Testimony 1088

Testimony 1088

2022-08-06

Let's start with the fact that before the start of hostilities, I had certain unworked topics and areas of life: it was difficult for me to engage in self-development, read books, be interested in studying at the university or make new acquaintances, it was not easy for me to wake up in the morning at all, because I did not want to do anything. It's just that from a certain point; life became uninteresting for me; everything I used to enjoy is now unimportant. I took everything passively and performed certain tasks simply because it was necessary and there was nowhere else to postpone. A few days before the war, we discussed the news about Putin, watched his video address, and, to be honest, laughed, but we took these statements and assumed with fear that something might happen. However, since we are ignorant of history, we quickly switched from this topic to another. When the invasion of Ukraine took place on February , I still didn't understand anything; I calmly woke up and saw about missed calls. I saw a message from my mother: "[NAME], war. Collect documents and money, and collect a lot of water...". I immediately called to ask what all this meant, and at the same time, the answer shocked me, but on the other hand, I did not take it seriously. All the same, I began to carry out my mother's errands and collect essentials, and at the same time, I dialled my friend and asked him to tell me clearly what had happened. It was during that conversation that I started to cry because I was scared myself, imagining how my house would be bombed. Now, assessing the situation, what I don't like the most is that I was impulsive and inconsistent in my actions, succumbing to the panic that my mother scattered. I was also immediately forced to run to the store and buy as much as possible; I also think this was reckless; nothing special had happened yet, and I was already irrationally, under the pressure of my family, buying all the available products, acting according to the rule " either for myself or nobody," and that's why I scolded myself a lot. The rest of the day passed very calmly, just in case I tried to be as close as possible to the bags to run out and hide quickly. I followed the news for only half a day on February ; already in the evening, I got tired of it all, and I could no longer be in this information flow, and this disinformation was driving me crazy. Only caused more panic. Since I don't like this stupid talk at all, I just didn't pay attention at all and calmly went about my business, just like the previous days. This event allowed me to get together well, to resume communication with old friends with whom I had previously stopped keeping in touch. Also, in the beginning, I began to feel a strong national consciousness, although I would say that it was, for a certain time, visible, disguised because now I feel nothing again and moved it to a distant drawer. For the first week, my friend and I went to weave nets every day, and when I was only - hours old, I thought I was bad because I did little good, but then when studies resumed, and I was sitting with my niece, I stopped going altogether. I was generally calm as if everything was the same as before. I had such a passive state before, but now nothing has changed. In the first days, I met my brother; he is a military serviceman, and talking to him convinced me even more not to worry. He calmly and rationally explained everything, how to act in case of what, and I calmed down. And I don't even know if my brother really normally assesses everything that is happening now or if he does not show his true feelings and therefore tries to be as emotionless as possible, but, on the contrary, this behaviour suits me. And I think that currently being emotionless is quite good; I don't feel any emotions, nothing has changed in my life, I'm just as uninterested in news, I don't scare myself with them, I don't get nervous, I don't drive myself crazy, foolish assumptions or conjectures. At the same time, peace in my area is peace in my head. Although I think that such passivity is the result of a certain long-term psychological problem, which I may be paying attention to, but I definitely cannot figure it out on my own. Every day, I change my values more and more often or start to look at them from another side unknown to me, which I could never have imagined. And here, for example, I used to be very afraid of my own death, firstly, how my family will survive it, secondly, I have not achieved anything in life, and if I don't become, there won't even be anything to tell what I was like. And now, I have concluded that it is not so scary to die alone as to lose all loved ones and remain alone. That's what I'm terrified of. And what annoys me a little about myself: I really cling to memories; I romanticize how everything was wonderful, although life, on the contrary, had more bad moments that no one remembers, and they lie somewhere far away. And these memories, imaginings of a happy past, drive me crazy because why should I live in memories now if I should focus only on the present?

Розпочнемо з того, що до початку бойових дій, я мала певні непропрацьовані теми, сфери життя: мені важко було займатися саморозвитком, читати книги, цікавитися навчанням в університеті чи будувати нові знайомства, зранку мені взагалі було нелегко прокинутися, бо я не хотіла нічим займатися. Просто від певного моменту життя стало для мене нецікавим, все від чого я отримувала задоволення — зараз неважливе. Я дуже пасивно все сприймала і виконувала певні завдання просто, бо так треба і нема куди далі відкладати. За кілька днів до війни ми обговорювали новини про путіна, дивилися відео-звернення його, і якщо чесно, зі сміхом, але ми сприйняли ці висловлювання і зі страхом припускали, що щось може статися. Проте так як ми необізнані в історії – швидко переключилися з цієї теми на іншу. Коли лютого відбулося вторгнення в Україну, я ще нічого не розуміла, я спокійно прокинулася і просто побачила близько пропущених дзвінків, побачила повідомлення від мами: «Альона, війна. Збирай документи і гроші, і набери багато води…». Я відразу подзвонила аби перепитати, що все це значить і водночас відповідь мене шокувала, але з іншого боку я поставилася до цього несерйозно. Все-таки я почала виконувати доручення матусі і збирати речі першої необхідності і в той же час набрала другові і попросила його чітко розповісти, що сталося. Саме під час тієї розмови, я почала плакати, бо сама себе налякала, уявивши як мою хату розбомблять. Зараз, оцінюючи ситуацію, мені найбільше не подобається, що я була імпульсивна і непослідовна в своїх діях, піддалася паніці, яку розсіяла мама. Ще мене одразу заставили бігти в магазин і якнайбільше всього купити, це я теж вважаю було необдумано, ще взагалі нічого особливо не сталося, а я вже нераціонально, під тиском сім’ї, скуповую усі наявні продукти, діяла за правилом «або собі, або нікому», і саме за це я дуже себе картала. Інша частина дня пройшла дуже спокійно, просто в разі чого старалася якомога ближче бути до сумок, щоб швидко вибігти і сховатися. Стежила за новинами лише пів дня лютого, вже ввечері мені це все набридло і я не могла більше бути в цьому інформаційному потоці, і ще ця дезінформація мене капець як виводила з себе, хто які хотів, такі і робив припущення і, не усвідомлюючи, тільки ще більше розводили паніку. Так як я взагалі не люблю оці дурні балачки, я просто взагалі не звертала увагу і спокійно займалася своїми справами, все як і в попередні дні. Саме ця подія мені дозволила добре згуртуватися, відновити спілкування зі старими приятелями, з якими раніше перестала підтримувати зв’язок. Також на початку я почала відчувати сильну національну свідомість, хоча я б сказала, що це була на певний час видимість, награність, бо зараз я знову нічого не відчуваю і просто перемістила це в далеку шухляду. Ще перший тиждень ми з другом щодня ходили плести сітки і коли я була всього - години я вважала себе поганою, бо зробила мало користі, але потім як відновили навчання і плюс я сиділа з племінницею, то я взагалі перестала ходити. Я взагалі була спокійна, неначе все як і раніше. В мене просто і до того був такий пасивний стан, то зараз нічого не змінилося. В перші дні я зустрілася з братом, він військовослужбовець, і розмова з ним ще більше переконала мене не переживати. Він все дуже спокійно, раціонально пояснив, як діяти в разі чого і я заспокоїлася. І навіть не знаю, чи брат справді нормально оцінює все, що зараз відбувається, чи він не показує справжні переживання і тому старається бути якомога беземоційним, але мене, навпаки, така поведінка влаштовує. І я думаю, що в даний час беземоційність — це доволі непогано, я от справді не відчуваю ніяких переживань, в моєму житті нічого не змінилося, мені так само нецікаві новини, я наперед не лякаю себе ними, не нервую, не звожу себе з розуму дурними припущеннями чи догадками. Поки спокій у моїй місцевості — спокій і у моїй голові. Хоча думаю, що така пасивність — це наслідок певної тривалої психологічної проблеми, на яку я, можливо, звертаю увагу, але розібратися самотужки точно не можу. Я з кожним днем все частіше змінюю свої цінності або починаю дивитися на них з іншої невідомої для мене сторони, яку я ніколи не могла уявити. І от, наприклад, раніше я дуже боялася власної смерті, по-перше, як це переживе моя сім’я, по-друге, я нічого не досягла в житті і як мене не стане, навіть не буде що розказувати, якою я була. А тепер я дійшла до такого висновку, що не так страшно загинути самій, як втратити всіх близьких і залишитися самій. От цього я насправді боюся. І що мене трохи дратує в собі: я дуже чіпляюся за спогади, романтизую, як все було чудово, хоча життя, навпаки, мало більше поганих моментів, які ніхто не згадує і вони лежать десь там далеко. І ось ці спогади, уявлення щасливого минулого мене виводять з себе, бо нащо мені зараз жити згадками, якщо варто фокусуватись лише на сьогоденні.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.