Testimony 1116

Testimony 1116

2022-10-18

In the first weeks, there was resentment and strong anger and an incredible belief that this cannot happen in the modern world and that it will end soon. Strong feelings for my son and people close to me in Kyiv completely changed the sense of time and needs of the body, practically without sleep in constant tension and tracking of events. The occupiers entered the city on February , and the only thing that gave me strength - every day, I went to a rally in the city's center - "[CITY] is Ukraine! Putin-..., and Get out of Ukraine" - that was the only thing that gave me strength and hope. As the rallies were brutally suppressed and activists kidnapped, the belief in a quick end disappeared, and anger and anxiety remained. I was ready to walk to Kyiv, to my son, because there was no road for a long time. On a volunteer basis, she provided psychological services to city residents. When [CITY] residents were evacuated, they were helped with clothes and household items. But later came the understanding that hearing from those who stay in the city and do not go further," then [CITY] was shooting at us... it will be fine here, like in Crimea," was no longer strange and unbearable. And it gave very bad premonitions about future events in the city. And so it happened; it was the residents of [CITY] who were the first to cooperate with the occupiers for humanitarian assistance and passports. Local collaborators felt tremendous support, and the Russian world began to gather momentum. I left the city on April ; I will never forget this day, orc checkpoints that I wanted to kill them every time. And then crazy emotions from our first guys "Good afternoon, we are from Ukraine!" - tears, joy - these emotions cannot be compared with anything. Unfortunately, my mother stayed in an occupied region, and now I am constantly worried. Love for life, Faith in the Armed Forces of Ukraine and Rage for collaborators and Russians are components today. I am waiting for the liberation of my native city and the death and punishment of the collaborators (this evil should not remain in Ukraine! This question worries me very much, that they will instantly change their shoes, pay off, etc.) I take my hat off to the partisans; I am very grateful to them for their courage and their affairs. I work, hold on to life, try to be happy and endlessly believe in Victory. Now I am writing and hear a hum; something is flying in the sky; Kyiv is under fire, and anxiety. Everything will be Ukraine! Victory is coming soon!

Перші тижні то було обурення та сильна злість й неймовірна віра в те, що так не може бути в сучасному світі, тому це обов’язково скоро закінчиться. Сильні переживання за сина і близьких мені людей в Києві, це повністю змінило відчуття часу й потреб організму, практично без сну в постійній напрузі та відстеженні подій. В місто лютого зайшли окупанти, єдине, що надавало сил - кожного дня ходила на мітинг в центрі міста – "[МІСТО] – це Україна!, путін- ...., та Геть з України" це єдине, що надавало сил та надії. Коли мітинги було жорстоко подавлені та викрадені активісти, віра в швидке закінчення зникла, а гнів та тривога залишилися. До Києва, до сина готова була йти пішки, бо довгий час дороги не було. На волонтерських засадах надавала психологічні послуги мешканцям міста. Коли евакуйовували [МІСТО], допомагали їм одягом та побутовими речами. Але згодом прийшло розуміння, що почути від тих з них, хто залишається в місті та не йде далі «то [МІСТО] нас стріляв…тут стане добре, як у Криму», ставало вже не дивним та нестерпним. І це надавало дуже погані передчуття щодо майбутніх подій в місті. Так і сталося, саме мешканці [МІСТО] першими пішли на співпрацю з окупантами, за гуманітаркою та паспортами. Місцеві колаборанти відчули шалену підтримку й руський мир почав набирати обертів. З міста я поїхала квітня, цей день я не забуду ніколи, блокпостів орків, яких хотілося прибити кожну хвилину. А потім шалені емоції від перших наших хлопців «Добрий день, ми з України!» - сльози, радість – ці емоції не з чим не порівняти. На жаль, в тимчасово окупованому місці залишилася моя мама і це дуже важко, постійні хвилювання за неї зараз в моєму житті. Любов до життя, Віра в ЗСУ та Лють до колаборантів та русні – складові на сьогодні. Чекаю звільнення рідного міста, смерті та покарання колаборантів (то нечість, яка не повинна залишитися в Україні! – це питання яке мене дуже хвилює, що міттєво перевзуються, відкупляться й т.і.) Знімаю капелюха перед партизанами, дуже вдячна їм за сміливість та їх справи. Працюю, тримаюся за життя, намагаюся радіти та нескінченно вірю в Перемогу. Зараз пишу й чую гул, щось летить в небі, Київ під обстрілами, тривога. Все буде Україна! Перемога незабаром!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.