Testimony 1103

Testimony 1103

2022-08-11

War. A challenging and turning point in the life of every Ukrainian. In this single word, so much pain, anger, and sorrow in our hearts. It is tough for me to write about this topic because it is challenging for me, not only for me but for the entire Ukrainian people, but now I will tell you about my experience of living through the war. On February , , I woke up from my mother's words: "[NAME], the war has started" I was still sleepy then and did not understand what she meant. Although I think my brain did not want to accept this information as real. I still don't remember everything so. Clearly, it's like building a big stone wall; that's how it sometimes happens when a person experiences negative moments; the brain tries to filter these traumatic events in life. After this information, it seems to me that every Ukrainian picked up his phone and started looking for confirmation of these words. And so, I found something that I would never want to see in my life - a video of the address of the President of Ukraine, Volodymyr Zelenskyi, about the fact that Russia has launched a "special operation" on the territory of Ukraine. After what I saw, I sat for another minutes, looking at one point. I couldn't get it into my head that it was all real. After I recovered from all the information I took in in such a short time, I couldn't understand my emotions - that's normal, of course. Still, my soul was filled with different feelings: pain, misunderstanding, anger, annoyance and so on. I tried my best not to panic because panic is our biggest enemy. In this situation, you need to have a cool mind. The first alarm. It was terrifying; this hum of sirens and the people's panic constantly covered you as well. Fear of death. We all began to understand that life has changed forever; it will never be the same now as it was a month ago. It's hard to accept it as the truth because it's the st century. How could this happen? No one has yet been able to answer this question. The first times we went down to the shelter were scary. Neighbours constantly said that if a rocket flew into our house, our basement could collapse, and the possibility of getting out of it would be minimal. We started thinking about emergency exits from here. Three hours have passed. "Repulse of the air alarm! You can leave your shelters" - these are the words we have been waiting for so long. Two weeks have passed since the full-scale war began on the territory of Ukraine. I began to come to my senses a little and think about how to help my army. After a few minutes of thinking, my friends and I agreed that the next day we would go to help different schools weave nets for the Armed Forces; at first, I was afraid that I would fail, but with practice, I got better and better. I also bought various products to take to where they will be packaged for our defenders. Every day I started reading the news. People's stories were and are bloody painful. The word "loss" is very close nowadays. Someone lost a loved one who went to defend their country. Some relatives, because the rocket hit their house. It is unbearable to think that little children are left without parents, but they must live on. It isn't easy to wrap your head around what this is all about! Over time, my panic began to subside, and the fear that had been with me for months disappeared, but the scary stories did not stop. The war made us understand who Ukrainians are - indomitable and friendly people who stick together and march confidently to victory. These soldiers heroically stand on the battlefield and believe in Ukraine and its people. The war is not over, but we are close. Glory to Ukraine! Glory to heroes!

Війна. Неймовірно важкий та переломний момент в житті кожного українця. У цьому єдиному слові, стільки болю, гніву, скорботи для нашого серця. Мені дуже складно писати на цю тему тому, що вона є неймовірно важкою для мене, хоча, не тільки для мене, ай для всього українського народу, але зараз я розповім саме свій досвід переживання війни. лютого р. я прокинулась від таких слів мами: «[ІМ'Я], почалась війна», я тоді ще була сонною і не сильно зрозуміла, що саме вона мала на увазі. Хоча мені здається, мій мозок взагалі не хотів приймати цю інформацію, як за правдиву. Я й досі не все пам’ятаю так чітко, він ніби звів велику Кам’яну стіну, так іноді стається коли людина переживає негативні моменти, мозок старається фільтрувати ці травматичні події в житті. Після цієї інформації, мені здається, кожен українець взяв свій телефон до рук та почав шукати підтвердження цих слів. І ось, я знайшла те, що ніколи в житті б не хотіла бачити — відео звернення президента України, Володимира Зеленського, про те, що росія почала «спецоперацію» на території України. Після побаченого, я сиділа ще хвилин так , дивлячись в одну точку. В моїй голові не могло вкластися те, що це все насправді. Після того, як я оговтались після тієї всієї інформації, яку я сприйняла за такий короткий час, я не могла зрозуміти свої емоції — це звичайно нормально, але моя душа була переповнена різними почуттями: болем, нерозумінням, злістю, досадою і так далі. Я всіма силами старалася не панікувати, тому що паніка — наш найбільший ворог. У цій ситуації потрібно мати холодний розум. Перша тривога. Це було неймовірно страшно, Цей гул сирен та паніка оточуючих людей, яка постійно накривала і тебе. Страх смерті. Всі ми почали розуміти, що життя назавжди змінилося, воно ніколи тепер не буде таким, як було місяць назад. Це важко сприймати за правду тому, що зараз ХХІ століття, Як таке взагалі могло статися? На це питання досі не зміг ніхто відповісти. Перші рази, коли ми спускалися в укриття, були лякливими. Сусіди постійно говорили, що якщо прилетить ракета у наш будинок, то наш підвал може завалити і можливість вийти з нього буде мінімальна, тоді ми почали думати про запасні виходи звідси. Пройшло години. «Відбій повітряної тривоги! Можете залишати свої укриття» — це слова, які ми так довго чекали. Минуло тижні з моменту, коли почалась повномасштабна війна на території України. Я почала трішечки приходити до тями та думати, як я можу допомогти своїй армії. Через декілька хвилин роздумів, ми з друзями домовилися, що наступного дня підемо допомагати у різні школи плести сітки для ЗСУ, спочатку я боялась, що у мене не вийде, але з практикою у мене виходило ще краще і краще. Також я купувала різні продукти, щоб віднести до місця, де їх будуть фасувати нашим захисникам. Кожен мій день починався з читання новин. Історії людей були і є криваво болючими. Слово «втрата» в наш час дуже близько. Хтось втратив кохану людину, яка пішла захищати свою країну. Хтось рідних, через те, що ракета попала саме у їхній будинок. Нестерпно думати, що маленькі дітки залишилися без батьків, але вони мусять жити далі. Як же складно вкласти собі в голову, що це все насправді! З часом моя паніка почала спадати, страх, який був пліч-о-пліч зі мною протягом місяців пропав, але страшні історії не припинилися. Війна дала нам зрозуміти хто такі українці — це незламний та дружній народ, який тримається разом та йде впевнено до перемоги. Це воїни, які героїчно стоять на полі бою та вірять в Україну та її людей. Війна не завершилась, але ми вже близько. Слава Україні! Героям слава!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.