Testimony 1074

Testimony 1074

2022-08-02

My morning on February did not start with the words "Good morning"... I remember how today, I was sleeping, and my mother just ran into my room saying: "Did you hear the explosion?" She was terrified. And I didn't understand anything from my sleep, and I didn't hear the explosions either since I slept quite soundly. When my mother told me that at : a.m., she heard explosions, and they were so strong that all the doors in our house shook twice, I felt goosebumps. Later, I started receiving notifications from my teammates and friends who also heard the explosions, and some even not only heard but also saw them. But panic began when we turned on the TV at home and immediately saw the address of the President of Ukraine, who said that martial law had been introduced throughout the territory. As I remember today, the kindergarten where my younger brother was supposed to go sent a message to all parents in which it was said that parents should not bring their children to kindergarten, and schools were also closed. My mother had to go to work, and my brother was taken to my grandmother, and since I was older, my task was to collect the most necessary things and documents. After the siren was turned on for the first time, my mother called me and told me to go to my grandmother's as well because I was home alone. I will never forget how I was walking there when cars were just speeding in different directions, and a helicopter flew over my head. And immediately, I started to panic, and tears just started pouring from my eyes. Long queues of cars and people, not only in shops but also in pharmacies and gas stations. For fuel, we stood in line at the gas station for about two hours. You can say that we were still lucky because some people who stood in line did not have enough fuel. This day was terrible. We can say that after February , we were no longer at home and did not live. Probably wondering why we didn't come home. The reason is this: we have a private house, not a high-rise, but we don't have a basement or a storage room at home, but our grandmother does, so we decided to stay with her. The first weeks were difficult, as everyone was terrified, and we were basically "sitting on our suitcases" the whole time. We could not make a final decision on what to do. We did not want to go abroad and leave our grandmother and goddaughter alone because they did not want to go with us. It was challenging. But over a long period of time, we still decided that we would not go anywhere. We followed the news around the clock, and there was a moment when we thought it was more or less calm and decided to go home. But that night, there were explosions again, and as I remember now, we were forced to quickly get together and wake up my little brother and drive back to my grandmother in the middle of the night to the sounds of the siren; it was so scary that words could not describe it. Also, later, when we got a little used to the sounds of the siren, there was an adventure, if, of course, you can call this situation that, into which I got myself. I don't remember why, but I had to go home to pick up some important things. It was already dark when I heard an explosion close to my house. The first thing I felt was a powerful fear. But later, I began to reassure myself that there was no air alarm; maybe something fell at the neighbours. And as soon as I calmed down, I heard another explosion. I was so scared that I was terrified to leave the house. But still, when I gathered all the strength in myself and went to the window to put on my jacket, a rocket flew right in front of my eyes, and there was another explosion. I will never forget how I began to shake from fear, and for about two hours, I could not calm down. Of course, we reported what we saw to the appropriate authorities, but they didn't know anything, and the only response we got was, "Okay, thanks, we'll figure it out." And how we went down to the basement more than once at night and heard the sounds of planes flying so low that we really thought something was going to "fly in" and how long we sat there in the cold and couldn't even sleep, I will never forget it. Now, when I hear the sound of a siren that announces danger, I get terrified. I noticed that I also started to be afraid of everything. And it's normal, as far as I'm concerned, but I don't know if it will pass after the end of the war... I'm very, very sorry for those people who really lived through this war, saw all these events with their own eyes, felt this fear, lost their parents, children, and relatives, and sat in shelters hours a day so that Muscovites do not hear them, who do not have food, water. There is nothing to say about their homes because they were "destroyed from the face of the Earth." These Inhumans kill, rape, abuse innocent people, shoot them in front of their relatives and even prevent a person from being buried or simply burn them. It doesn't even cross my mind. They do everything to hide their crimes. They want to destroy the Ukrainian nation but do not admit this openly and live in their own abnormal ideology. And if we don't try to prove it to them, they don't want to believe it; there's nothing to discuss with such people. We are a strong nation that for centuries wanted to destroy, but we won, and I believe we will win now. I believe in our defenders and our unconquered people! We will always be eternally grateful to them for their courage and heroism! Glory to Ukraine! Glory to heroes!

Мій ранок лютого почався не з слів «Доброго ранку»… Пам’ятаю як сьогодні, я спала, а моя мама просто забігла в мою кімнату зі словами: «Ти чула вибух?», вона була дуже налякана. А я ж з просоння нічого не розуміла, і вибухів також не чула, так як я доволі міцно сплю. Коли мама почала розповідати, що о .. ранку вона почула вибухи, і вони були настільки сильними, що у нас вдома усі двері двічі затрусилися, по-моєму тілі мурашки пройшлися. Пізніше почали надходити мені сповіщення, від моїх одногрупників і друзів, які також чули вибухи, а дехто навіть не тільки чув, а ще й бачив. Але коли ми вдома увімкнули телевізор і одразу побачили звернення Президента України, який сказав, що по всій території запроваджено воєнний стан, почалася паніка. Як сьогодні пам’ятаю, садочок, в який мав іти мій молодший брат, надіслав усім батькам повідомлення, у якому було сказано, щоб батьки не приводили своїх дітей у садок, і школи також не працювали. Моя мама була змушена іти на роботу, і мого брата відвезли до бабусі, а так як я була старша, то моїм завданням було скласти найнеобхідніші речі та документи. Після того як вперше увімкнули сирену, мені зателефонувала мама і сказала, щоб я також ішла до бабусі, бо вдома я була сама. Ніколи не забуду, як я йшла туди, а машини просто мчали у різні сторони, і над моєю головою пролетів вертоліт. І відразу на мене почала надходити паніка, і сльози просто почали литися з моїх очей. Великі черги машин, людей, не тільки у магазинах, а ще й у аптеках та на заправках. За паливом ми стояли у черзі на заправці близько двох годин. Можна сказати, що нам ще пощастило, тому що деяким людям, які стояли в черзі не вистачило палива. Цей день був жахливим. Можна сказати, що після лютого ми вдома більше не були і не жили. Напевно, цікаво, чому ми не поверталися додому. Причина така: у нас приватний будинок, не багатоповерхівка, але підвалу чи сховища вдома в нас немає, а у нашої бабусі є, тому ми вирішили залишитися в неї. Перших тижні були важкими, так як усі були дуже сильно наляканими, і ми по суті увесь цей час «сиділи на валізах». Ми не могли прийняти кінцеве рішення, що робити. Ми не хотіли їхати за кордон і залишати бабусю і хресну самих, бо вони не хотіли їхати з нами. Було дуже важко. Але за довгий період часу, ми все-таки вирішили, що нікуди не поїдемо. Ми цілодобову слідкували за новинами, і був момент, коли ми подумали, що вже більш-менш спокійно, і вирішили повернутися додому. Але в цю ніч знову були вибухи, і як зараз пам’ятаю, що ми були змушені швидко збиратися і будити мого маленького брата і вночі вже під звуки сирени, їхати назад до бабусі, було настільки страшно, що словами не передати. Також пізніше вже, коли ми трішки звикли до звуків сирени, була пригода, якщо звісно можна так назвати цю ситуацію, в яку я потрапила вже сама. Не пам’ятаю чому, але мені потрібно було піти додому, щоб забрати деякі важливі речі. Вже стемніло, коли я почула вибух близько до мого будинку. Перше, що я відчула, це дуже сильний страх. Але пізніше я почала себе заспокоювати, що повітряної тривоги не було, можливо, це у сусідів щось впало. І тільки я заспокоїлася, то почула ще один вибух. Мені було настільки страшно, що я дуже боялася вийти з будинку. Але все ж таки, коли я зібрала усю силу в собі і підійшла до вікна, щоб одягнути куртку, просто перед моїми очима пролетіла ракета і знову був вибух. Ніколи не забуду того, як від страху мною почало трусити, і ще близько двох годин я не могла заспокоїтися. Звісно, ми повідомили відповідним службам те, що бачили, але вони нічого не знали, і єдине, що нам відповіли — це: «Добре, дякуємо, ми розберемося». І те, як ми вночі спускалися не раз у підвал, і чули звуки літаків, які настільки низько летіли, що ми дійсно думали, що зараз щось «прилетить», і те, наскільки довго ми там сиділи в холоді, і навіть не могли заснути, я ніколи цього не забуду. Тепер, коли я чую звук сирени, яка повідомляє про небезпеку, мені стає дуже страшно. Я помітила, що почала також усього боятися. І це нормально, як на мене, але чи мине це після закінчення війни, я не знаю… Дуже і дуже шкода тих людей, які дійсно пережили цю війну, бачили усі ці події на власні очі, відчули цей страх, втратили батьків, дітей, рідних, які цілодобово сидять у сховищах, щоб їх не почули москалі, які не мають їжі, води, а про їхні домівки і вже нічого просто сказати, бо їх «знесли з лиця Землі». Ці нелюди вбивають, ґвалтують, знущаються над невинними людьми, розстрілюють на очах у рідних і навіть не дають поховати людину, а ще й просто спалюють їх. Це ж навіть в голові не вкладається. Все роблять для того, щоб приховати свої злочини. Вони хочуть знищити українську націю, але цього не визнають відкрито, і живуть у своїй якісь ненормальній ідеології. І щоб ми не намагалися їм довести, вони не хочуть у це вірити, з такими людьми немає про що говорити. Ми сильна нація, яку століттями хотіли знищити, але ми перемагали, і я вірю, що зараз також переможемо. Я вірю у наших захисників та захисниць та у наш нескорений народ! Ми завжди будемо їм до смерті вдячні за їхню мужність та героїзм! Слава Україні! Героям Слава!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.