Testimony 1085

Testimony 1085

2022-08-06

//. Like every Ukrainian, I will remember this date for the rest of my life. Waking up in the morning, I learned that the war had begun. My first thoughts were about whether they would mobilize my dad and how to take away all the people dear to me. I was afraid to leave the house for several days, and I was afraid when trucks drove past my window at night because the sound was like a tank moving toward me. When I found the strength to go outside, I remember that wild tremor inside. However, my mother became a powerful support for me; she kept me in a normal, non-panic state for several days. Then relatives from the city came to us for a week, and from that moment on, I had to keep calm because there were children nearby, albeit conscious. That week, I had excitement and a thirst for action; I bombarded the company with messages, urging them to leave the Russian market, monitored the news every day and was happy when I saw how the occupiers were messing up. The news that gypsies stole a tank and guys took an armoured personnel carrier was especially wonderful. It seemed that if I had been given a weapon, I would have gone to shoot, but the interesting thing is that my enthusiasm died down in the evening, and I began to be afraid again. I remember when the nuclear power plant was shelled, and when I remembered at in the morning where the iodine was lying, in case the station was damaged. Later, the hunger subsided, and something like apathy began; in principle, this is normal for the war period; everyone experiences it. We started online training after that. At the time, it seemed like a distraction from the news. I remember how I believed until the last that I would celebrate my th birthday with a victory and how disappointed I was when it didn't happen. The next turning point was footage, facts and news from the de-occupied territories of [CITY] and [CITY]. For me, it became the collapse of my psyche. Since then, I have been forced to cut myself off from the news almost completely. My sensitivity and fear have skyrocketed, made even more difficult by the overwhelming number of study assignments. Now I'm used to everything, but I still have a traumatic effect when I see or hear something about cruelty to our people. An interesting fact is that watching the torture of orcs is something interesting for me, and I am ready to examine all the footage in detail, but when I see a wounded dog, I can cry. In fact, the war has now moved to another level, although it has not gone anywhere. Studying has taken up my whole life, and I don't think it's good because it gives me moral fatigue. If you put this entire period on Karpman's triangle, then I went through the stage of the victim, rescuer, although not wholly, and aggressor to a certain extent. I'm glad because I didn't get on the list of people who suffer from survivor syndrome, and in principle, life goes on, and I believe we will win. Glory to Ukraine!

... Цю дату, я як і кожен українець запам’ятаю на усе життя. Прокинувшись зранку дізналась про те, що почалася війна. Перші думки були про те, а чи не мобілізують мого тата і як забрати усіх дорогих мені людей. Я боялася вийти з дому декілька днів, і лякалася коли вночі навпроти мого вікна їздили вантажівки, оскільки цей звук для мене був, як ніби це їде танк. Коли я знайшла у собі сили вийти на вулицю, я пам’ятаю той дикий тремор усередині. Проте надзвичайно сильною підтримкою для мене стала мама, вона тримала мене у нормальному, не панічному, стані декілька днів. Потім до нас приїхали із міста родичі на тиждень, і з того моменту, я мусила підтримувати спокій, оскільки поруч були, хоч і свідомі проте діти. В той тиждень в мене з’явився азарт і жага до дій, я закидала повідомленнями компанії, закликаючи їх до виходу із російського ринку, щодня моніторила новини і раділа коли бачила як лажають окупанти. Особливо прекрасними були новини про те, що цигани вкрали танк і хлопців відібрали БТР. Здавалося, якби мені дали зброю, я б пішла стріляти, але цікавим є те, що на вечір мій запал потухав і я знову починала боятись. Пам’ятаю коли обстрілювали ЗАЕС, і коли згадувала о ранку де лежить йод, у випадку якщо станцію пошкодять. Згодом запал спав і почалося, щось по типу апатії, упринципі це нормально для періоду війни, це переживає кожен. Фактично після цього у нас розпочалося навчання у онлайн режимі. На той момент це здавалося допомогою аби відволіктись від новин. Пам’ятаю як до останнього вірила, що своє річчя відсвяткую разом з перемогою, і як розчарувалася коли цього не сталось. Наступним переломним моментом були кадри, факти і новини із деокупованих територій [МІСТО] і [МІСТО]. Для мене це стало крахом моєї психіки. Відтоді я була змушена майже повністю обрізати себе від новин, оскільки моя чутливість і страх виросли до небес, а ще більшої важкості надавало і досі надає величезна кількість завдань із навчання. Зараз я звикла до усього, але досі маю травмуючий ефект коли спостерігаю або чую щось про жорстокість до наших людей. Цікавий факт дивитися на катування орків для мене є чимось цікавим і я готова розглядати усі кадри детально, от коли бачу поранену собачку можу заплакати. Насправді ж війна зараз відійшла на інший план, хоча й нікуди не ділася. Навчання зайняло усе моє життя і я не вважаю це хорошим, оскільки воно дає моральну втому. Якщо накласти увесь цей період на трикутник Карпмана то я пройшла етап жертви, рятувальника, хоча і не повністю, та і агресора певною мірою. Рада тому що не потрапила до списку людей, котрі страждають від синдрому вижившого, і впринципі життя продовжується і я вірю що ми переможемо. Слава Україні!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.