Testimony 1106

Testimony 1106

2022-08-11

I was always afraid of war, but I never thought a full-scale attack would begin. On the evening of February , I had already made many plans for the next day, but I woke up in the morning not from the sound of an alarm clock but from explosions that could be heard throughout the city. There were different thoughts in my head: fear, misunderstanding, panic. The next day, February , was my younger brother's birthday; I remember lighting candles and trying to be cheerful, despite the air anxiety. I sat constantly, read the news, and could not sleep, eat or do anything. Negative emotions overwhelmed me, like every Ukrainian. It was hard, but then it got easier. I tried to think positively and not give in to emotions. We tried to help in any way we could: we dropped money for the needs of the Armed Forces, gave away unnecessary things, went to weave nets and volunteered. But I got scared again when the sounds of explosions started again in the city; although I didn't show emotions and didn't panic, I still remember how my hands were shaking. I began feeling aggressive and hateful towards the Russian military for their terrible actions towards ordinary people. These emotions exhausted me, and I became tired; apathy appeared. Life went on, and everything began to recover and fall into place, and time passed so quickly. At some point, you begin to appreciate peace, simple things and just ordinary life. I love my country and am proud of our defenders. Faith in a better future and Victory makes us stronger.

Я завжди боялася війни, але ніколи і не думала, що почнеться повномасштабна атака. Ввечері лютого я вже склала багато планів на наступний день, але встала зранку не від звуку будильника, а від вибухів, які було чути на ціле місто. У голові були різні думки: страх, нерозуміння, паніка. На наступний день лютого в мого меншого брата було день народження, пам’ятаю, як запалювали свічки і старалися бути веселими, незважаючи на повітряну тривогу. Постійно сиділа, читала новини, не могла спати, їсти та щось робити. Негативні емоції переповнювали мене, як і кожного українця. Було важко, але потім ставало легше. Я старалася мислити позитивно та не піддаватися емоціям. Старалися допомогти чим можемо: скидували гроші на потреби ЗСУ, віддавали непотрібні речі, ходили плести сітки та волонтерити. Але знову охопив страх, коли у місті знову почалися звуки вибухів, хоч я і не показувала емоцій та не панікувала, але досі пам’ятаю, як трусилися мої руки. Почала відчувати агресію та ненависть до російських військових за їхні жахливі вчинки в сторону звичайних людей. Ці емоції і виснажили мене і я втомилася, появилася апатія. Життя продовжувалося далі і все почало відновлюватися та вставати на свої місця і так швидко пройшов час. В якихось моментах починаєш цінувати спокій, прості дрібниці та просто звичайне життя. Я люблю свою країну та пишаюся нашими захисниками та захисницями. Віра у краще майбутнє та перемогу робить нас сильніше.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.