Testimony 1076

Testimony 1076

2022-08-03

We all know very well that they started talking about the war back in early February; on the news, they calle+Dally got home, I told my mother, "You didn't believe in the bug-out bag, but it turned around." All the following days of the war, I just watched the news, talked with friends like them, and worried about every day of the war and every heart that no longer beats. On the one hand, I can be happy that my village is far away and is not the epicentre of events, but on the other hand, this war is too harsh, both physically and morally. And every day, every hour, I wished all corners of Ukraine were as quiet as here. I believe in our peaceful and new future. I support the Armed Forces and refugees as much as I can. And I believe in God. Only with faith in our hearts can we win. Glory to Ukraine!

Ми всі добре знаємо, що про війну почали говорити, ще на початку лютого, по новинах закликали збирати «тривожні валізки», і ось після таких новин, ще задалеко до війни я підійшла до мами і кажу «давайте зберемо цю валізку, адже якщо закликають, то не просто так» на, що мама мені відповіла «[ІМ'Я] йди не забивай голову не мені, не собі». Одразу після цієї розмови я поїхала в [МІСТО], а саме в гуртожиток. В кімнаті зі мною проживає дві моїх одногрупниці та одненька дівчинка з другого курсу, загальне число . І ось одна із цих дівчат, а саме [ІМ'Я], дуже моніторила новини про те, що можливий напад, що путін хоче почати «спецоперацію», я завжди відштовхувала це все від себе, бо завжди сприймала близько до серця. Та і в принципі, ще і шуткувала стосовно цього. Можемо всі згадати як ніхто в це не вірив, але… Все почалось, як ми всі знаємо лютого, я перебувала в [МІСТО] тому це було не як в Києві о годині ранку, а о годині. За хвилин до вибуху я прокинулась від того що сусідка по кімнаті голосно говорила по телефону з мамою, а саме про те, що російські війська зайшли на територію Києва, [МІСТО]. А як я вже згадувала на початку, я не вірила в це і не хотіла сприймати, тому прокинулась і дуже голосно сказала «[ІМ'Я] досить це говорити» і вийшла до вбиральні. Прийшовши в кімнату мені [ІМ'Я] повторила це ще разочок, на що знову була реакція агресії в її сторону. Я лягла на ліжко, через те, що прокинулась від таких новин і сприйняла все близько до серця, в мене почали труситись руки, для заспокоєння я вирішила помолитись, обняти іграшку з якою спала і лягти спати далі. Як раптом проноситься три голосних вибухи…З кожним вибухом серце йшло в п’ятки. В кімнаті почалась певна паніка, хтось збирав сумки, хтось телефонував до мами, до когось мама телефонувала сама. На коридорі гуртожитку проходила вахта і саме від її слів застигла кров «почалась війна». З нами на блоці проживають як хлопці, так і дівчата і з однієї кімнати хлопці заговорили «треба збудити дівчат», в цей момент стало трішки смішно, бо коли вони постукали та зайшли в кімнату їх зустріла картина, як четверо дівчат вже одягнені в курточки і пакують сумки. Я дуже здивувалась що всім телефонують, а до мене ні, тому вирішила зателефонувати сама. Телефоную до мами з кожним гудком серце б’ється все скоріше і от мама підняла слухавку, я почала говорити «мам, ви чули вибухи, автовокзал не робить, (бо ми до того вже почитали новини, що в [МІСТО] в людей почалась паніка і всі почали втікати) так, ось питаю в мами що ж мені робити, як заїхати додому» на, що чую досить оптимістичну відповідь, яка в принципі мене трішки і заспокоїла «[ІМ'Я], а куди ти маєш їхати в тебе, ж з понеділка має починатись очне навчання». Всі в кімнаті почали сміятись і тут я зрозуміла, що зараз переживати не сильно треба, але все одно від певно стресу, почала плакати. Мене почала заспокоювати другокурсниця, говорити, що все буде добре, що все налагодиться. Пройшло декілька годин, [ІМ'Я] поїхала додому вона з [МІСТО] області, [ІМ'Я], це ще одна моя одногрупниця, поїхала у [МІСТО] до родичів, залишились тільки я і [ІМ'Я], це дівчинка другокурсниця, бо нам двом потрібно було їхати на [МІСТО]. В [ІМ'Я] почалась пара з [ІМ'Я] який почав питати як в кого пройшов ранок, та всіх по трохи заспокоювати. Ми вирішили піти до аптеки, бо мама [ІМ'Я] скинула список ліків які потрібно було купити, черги були просто космічні, ми вийшли о годині ранку, повернулись о годині обіду. Обходивши весь [МІСТО], по всіх аптеках, зняли гроші. І повернувшись в гуртожиток, по нас мав приїхати хресний [ІМ'Я] та її мама. Вона сама з [МІСТО], тому я ночувала в неї, бо потрапили ми туди вже пізно і на маршрутку до [МІСТО] в ночі мене не відпустили. Цілий день дивились новини, багато фейків, які затуманювали розум, засинала з думкою, що о годині ночі буде новий напад, бо саме так писали в новинах, спати не хотіла, але потрібно було. Ранок лютого я прокинулась, вдягнулась і ми пішли на зупинку, щоб заїхати в [МІСТО]. До [МІСТО] я доїхала дуже швидко, тепер завдання полягало в тому, щоб дістатись [ВОКЗАЛ] звідки й відправлялась моя маршрутка на село [МІСТО]. На автовокзалі я зустріла картину, що в касі ніхто не знає коли прибуде автобус, людей дуже багато, автобусів дуже мало. Дочекавшись автобус на свій напрямок, але в сусіднє село, ми виїхали в дорогу і тут почалось саме цікаве… Я в цей день в маршрутках перебувала в навушниках, щоб відгородити себе від новин які були від «друга», «свата», «брата» і вони всі воєнні й всі все знають, що і коли буде, але на жаль доїхавши до [МІСТО] мої навушники розрядились, так от до чого я це. Виїжджаючи з [МІСТО] в [МІСТО] почалась «повітряна тривога» так, так всі ми пам’ятаємо, що навушники в мене не роблять і великі душевні бабусі почали наганяти паніку, і кричати до водія, щоб він зупинився. Логіку зупинки люди, які розуміли, що нема де сховатись не сприймали тому, що ми їдемо в лісі, де немає бомбосховища і почали заспокоювати таких «панічних» бабусь. Після цього почались розмови, що [МІСТО] захоплять, росія все забере, все це продовжувалось дуже довго… Якось нарешті добравшись додому, я почала казати мамі «а ви то не вірили в тривожну валізу, а воно он як покрутилось». Всі наступні дні війни я тільки дивилась новини, спілкувалась з друзями як вони, переживала за кожен день війни та за кожне серце яке вже не б’ється. З однієї сторони я можу радіти, що моє село далеко і не являється епіцентром подій, але подивитись з другої то занадто жорстка ця війна як фізично, так і морально. І мені кожен день, з кожною годиною хотілося, щоб по всіх куточках України було так тихо, як тут в мене. Я вірю в наше мирне і нове майбутнє. Чим можу підтримую ЗСУ і біженців. І вірю в Бога. Тільки з вірою в серці ми можемо перемогти. Слава Україні!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.