія зростали. Так я провела три тижні у Донецькій області. Потім від стресу вже перестала нормально їсти, спати, посилювалися обстріли. Тоді почався [МІСТО], ми втратили зв'язок з сестрою. Це стало для мене останньою краплею. Я вирішила їхати з мамою евакуаційним потягом. Я не могла зібратися з думками куди їхати, навіщо, де зупинятися. Як мені забрати свої речі, книги, картини, робочі матеріали... Я не змогла нічого придумати. Мені довелося все лишити. Знову бігти майже без нічого. Я знаю, як це. І знову. Це ще одна моя помилка. І не змогла придумати, хто і як в цьому міг мені допомогти. Я тільки склала їх в сумки. Особливо важливі - в коробки у комору, аби може це їх зберкже. Батько лишився. Через місяць він вирішив також поїхати до родичів, потрапив під обстріл на жд вокзалі - чудом не був поранений. Ми поїхали до [МІСТО]. Там я жила три місяці в садочку, потім в селі в будинку ( жінка нам сдала за комунальні). Через пів року нам вдалося знайти недорогу квартирку, щоб зняти. З хорошого, що в мене збереглася робота. (( Хоча перші місяці я не могла працювати). В Карпатах можна непогано відпочити і це мені частково допомагає долати ці стреси. Це все для мене стало і є такою травмою психологічною, дуже здавалося, що вже тепер я не вийду з цього. Мені погано і від того, що я пережила. І від того, що взагалі відбувається. Особливо, що гине стільки людей. Найбільше, що мене злить, це ця несправедливість,. Ця нерівність перед законом у міжнародному правосудді.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.