Testimony 1100

Testimony 1100

2022-08-10

War is a scary word. This is what I knew as history and always feared. Even thoughts and memories of what happened before scared me. But at in the morning, these thoughts became a reality. I slept in the dorm, having plans for the weekend and great thoughts about the summer. My life and emotional state just got better. But everything has changed. I heard an explosion, although I don't remember it so vividly. The following queues were quieter. For minutes, I thought these were training, which I read about somewhere in the news, but I was subconsciously sure it was a war. February stopped all my time until now. I called my mother and reassured her, although she didn't know anything yet. I tried to keep a cool head, although it was tough. Since I was not in my room, I had to take everything from there quickly. But all that time, my words echoed when I talked on the phone: "Mom, don't worry, but the war has started." War is something I have been preparing for for a long time without knowing it myself. In one moment, I forgot that it was the rd, I forgot how everyone was waiting for the threat, and all the days became past, foggy, distant, and happy. I understood everything, looking into my boyfriend's eyes: "[NAME], This is not training; get together; we are going home." And on the evening of February , I spoke to his mother for the first time about how they felt. We quickly collected everything, quickly raked out, and ran to me, to the girls. One is crying, the other is angry. It was scary; they were panicking. I got ready quickly because the last bus was at . In minutes, we packed up our whole lives and ran to the station. Fear reigned all around; the word "war" sounded everywhere. People hurried and ran with things, children, and queues in pharmacies, shops, and ATMs. There were no buses... Here I was afraid that we would stay. I tried not to panic until the last moment. After hours, we found the car in "blah-blah-car." It was just an unexpected happiness. Arriving in [CITY], I was surprised by the peace. No one was in a hurry; life had not changed. And I was walking there for the first time, seeing and admiring the city. The gate slammed, and I thought it was a bomb, about to fall to the floor. Fortunately, we caught the last bus to the town where the guy lives. And then came the relief. We didn't eat all the time but weren't hungry either. However, we made many plans for the future. And it was even fun. We spent the night in different houses and apartments for the next few days because my mother was terrified and was panicking. Every anxiety is fear, insomnia and tears. We went to the mountains. To the mountains that I wanted to see in the summer. I was there for the first time. Probably, these were my best days during the war, without the Internet, almost without fear, in silence, beauty, and in peace. Then there was the village, but these are not significant memories. A month passed, and it became more usual, although it was impossible to get used to it. Anxiety did not cause fear. I was always afraid only for my family because they were so far away, all the way to the South. When the occupiers came to the city, I almost turned gray. When there were the first rockets, I cried. I cried for a whole month, every day, because of my relatives. I am safe here, and they are there; I was terrified. Once I let go of the thought that I would not see them and prepared myself for that. I'm not crying now; I'm resigned. The situation there is getting worse, and I can't give them anything but support right now. Now I am calm. Anxiety is already a common phenomenon; news is no longer read so carefully and is not perceived critically. Life is getting a little familiar, but just a little. I started volunteering, and I work in a charitable foundation. We almost discovered it ourselves. I hope it will help people. I can now be more analytical about the situation. But all the time, I hope for the best; I believe in people, and I believe in our strength. Probably, we have to go through this to establish ourselves as a whole nation, one people, one family.

Війна — страшне слово. Це те, що я знала як історію, і завжди того боялась. Навіть думки, згадки про те, що відбувалося раніше мене лякало. Але о ранку ці думки стали реальністю. Я спала в гуртожитку, маючи плани на вихідні, чудові думки про літо. Моє життя й емоційний стан тільки налагодились. Але все змінилось. Я почула вибух, хоча вже це не так яскраво пам’ятаю. Черга наступних були тихішими. хвилин я думала, що це навчання, про які я читала десь в новинах, але підсвідомо я була впевнена, що то війна. лютого зупинило весь мій час і дотепер. Я подзвонила мамі, заспокоїла її, хоча вона ще нічого не знала. Я намагалась зберігати холодну голову, хоча це було дуже складно. Через те, що я була не в своїй кімнаті, я мала швидко все звідти забрати. Але весь той час у мене лунали в голові мої слова, коли розмовляла по телефону: « Мамо, Не переживай, але почалась війна». Війна — те, до чого я готувалась довго, сама того не знаючи. В одну мить я забула, що було число, я забула, як всі чекали загрозу, всі дні стали минулим, туманними, далекими, щасливими. Я зрозуміла все до кінця, глянувши в очі своєму хлопцеві: «Ір, Це не навчання, збирайся, ми їдемо додому». А лютого увечері я -й раз говорила з його мамою, як відчували. Ми швидко зібрали все, швидко вигребли, я побігла до себе, до дівчат. Одна плаче, інша злиться. Було страшно, вони наганяли паніку. Я швидко збиралась, бо останній автобус був на . Ми за хвилин зібрали все своє життя і бігли на станцію. Довкола панував страх, слово «війна» лунало повсюду. Люди спішили, бігли з речами, дітьми, черги в аптеках, магазинах, банкоматах. Автобусів не було… Тут мені стало страшно, що ми залишимось. Я намагалась не панікувати до останнього. Через години ми знайшли машину в «бла-бла-Кар». Це було просто неочікуване щастя. Приїхавши до Львова, я здивувалась від спокою. Ніхто не спішив, життя не змінилось. А я там була гуляючи -й раз, побачила місто, полюбувалась. Гримнула брама, а я думала, що бомба, хотіла вже падати на підлогу. На щастя, ми встигли на останній автобус до міста, де живе хлопець. І тут прийшло полегшення. Ми не їли весь час, але й голоду не було. Проте ми здійснили багато планів, що були на майбутнє. І це було навіть весело. Наступні кілька днів ми ночували в різних хатах, квартирах, бо мама дуже боялась і пані кувала. Кожна тривога — це страх, безсоння і сльози. Ми поїхали в гори. В гори, які я хотіла побачити влітку. Я там була вперше. Певно, це були найкращі мої дні за війну, без інтернету, майже без страху, у тиші, красі, у спокої. Потім було село, але це не значні спогади. Пройшов місяць і стало звичніше, хоча до того звикнути неможливо. Тривоги не викликали страху. Увесь час я боялась лише за свою сім’ю, бо вони так далеко, аж на півдні. Коли окупанти прийшли в місто, я мало не посивіла. Коли були перші ракети, я плакала. Я плакала цілий місяць, кожен день через рідних. Тут я в безпеці, а вони там, мені було дуже страшно. Колись я пропустила думку, що їх не побачу і готувала себе до того. Зараз я не плачу, я змирилась. Ситуація там погіршується, і я нічого, окрім підтримки, дати їм зараз не можу. Зараз я спокійна. Тривога — це вже звичайне явище, новини вже не читаються так ретельно і не сприймаються критично. Життя трохи стає звичним, але зовсім трішки. Я почала займатись волонтерством, працюю в благодійному фонді. По факту, ми майже самі його відкрили. Сподіваюсь, він принесе допомогу людям. Я вже можу більш аналітично ставитись до ситуації. Але весь час сподіваюсь на краще, вірю в людей вірю в нашу силу. Певно, ми маємо таке пережити, щоб для самих себе утвердитись як цілісна нація, один народ, єдина родина.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.