Testimony 1095

Testimony 1095

2022-08-08

I thought, it has been a while since I had outgrown my childhood fear of the dark. The little me kept a flashlight in bed so as not to see the silhouettes of the nightmarish monster—years have passed. I'm used to the night. However, one rocket fire was enough to understand - now I fear the light because monsters are always around—eight years since the threat hanging over his head. For eight years, every news story has been about how we suffered or suffered losses. Eight years. And three months after, I woke up from my mother's words, " Putin attacked Ukraine." Somewhere deep down, I knew it would be like the television message would turn into a picture before the eyes. But I chose to close my eyes. And now they are illuminated by a siren every day. I didn't think so many people could be lost in one day. However, such events reveal the true nature of people. Someone has his whole life ahead of him and says goodbye to his relatives. Husbands, fathers, sons. Even those whom I had previously despised silently took up arms. Probably, "lose" is an inappropriate word here because now it has become clear how many people there are in Ukraine. The war will end, we will surely win, and the soldiers will return home proud. But I will never be able to forget how those whom I once respected gladly supported a crazy psychopath. I thought I had outgrown my fear of the dark. So it is. However, one day was enough to understand - there are monsters much scarier. And, unfortunately, they live in a neighbouring state.

Я вважав, що давно переріс свій дитячий страх темряви. Це той малий тримав у ліжку ліхтарик, щоб не бачити в силуетах кошмарного монстра. Минули роки. Я звик до ночі. Проте, вистачило одного ракетного запалу, щоб зрозуміти – тепер я боюся світла. Тому що монстри завжди були поруч. Вісім років, як загроза повисла над головою. Вісім років кожна новина про те, як ми постраждали чи понесли втрати. Вісім років. І три місяці як я прокинувся від слів мами «Путін напав на Україну». Десь глибоко я знав, що так буде. Що телевізійне повідомлення перетвориться на картину перед очима. Але я обирав закривати очі. І тепер їх кожен день освітлює сирена. Не думав, що за один день можна втратити стільки людей. Проте такі події викривають справжню сутність людей. Хтось, маючи ще все життя попереду, прощається зі своїми рідними. Чоловіки, батьки, сини. Навіть ті, кого я раніше зневажав, мовчки взяли зброю в руки. Напевно, «втратити» тут недоречне слово, адже зараз стало видно, скільки в Україні людей. Війна закінчиться, ми обов’язково переможемо, а солдати з гордістю повернуться додому. Та ніколи не зможу забути як ті, кого я колись поважав, з радістю підтримали божевільного психопата. Я вважав, що переріс страх темряви. Так і є. Проте, вистачило одного дня, що зрозуміти – є монстри куди страшніше. І, нажаль, вони живуть в сусідній державі.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.