Testimony 1108

Testimony 1108

2022-08-12

February . I was online couples the distancing was still going on because of this COVID-, but I dreamed that I would soon go to university, see my friends and classmates, study, and enjoy life in the city... I spent the day with these thoughts and fell asleep. I woke up on February ... The morning was ordinary. It was until I picked up the phone and turned on the Internet... After reading the phrase "the war has begun," I was shocked. I couldn't believe it; I just sat and didn't understand; I didn't feel anything; I was empty... A couple started, which was honestly unexpected, because of the war, all that, I don't know, I was in shock, I don't know what to say ... It was as if I was writing, but my thoughts were somewhere else. After the couple, my mother told me about it; later, a friend called. She, unlike me, was in [CITY] and heard the explosions. Her story about such a morning saddened me even more. After the conversation, I joined various forums (of course, only reliable ones) and tried to read as much information as possible. In the evening, after praying to God, I fell asleep (surprisingly, I slept peacefully). The following days were also difficult. My cousin came over, and we just watched the news /. Every post, every video, every address of the president. We couldn't get away from the news. Even my mother didn't watch the information like that. This went on for several days. Later, I gave up on the Russian space. I deleted Russian songs and stopped following Russian bloggers wherever possible; it's good that there weren't that many of them. A few more days passed. It is necessary to act! Mom offered to distribute the clothes: one part to refugees, the other to weave nets. With the help of our fellow villagers, we wove several Nets, quite large; I couldn't even imagine that there were such sizes as m. Then, with my mother, we prepared various pies for help, and it is worth mentioning that we also baked them ourselves with a friend. Well, a few more events. The terrible news about the great threat at the [CITY] nuclear power plant, in [CITY], in [CITY], hit my heart painfully. The next painful event was the news that My dad was being taken to war. And now about my feelings. It was as hard as possible; it hurt me so much that a Rusnya (I want to say it in another word) treated my country so mercilessly and cruelly. I was even uncomfortable that I can be said to be safe here (in [CITY]), and people in the east are in a complicated situation. There were tantrums. They often cried a lot and then calmed down and sat without emotions. Such funny and real situations of our heroes were a little distracting. I began to be even more proud of my incredible country. Probably, it will not be much to paint how wonderful it is because there will not be enough leaves. I'll just say that I'm proud of Ukraine, the Armed Forces, and Ukrainians. My next painful situation was that my mother wanted to send me abroad. I was categorically against it; I begged her not to do it. She had been putting off this moment, but it came. She justified a little and explained that my younger brother would be better there because he was perturbed about it, and she was calmer. She said that you are leaving without discussion. I was distraught that I had to go. I didn't want to; I knew before I left that I would miss everything and everyone very much. I cried. You might think that this was quite often. Maybe. But I think you understand what the pressure was. The road abroad was also not easy. The bus is full of children, small and cute, who often cry. It wasn't easy. I was driving, and I was already missing home; I was still reading the news, watching the children who were not guilty of anything, and my heart was breaking. Even as I write these words, my memories and tears appear. Of the positive emotions, it is the way the Poles greeted us. This is something too cool. They helped as much as they could and couldn't. They calmed the children, gave them treats, brought bags, and tried to communicate. I was pleasantly surprised. Having already arrived in another foreign country, at first it was normal, but there were problems with studying: I did not have time. My younger brother and younger cousins also came with me. A lot of work: cleaning, cooking, teaching, calming, listening, helping... But the first weeks were normal. Already at the end of the rd, my nerves gave out. Honestly, I can't take it anymore. Every day at least once, I must cry or miss home. I want to go home. I miss you so much. I feel lonely and uncomfortable here. We still have my godmother and aunt here, but they pay less attention to my condition because I am the oldest of all my brothers and sisters. And now my state is either anxiety or complete emotionlessness. That is, I am either perturbed, crying, sad or just in a state of apathy.

лютого. Я прокинулась на онлайн пари, оскільки ще тривало дистанційне через цей COVID-, але я мріяла що скоро піду в університет, побачу своїх друзів і одногрупників, буду вчитись, насолоджуватися життям у місті… З цими думками я провела день і заснула. лютого я прокинулась… Ранок був звичайним. Був. Був, допоки я не взяла до рук телефон і не ввімкнула інтернет… Після прочитаної фрази «почалась війна» у мене був шок. Я не могла повірити в це, я просто сиділа і не розуміла, просто нічого не відчувала, у мене була пустота… Почалася пара, що було чесно неочікувано, ну бо війна, все таке, не знаю, була в шоці, не знаю що сказати… Я наче і писала, але думками була десь інде. Після пар зайшла мама, повідомила мені про це, згодом зателефонувала подруга. Вона, на відміну від мене, була у [МІСТО] і чула вибухи. Її розповідь про такий ранок мене ще більше засмутила. Після розмови я доєдналась до різних пабліків (звісно, тільки надійних) та намагалась якомога більше читати інформації. Ввечері, помолившись Богу, я заснула (на диво я спала спокійно). Наступні дні були теж важкі. Приїхала до мене двоюрідна сестра і ми просто / дивилися новини. Кожен пост, кожне відео, кожне звернення президента. Нас було не відліпити від новин. Навіть мама так не спостерігала за інформацією. Так тривало кілька днів. Згодом я відмовилась від російського простору. Тобто повидаляла російські пісні, припинила ю слідкування за російськими блогерами, де тільки можливо, добре що їх і не так багато було. Пройшло ще кілька днів. Потрібно уже діяти! Мама запропонувала розподілити одяг: одну частину біженцям, іншу на плетіння сітки. За допомогою односельчан ми сплели кілька Сіток, досить великих, я навіть уявити не могла, що бувають за такими розмірами, як м. Далі з мамою готували різні пиріжки на допомогу, а і варто згадати, що із подругою теж самостійно пекли. Ну і ще трішки подій. Страшні новини про велику загрозу на [МІСТО] атомну електростанцію, в [МІСТО], в [МІСТО] боляче вдарили по серцю. Наступна болюча подія — це новина, що тата забирають на війну. А тепер про мої відчуття. Чесно, максимально тяжко, мені так було боляче, що русня (хочеться і іншим словом сказати) так безжалісно та жорстоко поводиться з моєю країною. Мені було навіть незручно, що я тут (на [МІСТО]) можна сказати в безпеці, а люди на сході в дуже складній ситуації. Були і істерики. Часто сильно плакала, а потім заспокоїлась і сиділа без емоцій. Відволікали трішки такі кумедні та реальні ситуації наших героїв. Почала ще більше пишатися своєю неймовірною країною. Напевно, не буде сильно розписувати, яка вона чудова, бо не вистачить листків. Просто скажу, що пишаюся Україною, ЗСУ, українцями. Наступна болюча для мене ситуація, це те, що мама хотіла відправити мене закордон. Я категорично була проти, я благала її не робити цього. Вона відкладала цей момент, але він настав. Трішки обґрунтувала та пояснила мені, що моєму меншому брату буде там краще, бо він сильно переймався цим і їй спокійніше. Сказала, що ви їдете і без обговорень. Я дуже засмутилась, що потрібно їхати. Я не хотіла, я ще не поїхавши знала, що буду дуже сумувати за усім та усіма. Я плакала. Вам може здатися, що це було досить часто? Можливо. Але я думаю, ви розумієте який це був тиск. Дорога закордон теж була нелегкою. Автобус наповнений дітьми, маленькими, милими, які часто плакали. Це було емоційно тяжко. Їхала, і уже сумувала за домівкою, ще читала новини, спостерігала за дітьми, які ні в чому не винні і розривалося серце. Навіть пишу ці слова, свої спогади, сльози з’являються. З позитивних емоцій це те, як нас зустріли поляки. Це щось занадто круте. Вони допомагали як тільки можуть і не можуть. Заспокоювали дітей, давали їм Смакули, підносили сумки, намагалися комунікувати. В мене це приємно вразило. Приїхавши уже в іншу, чужу країну спочатку було нормально, але з навчанням були проблеми: не встигала. Також зі мною приїхали менший брат і менший двоюрідний брат і менша двоюрідна сестра. Багато справ: прибрати, зробити їсти, навчання, заспокоїти, вислухати, допомогти… Але перші тижні були нормальні. Уже на кінці -го у мене здавали нерви. Чесно, я уже не можу витримати. Кожен день хоч раз повинна поплакати чи посумувати за домівкою. Хочу дуже сильно додому. Безмежно сильно сумую. Відчуваю себе тут самотньо та некомфортно. Тут є ще в нас моя хресна і тьотя, але на мій стан вони звертають менш уваги, бо я найстарша з усіх братів і за сестру. І зараз мій стан — це або тривожність або цілковита беземоційність. Тобто або сильно хвилююся, плачу, сумую або просто стан апатії.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.