Testimony 1098

Testimony 1098

2022-08-09

On February , , I woke up to a call I will probably remember for the rest of my life. I was pulled out of a peaceful sleep by a single phrase uttered in a disconcerting voice: "Are you all right? The war has begun." These terrible words rang in my ears for several hours, it was hard to believe this was happening in the st century, and the worry for all my relatives, friends, relatives, and acquaintances only grew. At first, I did not understand how to behave. It wasn't easy to collect my thoughts. Constantly new and new disappointing news saddened and depressed me even more. However, I realized that in my small family, the responsibility for everyone's psychological peace rests on me. My parents have always been quite anxious. However, the situation that developed was completely atypical, and if they tried to behave calmly at first, the parents immediately abandoned these attempts when the first air alarms began. Although I was quite frightened, especially in the first days, I realized that my calmness and cool mind would help them and me to calm down. Pulling myself together, I suggested they pack a bug-out bag. And although we had nowhere to run in case of danger, it became much calmer. All we did all day was read the news, climb into the cellar (our shelter) and call our relatives. The night was quite difficult. We understood that rocket strikes could happen again, and we needed to be ready to jump up and hide. I don't know why, but I decided to stay up or fall asleep in the morning and follow the air alarms (in our village, they are not heard at all, the only way to follow them is on social networks). The night was quite restless. You could constantly hear how vehicles were driving because the main road to the border with Belarus passes through my village. And although it was clear that this was the work of our people from the Armed Forces of Ukraine, it wasn't easy to convince the brain. Self-suggestion is rather difficult, but in the morning, I managed it and plunged into a few hours of sleep. The university had a two-week vacation. I can't say I was thrilled with this news because it meant only one - we will not return to normal life soon. The days passed extremely quickly, consisting of only one thing - reading the news. Every day they became even more disappointing, the forecasts unpredictable, and my parents' panic increased. Every day, I tried to instill in them all faith in our victory, brought many facts and learned more about politics in these few days than in all my years. My friend went abroad. I don't know if that's good or bad news, but I'll surely know she's safe. Later, she told me it was extremely difficult for her; she was sad about her home and native country. I sincerely hope that it will all be over soon and we can meet again, walk like before, go for a little walk after school and enjoy life further. A month of war has passed. After realizing that it is necessary to adapt to the new realities of life, studies were resumed, and I tried to "live life" again. It was challenging. The terrible news and the number of victims just broke my heart. But there seemed to be a nagging voice inside me that kept whispering the same words to me: "You must be strong and support your loved ones, regardless of the circumstances. You are the one who will be able to help them, and your broken and tearful state will only make the situation worse for you and others." Probably, this thought helped me not to lose myself, to believe in our victory and to continue living a relatively normal life. Every day the news became more and more terrible. However, we continued to live, my parents gradually started going to work again, and I studied. It seemed as if everything was starting to get better. There was a growing hope that it would all end very soon. And here I am, horrified by the terrible news - a rocket was shot down over our village. It is, of course, excellent that it was shot down, but it exploded in the asphalt near the houses. Fortunately, no one was injured, only the buildings and the fence; everyone was sitting at home. What scared me the most was that she fell between the yards of a teacher from school and my boyfriend. He told me about it because he saw everything with his own eyes. It happened a minute before he got home, and realizing what could have happened if he had arrived earlier did not allow me to take control of myself. Some time passed, and I resumed trying to live a normal life, but it was much more difficult for me this time. It was the th day of the war when I "broke down." No, I did not lose faith in our victory, and I did not panic. It just broke my heart to realize how many civilians had died. Thousands of thoughts began to race through my brain. Those people wanted to live. They had their own lives, their plans, goals and dreams. And all this was destroyed by a cup of non-humans who decided they have the right to decide other people's fates, who convinced their kind that we are destroying our country. It was challenging to fight with my emotions, but I didn't do it. I believe that one should allow oneself to cry when needed, release this negative energy and continue fighting further. And so months of full-scale war passed. You could tell a lot more, but it isn't easy to fully reflect all your emotions, thoughts and experiences on the sheets. It seems I am still living on February , not noticing that outside the window, it has been spring for a long time.

лютого року я прокинулася від дзвінка, який, напевно, запам’ятаю на все життя. Із спокійного сну мене витягнула одна лише фраза, вимовлена надзвичайно тривожним голосом: «У тебе все добре? Почалася війна». Ці страшні слова дзвеніли у моїх вухах ще протягом декількох годин, було тяжко повірити, що це відбувається у столітті, а переживання за усіх моїх рідних, друзів, родичів, знайомих лише наростало. Спочатку я не розуміла як себе поводити. Було тяжко зібрати думки до купи, постійно нові й нові невтішні новини ще більше засмучували та пригнічували мене. Проте я зрозуміла, що у моїй невеличкій сім’ї, відповідальність за психологічний спокій кожного лежить саме на мені. Мої батьки завжди були досить тривожними. Проте ситуація, яка склалась, була зовсім нетиповою, і якщо спочатку вони намагались поводитись спокійно, то коли розпочалися перші повітряні тривоги, батьки одразу ж покинули ці спроби. Хоч я і була досить переляканою, особливо в перші дні, проте зрозуміла, що саме мій спокій та холодний розум допоможуть їм та мені заспокоїтись. Взявши себе в руки, я запропонувала їм зібрати тривожну валізу. І хоч нам не було, куди тікати в разі небезпеки, проте стало значно спокійніше. Цілий день ми тільки те і робили, що читали новини, залазили у льох (це слугувало нам прихистком) та дзвонили до родичів. Ніч була досить тяжкою. Ми розуміли, що ракетні удари можуть повторитися і потрібно бути готовими будь-якої миті підхопитися та ховатися. Не знаю чому, проте мною було прийняте рішення, що саме я не буду спати або ж заснув під ранок і слідкуватиму за повітряними тривогами (у нашому населеному пункті їх зовсім не чути, єдиний спосіб це слідкувати у соціальних мережах). Ніч була досить не спокійною, постійно було чути, як їздить техніка, адже через моє село проходить головна дорога до кордону з Білоруссю. І хоч було зрозуміло, що це працюють наші з ЗСУ, Мозок було тяжко переконати. Самонавіювання — досить складна штука, проте під ранок, я з ним впоралася та поринула у кілька годинний сон. В університеті зробили двотижневі канікули. Не можу сказати, що дуже зраділа цій новині, адже це означало лише — до нормального життя ми повернемося ще не скоро. Дні проходили надзвичайно швидко і складалися вони лише з — читання новин. З кожним днем вони ставали ще більш невтішними, прогнози непередбачуваними, а паніка моїх батьків лише наростала. Я щодня намагалася всі вселяти їм віру у нашу перемогу, приводила безліч фактів і за цих декілька днів дізналася про політику більше, ніж за всі свої років. Моя подруга виїхала за кордон. Не знаю хороша це новина чи погана, проте я точно буду знати, що вона у безпеці. Пізніше вона розповідала мені, що їй надзвичайно тяжко, сумно за домом, за рідною країною. Щиро надіюся, що скоро це все закінчиться і ми знову зможемо зустрітися, гуляти як раніше, виходити на невеличку прогулянку після навчання та просто насолоджуватися життям далі. Минув місяць війни. Зрозумівши, що потрібно пристосуватися до нових реалій життя, було відновлено навчання і я намагалася знову «жити життя». Було неймовірно тяжко. Страшні новини та кількість жертв просто розбивали мені серце. Але всередині мене нібито сидів надокучливий голос, який постійно шептав мені одні і ті ж слова: «Ти повинна бути сильною, підтримувати своїх близьких, незалежно від обставин. Саме ти зможеш їм допомогти, а твій розбитий та плаксивий стан лише погіршить ситуацію як для тебе, так і для інших». Напевно, саме ця думка і допомогла мені не втратити себе, повірити у нашу перемогу та продовжувати жити відносно звичайним життям. З кожним днем новини ставали все страшнішими і страшнішими. Проте ми жили далі, батьки поступово знову почали знову почали ходити на роботу, а я навчалася. Здавалося, ніби все починає налагоджуватися, з’явилася все більша надія, що зовсім скоро це все закінчиться. І тут мене жахає страшна новина — над нашим селом збили ракету. Це, звісно, дуже добре, що її збили, проте вона вибухнула в асфальті біля будинків. На щастя, ніхто не постраждав, лише будівлі та огорожа, всі люди сиділи по домівках. Найбільше мене злякало те, що Вона впала між подвір’ями вчительки зі школи та мого хлопця. Саме він і повідомив мені про це, адже бачив все на власні очі. Це сталося буквально за хвилину до того, як він потрапив додому і усвідомлення Того, що могло б статися, якби він приїхав раніше, не дозволяло мені взяти себе в руки. Пройшов деякий час і я знову відновила спроби жити звичайним життям, проте цього разу мені було набагато тяжче це зробити. Йшов -й день війни, коли я «зламалася». Ні, я не втратила віру в нашу перемогу, і не впала в паніку. Моє серце просто почало розриватися від усвідомлення того, як багато мирних жителів загинуло. У моєму мозку почали вирувати тисячі думок. Ті люди хотіли жити. У них було своє життя, свої плани, цілі та мрії. І все це зруйнувала кубка нелюдів, які вирішили, що мають право вирішувати чужі долі, які переконують собі подібних у тому, що ми самі знищуємо свою країну. Було надзвичайно тяжко боротися зі своїми емоціями, проте я цього і не робила. Вважаю, що потрібно дозволяти собі поплакати, коли це справді необхідно, вивільнити цю негативну енергію аби продовжувати боротися далі. Так і проминули місяці повномасштабної війни. Можна було б розповісти ще дуже багато, проте тяжко відобразити на аркушах у повній мірі усі свої емоції, думки та переживання. Здається, що я й досі живу у -у лютому, не помічаючи, що за вікном уже давно весна.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.