Testimony 1082

Testimony 1082

2022-08-06

I never had such a terrible morning as February . During the period of the aggressor's full-scale invasion of Ukraine, I was at home with my family. Although I did not hear the explosions, since I live in a small town, it was excruciating to wake up from my mother's words, "My sun, get up; the war has begun." Mom and Dad tried not to show their fear, but I understood they were just as scared as I was. We quickly packed two alarming backpacks in a panic because we didn't know what would happen next. And this unknown scared me even more. The first week I couldn't sleep, the news that kept coming in made my hair stand on end. Can such a thing happen in the st century, in , when diplomacy is so developed? This question stuck in my mind. Why can't everything be resolved diplomatically, like civilized countries, without , victims of both military and civilian innocent people? It all seemed like a dream, a terrible, terrible dream, which seemed to be about to end, and I will wake up in my soft bed and see smiling and happy relatives. But week after week passed, and the war still did not end. It was as if I lived in a history textbook. But having mastered my emotions a little, I decided to help. Social media showed that the guys and girls who protect us need camouflage nets. Since my mother works as a teacher, we quickly managed to organize a room and materials for weaving. There were extremely many people willing to help, and it could not but be gratifying. So we, as a large team, wove many camouflage nets. And the fact that I could somehow help the military made me feel a little better. Since I live very close to the border, from the very beginning, they began to fortify it with both equipment and soldiers, and they had to be fed to someone. And I also helped in the kitchen. But constantly seeing equipment and people in uniform, it became creepy. Later, university studies started, and it also helped to distract me, although it was challenging to calm down and concentrate on my studies. On May , it was my birthday; I turned , and I came of age. I always thought that I would celebrate it unforgettably and was not in the mood for a holiday at all. And here it is, already the end of May, the end of the first year, the session, and it seems it is still February . The war is still not over; this horror lasted three months. And these three months changed me a lot; I became a sharp adult. Of course, I wanted to become an adult and enter adulthood, but not in such circumstances.

Ще такого страшного ранку як .. у мене ніколи не було. На період повномасштабного вторгнення агресора в Україну я була вдома із сім’єю. Хоч я і не чула вибухів, так як живу у невеликому містечку, але проснутись від слів мами «Сонечко, вставай війна почалась» було дуже боляче. Мама і тато старались не показувати свій страх, та я розуміла, що їм так само страшно як і мені. Ми швиденько в паніці зібрали два тривожних рюкзаки, бо не знали, що буде далі. І ця невідомість лякала ще більше. Перший тиждень я взагалі не могла спати, від цих новин, що постійно надходили, волосся ставало дибки. Невже в столітті, в році, коли настільки розвинута дипломатія, може таке коїтись? Це питання засіло у мене в думках. Чому не можна все вирішити дипломатичним шляхом, як цивілізовані країни, без жертв як військових, так і цивільних, ні в чому невинних людей. Це все здавалось сном, страшним, жахливим сном, який ніби от-от має закінчитись і я проснусь на своєму м’якому ліжку і побачу усміхнених і радісних рідних. Але тиждень за тижнем проходив, а війна все не закінчувалась. Я ніби жила у підручнику з історії. Але трохи опанувавши свої емоції, я вирішила допомагати. Я побачила в соцмережах, що хлопцям і дівчатам, що нас захищають, потрібні маскувальні сітки. Так як моя мама працює вчителем, то нам швидко вдалось організувати приміщення та матеріали для плетіння. Було надзвичайно багато охочих допомогти і це не могло не тішити. Так ми великою командою сплели дуже багато маскувальних сіток. І від того, що я хоч чимось могла допомогти військовим, мені ставало трішки легше. Так як я живу дуже близько біля кордону, а його ще з початку почали укріплювати як технікою, так і солдатами, а їх треба було комусь годувати. І я також допомагала на кухні. Але постійно бачивши техніку та людей у формі, ставало моторошно. Пізніше розпочалось навчання в університеті і воно також допомагало відволіктись, хоча дуже важко було заспокоїтись та зосередитись на навчанні. травня у мене було день народження, років, повноліття. Я завжди думала, що відсвяткую його незабутньо та настрою на свято взагалі не було. І от уже кінець травня, кінець першого курсу, сесія, а таке враження, що і досі лютий . Війна і досі не закінчилась, триває вже три місяці це жахіття. І ці три місяці мене сильно змінили, я стала різко дорослою. Звичайно, хотілось стати дорослою і піти в доросле життя, але не в таких обставинах.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.