Testimony 1151

Testimony 1151

2022-10-19

I live in a high-rise building on the top floor. Almost all arrivals in my beloved city are in my field of vision. I see smoke, fire, and the roar of rockets. Once, a rocket flew across the road behind my house; it wasn't that long ago. But it was fear for a few minutes and then eternal apathy again. The only thing that bothers me is that nothing happens to my sisters; I love them very much. I remember when the full-scale invasion first began; I sat in terrible stress for three days, and we woke up without even realizing that it was rocket explosions. I had no idea that rockets could fly so far. After a week passed, my mother and aunt wanted to go abroad, as we were not so close to hostilities, but because of fear, they thought that they would soon reach us. But I persuaded them to stay for now because there are people who may need places for refugees more. Now they understand it; they were just afraid for their children. I have relatives in occupied [CITY], and I am apprehensive about them, but somewhere a week ago, I finally got in touch with them. They said that hostilities were taking place nearby. They are trying to free them. But the connection disappeared again. A couple of days ago, a rocket hit the house of my relatives; only my aunt was there, she is in a severe condition. Numerous fractures of the limbs and many organs were cut off. But she has a powerful character, and on the second day, she even started to speak. I am helping to collect her treatment on social networks. In fact, no one had any hope that she would survive, but she is stubbornly on the mend. Everyone promises that the war will end soon, but I know that it will drag on for a long time. Even if everything ends, they will still launch missiles or come to our territory again because this was the case with many countries even before Putin. But there is still some hope.

Я живу на багатоповерховому будинку, на останньому поверсі. В моєму полі зору майже всі прильоти по моєму любимому місту. Я бачу дим, вогонь, зарева від ракет. Одного разу ракета прилетіла церез дорогу за моїм домом, це було не так давно. Але це був страх на декілька хвилин, а далі знову вічна апатія. Єдине, що мене бентежить, щоб нічого не сталося з моїми сестрами, я їх дуже люблю. Пам'ятаю, коли тільки почалося повномасштабне вторгнення, я три дні сиділа в страшному стресі, ми прокинулися, навіть не розуміючи, що це вибухи від ракет. Я взагалі не знала, що ракети так далеко можуть літати. Після того, як пройшов тиждень, моя мати і тітка хотіли виїхати за кордон, так як ми знаходимося не так близько до бойових дій, але через страх вони думали, що скоро до нас доберуться. Але я їх вмовила поки що залишитись, бо є люди, яким місця для біженців можуть більш знадобиться. Зараз вони це розуміють, вони просто боялися за своїх дітей. В мене є родичі в окупованому [МІСТО], я за них дуже переживаю, але десь, тиждень тому з ними нарешті з'явився зв'язок. Казали, що бойові дії проходять поруч. Їх намагаються звільнити. Але зв'язок знову зник. Пару днів назад в будинок моїх родичів влучилиа ракета, там була тільки моя тітка, вона у дуже важкому стані. Численні переломи кінцівок, та перебито багато органів. Але в неї дуже міцний характер і вже на другий день вона навіть почала говорити. Я допомагаю в соц мережах збирати їй на лікування. Насправді ні в кого не було надії, що вона виживе, але вона уперто йде на поправку. Всі обіцяють, що війна скоро закінчиться, але я знаю, що це затягнеться надовго. Навіть якщо все закінчиться, вони все одно будуть пускати ракети, чи прийдуть на нашу територію знов. Бо так було багато з якими країнами ще до Путіна. Але якась надія ще є.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.