Testimony 1178

Testimony 1178

2022-10-21

My experiences about the war were, so to speak, "in stages." At first, there was a stupor and a lack of understanding of what to expect next, while at the same time believing that it would end very quickly. There was fear; the sound of sirens awakened anxiety inside. They were always "on guard," but inside me, there was, as it were, emptiness and simply not understanding what it was all about. I couldn't believe what was happening, my hands were starting to drop, and I was worried that my future was coming to an end. Then (beginning of May), the understanding that the war drags on for years, but the city begins to revive, and people try to go and live on, just like me. I already understand that it is necessary to somehow continue to live, to pull myself together. Most of my time (until the beginning of August), I was preparing for the exams. Rocket attacks began at night, which made it very, very scary to go to bed. Each missile strike was like the first time, terrifying and probably an animal fear inside, but I tried to control myself from the outside. In the morning, the whole city came alive like me, and at night we had to prepare both mentally and physically for actual horror. Strong apathy began at the end of August until today; my city is under constant rocket attacks, like our entire country. It hurts me that I am more or less safe, and my relatives, whom I love very much, are experiencing absolute horror, but emotionally I try to hold on, but inside, it is excruciating and empty. In conclusion, I can say that sometimes I do not feel alive, for example, as I was before the war. For me, these are entirely different people: me before and me during the war. Now I observe that I have become emotional; I constantly want to cry, both from good and bad news. I begin to "punish" myself for smiling as if there is no reason for it. But I try to hold on and move on, but I understand very well that inside I have become different and colder towards myself. However, I believe in victory and that the Ukrainian sun will rise!

Мої переживання щодо війни були так би мовити «поетапно» Спочатку був ступор і нерозуміння, чого можна чекати далі, водночас віра в те, що це закінчиться дуже швидко. Був страх, звук сирен пробуджував тривогу всередині. Завжди були «на сторожі», але всередині мене була, нібито пустота і просто нерозуміння, за що це все. Не могла повірити в те, що відбувається, руки починають опускатись, переймаюсь, що моєму майбутньому настає кінець. Далі (початок травня) розуміння, що війна затягується на роки, але місто починає оживати, люди намагаються йти і жити далі, так само як і я. Вже розумію, що треба якось жити далі, брати себе в руки. Більшу частину свого часу (до початку серпня) я готувалася до складання іспитів. Почалися ракетні удари вночі, через що лягати спати було дуже дуже страшно. Кожен ракетний удар був як вперше, дуже страшно і, напевно, тваринний страх усередині, але я намагалася контролювати себе ззовні. Вранці усе місто оживало як і я, а вночі ми були вимушені готуватися як морально так і фізично до справжнього жаху. Сильна апатія почалася з кінця серпня і до сьогоднішнього дня, моє місто під постійними ракетними обстрілами, як і вся наша країна. Мені боляче, що я у більш-менш у безпеці, а мої рідні люди, яких я дуже сильно люблю переживають справжній жах, але емоційно я стараюсь триматись, але всередині дуже боляче і пусто. Як висновок можу сказати, що іноді я не відчуваю себе живою, наприклад такою як була до війни. Для мене це зовсім різні люди: я до та я під час війни. Зараз спостерігаю за собою, що я стала емоційною, постійно хочеться плакати, як від хороших так і від поганих новин. Починаю «карати» себе за усмішку, нібито немає приводу до цього. Але стараюсь триматися та йти далі, але прекрасно розумію, що всередині я стала іншою, більш холодною до самої себе. Проте я вірю в перемогу і що зійде українське сонце!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.