Testimony 113

Testimony 113

2022-06-03

February is a day that cannot be forgotten. I remember how my husband woke me up in the morning and said that there were explosions all over Ukraine. And the neighbouring city ( km from us) is already burning from explosions. Picking up the phone, I saw missed calls from my mother. I called her. She said in a worried trembling voice: Daughter, the war has begun. Then everything is like in a fog. I woke up the children. I began to collect some things in a suitcase. Enemy tanks have already entered the city in columns. There were a lot of them. The hum of the equipment could be heard throughout the city. There was no shooting. There were no Ukrainian soldiers in the city either. Through the city, the enemy equipment was going to [CITY] and [CITY]. Me with my husband and children left the city on the evening of February for a village km away from my grandfather. Here we were calmer. We heard shots and explosions only somewhere in the distance. Battles took place on the tracks around [CITY]. But within a week, the bridge connecting our city with [CITY] was blown up, and the Russian military could not reach the neighbouring city. The whole of [CITY] was filled with enemy equipment and military personnel. The city was occupied. They were everywhere. They settled in the premises of the city council and the police. Local residents were kicked out of their houses and settled in them. They looted shops and supermarkets. At first, groceries, then they began to take out clothes, household appliances and other things. We wandered around the surrounding villages. There was horror. People were afraid to leave their homes. Civilians were taken from their yards, shot on the roads, tortured. Villages and cities were shelled with all the weapons and equipment they had. They searched everywhere. Houses with peaceful inhabitants were destroyed. Snipers also worked on the roofs of buildings. Killed people were just lying on the roads. They were not allowed to take and bury them. The occupiers went around the houses, took away phones, destroyed TVs, computers, and laptops. My family lived in the village for weeks, without electricity, water, or communication. Food supplies were running out. The children spent the night in the corridor in a corner, on a blanket spread on the floor, because it was safer that way. At night we hardly slept at all. During the shelling, the windows rattled, the ground shuddered. We all lay down on the floor. I leaned on my daughter and son to cover the children in case the house was hit. From the sounds of fighter jets flying over the house, my daughter trembled and lying down, covering her head with her hands, asked God to forgive her. My -year-old asked forgiveness for what? Because I just wanted to live. My daughter had a very hard time in general. She constantly prayed, asked God for help. It was very scary. The shelling of the village intensified. My children and I hid from shelling in the cold basement. When enemy shells started hitting neighbouring farms, we realized that we had to run away. Go somewhere far away, maybe abroad. But how? There were enemy block posts all around. Cars with people were shot or taken away. Sometimes there were "green corridors" from the city. People had the opportunity to leave the occupied city in their vehicles at a certain time. But these corridors were not from the villages. We understood that in order to leave, we need to get to the city. Having packed our things, we decided to go on foot. We had to walk km with the children. It was cold and wet. Shots rang out. We walked and looked around, trying not to be noticed. It was very difficult to walk. Sticky. Melted snow mixed with mud. The roads were blocked by tanks. Now I still don't understand where my child got the strength to walk km of an incredibly difficult road. When we reached the city, a large column of tanks and other military equipment overtook us. We stood by the side of the road, confused and scared. The column was approaching. For a moment, the thought that it was necessary to hide, wait in the bushes, appeared. But even so, I understood that the Russian military had already noticed us and that if we started to run away, we would simply be shot. We stood. My daughter was crying and holding my hand tightly when the first military vehicle drove up and stopped right next to us. I silently prayed to God not to touch the children. A Russian officer got out of the car with a machine gun. A man in his s approached me and asked where and from where we were going. I answered that we were going home. He even offered to help us with something. He must have looked at the child's tears, I refused, said that we don't need anything, just don't touch us. He got into the car and the convoy moved on. The column was long. Machine gun barrels from every tank or car were directed at us. They were all so close to us that I even had time to look at them. All were young. Up to years old, no more. Some of them looked down. And others looked into our eyes with a mean smile. The column passed us. My head was foggy, and my legs were very tired. The daughter could barely drag her legs on the wet road. We walked home for almost hours. There was no opportunity to sit down or rest. We entered the city through bushes and thickets so as not to be noticed. We got home before the curfew. It was frosty and dark in the house. Bullets whistled in the city, shells exploded, houses burned. The fires were not extinguished. The occupiers did not allow this. Prayers again during sleepless nights, crying children. So we lived at home for almost a week waiting for the "green corridor". We have already given up hope that we will be able to get out of the occupation at all. But fate gave us the last green corridor from our city, and we chose it. Caring people gave us their car so that we could take the children out. The man got behind the wheel of someone else's bus and we drove in a long line of cars and buses. We knew that enemy block posts with checks were waiting for us ahead. But they could not even imagine that there would be of them. They checked something on everyone, took away first-aid kits, phones, money or gold jewelry from some. We saw the notorious “Kadyrov people", "wild" Buryats, who maliciously wondered at our civilization. At the checkpoints, men were forced to undress and were thoroughly searched, they behaved aggressively. Our daughter's phone was taken from us. I was able to hide the money. But it was a pity for the child's phone. It became another stress for the child. It took us days to get to [CITY]. In [CITY], we transferred from the car to a train to [CITY], then another train, already to [CITY]. We arrived tired and hungry. We found temporary shelter in the local lyceum. Then we met sensitive people who helped us find housing. Now we rent an apartment where I live with my children. We are recovering. We loved the new place. The daughter visits a psychologist. And dreams of a new phone. We will definitely buy it after the victory. The main thing is that life goes on. And we will return and rebuild everything else.

лютого день, який не можливо забути. Пам'ятаю, як вранці мене розбудив чоловік і сказав, що по всій Україні вибухи. І вже горить від вибухів сусіднє місто (за км від нас). Взявши до рук телефон, я побачила пропущених виклики від мами. Набрала її. Вона стурбованим тремтячим голосом сказала: «Доню, почалась війна». Далі все як в тумані. Розбудила дітей. Почала збирати якісь речі в валізу. В місто вже колонами зайшли ворожі танки. Їх було дуже багато. Гул від техніки було чути на все місто. Стрілянини не було. Українських військових в місті не було теж. Через місто ворожа техніка йшла на [МІСТО] та [МІСТО]. Ми з чоловіком та дітьми лютого ввечері виїхали з міста в село за км до дідуся. Тут нам було спокійніше. Постріли, вибухи ми чули лише десь віддалено. Бої точились на трасах навколо Тростянця. Але десь за тиждень, міст, який сполучав наше місто з [МІСТО] було підірвано, російські військові не мали змоги дістатись сусіднього міста. Весь [МІСТО] був переповнений ворожою технікою та військовими. Місто було окупованим. Вони були всюди. Поселилися в приміщеннях міської ради, поліції. Виганяли з будинків місцевих жителів і селилися в них. Мародерили по магазинах, супермаркетах. Спочатку продуктових, потім почали витягувати одяг, побутову техніку та інше. Розбрелись по навколишнім селам. Коївся жах. Люди боялись виходити з домівок. Мирних жителів забирали з дворів, розстрілювали на дорогах, катували. Села та місто обстрілювали з всієї зброї та техніки, яку тільки мали... Гатили по всьому. Руйнували будинки з мирними мешканцями. Також на дахах будівель працювали снайпери. Вбиті люди лежали просто на дорогах. Їх не дозволяли забирати та хоронити. Окупанти ходили по оселях, забирали телефони, нищили телевізори, комп'ютери, ноутбуки. Моя родина жила в селі тижні, без світла, води, без засобів зв'язку. Запаси їжі закінчувались. Діти ночували в коридорі в кутку, на простеленому на полу покривалі, бо так було безпечніше. Вночі ми майже зовсім не спали. При обстрілах торохтіли вікна, здригалася земля. Ми всі лягали на пол. Я прихилялася до доньки та сина, щоб в випадку влучання в будинок, прикрити собою дітей. Від звуків літаючих над будинком винищувачів, моя донька тремтіла і лежачи, прикриваючи голівку руками, просила в Бога пробачити її. Моя річна дитина просила пробачення за що? Бо просто хотіла жити. Донька взагалі дуже важко переживала. Постійно молилась, просила допомоги в Бога. Було дуже страшно. Обстріли села посилювались. Ми з дітьми ховалися від обстрілів в холодному підвалі. Коли ворожі снаряди почали влучати в сусідські господарства, ми зрозуміли, що треба тікати. Виїжджати кудись далеко, можливо за кордон. Але як? Навколо були ворожі блок пости. Автівки з людьми розстрілювали або забирали. З міста іноді були "зелені коридори". Люди мали можливість в певний час на своєму транспорті виїхати з окупованого міста. Але цих коридорів не було з сіл. Ми розуміли, щоб виїхати, нам потрібно дістатись до міста. Ми зібравши речі, зважились піти пішки. Ми мали пройти км з дітьми. Було холодно та мокро. Лунали постріли. Ми йшли та оглядались, намагалися бути непоміченими. Йти було дуже важко. Топко. Талий сніг в перемішку з гряззю. Дороги танками були перебиті. Зараз до сих пір не розумію, де моя дитина взяла ті сили, щоб пішки пройти км неймовірно важкої дороги. Коли вже доходили до міста, нас наздогнала багаточисельна колона танків та іншої військової техніки. Ми стояли пообіч дороги розгублені та налякані. Колона наближалась. На мить гайнула думка, що треба сховатися, перечекати в кущах. Але все ж розуміла, що нас вже помітили російські військові і якщо ми почнемо тікати, то нас просто розстріляють. Ми стояли. Доня плакала і міцно тримала мене за руку, коли перша військова машина під’їхала і зупинилася прямо біля нас. Я мовчки молила Бога, аби не чіпали дітей. З машини вийшов російський офіцер з автоматом. Чоловік років наблизився до мене і запитав, куди і звідки йдемо. Я відповіла, що йдемо додому. Він навіть запропонував нам чимось допомогти. Мабуть зглянувся на сльози дитини, я відмовилась, сказала, що нам нічого не треба, тільки не чіпайте нас. Він сів в машину і колона двинулась далі. Колона була довжелезна. З кожного танку, чи машини на нас були направлені дула автоматів. Вони всі були так близько до нас, що я навіть встигала їх роздивлятися. Всі були молоді. Років до , не більше. Дехто з них опускав погляд до низу. А інші з підлою посмішкою заглядали нам в очі. Колона минула нас. В моїй голові був туман, а в ногах сильна втома. Донька ледве тягла ніжки по мокрій дорозі. Ми йшли додому майже годин. Присісти десь, відпочити не було можливості. Входили в місто кущами та хащами, аби не бути поміченими. Додому ми встигли до комендантської години. В хаті було морозно і темно. В місті свистіли пулі, вибухали снаряди, палали будинки. Пожежі не гасили. Цього не дозволяли окупанти. Знову молитви безсонними ночами, плач дітей. Так ми прожили вдома ще майже тиждень в очікуванні "зеленого коридору". Вже навіть зневірилися в тому, що взагалі зможемо вибратися з окупації. Але доля подарувала останні зелений коридор з нашого міста, ним ми й вибралися. Небайдужі люди дали нам свій автомобіль, аби ми могли вивезти дітей. Чоловік сів за кермо чужого автобуса і ми поїхали довжелезною колоною з машин та автобусів. Ми знали, що попереду на нас чекають ворожі блок пости з перевірками. Але навіть уявити не могли, що їх буде . На кожному щось перевіряли, забирали аптечки, телефони, в декого кошти або золоті прикраси. Ми бачили горезвісних "кадирівців", "диких" бурятів, які злобно дивувались нашій цивілізації. На блокпостах чоловіків змушували роздягатися і ретельно їх обшукували, поводилися агресивно. В нас забрали телефон донечки. Гроші я змогла сховати. А ось за телефон дитини було дуже шкода. Для дитини це стало ще одним стресом. До [МІСТО] ми добиралися доби. В [МІСТО] з автомобіля пересіли на потяг до [МІСТО], потім знову потяг, вже до [МІСТО]. Приїхали змучені і голодні. Знайшли тимчасовий прихисток в місцевому ліцеї. Потім зустріли чуйних людей, які допомогли знайти житло. Зараз винаймаємо квартиру, де проживаю я та мої діти. Оговтуємося. Полюбили нове місце. Донька відвідує психолога. І мріє про новий телефон. Його купимо обов'язково, після перемоги. Головне, що життя продовжується. А все інше повернемо і відбудуємо.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.