Testimony 1175

Testimony 1175

2022-10-21

I lived in [CITY] and witnessed its occupation from the first week of the war. For two months, I was unable to leave the city due to shelling (although I really wanted to), and I felt like I was trapped. I saw enemy equipment and Russians on the streets of the city; for two months, every day and night, I heard the sounds of explosions and shooting. I heard about how people from [CITY] try to leave and die on the road. In the first months, there were problems with food and medicine in the city. I couldn't buy my blood pressure medicine and had a terrible headache for two weeks. Then my friends and volunteers helped to buy medicine. I was afraid to move through the streets of my native city. There were long queues for bread, and I was terrified of hunger, although I managed to buy food in the first days. Every day I heard that the Armed Forces were about to come to liberate us, so we had to prepare to sit in the basements, but there was still no offensive. There was no evacuation either; everyone left as best they could. I didn't have a car. I didn't know how to leave. Finally, I decided to go through Crimea and the Russian Federation to Georgia because this way was safer than going under fire to Kyiv. For two and a half days, I travelled by bus to [CITY] through an enemy country; it was challenging. After I left, I shuddered for another month at the slightest noise and was afraid of thunder, salutes and other loud sounds. I still sometimes have nightmares that I am back in [CITY] and cannot leave. I feel trapped. This feeling of being trapped is the most terrifying, even more, terrifying than explosions. There was nowhere to live in Georgia, so I flew to Ireland. There I lived for months in the house of an unknown Irish family. They were accommodating, but I was under a lot of stress from being so far alone in a strange country I didn't even know English. I had lived all my life in [CITY] and had never been to Europe before. I started to get sick because of the cold, unusual climate for me, and in October, I decided to move to Turkey because it is warmer there, and I have relatives there, and I can live with them. Now I'm in Turkey, and I'm stressed again because it's a new language, a new culture, a social desert, and I don't have a separate home and a job. Because of the war, I was left without a home (I have my own apartment in [CITY]), without my usual surroundings, and without my normal life, and it was challenging. My father stayed in [CITY]; he did not want to leave; my friends are also there, and I worry about them.

Я жила в [МІСТО] і була свідком його окупаціі з першого тижня війни. Два місяця я не мала змоги виіїхати з міста через обстріли (хоча дуже хотіла) і відчувала себе як в пастці. Я бачила ворожу техніку і росіян на вулицях міста, два місяці я кожен день та ніч чула звуки вибухів і стрільби. Чула про те, як херсонці намагаються виіхати і гинуть на трасі. В перші місяці у місті були проблеми з їжею і ліками. Я не змогла купити свої ліки від тиску і два тижні в мене дуже боліла голова. Потім мої друзі і волонтери допомогли купити ліки. Мені було страшно пересуватися вулицями рідного міста. За хлібом були великі черги, я дуже боялася голоду, хоча я встигла купити в перші дні продукти. Кожен день я чула, що ЗСУ ось-ось нас прийдуть звільняти, тому треба готуватися сидіти в підвалах, але наступу все не було. Евакуації теж не було, всі виїзжали як вміли, в мене не було автомобіля, я не знала як виїхати. Нарешті я вирішила їхати через Крим і РФ в Грузію, тому що цей шлях був безпечнішим, чім їхати под обстрілами в Київ. Два з половиною дня я їхала автобусом до Тбілісі через ворожу країну, це було дуже важко. Після того як я виїхала, я ще місяць здригалася від найменшого гуркоту, лякалася грому, салютів та інших голосних звуків. Мені досі іноді сняться жахи про те, що я знову в [МІСТО] і не можу виїхати, відчуваю себе у пастці. Це відчуття пастки - найжахливіше, жахливіше навіть за вибухи. В Грузії не було де жити, і я полетіла до Ірландії. Там я жила місяців в домі у незнайомої мені раніше ірландської родини. Вони дуже допомогали, але в мене був сильний стрес від того, що я опинилася так далеко одна в незнайомій країні, я навіть не знала англійської мови. Я жила все життя в Херсоні і жодного разу до цього не була в Європі. Я почала хворіти із-за холодного незвичного для мене клімату і в жовтні вирішила переїхати до Туреччини, тому що там тепліше і в мене там є родичі і в них можна жити. Зараз я в Туреччині і в мене знову стрес, бо знову нова мова, нова культура, соціальна пустеля, і я не маю окремого житла і роботи. Через війну я залишилася без житла (в [МІСТО] я маю свою квартиру), без звичного оточення, без звичного мені життя і це дуже важко. В Херсоні залишився мій батько, він не схотів виїхати, також там мої друзі, я за них хвилююся.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.