Testimony 1090

Testimony 1090

2022-08-06

I have never really thought about what war is. When I was a child, Victory Day seemed fun because, with my grandfather, we went through the city in a solemn procession, tasted goodies, and listened to songs. When I was studying history in high school, I realized that we were celebrating victory in World War II. And war is something terrible, bloody, merciless. It destroys human destinies and takes lives. I cried while rewatching movies about the events of that time, but they didn't show everything either. In , I was only years old, but when my dad was going to some unknown ATO, my mother and I were also distraught. I was petrified when cars with the "Cargo " license plate drove through our city streets. We went out with flags and knelt. I didn't understand why the adults around me were crying. And then, when my mother explained everything, I was horrified. After all, "Cruz " is a dead soldier transported from the East of Ukraine from the ATO. This courageous person died, leaving his relatives, mother, wife, children, friends... Anyone, even my dad, could be in that car with the "Cargo " plate. But I saw his body armour and an incomprehensible "unloading." He is protected and will be able to protect us all. Time passed, ATO became Joined Forces Operation, and I grew up. My life has changed. News from the East no longer caused such anxiety. We were experiencing COVID, Independent external evaluation. The student's status, Ш found new friends and experienced new joyful emotions. Everything was great... Sometimes my mother asked if we were going to pack a bug-out bag. Everything was perceived as a joke. Well, war cannot start in the st century! Humanity drew conclusions after the Second World War! But... on the morning of February , my mother woke my sister and me with the words: "Girls, wake up, but don't be scared. There is a war in Ukraine!"." It was hard to believe, but my sister cried, my mother quickly started collecting our things and documents, my grandmother cried and prayed in her room, and my father was already at work. He was summoned at dawn. I heard his hurried steps through the dream. Even later, when the confusion and excitement passed, we made a "bunker" for my sister; when it turned out that we were not helpless, it became calmer. Only the sound of the siren made the heart skip a beat. Terrible footage of the destruction made it clear that life had changed forever. I must do something, do something to help, to prevent evil from coming here, to avoid losing what I have. I bought groceries, took them to volunteers, wove nets, and listened to people around me pouring out their anger and worries. I was trying to do something meaningful. Especially when a rocket destroyed an oil depot in our city; the explosion shook the earth, and the sky caught fire. But fear passed, and anger appeared. Why should we give these non-humans our own - our home, our joy, peaceful sky and life, our life? They must pay for every ruined life! I haven't fully comprehended everything that happened because it's not the end yet! And only the beginning of our story, which we will write after the victory!

Я ніколи особливо не задумувалась, що таке війна. В дитинстві свято Перемоги здавалось чимось веселим, бо з дідусем у місті ми проходили урочистою ходою, куштували смаколики, слухали пісні. Вивчаючи історію у середній школі, я зрозуміла, що ми святкували перемогу у Другій світовій війні. А війна — це щось страшне, криваве, безжалісне. Вона руйнує людські долі і забирає життя. Я плакала, передивляючись кінофільми про події того часу, але ж і вони не показували всього. У році мені було лише років, але коли мій тато збирався у якесь невідане АТО, мама хвилювалась і мені також ставало дуже тривожно. Особливий страх проймав мене, коли вулицями нашого міста їхали машини з табличкою «Груз ». Ми виходили з прапорами, ставали на коліна. Я не дуже розуміла, чому плачуть дорослі біля мене. А потім, коли мама все пояснила, я жахнулась. Адже, «груз » — це загиблий воїн, якого везуть зі Сходу України, з того АТО. Ця мужня людина загинула, залишила своїх рідних, маму, дружину, дітей, друзів… У тому авто з табличкою «Груз » може опинитися будь-хто, навіть мій тато. Але я ж бачила у нього бронежилет і нерозумілу «розгрузку». Він захищений і зможе захистити нас усіх. Час ішов, АТО стало ООС, я виросла. Моє життя змінилось. Новини зі сходу вже не викликали такої тривоги. Ми переживали COVID, ЗНО. У статусі студентки знайшла нових друзів, переживала нові радісні емоції. Все було чудово… Часом мама запитувала, чи будемо ми збирати тривожний рюкзак. Все сприймалось як жарт. Ну, не може у ХХІ столітті розпочатися війна! Людство ж зробило висновки після Другої світової! Але…вранці лютого мама розбудила нас із сестрою словами: «Дівчата, прокидайтесь, але не лякайтесь. В Україні війна!». Важко було повірити, але заплакала сестра, мама швидко почала збирати наші речі та документи, бабуся плакала, молилась у своїй кімнаті, а тато давно вже був на роботі. Його викликали ще на світанку. Я крізь сон чула його квапливі кроки. Вже пізніше, коли минула розгубленість і хвилювання, коли ми зробили для сестри «бункер», коли з’ясувалося, що ми не безпорадні, стало спокійніше. Лише звук сирени заставляв серце стискатися. Жахливі кадри руйнувань давали розуміння, що життя змінилось назавжди. Я повинна щось зробити, чимось допомогти, щоб не допустити зло сюди, щоб не втратити те, що маю. Я купувала продукти, носила їх волонтерам, плела сітки, слухала людей довкола, що виливали злість і переживання. Намагалася робити щось важливе. Особливо, коли у нашому місті ракета розбила нафтобазу, від вибуху здригнулась земля, а небо запалало. Але страх пройшов, а з’явилась злість. Чому ми повинні цим нелюдам віддавати своє – своє житло, свою радість, мирне небо та життя, своє життя! Вони повинні заплатити за кожне зруйноване життя! Я ще до кінця не осмислила все, що трапилось, бо ще не кінець! А лише початок нашої історії, яку ми напишемо після перемоги!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.