1 50 595 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/40a8e1512bacb0746e55851153cd2939.pdf?Expires=1779321600&Signature=rzTNiHfQ4MeLCUEbqLgG-q5K6KnAPuYvfb544f9r-q4HLTYyBamzdpYQgpjJN4zH3Uypd217K8SCTXwQnd69PJtcnM1wLS5NXbvmMZY9Xci00-ZDFvylQG5zkpItL61efPdlz8K%7EgWK2QdQc7TYA4Qi3NAdD6Kjc21CT3SS3ESLX9MrehBjbgDVnvI4pJgF6hvXr593IfMWkCEAncDn7WZu%7EwupRWW-9Sc540kwNkAJ3fijCCDdWHC0W69zkHl7Tb8uGaUJHphc7tpNbJ5T4tkzUdc01yEhR6xpm%7Eaulf6gx9XRYV8HRLuHzDbhaN366%7Eir-2CUR3WIJqWQTVol3-Q__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM b22cf5768de38345e1d1287283536626 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 41-45 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kharkiv region Харківська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни I discovered a Russian missile destroyed my house while I was abroad. I did not eat or sleep for a week. Alone in a small room in a Polish dormitory, I could not allow myself to cry because of the pain that was grinding my heart. Crying was not a luxury available to me. The interior walls were so thin that I could hear everything my neighbours talked about. And what could the Ukrainian refugees talk about? About dead relatives, about the tortured childhood of young Ukrainians, about how difficult it is to live in a foreign land, with the constant feeling that you are already fed up with everyone in a foreign country. And I wanted to speak, shout about the ominous message from the neighbour that my home (my parent's house), is no longer there and was burned and destroyed by yesterday's brothers. But there was no one to talk to. I had neither close people nor good acquaintances abroad. Everyone kept to their own family and lived as families. So nobody cared about me, a single woman. In my not-quite-42 years, I have never drank as much alcohol as I drank that evening. I wanted to forget and fail so that those terrible thoughts about the burned past life that remained in the Motherland would not oppress my soul. Then there was another evening of drunkenness, then another and another, until one day I looked in the mirror and saw in front of me a neglected, 55-year-old woman, that had aged. I killed myself. And finally, I realized it. The psychologist at the refugee aid point helped me understand what exactly I needed. I was terribly drawn to my home. I needed to say goodbye to the past and figure out what to do next. So I went. Before my arrival, no one had sorted out the ruins of the farm. Therefore, I saw all the horror with my own eyes. This was not my home. It was someone else's house in place of my house. I spent the night at my neighbours'. The next day, the entire street was cleared of debris. Everything was foggy. I collected the remnants of my past life that survived. I put them in dusty bags without understanding why. Where will I take it all: leftover dishes, a shelf from the bathroom, smoky, dirty towels, a ruined fur coat, which I spent 2 years saving money for? I knew I would not take it all with me, but I collected it. The ceiling from the kitchen, which had collapsed along with the roof, was not liftable for us and our neighbors. I had to involve an acquaintance who had a tractor to remove the rubble, with the help of which the ceiling was still removed. A "surprise" awaited us under the rubble. The dead Russian soldier in military uniform had a machine gun and documents with him. They began to examine the ruins in even more detail. Already, with the involvement of the police, another Russian soldier was found near the tanks. It turns out that invaders lived in my house. A Russian missile took the lives of Russian soldiers, this was a paradox. Про те, що мою хату знищено російською ракетою я дізналась бувши за кордоном. Тиждень взагалі нічого не їла і не спала. Сама, в маленькій кімнаті польського гуртожитку я не могла дозволити собі плакати від болю, що точив моє серце. Це була не доступна для мене розкіш – плакати. Міжкімнатні стіни були такими тоненькими, що я чула все, про що говорять мої сусіди. А про що могли говорити українські біженці? Про загиблих рідних, про страчене дитинство маленьких українців, про те, як важко жити в чужому краї, з постійним відчуттям, що всім ти вже набрид в чужій країні. І мені хотілось говорити, кричати про те зловісне повідомлення від сусіда, що моєї домівки, моєї батьківської хатини вже немає, що вона обпалена і знищена вчорашніми братами. Але говорити було ні з ким. Не було в мене на чужині ні близьких людей, ні добрих знайомих. Всі трималися своєї купки, жили родинами. Тож до мене, самотньої жінки нікому особливо діла не було. За свої не повні 42 роки, я ніколи не пила стільки спиртного, як випила того вечора Хотілося забутися, провалитися, щоб не давили душу ті страшні думки про спалене минуле життя, яке залишилось на Батьківщині. Потім був ще один вечір сп'яніння, потім ще і ще, доки одного дня я глянула в дзеркало і побачила перед собою занедбану, жінку років 55, не менше, що постаріла. Я вбивала сама себе. І нарешті я це збагнула. Психолог з пункту допомоги біженцям допомогла зрозуміти мені, що саме мені необхідно. Мене страшенно тягнуло додому. Мені потрібно було попрощатися з минулим і збагнути, що робити далі. І я поїхала. До мого приїзду завали господарства ніхто не розбирав. Тому я побачила весь жах на власні очі. Це був не мій дім. Це був чужий дім на місці моєї хати. Заночувала у сусідів. Наступного дня всією вулицею розбирали завали. Все було як в тумані. Я збирала залишки свого минулого життя, що вціліли. Складала їх в запилені мішки, сама не розуміючи для чого. Куди я повезу це все: залишки посуду, поличка з ванної кімнати, продимлені, брудні рушники, зіпсована шуба, на придбання якої збирала гроші добрих 2 роки. Знала, що з собою не заберу це все, але збирала. Обвалена, разом з дахом, стеля з кухні для нас з сусідами була не підйомною. Довелося до розбирання завалів залучати знайомого, який мав трактор, за допомогою якого стелю все ж вдалося прибрати. А під завалами нас чекав "сюрприз". Мертвий російський солдат в військовій формі мав при собі автомат та документи. Оглядати руїни почали ще детальніше. Вже з залученням поліції знайшли о танки ще одного російського солдата. Виявляється в моїй хаті жили загарбники. Російська ракета забрала життя російських військових. Парадокс. Моя знищена домівка загинула не даремно. Вона забрала з собою двох окупантів. З такою думкою я поверталась назад, на чужину. І знаєте, мені стало значно легше. Я попрощалась з минулим. З собою взяла лише весільний фотоальбом моїх батьків, що вцілів на половину Цього мені достатньо. Більше нічого не візьму з собою в нове життя. Location 49.9935, 36.2304 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1606 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1606 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/38b10010058dfa325e49afa0a7aee266.pdf?Expires=1779321600&Signature=a1%7ENZi5X671Qowq6Lv1LL23wtdnG0vq8xOmYxmGU51312GmNewrl71cLVBsdwne5ZZUK00kzK5KIlOBrfjpzjgVQ9R5v555dXx5D%7ER76skIzYTxboDq0r3pVtCEBFsW8yp%7Ep6ykNVrtIVONgAj6eCRqB%7EQPN7SmjV3NrTt1S5-uXDnsGfrMFNPAAPPkoUFGj4McVSvsmOWSMhZsiYkxY4HOFb-tq3JBnPbCIn3VRVEsCG3H1nGAOU-oJUOERgBVcd7XDLOdiSiEnPg341TLBTAPqtm9xm5OGW3nb2zYz8T2dezdAzUC1j5RZEykMCdKExJUsTzVZB9VFocaSJUMfJQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM b4e2a6d4ecb010b8bf72925ea4225765 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Sumy region Сумська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-23 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни Everyone in the village knew [NAME1] granny, from children to adults. A single woman of a rather respectable age always came to the aid of anyone who needed it when necessary. Therefore, no one was surprised that [NAME1] accepted a young woman - a migrant from the Donetsk region - to live with her. When the head of the village informed the population at a public meeting that they would bring immigrants to the village and that it was planned to build old huts for temporary living, [NAME1] offered her help without hesitation. She decided to provide shelter in her rural but very spacious home. In a few days, [NAME1] granny was already meeting tenants. [NAME2], with her three-year-old daughter [NAME3] and five-year-old son [NAME4], came from the zone of active hostilities. They brought with them a suitcase with the most necessary things - documents, photos, and some clothes. The young woman was not verbose, and [NAME1] did not tire of questions. She understood what hell the young family had come from, so she only sympathized and tried to please the guests with tasty dishes, a soft bed and silence, which, in her opinion, they lacked in the Donetsk region. The settlers were fed at the expense of this grandmother's small pension; any funds from the family she refused to take from the very beginning. Utility services were also paid for by the granny. Neighbours shared food products like preserves, lard, and milk. [NAME2] was busy with children; she was not involved in the household or garden work and the landlady did not insist on being helped. When one day, [NAME1] heard in [NAME2]’s conversation with little [NAME3] that his father was at war, she was filled with even greater concern for the family from the East. One evening, when [NAME1] was walking around her yard before going to bed, she happened to hear [NAME2] talking on the phone. She heard her say "yes, everything is fine with us. This is all that allowed me to sit in this wilderness. I can't eat these dills. Right now, I want to take a machine gun and go to you to kill these Khokhols [Ukrainians]." Hearing this, the old woman, with heavy legs, barely reached the rotten wooden bench to sit down. She did not know how to behave or what to do or say. Recent events flashed through her mind: the funeral of a young neighbour, a military man who left two small children, and then she remembered the occupation she had to endure. She waited for a pause to calm down a little and went home. The conversation with [NAME2] was short. [NAME1] ordered her to pack her things and leave her company in the morning. [NAME2] was trying to prove and say something. But [NAME1] did not listen. Silently, she went to her small room and could not fall asleep until morning. She was in pain. And this pain was not physical. Her soul hurt, and that is much more difficult. [ІМʼЯ1] в селі знали всі, від малого - до великого. Самотня жіночка досить поважного віку, завжди при необхідності приходила на допомогу будь-кому, хто цього потребував. Тож, нікого й не здивувало, що [ІМʼЯ1] прийняла до себе жити молоду жінку – переселенку з Донеччини. Коли сільський голова на громадських зборах повідомив населенню, що в село привезуть переселенців, і для них планується облаштування стареньких хатинок для тимчасового проживання, [ІМʼЯ1], не задумуючись запропонувала свою допомогу. Вирішила надати прихисток у своїй сільській, але до волі просторій, оселі. За кілька днів, [ІМʼЯ1] вже зустрічала пожильців. [ІМʼЯ2] з трирічною донькою [ІМʼЯ3] та п’ятирічним сином [ІМʼЯ4] приїхали з зони активних бойових дій. З собою привезли валізу з найнеобхіднішим – документи, фотокартки, трохи одягу. Молода жінка була не багатослівною, а [ІМʼЯ1] й не набридала запитаннями. Розуміла з якого пекла приїхала молода родина, тому лише співчувала та старалась порадувати гостей смачненькими стравами, м’яким ліжком та тишею, якої, на її думку, не вистачало їм на Донеччині. Харчувалися переселенці за кошт бабусиної маленької пенсії, будь-які кошти з родини, [ІМʼЯ1] відмовилася брати ще з самого початку. Комунальні послуги сплачувались теж коштом бабусі. Сусіди ділилися харчовими продуктами – консервація, сало, молоко. [ІМʼЯ2] займалася дітьми, до роботи по господарству чи на городі вона не була залучена. Та й господиня оселі не наполягала, аби їй допомагали. Коли одного дня [ІМʼЯ1] почула в розмові [ІМʼЯ2] з маленьким [ІМʼЯ4], що тато воює, то пройнялася ще більшим хвилюванням за родину східняків. Одного вечора, коли [ІМʼЯ1] перед сном обходила за звичкою своє подвір’я, випадково почула, як [ІМʼЯ2] розмовляла телефоном. - «Да всьо у нас нармальна. Вот толька надаєло мнє в етой глуши сідєть. Відєть нє могу етіх укропов. Вот прям сєйчас взяла би автомат і пошла би к тєбє, хахлов мачіть» Почувши це, старенька, важкими ногами, ледь дійшла до трухлявої дерев’яної лавки, аби присісти. Не знала, як себе поводити, що робити чи говорити. В голові промайнули недавні події: похорони молодого сусіда, військового, в якого залишилось двоє маленьких дітей, потім згадала окупацію, яку довелося пережити. Вичекала паузу, аби трохи заспокоїтися і пішла до хати. Розмова зі [ІМʼЯ2] була короткою. [ІМʼЯ1] наказала їй збирати речі й вранці покинути її обійстя. [ІМʼЯ2] щось намагалася доводити та говорити. Але [ІМʼЯ1] не слухала. Мовчки пішла до своєї маленької кімнати та до ранку так і не змогла заснути. Їй боліло. І цей біль не була тілесною. Боліла душа, а це значно важче. Location 50.9077, 34.7981 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1605 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1605 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/13360290f2441ba46f8aec08958503de.pdf?Expires=1779321600&Signature=mY6CXe60G-PZXkYKKmFc81AhG%7EB6uesSj6N79BG%7E7IYYJmXP5ezjRTF%7EsMgFtk-ivc2gXqwpMCN0Lo4XlQxiv-GuRvi%7EdsP0mibQqSjmFNi3qnOQhUV6Zcp2bKOLxXkUsJGqt6JFEF6I%7EfL2mWDSgBV0ELiH1MLTFhmNcxG%7E5iJeh%7EgAHWWHu9asIZIbjvfC5bmIunt7SSM7VWoSfautA0JRJC6ghqu6z15oXpLT1GSS%7Et6gvzxmZcWauqyWOvBMtospPHNVhdpSXJYDXszWQbO3q6H4DMxGXA9tnJkZ-2drg8r0cMumiiAiUSCimLG5ryx77TjECXus0yngAqjjqg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM f229d0e6a45f058144bf8e0c2859c6e0 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 61-65 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kharkiv region Харківська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-19 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни I didn't fully believe there could be such a terrible, bloody, and cruel war. We all know about Donbas, and many of us have acquaintances from there, so we thought that if something were to happen, it would be an escalation or something like that. But we could not imagine there would be so much iron and weapons flying at us! On that first day, I went to work as usual. My working day started at seven in the morning, so I was already getting ready at five. I received a call from my daughter, who also lived in [CITY1] but closer to [CITY2], an area destroyed during the full-scale invasion. She said she was scared and didn't know what was going on. I began to listen and heard sounds as if the walls were shaking, although I was much further away from that area! We talked, and both continued to get to work. But later the director called and said that we were not working. So, I went to visit a friend, and he and I wanted to take our daughter to our place, but it was quiet then, and she refused to go. However, the next day, they started shooting harder, and the next day, even harder, and the friend could no longer come to her, so we waited for a taxi. But it was very difficult - you only had to wait for a free driver through the application, because all the taxis were busy. So, after waiting for a taxi, my daughter and son came to my place, and we lived like that for several days until we decided to leave the city. From the first day, the house my daughter used to live in, from which she moved literally a month before the war, came under terrible shelling. She showed me scary footage of a destroyed driveway at night in the snow and cold. In the literal sense, she was very lucky that her mother-in-law asked her to move out of there. After moving from the city, we lived in the region for a while, but the news was getting worse and worse. My youngest daughter panicked a lot, and we left for the Western part of Ukraine. We still live here and wait for Victory. Of course, it is difficult to remember all this; I still have nightmares about the war. But I understand that some people have a much harder time like those who survived the occupation or lost loved ones. It scares me to imagine what our soldiers have to go through, in the cold or the heat, under fire from the enemy. I am most worried about them now. Я до кінця не вірила, що може бути така страшна, така кровопролитна та жорстока війна. Всі ми знаємо про Донбас і у багатьох з нас є знайомі звідти, то ж ми думали, якщо й щось буде, то загострення там або щось на кшталт того. Але ми й представити не могли, що буде така кількість заліза, стільки зброї летіти на нас! В той перший день я як звично збиралась на роботу. У мене робочий день починався о сьомій ранку, то ж о п'ятій я вже збиралася. До мене зателефонувала дочка, яка жила теж у [МІСТО1], але ближче до [МІСТО2], району, який було зруйновано під час повномасштабного вторгнення. Вона сказала, що їй страшно й вона не знає, що коїться. Я стала прислухатися й почула теж звуки, ніби стіни тремтіли, хоча я була набагато далі від того району! Ми поговорили та обидві продовжили збиратися до роботи. Але згодом зателефонувала директорка й сказала, що не працюємо. То ж я пішла до друга в гості й ми разом з ним хотіли забрати доньку до себе, але в той час було затишшя й вона відмовилася їхати. Однак, наступного дня почали стріляти сильніше, а наступного ще сильніше, та друг вже не міг до неї приїхати, то ж ми чекали на таксі. Але це було дуже важко - треба було лише через застосунок чекати вільного водія, бо всі таксі були зайняті. Отже, дочекавшись таксі, дочка з сином приїхала до мене і так ми жили декілька днів, поки не вирішили виїхати з міста. З першого дня дім, в якому раніше жила дочка й з якого переїхала буквально за місяць до війни потрапив під страшенні обстріли. Вона мені показала страшні кадри зруйнованого під'їзду вночі посеред снігу й холоду. В буквальному сенсі, їй дуже пощастило, що свекруха попросила її переїхати звідти. Переїхавши з міста, ми трохи пожили в області, але новини були все страшніше й страшніше. Молодша донька сильно панікувала і ми виїхали до Західної частини України. Тут і живемо досі та чекаємо Перемоги. Звісно, пригадувати все це важко, мені досі сняться жахи про війну. Але я розумію, що є люди, яким набагато важче, тим, хто пережив окупацію, чи втратив близьких. Мені страшно уявляти, що приходиться переживати нашим військовим, в холоді або спеці, під обстрілами ворога. Найбільше зараз я переживаю за них. Location 49.9935, 36.2304 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1597 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1597 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/33f5d2aa05689fec9800f79e76477494.pdf?Expires=1779321600&Signature=klmw%7ErFnfKl9AyUObf2ed88%7EGeGsO4uqekmXt4%7E5neA7zWyf7ThACdksWEQkKSY0sH9YmAEivumOqCueUY7v35pLb40BUpwklcIDfd7vRJWnzseQxO82nFbGN1Z2YDbRQKqLz%7Eguh83WyMgHBJcj%7EULTXv2WPGZ3lZhxVpP-v3luoBQ%7E-hmi6DrMaoHaOLT1NqSpnTgovRConrfhwlpqR3%7EyXcD003hsouk4X2oU5xZdNVNF6IyFpBMacd8jMt%7Eic9CfL8OeYQC94ooDp%7E30OspBoXA2vl4D8bxOOYiXcz2edYOE7T1T7BMCENi9a5L2d2SD6gvTjXFBZH52HORSCg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM c9bc604edc068eb3cbd0e314cb7f3d63 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Chernihiv region Чернігівська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-19 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни The war caught me and my family by surprise. On the second day of the war, enemy equipment and enemy soldiers were in our village. We were forced to leave our native home, farm, and land and flee to the neighbouring village, or rather, the farm where we used to live. We lived there in our old hut with my brother, my father, my mother, and our elderly grandmother, but it was not peaceful in this village either. Daily enemy convoys aggravated the situation. Hundreds of units of enemy equipment, including tanks and self-propelled guns, passed through this village daily. When they drove past us, we all tried to sit quietly so that they wouldn't notice us. It happened that the convoys stopped in this village and spent the night, and then the next day, they left, and new ones entered. At that moment, when they were leaving, it was time to collect food products that they did not use in order to somehow eat because the food situation was quite difficult. After this you could find their dry rations closed, which could be eaten after heating. When we stood in a column in the village, soldiers came to our yard to fetch water; at that time, I tried to sit quietly so they wouldn't see me, and thank God, they didn't notice me. A little later, our Ukrainian soldiers came to the village and planted mines 200-300 meters from the village, on the road and in the field near the landing, where the Russian invaders went most often. They blew up on them very often, and one day after such an explosion, these bastards came to the village and started giving nightmares to the people who were in the village. Miraculously, they did not kill anyone, but a Russian soldier with a Buryat appearance took my new phone which I carefully hid. I gave him a broken, non-working phone, but he was not satisfied with it and demanded that I give him a working, normal phone. Otherwise, he would enter the house and shoot everyone there, so I had to give it to him. They wanted to know who laid the mines, but we didn't tell them anything, and they left. My brother and I packed our things and decided to go to the city of [CITY]. We walked for three hours, and then our soldiers met us and took us to a safe place. We stayed there until the de-occupation of our home. Війна застала мене і нашу сім'ю зненацька, буквально на другий день війни у нас в селі була ворожа техніка і ворожі солдати. Ми вимушені були покинути свою рідну домівку, господарство, своє угіддя і втікати до сусіднього села, а точніше кажучи, хутора, де ми раніше проживали. Ми там проживали у своїй старій хатині, я, брат, батько, мати, і наша старесенька бабуся, однак і в цьому селищі не було спокійно, щоденні ворожі колони нагнітали ситуацію довкола. Кожного дня через це селище проїжджало сотні одиниць ворожої техніки, включаючи танки й САУ. Коли вони їхали повз нас, ми всі намагалися сидіти тихо, щоб вони нас не помітили, бувало таке що колони ставали в цьому селищі та ночували, а потім на наступний день вони виїжджали та заїжджали нові. І в цей момент коли вони виїжджали був час, щоб зібрати після них харчові продукти які вони не використали, щоб хоч якось поїсти, бо ситуація з їжею була доволі скрутна. Після них можна було знайти закриті їхні сухпайки, які розігрівши можна було поїсти. Коли вони стояли колоною в селищі то до нас у двір приходили солдати по воду, я в цей час намагався сидіти тихо, щоб вони мене не бачили, і дякувати Богу вони мене не помічали. Трошки згодом наші українські солдати приходили до села і ставили міни поблизу селища, метрів за 200-300 від села, на дорозі та у полі біля посадки, там де частіше за все російські загарбники їздили. Вони дуже часто на них підривалися, і одного разу після такого підриву до села приїхали ці виродки та почали кошмарити людей які були в селі, дивом вони нікого не вбили, у мене російський солдат, бурятської зовнішності забрав мого нового телефона, якого я ретельно ховав, я був віддав йому зламаний неробочий телефон, однак його це не задовольнило і він вимагав, щоб я йому дав робочий нормальний телефон, інакше він зайде в дім і всіх там розстріляє, це він так сказав, довелося віддати. Вони хотіли знати хто, ставить міни, ми їм нічого не сказали, і вони пішли. Я з братом зібрав речі, і ми вирішили піти до міста Ніжин, йшли довго, годин три, а потім нас зустріли наші солдати та відвезли нас до безпечного місця. Там ми та перебували до деокупації нашої домівки. Location 51.4982, 31.2893 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1596 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1596 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/3b16645d01f2a0f58b2e75f8852acf4a.pdf?Expires=1779321600&Signature=Fq1YJuiPig8qmBYyeenoAMRdbgyzhxmJOKUOt-IaC2AKQZ8K3kCC0xQmzxomvaICIwRiTrop4YXU6WiER4fxQsVkdS1LIsaayj5gB%7EnR0%7EbN7pTFNSfhTZY4S6MxCA4e8yDGSRgRlpFuNotnw50M07Lnau12NdzjcUDe-VRFpS7HL9tP9NkZuKewGxifa0GN0%7EC-BWuXhQl-qkLAGgWJO-RV16iZ-SvdeZElGa1STvIXI4sDBuZHitK%7E6vXb3TWv7okeebbM9rsuas4RyH5P28HJKDya-2TebRo0fjZvEZkrdDQaxqjVJUVZISdVJk6DwiM-jH5q9ZlG%7EdFo-mrz3w__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 76e4847f34a948feb4d64d14bed26741 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 26-30 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-19 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни My war experience began as every Ukrainians has! The morning of February 24th, 2022 turned my life upside down. At first, I didn't understand what had happened; my very young daughter started crying. My wife jumped out of bed and ran to the window because there was a powerful explosion that shook the nine-story building, even the windows were shaking. Then there was another explosion five minutes after the first one. At that time, the woman closed the curtain, and I saw a bright light and her eyes (then she said she saw me and my daughter, which was as bright as day) and another explosion. And her words, "The war has begun". At that time, something turned inside me. And the commotion began, TV, news, collecting things... I wanted to go to defend the country, but I can't due to my health. After the words of support from my relatives, I realized that I needed someone nearby who should not be an obstacle for our warrior boys. But the understanding that you can't change anything still infuriates me. My family tried for a long time to leave the occupation, but it was too expensive. In the end, only my wife, my daughter and I could leave. All my relatives remained in the occupation and lived with the invaders in the same city, which also does not make sense. When we were leaving, I was checked at each checkpoint; there were 16 of them. The road that took 3 hours in peacetime stretched for 17 hours. It is very difficult for adults, not to mention children. It is difficult physically and emotionally. I can say that when you see people, you understand that they are out of place; these glass eyes, walking, and emotional state betray us, among others. And there is no understanding when you will be able to laugh again, live as before. Unfortunately, it will never be the same. I know one thing for sure: it will end, and it will definitely end! May we no longer be able to live as before, but I hope that our children will be able to enjoy life! I hope for our victory as soon as possible, for the beginning of a peaceful life! For the prosperity of our country and the unity of our people! To punish the enemy! I want to go home the most! My home is where my relatives are, but I understand that I miss my native land! God grant that it all happens soon! All families will unite, fathers will meet their sons and daughters, women will meet men and vice versa, children will meet their parents! I want peace and calmness in my soul! For every Ukrainian! Мій досвід війни почався оскільки у кожного українця! Ранок 24 лютого 22 року перевернув усе життя з голови дриґом. Спочатку я не зрозумів що трапилось, донька, яка зовсім мала почала плакати, жінка підскочила з постелі та побігла до вікна, бо був потужний вибух від якого здригнувся дев'ятиповерховий будинок, вікна тремтіли. Потім був повторний вибух через хвилин п'ять після першого, в цей час жінка закрила штору та я побачив яскраве світло та її очі(потім вона сказала, що бачила мене та доньку, що було яскраво як у день) і знов вибух.. І її слова "Почалась війна." В цей час щось перевернулося в мені. І почалась метушня, телевізор, новини, збирання речей.. Я хотів піти захищати країну, але не можу за станом здоров'я. Після слів підтримки рідних, я зрозумів що потрібен поруч, що не повинен бути перешкодою для наших хлопців-воїнів. Але розуміння того що ти не можеш нічого змінити досі обурює мене. Моя сім'я довго намагалась виїхати з окупації, але це було занадто дорого. Зрештою виїхати змогли тільки я, дружина та донечка, всі рідні залишилися в окупації та живуть з загарбниками в одному місті, що також не вкладається в голові. Коли ми виїжджали, то мене перевіряли на кожному блокпості, їх було 16. Дорога яка займала у мирний час 3 години розтягнулась на 17 годин. Дуже складно для дорослих, не кажучи за дітей. Складно фізично, емоційно. Можу сказати, що коли бачиш людей то розумієш, що вони немісцеві, ці скляні очі, ходьба, та емоційний стан видають нас поміж інших. І немає розуміння коли ти знов зможеш сміятися, жити як раніше. Вже, на жаль, ніколи не буде як раніше. Знаю одне точно, що це скінчиться, обов'язково скінчиться! Нехай ми вже не зможемо жити як раніше, але сподіваюся, що наші діти зможуть радіти життю! Сподіваюсь на нашу найскоріше перемогу, на початок спокійного життя! На процвітання нашої країни та на єдність нашого народу! На покарання ворога! Найбільше хочу додому! Мій дім там де рідні, але розумію, що скучу за рідним краєм! Дай Боже, що це все скоро відбувається! Всі сім'ї об'єднаються, батьки зустрінуть своїх синів та доньок, жінки чоловіків та навпаки, діти своїх батьків! Хочу миру та спокою в душі! Для кожного українця! Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1594 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1594 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/bbe776f365fc8445bd1bda241c4f7224.pdf?Expires=1779321600&Signature=SJj6dsb%7EXFPz8Rg%7Eemi-ZPa-ik3uhWEwRenvBgWSwXbozA9dIJ4x-mYtYJC7IMfD1CoQgvGHWzipftpDmC-mLp75HJdSBZmNrp8uucp0wFOOAOg9-CmGoKFlogTJz2MNmpXnrx05U50CwjtfoF35AXmyf4MykMEFfFjVMkRlrSo8K4tHcEwlCxtij1BCdTrg64ILU3WHoX9DZntAwFWYZ5l%7EsundcZIt9LqvkOaA3p9nZyCZ7ABdswC7SQDImY8qPTbDuOVNJaR7a7VwPy9TATjqRHmi5isMe%7EanFrUdAvaYtSqSXhT2ZxbYytoc6Jk3Mv9KCHujLA41MVnNf63b7Q__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM fe7b3aa45ed721be5329e7a94c06f27c Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kherson region Херсонська область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни During the last survey, I changed a lot morally. A lot has been experienced, and a lot has changed in my life; although I still live with my relatives, I feel like a different person. I didn't go to a psychologist but decided to work on my own by meditating, reading books, and developing my own business. I continued to work as a confectioner and baked cakes to order, primarily for the sake of earning, but at the beginning of the war, I definitely thought that the confectioner life was over. Life continues, and I am grateful that I dared to start from scratch. And in more than a year, I have already made more than 100 cakes and various desserts! Basically, my clients are also immigrants from different parts of Ukraine who also fled the war to [CITY1]. My main specialization is children's cakes, with various cartoon characters, because homemade cakes are not the cheapest thing that can be ordered. People are not willing to spend money on it for themselves. So, for example, if adults prefer not to spend extra money, then it is best to try to please the children with a beautiful, bright cake! And this, I believe, is the great strength of Ukraine in the struggle for a happy childhood for our children, our future generation. Also, all this time in the occupation in the Kherson region, I have relatives who cannot leave there, and we are grateful to God for the opportunity to hear them. Every day, we wait for a call, and their voices say that there are very loud, constant explosions. It is very difficult to hear from relatives because you understand how tired they are, how hard it is for them, and that you cannot help them in any way - this is the suffering that everyone who has relatives in the occupation has to go through! Another friend of mine is currently in [CITY2], which is under shelling from the Russians every day. I begged her 100 times to leave, but she did not want to; she said that her home was there, and I accepted her decision as an adult, but it is also constant nerves that must be experienced. Against the background of stress, I developed sebopsoriasis, which is a disease that cannot be cured, only treated with various ointments and drugs. The main reason why it occurs is stress. And I am sure that this horror of daily stress will manifest itself in the health of every Ukrainian.During the last survey, I changed a lot morally. A lot has been experienced, and a lot has changed in my life; although I still live with my relatives, I feel like a different person. I didn't go to a psychologist but decided to work on my own by meditating, reading books, and developing my own business. I continued to work as a confectioner and baked cakes to order, primarily for the sake of earning, but at the beginning of the war, I definitely thought that the confectioner life was over. Life continues, and I am grateful that I dared to start from scratch. And in more than a year, I have already made more than 100 cakes and various desserts! Basically, my clients are also immigrants from different parts of Ukraine who also fled the war to [CITY1]. My main specialization is children's cakes, with various cartoon characters, because homemade cakes are not the cheapest thing that can be ordered. People are not willing to spend money on it for themselves. So, for example, if adults prefer not to spend extra money, then it is best to try to please the children with a beautiful, bright cake! And this, I believe, is the great strength of Ukraine in the struggle for a happy childhood for our children, our future generation. Also, all this time in the occupation in the Kherson region, I have relatives who cannot leave there, and we are grateful to God for the opportunity to hear them. Every day, we wait for a call, and their voices say that there are very loud, constant explosions. It is very difficult to hear from relatives because you understand how tired they are, how hard it is for them, and that you cannot help them in any way - this is the suffering that everyone who has relatives in the occupation has to go through! Another friend of mine is currently in [CITY2], which is under shelling from the Russians every day. I begged her 100 times to leave, but she did not want to; she said that her home was there, and I accepted her decision as an adult, but it is also constant nerves that must be experienced. Against the background of stress, I developed sebopsoriasis, which is a disease that cannot be cured, only treated with various ointments and drugs. The main reason why it occurs is stress. And I am sure that this horror of daily stress will manifest itself in the health of every Ukrainian. За час останнього опитування я надзвичайно змінилась морально. Багато пережито, багато змінилося в житті, хоча я і далі живу з рідними, але в середині наче інша людина. До психолога я не зверталась, вирішила вигрібати самостійно, медитації, читання книг, розвиток власної справи. Я продовжила займатися кондитерською справою та пекти торти на замовлення, в першу чергу заради заробітку, але на початку війни точно думала, що з кондитеркою вже покінчено, але життя продовжується і я вдячна собі, що наважилася почати все з нуля, і більш ніж за рік часу вже зробила понад 100 тортиків та різних десертів! В основному мої клієнти це теж переселенці з різних куточків України, які також тікали від війни саме в [МІСТО]. Основною моєю спеціалізацією є дитячі торти, з різними героями мультфільмів, адже домашні торти це не найдешевше річ, яку можна замовити, і люди не охоче витрачають на це кошти, тому, якщо для себе на день народження, наприклад, дорослі воліють не витрачати зайві кошти, то дітей переважно намагатися порадувати гарним, яскравим тортом! І в цьому, я вважаю, велика сила України, в боротьбі за щасливе дитинство наших дітей, нашого майбутнього покоління. Також весь цей час в окупації в Херсонській області у мене знаходяться рідні, які не можуть виїхати звідти, і ми вдячні Богу за можливість їх почути, щодня чекаємо дзвінка і їх голосу, кажуть що дуже гучно, постійні вибухи. Це дуже тяжко чути від рідних, адже розумієш, як вони втомилися, як їм тяжко, і що ніяк не можеш їм допомогти - це страждання, які доводиться переживати всім у кого рідні в окупації! Ще одна моя подруга зараз знаходиться в [МІСТО2], який щодня під обстрілом рашистів, я 100 разів благала її виїхати, але вона не хоче, каже, що там її дім, і я прийняла її рішення, як дорослої людини, але це теж постійні нерви, які доводиться переживати. На фоні стресу у мене розвинувся себопсоріаз, захворювання, яке не можливо вилікувати, тільки залікувати різними мазями та препаратами, адже основне чому воно виникає це стрес. І я впевнена, що цей жах щоденного стресу ще проявить себе в здоров'ї кожного українця.. Location 46.6354, 32.6169 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1593 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1593 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/0b3363c8a8a385e87b1bf3d6803785ab.pdf?Expires=1779321600&Signature=raC7%7EmpS58Ic1k71rK8kdpCD7HrODlbeOxTJCPxd7fL028K26VZUpVczKA9gi7d3pN3Id4ulQFlqCOuOjS99P8M8DPkd5XbW2A9q4hyfxwBells0-979VX5Gi0mQXsVZzdcJms9YBP9MIcNvuQgQYCoIO22vLonOnxj1E3kz7%7E3WIy6mHM8mKzC0-j6iIcCXkOiuIZA5BTbVroKpG727ycfLDUajrdlypJQO4KeRRleLMDsdXelLU053Kr5pY1nWkWtfQGHJSwgw-Q7Uj-TvAQUeI3O00SolWwBxYMqg9eGhrKO-sBx-z5Qi0qzP8rriun9gp-XrRn8jn49upXby6A__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 390eef72ff520adb83b7d3f14fe6b32f Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-17 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни The war brought a lot of grief to my home! My relatives (sisters, nephews and mother) remained in the occupation while only my husband, our small child and I were able to leave for the controlled territory. According to the state of my child’s health, we almost lost her, although she was completely healthy before the war. It so happened that it was very expensive to leave, and all the money saved immediately went to food and hygiene, which has increased many times since the first day of the occupation of my native city. At the moment, we are still fighting for the child by looking for a reason and a way to support her. It's very frustrating and annoying that I can't do much to change anything... Every time there is an attack by our enemy, I understand how much grief they bring because people, children, and our defenders die. It doesn't get in my head; how can this happen? I did not expect that I could hate so much; I did not think that my worldview would change again, but a country and its people can cause nothing but resentment, anger, and hatred if they go against others with weapons. My child almost did not die but it's all against the background of emotional stress, the neurological system and the immunological system that are currently affected! When these scoundrels struck the first blows, all our neighbours began to run to the basement and very loudly banged on the metal door. This scared my daughter and she cried constantly since she was still afraid of noise and the sounds of thunder and cars. We moved from [CITY1] to [CITY2] only a week after. We lived under frequent shelling for a year. I really want this to be over! Not simply, but with our victory, so that every enemy pays in full for all the grief they have caused us because they stole our lives! They stole our children's childhood, and caused the death of our people! During the war, I realized one thing: that our people are very strong! Our warriors are the best! I am proud to be Ukrainian! I don't want to go outside my country because I feel so at home! I didn't want to lose this feeling because I had to move several times, but there was always a feeling of an abyss and hopelessness until I adjusted myself to the fact that I was at home! I no longer fear for my life, but there is fear for children, for all children, not only my child. I am afraid of how my relatives are in the occupation. I know that they are waiting for our defenders, and I know that they cannot speak freely, although we have always had freedom of speech! I don't know where the strength comes from to wake up and live on; now life is like a film. Every day is alike, and there is no variety. But I am thankful that I am still alive, and I understand how much this phrase would have been misunderstood before the war and how relevant it is now. The only thing that scares me is that life is like this at the moment! I want peace; I want to fall asleep without thoughts of "what if" and I just want sleep in general because this is not a dream; this is not life. We are strong! We are free! We are winners! Війна принесла в мій дім багато горя! Мої рідні(сестри, племінники та мати) залишилися в окупації, виїхати на підконтрольну територію змогли тільки - я, чоловік і наша мала дитина. І то за станом її здоров'я, ми ледь не втратили її, хоча дитина була повністю здорова до війни. Так сталося що виїхати було дуже дорого, а всі заощаджені кошти одразу пішли на харчові продукти та гігієну, яка зросла в рази з першого дня окупації мого рідного міста. На разі ми досі боремося за дитину, шукаємо причину та спосіб її підтримки. Дуже засмучує та дратує те що я не можу нічого зробити, змінити... Кожен раз коли йде атака нашим ворогом, я розумію скільки горя і в яку кількість сімей вони приносять, мруть люди, діти, наші захисники. В моїй голові не вкладається, як взагалі таке може відбуватися? Я не очікувала, що вмію так ненавидіти, не думала, що мій світогляд знову зміниться, але нічого крім обурення, злості та ненависті не може викликати країна та її народ, якщо вони пішли зі зброєю на інших. Моя дитина майже не померла, це все на фоні емоційного стресу, наразі постраждала неврологічна система та імунологічна! Бо коли ці падли завдавали перші удари, то всі наші сусіди почали збігати до підвалу, дуже гучно стукав металевими дверима, доньку це лякало, вона безперестану плакала, вона досі боїться шуму, звуків грому та машин. Ми тільки тиждень як переїхали з [МІСТО1] до [МІСТО2], рік прожили під частими обстрілами. Я дуже хочу, щоб це все закінчилося! Та не просто, а нашою перемогою, щоб кожний ворог заплатив сповна за все горе що нам наробили! За те що вони вкрали наше життя! За те що вкрали та лишили дитинства дітей, за смерті наших людей! За час війни я зрозуміла одне, що наш народ дуже міцний! Наші воїни найкращі! Я пишаюсь тим що я Українка! Я не хочу їхати за межі моєї країни, бо так почуваюсь вдома! Я не хочу втрачати це почуття, бо вже декілька разів прийшлося переїжджати, та постійно було почуття безодні та безвиході, поки сама себе не налаштувала на те що я вдома! Вже не маю страху за своє життя, але є страх за дітей, за всіх дітей, не тільки моєї дитини. Мене лякає як там мої рідні в окупації, знаю, що вони чекають на наших захисників, знаю що не можуть розмовляти вільно, хоча завжди ми мали свободу слова! Я не знаю звідки беруться сили прокидатися та жити далі, зараз життя як діафільми, все як один день, немає різноманіття. Але я дякую що все ще жива, та розумію на скільки це не зрозуміла фраза була б до війни, та наскільки зараз вона актуальна. Лише лякає одне, що саме життя наразі таке! Хочу спокою, хочу засинати без думок "а якщо?.." та взагалі спати, бо це не сон, це не життя... Ми сильні! Ми вільні! Ми переможці! Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1592 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1592 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/5a2209244584c700e38bdd66ea9a0773.pdf?Expires=1779321600&Signature=Cvf1-c5QeRUOrvVY81-AgYCafxYjEB1DbbQOUJWfvT7HiKCEECmDtBkzlCEfaRVILg1PH-SJclfQkR8KFL14UghgWiY96BxBigH01Dc2G76VjWunFQL5TLjTzdaWMjiJqMoLlkf3keu2Sf544qFkDHB1-DN-WINXXS%7EbR0-bl-UEX70KpaImr3wzGJdI9T9vGhgOyuCDEIQb6NVf%7EreMi10aNvlal7YI4%7Ex0-aCrpGA-8MDXhuMgMqusNxQZNTpREtk18SMyUbG-EBXiq2zlK7trhX%7EVD4Y4%7EwaWk-CdA7gSUi0IDOOGK4ieXRbCuWVih0-c3UjJIlU3-B3Z4aPl1Q__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 9da788952dfbb7aa0c9ece94e900e1d3 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kherson region Херсонська область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-06-09 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни I don't remember much from the start of the full-scale invasion. My brain was probably trying to protect me and not remember those traumatic events. The war greeted me with the occupation of my hometown. Everything resembled the events of dystopias — people with machine guns checked people's phones for the presence of information unfavourable to the new regime and controlled queues of civilians for basic survival products. On the way to the territories controlled by Ukraine, I met an enemy soldier. Then, the barrel of the machine gun was directed at me. It's a pity that no one teaches us how to act in such situations. But their reaction is impossible to predict; maybe it is the same famous "Russian roulette"? Between the checkpoints of foreigners on our land, I watched as the godmother clutched her cross in her hands until she blushed while my mother whispered a prayer. Before that, I did not notice how every village in Ukraine had a consecrated cross before the entrance. And we were baptized in front of each of them. Not so much because they are pious, but because this is the only thing that could be hoped for at that time when you can be shot for saying the wrong word while rockets are flying nearby, and no one will know about it. Maybe this is the famous "Russian roulette"? What struck me about this apocalypse was the sky. On one side, it was densely filled with almost black clouds; on the other, it was clear, orange, with a bright sun that indicated the setting sun. Then, I thought it was quite poetic. "Light will overcome darkness” and the free sun will rise over Ukraine. Я мало чого пам’ятаю з початку повномасштабного вторгнення, напевно, мій мозок намагається захистити мене й не згадувати ті травматичні події. Війна зустріла мене окупацією рідного міста. Усе нагадувало події антиутопій — люди з автоматами перевіряли телефони людей на наявність невигідної новому режиму інформації, контролювали черги цивільних за базовими продуктами на виживання. Шляхом на підконтрольні Україні території я зустрілася поглядом із ворожим військовим. Тоді дуло автомата було направлене на мене. Шкода, що ніхто не вчить, як вчиняти в таких ситуаціях. Та їхню реакцію неможливо передбачити, може це і є та сама славнозвісна «російська рулетка»? Між блокпостами чужинців на нашій землі я дивилася, як хрещена стискає у руках свій хрестик до почервоніння, а мама пошепки читає молитву. До цього я не помічала, як кожне село України має перед в’їздом освячений хрест. А ми й хрестилися перед кожним з них. Не скільки тому, що набожні, а тому, що це єдине, на що тоді могла бути надія, коли десь тебе можуть розстріляти за неправильно сказане слово, а ще десь поруч пролітають ракети. І ніхто про це не дізнається. Може це і є та сама славнозвісна «російська рулетка»? Що вразило мене у цьому апокаліпсисі — це небо. З одного боку воно було густо заповнене майже чорними хмарами, а з іншого було чистим, помаранчевим, із яскравим сонцем, що вказувало на захід сонця. Тоді я подумала, що це досить поетично. «Світло переможе темряву». А над Україною встане вільне сонце. Location 46.6354, 32.6169 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1589 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1589 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/1539c571929eb70f270318daee30f347.pdf?Expires=1779321600&Signature=XheZh969DhsXxb%7EQ1jNiV6jpKve%7ErCEWQIFGmDcRL-RZ3ipB%7EPRNM4f332daywxkwgVOP5TOJg9JS-3C7EhdvpTf3IILHgbM4ZxQnqHE6nQibuTCXSJ%7EsTOcn8XAke2xLjJCscjn5ZXRZnqSBjtDlviXiDGxg4%7EuZUOccUH3ZITcNYliY9mQdLestLqhTNzfhivB3RphplpbVBmRbDzfT24j8ICvv8DAaZytCfOr3x5n58-4eZzyGb%7EptQn6RnFIrBcZ4wghBhtonf91ofHoa%7EDLpPOli19gu4-hHkZMQF6oC7TWOXt41L%7Ep04MUwq3HkPXbQ%7E4VyCb5Ol3nxnchnQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM b968f53f2b78f879ad76edfaba9be428 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Dnipropetrovsk region Дніпропетровська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-24 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни At 5:40, I was awakened by explosions; for some reason, the first thing that came to mind was that someone was setting off fireworks. My mom and sister were already awake, and they were having a heated discussion with my stepfather in the kitchen. When I walked into the kitchen, everyone said in one voice that a full-scale war had begun. Relatives called my mother and stepfather constantly and they reassured each other on the phone. Everyone, including me, naively believed that it would not last long and that they would soon come to an agreement. But even then, I asked, "what about the killed Ukrainians"? When you turn on the TV or open any social network, you can see one thing: they didn't come to leave so quickly and won't leave themselves; they must be chased away. The two words, denazification, and demilitarization, especially got on my nerves. Did the roof of the old ladies in the Kremlin collapse? So! You have to be an idiot to start a war with a country as big as Ukraine without being able to find out the mood of the Ukrainians. Today, I have the feeling that Putin was deceived by hearing that everyone who speaks Russian in Ukraine and was born before 1991 belongs to Russia. He is a fool, as such, he believed it. My stepfather is from [CITY1]. The first thing that came to mind at that moment was where to evacuate. The situation in [CITY1] was also bad at that time. While we were thinking, arguing and sometimes even cursing, hummingbirds flew over us, and a soft humming could be heard. It turns out that these were explosions 40 km from us. I studied first year physics at [UNIVERSITY] named after [NAME2]. We were sent a chat that said training is postponed for the time being, and if it is resumed, it will only be online. My stepfather called me to the balcony to talk. The conversation was like this: you are already an adult; go to [CITY1], help your mother and sister while I am at the front. I was the first to learn that my stepfather would go to the Military Commissariat without waiting for a summons. I tried to refuse him; after all, this person raised me and replaced my father. Standing on the balcony, I noticed how many people, like our neighbours, had already left, and most of them were families with children. I don't even write about the fact that we rushed to withdraw cash and buy food in the morning. We did it all. Four days later, I woke up early on Monday, February 28th. But we almost did not sleep; we listened to the silence, where it roared and flew. My stepfather was no longer there. He had come home at noon, and I remember that my mother started crying. It turns out that he has already agreed with his relatives in [CITY1] that they will accept and take care of us while he is at the front. I remember how my mother and sister tearfully collected things and documents. It turns out that he also already had all the documents ready, and he had already passed the medical board. He was released at 4:00 to see us. After seeing this, I honestly cried too. But he immediately took me aside and explained that I should not give in to my emotions, but on the contrary, I should encourage my mother and sister and calm them down. In the evening, we left for [CITY1] by bus. [CITY1] had its own atmosphere; everyone was afraid of landing. The most moral moment was when the Razi beat the TPS, and people were left without light and heat in the winter. My stepfather is a Senior Sergeant and went all the way from [CITY2] to [CITY3]. I really hope that we will win this year and this whole nightmare will end. Maybe I'm stupid, but I think that Nuremberg-2 will be needed, where these creatures will answer to the world and Ukraine for all the suffering of the Ukrainian people. О 5:40 мене збудили вибухи, чомусь перше що прийшло на думку, хтось пускає салюти. Мама і сестра вже не спали та на кухні щось бурхливо обговорювали з вітчимом. Коли я зайшов на кухню, всі в один голос сказали, що почалася повномасштабна війна. Мамі та вітчиму весь час хтось дзвонив, вони заспокоювали один одного по телефону, родичі. Всі, включаючи мене, наївно вважали, що це не надовго і скоро ось-ось домовляться. Але я вже тоді запитав "А як бути з убитими українцями!?" Включивши ТВ або відкривши будь-яку соцмережу, було видно одне, вони не прийшли, щоб так швидко піти, і самі не підуть, їх треба прогнати. Особливо на нерви діяли два слова, денацифікація та демілітаризація. У стареньких у кремлі поїхав дах? Так! Затіяти війну з такою великою країною, як Україна, не зумівши розвідати настрої українців, це треба бути ідіотом. На сьогодні у мене складається відчуття, що путіна обдурили, сказавши, що всі, хто в Україні говорить російською мовою і народився до 1991 року за Росію, а він, дурень повірив. Мій вітчим з [МІСТО]. Перше, що спадало на думку в той момент, так це куди евакуюватимемося. В [МІСТО] теж становище було погане на той момент. Поки ми думали, сперечалися й іноді навіть лаялися, над нами пролітали калібри, і були чути тихий гуркіт. Виявляється це були вибухи за 40 км від нас. Я вже навчався на першому курсі фізмату [ІНСТИТУЦІЯ]. Нам у чат розіслали, що навчання поки що відкладається і якщо відновлять, то лише онлайн. Вітчим покликав мене на балкон, поговорити. Розмова була такою, Ти вже дорослий, вирушите до [МІСТО], допомагай мамі та сестрі поки я буду на фронті. Про те, що вітчим піде у військкомат, не чекаючи повістки, я дізнався першим. Я намагався його відмовити, таки ця людина мене виростила і замінила мені батька. Стоячи на балконі мені попалося на очі те, як багато людей, наших сусідів уже виїжджали та здебільшого це були сім'ї з дітьми. Про те, що вранці ми помчали знімати готівку і купувати їжу, я навіть не пишу. Це все робили. Через 4 дні, у понеділок, 28 лютого я прокинувся рано. Та ми майже не спали, вслухалися в тишу, де бахкає, де летить. Вітчима не було. Він прийшов додому опівдні та мені запам'яталося те, що мама почала плакати. Виявляється, він уже домовився зі своїми родичами в [МІСТО], що вони приймуть і подбають про нас, поки він на фронті. Я добре пам'ятаю, як мама з сестрою зі сльозами збирали речі, документи... Виявляється, у нього вже були готові всі документи та він уже пройшов медкомісію. Його відпустили на 4:00, що проводити нас. Дізнавшись про це я, чесно кажучи, теж заплакав. Але він тут же відвів мене вбік і пояснив, що мені не можна піддаватися емоціям, а навпаки, треба підбадьорювати маму та сестру та заспокоювати. Увечері ми виїхали до [МІСТО] автобусом. В [МІСТО] була своя атмосфера, всі боялися десанту. Найморальніший момент був під час того, коли рашисти били по ТЕЦ і люди взимку залишилися без світла та тепла. Вітчим [ЗВАННЯ] і пройшов все від [МІСТО2] до [МІСТО3]. Я дуже сподіваюся, що ми переможемо саме цього року і весь цей кошмар закінчиться. Може я дурненький, але я думаю, що буде потрібний Нюрнберг-2, де ці тварюки дадуть відповідь перед Світом та Україною за всі страждання Українського народу. Location 48.4647, 35.0462 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1586 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1586 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/2cf789fcd9c010d0df88d5c1d5c02f6d.pdf?Expires=1779321600&Signature=RC-%7EHcykNCfNwGadqS5qTtGLFunqktAU%7EG8ZcJyTYqsB3SzRnLzISNuNIfSgAjXCtlHeBVtjcpYbdvYc33FxWlYdjm4LTdIW4tn6YNVV6TWKuXcTjZIuL%7EiRMLXU4OHR5-UZ7B-pLW0VYChaRgyU335Ebkmm5-IqmsyDj5uO-co0VWaw2ukcoJqAYzdJ%7EB864seMzgBVbMkBCcVsFJ2uTBIpry6VpTFHr0D32Oru-uUygzVtQNQvX8PMuNfFLf38NOuhOqVZ%7ET6qKs%7EWlSYbagyOOjMOSCRKapfaP9VWRP-l0r8wh9dQBaKeaVyPj6SGk9Ysz6al4d-hb2x0Qdcaig__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM d6a946cd32a64f46b24add1dd918dbe1 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/3d0577087acd1b3ac8279376e4ea2bad.mp3?Expires=1779321600&Signature=i7trAWDYqy7KsdSnWfFdtR-7zuu13PQPKaiRgGwO-PB-r9yMuNsyD9hWEAgWAUWmJMWLxsxhZ3TGHZqN3Ms2RAUgmoxzIco1NKqdlIYyrKUzb4eNrrF2pm3Vc49R9n791-j7ZWHQWLHWBSLQ%7ERAFBzBSgUQkteN7u5TcBTdRW2VRtAhMSUCqJvqJ8nxFq%7E9AjMFbrcdkB7EZmantV2R5sDtj92mlYtqbbFbBEOsdV-hLIEs0GUs0KGiWo480d766xPaZ4waehKzooQE%7E1FWupuPQhP43KBmxlbI-JXDHXgu6%7EeXhmhQH7cA0eqEqugDLc4QHUeHvEgbkXqu65KfL8w__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 108a65b6c20c43c2114c7fe64aafa250 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/3df29ca6687776ad5d4e7ee5583c8d5c.mp3?Expires=1779321600&Signature=g0P8TzHpOV7OeZDtwtAsHBZS9fKMW3ox6Ey2mk9lxO6Qdn-r8fzD1Ewny4YWYnlCbcuRez-eEXxhX82SKTj5b65LdcA6qfI3ebcZDpCyRhU5lbUwSxmvLkV%7EXVqFjeQPwh6nLPXqnahU0B0ReV3-d2OnRNoDUw8rIjXx6NkI0QdB4LS4VyBm%7EZVfWW6uWoY%7Ea7UcOab2ik7TgvSjTvA3es1WEMxbLio-3T0AqGM8NXeD3gENja4reKM3JYCwcPG1l1Lsb0Qr-jytCu19RX-xNjxXctQ3xNqRU%7Eem8oIroAE-VIdhT78gX7B0DRAIFAbXTA0bWJvnY-G9%7E3QcDa3rmA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM c721f43db0c96de0a7efddda5e78a405 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Autonomous Republic of Crimea Автономна Республіка Крим Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-16 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good afternoon. I am from [CITY1]. The war for me began in 2014. When crazy idiots imported from Russia arranged in Crimea what we have now. When the previous government (Yanyk [Yanukovych]) betrayed its people and gave its land to the enemy, I was forced to choose. There was no Crimea for Russia! I chose Ukraine, [CITY2]! We are two sisters and we have no parents. Since 2014, we have been in [CITY2] and we rented a room for two and worked in a cafe for truck drivers. Years passed, and we got used to the fact that we could not return home yet, but there was hope. When the annexation of Crimea happened, no one helped us in Ukraine. In [CITY2], I met a good guy, he was a taxi driver. Surprisingly, he was completely Ukrainian-speaking, although it is more "surzhik". Now, I speak Ukrainian better than some residents of the western regions. I married him and his family accepted me as a family. We also had a son. Now, he is in the first grade. The war on February 24th, did not start suddenly for me; I guessed that they would not be limited to Crimea. My husband and I had to go to work, and my mother-in-law had to take the child to kindergarten. But all these plans changed, and I came to work to find out what to do next. The shots from the northern regions amazed and shocked us. Yes, we had explosions, but more flew over us toward central Ukraine. Leaving my child with his grandmother, my husband and I went to my sister's house to decide what to do next. We decided to wait, hoping that they would surely quickly agree on a truce, and in general, this was all a provocation. Well, the Slavs can't kill each other! Joint families have both sides. But the experience of Crimea told me the opposite. My sister's husband is from western Ukraine. A week later, they went to [CITY3] and from there to Hungary, where they are still. We stayed in [CITY2]. We bought essential products, collected documents and at first thought we were about to leave. But this temporary state continued until autumn. All this time, I continued to go to work, then I worked at ATB as a cashier. My husband was taken to the Armed Forces directly from work, he worked in security. Although he had a trepanation, what can you do? After my husband was taken to the front, all thoughts about leaving Ukraine disappeared. I will not go anywhere without my husband! The most difficult period was when these cattle started shelling power plants. There is no light, heating, or communication. I did not know for weeks whether my husband was alive or not. He didn't know either, but as a military man, he understood the situation a little better. We survived this period thanks to mutual support in my husband's family. Now my husband is at the front, alive, although there were injuries, and he was lying in a hospital in [CITY4]. My son and I visited him. I continue to work at ATB as there are no other jobs, even though I have a higher education. This year, my son should go to the first grade, but looking at the remote control makes me sad. I hope my husband is sent home and my son will be sent to the first grade and it is better if the war is over by then. I have no doubts about our victory!! We are waiting for our boys; let them return with victory! They still need to return to Crimea! Доброго дня. Я із [МІСТО1]. Війна для мене розпочалася у 2014 році. Коли завезені з Росії шалені ідіоти влаштували в Криму те, що ми маємо зараз. Коли попередня влада (Яник) зрадила свій народ і віддала свою землю ворогові. Я була змушена обирати. Не був Крим за Росію! Я вибрала Україну, [МІСТО2]! Нас дві сестри, батьків нема. З 2014 року ми в pМІСТО2], винаймали кімнату на двох і працювали в кафе для далекобійників. Минули роки, ми вже звикли до того, що не можемо поки що повернутися додому, але надія була. Коли трапилася анексія Криму, нам Україні ніхто не допоміг. В [МІСТО2] я познайомилася з добрим хлопцем, таксист. На мій подив повністю україномовний, правда це більше "суржик"). Зараз я розмовляю українською краще, ніж деякі жителі західних областей. Вийшла за нього заміж. Його сім'я прийняла мене як рідну. У нас народився син. Нині він у першому класі. Війна 24 лютого, для мене почалася не раптово, я здогадувалася, що Кримом вони не обмежаться. Я і чоловік мали піти на роботу, а дитину свекруха мала відвезти в садок. Але всі плани змінилися, хоча я на роботу прийшла, щоб дізнатися, що робити далі. Кадри з північних областей вражали нас і шокували, та й у нас були вибухи, але більше пролітало через нас, у бік центральної України. Залишивши дитину з бабусею, ми з чоловіком поїхали до сестри, вирішувати що робити далі. Вирішили почекати, сподіваючись, що напевно швидко домовляться про перемир'я і взагалі все це провокація. Ну, не можуть же слов'яни один одного вбивати! Загальні сім'ї мають обидві сторони. Але досвід Криму мені говорив протилежне. Чоловік сестри із західної України. Вони через тиждень поїхали до [МІСТО3], а звідти до Угорщини, де й досі перебувають. Ми ж лишилися в [МІСТО2]. Закупилися продуктами першої необхідності, зібрали документи та спочатку були в змозі, що ось-ось поїдемо. Але цей тимчасовий стан продовжився до осені. Весь цей час я продовжувала ходити на роботу, тоді працювала в АТБ, касиром. Чоловіка забрали до ЗСУ прямо з роботи, він працював в охороні. Хоча він мав трепанацію, але що вже зробиш. Після того, як чоловіка забрали на фронт, всі думки про те, щоб залишити Україну зникли. Без чоловіка нікуди не поїду! Найважчий період був, коли ця худоба стала обстрілювати електростанції. Немає світла, опалення, зв'язку. Я тижнями не знала, чи живий мій чоловік, чи ні. Він теж не знав, але як військовий, розумів ситуацію трохи краще. Цей період ми пережили завдяки взаємопідтримці в сім'ї мого чоловіка. Зараз чоловік на фронті, живий, хоча були поранення і він лежав у шпиталі у [МІСТО4]. Я з сином відвідували його. Я так і продовжую працювати в АТБ. Іншої роботи немає, хоч і маю вищу освіту. Цього року син має піти до першого класу, але дивлячись на дистанційку, мені стає сумно. Я сподіваюся, чоловіка відпустять додому, відправити сина до першого класу. ...а краще щоб на той час війна закінчилася. Я не сумніваюся у нашій перемозі!! Чекаємо на наших хлопців, нехай вернуться з перемогою! Їм ще й Крим повертати! Location 45.3453, 34.4997 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1580 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1580 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/2bd29489d9a44d39584008dc90bf4a78.pdf?Expires=1779321600&Signature=I45ZJHHD14ZBb2cwsuSkysna5cUgDhQE4S6lmQqCsu5z33ygOyd-nhyJYYMbYwmfchZwrxJBtu34m8c4Y6gpX4qNRj1PKhbay4pw8QgF-y1ZkQp-ZInMLyvZX1UJu2sS%7ESTDaI8upkOEyPgCT5nV4M1cQOoZ%7ESEdwjFbVQ2C7D3w1h0Dt5WAAthLVS3rMJldgNhPyvxzu0rATF0DXU2Nz4%7E7d6B-bnKQjTCr2ujhstYbzc8K7CNskbdI79AnJqtKXzmevCTJK5HL-%7ED2R5DHLY8mkeiyH6GbHmxfhCca9YeYzbg%7EQzopF%7E37iUBlyTHnKHL9cC%7ExtoyWH0UFlUPwTQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM e3806c07db1ad557d43ab902c6856731 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Poltava region Полтавська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-16 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Hello. On the day the war started, I was working in the Czech Republic. I worked as a cook's assistant in a home for older people. Even before the war, since 2013, I traveled to Hungary and the Czech Republic to earn money. I have a large family: a husband, four children, a mother, and two brothers. All of them were in Ukraine at the beginning of the war. Naturally, there was shock and panic with huge crowds at the borders who wanted to leave Ukraine. I could not immediately return to my family; there was a contract, and I could not break it. I called my relatives many times a day to find out how they were. My old mother was horrified, and the children talked about explosions, "arrivals." Being three weeks outside of Ukraine, I probably suffered more than my family in Ukraine. Towards the end of March, I returned home. Both my brothers have been serving in the Armed Forces for two weeks. They didn't tell me so as not to worsen my already difficult moral state. My husband has a "white ticket" since he does not have one eye which is why he has not been taken away yet. The children have not gone to school since February 24th. My husband had no job, and his financial condition was generally poor as well. So, if I had violated the contract and returned home immediately, I would not have changed anything in particular, but at least I would have brought some money. Naturally, first of all, my mother and I bought the most necessary products. The children were not very scared; but there was still a long way to go. At the end of April, I began to suspect the war would not end quickly as we gave them a good fightback. In my opinion, the enemy did not even expect such resistance and was surprised. I decided to leave with my children. Thank God Europe fully supported us and allowed me to come to Prague with my children. No matter how hard we persuaded her, my mom did not want to go. The man began to collect the certificates and documents necessary for his disabled person of the third group to be released from the country. As a result, I left with my children in May, and my husband came in October. We were well-received in the Czech Republic. My husband and I got jobs and our children went to school. My eldest son even started working. My mother once visited us in Prague in January, but a week later, she asked us to return to Ukraine because our home is there, and my brothers and her sons serve there. I understand her. There are many Ukrainians in the Czech Republic; they are very friendly. We support each other and are waiting for our victory!! Today, remembering how my family survived the terrible period when there was no electricity and heating and at the same time they were bombed, I am sure that we will win. It's not bad in the Czech Republic, BUT it's always better at home; my mom and brothers are at home. We will wait for our victory and definitely return home to Ukraine! My two brothers are still at the front, bringing our victory closer. I am very worried about them and I help them as much as I can. Each of us is going through a war in our own way. Sometimes, those who are not in Ukraine feel more anxious. Only victory! Glory to Ukraine! Вітаю. У день початку війни я була на заробітках у Чехії. Працювала помічником кухаря у будинку для літніх людей. Я і до війни з 2013 року їздила на заробітки до Угорщини та Чехії. У мене велика сім'я, чоловік, чотири дитини, мама, два брати. Усі вони були в Україні на початку війни. Природно шок та паніка. Величезні натовпи на кордонах, які бажають залишити Україну. Я не змогла одразу повернутись до сім'ї, був контракт і не могла його порушити. Я багато разів на день дзвонила рідним, дізнавалася як вони. Старенька мати була з жахом, діти розповідали про вибухи, "прильоти". Напевно, я, перебуваючи три тижні за межами України, більше постраждала, ніж моя сім'я в Україні. Ближче до кінця березня я повернулася додому. Обидва мої брати вже два тижні, як служили в ЗСУ. Мені не говорили, щоб не погіршити мій і так не простий моральний стан. У чоловіка "білий квиток" немає одного ока, його поки не забирали. Діти до школи не ходили із 24 лютого. Роботи у чоловіка не було і взагалі матеріальний стан був поганий. Тож, якби я порушивши контракт, одразу б повернулася додому, то особливо нічого не змінила б, а так хоч трохи грошей привезла. Природно насамперед я з мамою накупили найнеобхідніших продуктів. Діти не були сильно налякані, все ще попереду. Наприкінці квітня я почала підозрювати, що війна швидко не закінчиться, ми дали їм гарну відсіч. На мою думку, ворог навіть сам не очікував такого опору і був здивований. Я вирішила виїхати із дітьми. Дякувати Богу, що Європа повністю нас підтримувала і мені дозволили з дітьми приїхати до Праги. Мама не захотіла їхати, як би сильно ми її не вмовляли. Чоловік почав збирати довідки та документи, необхідні для того, щоб його інваліда третьої групи випустили з країни. У результаті я з дітьми поїхали у травні, а чоловік приїхав у жовтні. У Чехії нас добре прийняли, мене та чоловіка влаштували на роботу, дітей до школи, а старший син навіть почав працювати. Мама в січні якось приїхала до нас до Праги, але через тиждень попросилася назад в Україну, там наш дім, там служать мої брати, її сини. Я її розумію. У Чехії багато українців, дуже дружні, підтримуємо один одного і чекаємо на нашу перемогу!! На сьогодні, згадуючи, як мої рідні пережили жахливий період, коли не було електрики та опалення і при цьому їх ще й бомбили, я впевнена, що ми переможемо. У Чехії непогано, АЛЕ вдома завжди краще, вдома мама, брати. Ми дочекаємося нашої перемоги, і обов'язково повернемося додому, в Україну! Мої обидва брати досі на фронті наближають нашу перемогу. Я дуже за них переживаю та допомагаю чим можу. Кожен із нас переживає війну за своїм. Іноді ті, хто не в Україні, відчувають більше переживань. Тільки перемога! Слава Україні! Location 49.5883, 34.5514 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1579 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1579 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/d87130bd0291933ce2346fb9a5c31816.pdf?Expires=1779321600&Signature=Fbk0%7ETsxwvfKmu2XkX1nEy0iDeKVR1p-7i9d47LVzaKAW4sY8ZKuN3HigfsX%7ErwFes5L1AW1O88YaSPv2QFB%7EkXsVxH-BMbmWj37ISt7KcWjcJAre1gvg0SqvmbXioH%7EzBRCcODO2VlpURIt849M0%7Edbwgnci2YJ6RDN-9-u7DfSl6gpibx4dLA5Rp3rkoKfV8wqkR%7Eu%7EsioKryflmKaW5Vc7mEnDADHEDx2in8d042V0yNKiHFeK7WB7QF-QyUCGgE%7Ecy6BSR5X9fQbLpZkdEUMqBk0zfg-qVQMazTrZa70F2EML7BLfyRG8s2vUR%7Ehv9uB8MOob95-nq29CmwyMQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM e93568fe137e75967f4cf8492b8179e7 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Vinnytsia region Вінницька область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-04 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Hello. I am from [CITY1]. Compared to other cities in Ukraine, you might think [CITY1] got it less, but everything is relative. My parents were the first to wake up and argue loudly about something. As it turned out, there was already a war in Ukraine. The argument between my parents was that my father, who is Armenian by nationality, insisted that my mother and I go to his relatives in Armenia. In contrast, my mother said we would not go anywhere without him. I thought [CITY1]’s advantage was its geography, that we had no border with Russia... It turned out that the proximity of the Odesa region and the sea was just as much of a threat. I just didn't acknowledge the navy or the limits for missiles in my panic. We hadn't gone to Armenia initially as we thought everything would be fine. We thought they were just scaring us, forcing us to make some kind of decision about Donbas. Neither my mother nor I stopped talking on the phone while my Dad went to find out what he could do and decided what we would do. I talked to my close friends and most of them were already planning to leave Ukraine. Most of them were those with children and "old people" but there were also a couple of female ex-friends, although I have no right to blame them, who had a stupid chance to go to Europe for a long time and get married there. It does happen. Relatives on my father's side called us every day and persuaded us to fly to Yerevan but we were waiting. In the early days, my mother and I prepared an "emergency suitcase" with documents, medicines, and a bag of food and water for a day or two. On the 29th of March, my dad joined the Ukrainian Armed Forces as a sergeant. He served in the army as a tank driver. After he called us, I was surprised to find out that many Armenians serve in the Armed Forces and defend us together with Ukrainians. My mother and I were left alone on the farm. The only thing we were waiting for was my dad's call. In March, my full-time studies ended. I started studying online. Everyone probably knows that during the war, you must buy inexpensive and nutritious food whenever possible! My grandmother also told me about matches, salt and soap. Despite the long queues, my mum and I bought as much as possible. We spent more time in the telegraph, reading news about the war while still in shock. But upon watching videos and reports from the Chernihiv, Sumy and Kharkiv regions, we realized it would not end quickly. With the curfew in place, we went out less and less every day. I remember that the first "arrivals" were from the sea. It was horrible. But we still did not see the enemy's eyes, like the residents of Mariupol or Kherson. The city and its suburbs were empty. Most people went to Moldova, away from the war and then you could decide where to go next. Most of the missiles and drones were flying through [CITY2] and us. Of course, Bucha shocked us and stunned us. Only Hitler's fascists were more cruel. My dad and mum were constantly fighting because my dad wanted to send us out of Ukraine, and my mum said she wouldn't leave without him. The turning point happened in autumn when the Nazis started bombing our power stations without electricity or communication for weeks. "Something will happen to you, and I won't even recognize you" she said, but we managed to persuade her. My mother and I flew to Yerevan via Chisinau at the end of November. My relatives in Armenia were shocked when I ran into the corridor at every sound of the plane. They had seen war, but they had never seen a war like the one in Ukraine. We stayed without my dad for a little over a month. In January, we were already in [CITY1]. And we are still at home. Thank God my dad is alive and defending Ukraine to this day. I now have a part-time job and my mother is at the farm. We will win in any case, and we will return to Crimea!!! Glory to the Armed Forces! Вітаю. Я із [МІСТО1]. На тлі інших міст України можна подумати, що [МІСТО1] дісталося менше, але все відносно. Першими прокинулися батьки й голосно про щось сперечалися. Як виявилося, в Україні вже йшла війна. Як виявилося суперечка батьків був у тому, що тато, він за національністю вірменин, наполягав, щоб ми з мамою поїхали до його родичів до Вірменії, а мати казала, що без нього нікуди не поїдемо. Я думала, що перевага [МІСТО1] в географії, що у нас немає кордону з росією... Виявилася близькість Одеської області та моря є такою ж загрозою, я просто в паніці не зрозуміла про флот. Та і які межі існують для ракет. До Вірменії поки що ми не поїхали. Думали все обійдеться, домовляться. Думали нас просто лякають, примушують до якогось рішення щодо Донбасу. Телефон не замовкав ні в мене, ні в мами. Тато поїхав дізнатися, що зможе, і визначитися, що робитимемо. Я поговорила зі своїми близькими подругами. Більшість уже збиралися їхати з України. В основному це були ті, у кого діти та "старі". Але була й пара вже колишніх подруг, хоча я не маю права їх звинувачувати, яким тупо випав шанс поїхати надовго до Європи та вийти заміж там. Буває й таке. Родичі з татового боку дзвонили нам щодня і вмовляли прилетіти до Єревану. Ми чекали. У перші дні ми з мамою приготували "тривожну валізку" з документами та ліками, а так само сумку з їжею та водою на день-два. 29 березня тато пішов до ЗСУ сержантом. Він служив у армії та він танкіст. Після того, як він нам дзвонив, я з подивом дізналася, що у ЗСУ служать і разом з українцями захищають нас багато вірмен. Ми з мамою залишилися на господарстві одні. Єдине, що ми чекали – це дзвінка тата. У березні моє стаціонарне навчання закінчилося. Почався суцільний онлайн. То що під час війни треба по можливості закуповуватися продуктами недорогими та поживними напевно знають усі!? А ще бабуся розповідала про сірники, сіль та мило. Ми з мамою скупилися як могли, незважаючи на величезні черги. Ми стали проводити в телеграмі більше часу, читаючи новини про війну, при цьому перебували ще в шоці. Але дивлячись на відео та репортажі з Чернігівської, Сумської та Харківської областей розуміли, що це не закінчиться швидко. Не зволікаючи на комендантську годину, ми з кожним днем виходили на вулицю все рідше. Як я пам'ятаю, перші "прильоти" були з моря. То був жах. Але все одно ми не бачили очей ворога, як жителі Маріуполя чи Херсона. Місто з передмістям спорожніло. Більшість поїхали до Молдови, а там, подалі від війни, можна визначитися кудись далі. Більшість ракет та безпілотників летіли через [МІСТО2] та через нас. Звичайно ж Буча шокувала нас, ступор. Жорстокіші були хіба що фашисти Гітлера. Тато з мамою весь час лаялися через те, що тато нас із мамою хотів відправити з України, а мама казала, що без нього не поїде. Перелом стався восени, коли рашисти почали бомбардувати наші електростанції та світла та зв'язку не було тижнями. "З вами щось трапиться, а я навіть не впізнаю". Маму вдалося вмовити. Наприкінці листопада ми з мамою, через Кишинів, відлетіли до Єревану. Родичі у Вірменії були шоковані, коли я на кожен звук літака тікала в коридор. Вони бачили війну, АЛЕ такої війни, як в Україні вони не бачили. Протрималися ми без тата трохи понад місяць. Вже у січні ми були у [МІСТО1]. І досі ми вдома. Слава Богу тато живий та захищає Україну до сьогодні. Я підробляю. Мати на господарстві. Ми в будь-якому разі переможемо, ще й Крим повернемо!!! Слава ЗСУ! Location 49.2331, 28.4682 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1574 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1574 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/c211e3050abae952c3a1c47f828d09fb.pdf?Expires=1779321600&Signature=KGlZkUqkVVTk7%7EQ%7EB7TnEL74ihwc2D22MGClk9pp4-hDLyIxMHzd8AK0TC3h-xIBeHWeNehom4W4lYL0afqFucpsZO1uoxq621WKCS9djhbEgWIa12SMzTveuDlCqQSQ2lpcrKm1XBB4SP%7EIP165cg74foY9EeE160deIndEs9OrDTh8EDoCDtJBehvjrWXyGNvryreio6OUW4nyTUTVKchSDYVyDk6e7C5CCQ2xnNYUdOtb6Fr-y9XnMP9NljvAi12bGbpAXzvT73yCGTRJFeqg%7E9saPa9JDlwgqTPOvZl5As1YlrSxWJKNWRNNoIVVdUNMbMTNQdYaTveYVN8H9A__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM d45116d52ba1aa642d87fbecc934e952 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Mykolaiv region Миколаївська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-04-05 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good evening. The war started for my family, probably, like for all Ukrainians. Denial that this could happen at all. Confusion and doubts, "Maybe it's a provocation", "They'll come to an agreement." And, of course, SHOCK! I am alone with my eight-year-old son... What to do? Where to run to? Or maybe it won't affect us? But no! War in its most vile form. War is war, but life goes on. We have what we have! In [CITY1], everyone was terrified of one thing: it is close to Crimea. That's where things used to come from. They were not afraid of anything. When they started shelling us with all sorts of Grads, I realized the enemy was near the city. Our region was always considered "Russian," just like [CITY2] and [CITY3], BUT I have seen such a level of unity of people against the enemy in very few places. The first months, I was passed in a frantic pace of survival. There was only one goal - for my son and me to survive. I slowly got used to the checkpoints, document checks, dark streets at night and ominous silence. At first, the silence at night was the worst. We lived all these months in anticipation. We were waiting for the explosions, for the anxiety, checking the telegram with fierce curiosity. Where is the "arrival"? Are there any dead? My neighbours, pensioners, shared canned food with us... I'm the only one with a well on the whole street! I provided water for the whole street! The "cruelty" began in autumn, when these bastards started bombing substations and the whole of Ukraine was left without electricity, water, and communication. [CITY1] turned into a city of generators. My child and I survived until mid-December and then went to my friend's house in the Odesa region. Although [CITY2] is close by, it was a little calmer there. My friend helped me a lot. My son and I, she and her husband, and their four children, plus her mother, lived with her. I returned home to [CITY1] at the end of January and is still here. As long as our brave soldiers fight the enemy, I will not leave my homeland. And to be honest, I have nowhere and no one, to go to. I know one thing for sure - Ukrainians are the most resilient people in the world! No one can defeat us! Everything will be Ukraine! Добрий вечір. Війна для моєї родини почалася, мабуть, як і для всіх українців. Заперечення того, що взагалі таке може статися. Розгубленість та сумніви, "а може провокація", "зараз домовляться". І звичайно ШОК! Я одна з восьмирічним сином... Що робити? Куди втекти? А може, саме нас не торкнеться? Але немає! Війна в найпідлішому своєму прояві. Війна війною, але життя продовжується. Маємо те, що маємо! У [МІСТО1] всі дуже боялися одного, це близько до Криму. Звідки зазвичай за нами та "прилітало". Не дарма боялися. Вже коли нас почали обстрілювати всякими Градами, я зрозуміла, що вороги під містом. Наш регіон весь час вважали "російським", так само як і [МІСТО2] та [МІСТО3], АЛЕ такого рівня об'єднання людей проти ворога я мало де зустрічала. Перші місяці пройшли в шаленому темпі виживання. Була одна мета – вижити синові та мені. Почала потихеньку звикати до блокпостів, перевірок документів, темних ночами вулиць та зловісної тиші. Спочатку найстрашніше була тиша ночами. Ми всі ці місяці жили в очікуванні. В очікуванні вибухів, тривоги. З шаленою цікавістю перевіряючи телеграм. Де "приліт"? Загиблі є? Мої сусіди, пенсіонери, ділилися з нами консервацією... На всій вулиці тільки в мене криниця! Забезпечила водою всю вулицю! "Жесть" почалася восени, коли ці сволоти почали бомбити підстанції та вся Україна залишилася без електрики. А відтак і без води та без зв'язку. [МІСТО1] перетворився на місто генераторів. Я з дитиною протрималися так до середини грудня і потім поїхали до моєї подруги на Одещину. Хоч [МІСТО2] і поряд, але там було трохи спокійніше. Подруга мені дуже допомогла. Жили у неї я з сином і вона з чоловіком та четверо їхніх дітей + її мама. Повернулася додому до [МІСТО1] наприкінці січня і досі тут. Поки наші хоробрі воїни б'ють ворога, я не збираюся залишати мою Батьківщину. Та й чесно кажучи нікуди та нема до кого мені їхати. Точно знаю одне – Українці найстійкіший народ у світі! Нас не перемогти нікому! Все буде Україна! Location 46.9750, 31.9946 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1567 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1567 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/b6743da75bf4e63f86b73469b7215c15.pdf?Expires=1779321600&Signature=aHQoPUSEFHuMTcecErWz-h88vLzYy-KD411CInMicfvpQ4LZ1zENL%7EH32VdyBKtKx%7Ea93i3sboQsKt09avLdoHnf93FTk7kMLJRaPmy4XYayIcJ-q7k28yM7BMhWVvPwqltOQBkOvJ5BdZtbgRs3VkNqYJRQmKpSiZWGnNtGsaSoEIf1h1zXVXTjUrfWfoqrkQhnddMejN-SHHX-%7EZtA2lIvwTO1TogKPqDmUjN%7EglvPWnYNJ6hprXaASf1zZTuFuzZwvJh5qs1VzLFd9vcrTTxKUr2oggqAPFa2Md06sz7R%7EO93ZcLs%7EYYzZgeYhSAXpcH98s7RqQgxZnqsgZwrpQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM a90ec90f82747db83c74ada010c0c106 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 26-30 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Damned, damned, damned war! My husband and I worked hard, dreamed of owning our own home and having a baby, cared for our parents, loved our city... And in the summer of 2022, I travelled far away so my daughter could be safely born. I did not cry so that my parents would not see my tears. Do you know how hard it is to travel across the border in the eighth month? They say that Ukrainians were received with care. I don't know; maybe I was already "extra" because no one even helped me with a word. Imagine how I felt when I ran several times from the ticket office to the bus with a big belly and a suitcase, and as a result, the driver slammed the door in my face... Imagine how difficult and scary it is to go into labour if no one is there. How hard and scary it is to be alone with a baby... How sad it is when passers-by smile at the baby because it's the custom here, and your family only sees her on Viber. But I never told anyone about it because some people have it more complicated. I managed to cope. Over the past six months, I have already changed housing 4 times. We don't even have a stool to put a baby bath on. But my daughter smiles and happily stretches her arms to me. Today, she received her Ukrainian passport. She is a Ukrainian! And we dream of returning home. We just don't know when it will be safe. I feel that I have to tell my daughter everything about our country, about our family tree, about this terrible war. But I don't know if I can. My mouth is dry, and there is a lump in my throat. When my great-grandmother survived the revolution and the famines and my grandparents survived the Second World War, they dreamed that things would not worsen. And my parents were sure that we were lucky to be born in a free Ukraine. We grew up in the 90s, when buying baby food or a regular diaper was a problem, and there were no diapers. I wanted so much for my child to grow up in the love of all relatives, in prosperity, among good news! Yes, we have diapers. And my mother sent me diapers from Ukraine. But the world is a small place, and I can't escape the terrible news from Kherson and Bakhmut. We don't have a TV, but I watch the news on the Internet every day. And every time I am worried, I call my parents. They asked me to go to a safe place for the child's sake. But they don't know how hard it is to be safe when enemy missiles are flying over my Ukraine! I have no more milk for my baby. I have nightmares at night, so waking up to my baby is not difficult for me. Every day, I smile so my parents can be sure I am doing well. And they smile at me, but I still know they are crying. I will never forgive the Russians for this crime: destroyed families and cities, taken lives, stolen children, and tears, a sea of tears. And in the 21st century, it's time to realize that aggression and envy solve nothing. We will win! Glory to the Armed Forces! Клята, клята, клята війна! Ми з чоловіком стільки працювали, мріяли про власне житло і про дитинку, дбали про батьків, любили наше місто... А літом 2022 р. я поїхала світ за очі, щоб моя донечка народилася в безпеці. Я не плакала, щоб батьки не бачили моїх сліз. А знаєте, як важко їхати через кордон на восьмому місяці? Кажуть, українців приймали з турботою. Не знаю, може я була вже «зайва», бо мені ніхто навіть словом не допоміг. Уявіть, що я відчувала, коли з великим животом і валізою бігала декілька разів від каси до автобуса, і в результаті водій зачинив двері в мене перед носом… Уявіть, як важко і страшно іти на пологи, якщо поруч нікого з рідних. Як важко і моторошно бути одною з немовлям… Як сумно, коли перехожі посміхаються немовляті, бо тут так заведено, а рідні бачать її тільки по вайберу. Але я ніколи нікому про це не казала, бо є люди, яким важче. Я справилася. За останні пів року я вже 4 рази змінюю житло. В нас нема навіть табуретки, щоб поставити на неї дитячу ванночку. Але моя донечка посміхається і радісно тягне до мене рученята. Сьогодні вона отримала український паспорт. Вона українка! І ми мріємо повернутися додому. Тільки не знаємо, коли це буде безпечно. Я відчуваю, що повинна розповісти моїй донечці все-все про нашу країну, про наш родовід, про цю страшну війну. Але не знаю, чи зможу. У мене пересихає в роті й клубок душить в горлі. Коли моя прабабуся пережила революцію і голодомори, коли мої бабусі й дідусі пережили другу світову війну, вони мріяли, що гіршого не буде. І мої батьки були впевнені, що нам пощастило народитися у вільній Україні. Ми зростали у 90-ті, коли проблемою було купити дитяче харчування чи звичайну пелюшку, і памперсів не було. Я так хотіла, щоб моя дитина росла в любові усіх родичів, в достатку, серед добрих новин! Так, у нас є памперси. І пелюшки мені мама прислала з України. Але світ тісний, і я нікуди не можу подітися від страшних повідомлень з Херсону, Бахмуту… Телевізора в нас нема, але я дивлюсь новини в інтернеті, щодня. І щоразу, коли тривога, телефоную батькам. Вони просили мене поїхати у безпечне місце заради дитини. Але вони не знають, як важко бути в безпеці, коли над моєю Україною літають ворожі ракети! В мене вже нема молока для моєї крихітки. Ночами мені сняться жахіття, тому прокидатись до дитини мені не важко. Щодня я посміхаюся, щоб батьки були впевнені – в мене все добре. А вони посміхаються мені, але я все одно знаю, що вони плачуть. Я ніколи не пробачу росіянам цей злочин: зруйновані родини, міста, відібрані життя, вкрадені діти, і сльози, море сліз. І в 21 столітті вже час розуміти, що агресія і заздрість нічого не вирішують. Ми переможемо! Слава ЗСУ! Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1561 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1561 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/366bb143e1ccfd8100556381ddda7bb3.pdf?Expires=1779321600&Signature=IHjeqh61ZiEAOZ%7EstvmLOqs36ScYSRn1uPLW4sWs%7E7IIV8iIi4prAv5bbSfUFiiuTn7X8P4E3wureLCtGVnMud26B3IVmfe1E53x8iuJiTTsuktFYN%7Eo6UsHnTflj1lLwMrvmsfRjGQIzZK5%7El95x4ajPLTloTokFfuodpE5Hd5PxOi7BLiG-XT5DHAhFJi9jg2RqR%7EJ-TlOoC9YrHClyz4TzFZVy%7EfjYPotNCmFGDyym2GmoUKKDQ7PRNv3cLUPai7ggCm4WHf%7ElMcZOeDdx0VObvzanvxtmPzAc8nkRy2LCK2UJ0%7ELhgmcRUvQ6TnBZf-C2xZ%7E66zy3X6n%7EgTzHg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 22b2fd61753f7c84ec244e999ee2b5e9 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Kyiv region Київська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-19 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни We lived in the [CITY1] district in the village of [CITY2], which is 25 km from Kyiv on the [CITY3] highway. A week before the war, helicopters were flying, and there were many of them... my heart was not in the right place for some reason, and there was a feeling of anxiety. I was persuading my husband, to go to my mother in Western Ukraine. He refused and asked why, he said the child is small and this is just training, no one in the civilized world will start a war now… Then at dawn, there was a phone call from my mother: "Wake up, the war has started, tanks from Belarus have crossed the border, and there are explosions all over the country”. Then everything seemed to have faded away. Can this really happen? We gathered our strength and thought about what to do next and how to proceed? My mouth was dry and my head was in a fog. Our hands do not obey, but somehow, we gather our strength and packed the essentials. Our little one, is 1.5 years old and not fussy; somehow even he carries his toys in his bag like an adult. I try to remember exactly what I need and pack it but everything falls out of my hands and my husband helps and carries it to the car. When we were leaving the [CITY3] highway was crowded as everyone was trying to leave Kyiv as soon as possible. Millions of thoughts run through our minds during these 10 or 12 hours on the road. The sky was gloomy, flocks of black birds were flying, and in the distance near Rivne, smoke was visible. Then, I found out that the airport is on fire…what's next? I tried to monitor the news, looking for some excerpts or at least some information to put together a picture. After several days, I discovered my mother's heart was right. Columns of 40 units of tanks move along the [CITY3] highway, near our settlement, and shoot civilians trying to leave. They shoot cynically, moving in the oncoming lane at all of them indiscriminately. After a few more days, I learned that heavy fighting is taking place on the territory of our village, that our apartment buildings and the entire new massif have been destroyed as it was shot from tanks and hailstones, as well as the school and the maternity hospital. Now I have no home; this is bitter, sad, and indescribably painful. I just thank the Higher Powers that we stayed alive and did not sit for weeks with the child in the basements but just left instead. P.S. At this time, I thank God that our house is included in the reconstruction program (2024) because millions are needed for restoration. It's a pity that we can't live in it while we move around apartments so we are waiting… Ми жили в [РАЙОН] районі в селі [МІСТО], що за [ВІДСТАНЬ] км від Києва по [ТРАСА] трасі. За тиждень до війни літали гелікоптери, їх було дуже багато...моє серце чомусь було не на місці, було почуття тривоги, вмовляла чоловіка, поїдьмо до мами, на Західну. Він, відмахнувся, навіщо, дитина маленька, куди ж їхати, це просто навчання, ніхто зараз в цивілізованому світі не буде починати війну... ...на світанку пролунав телефонний дзвінок від мами: "Прокидайтесь почалась війна, танки з Білорусі перетнули кордон, по всій країні вибухи"...все наче обімліло... Невже таке може статися?  Збираємося з силами, що робити далі?...Як далі діяти? Вуста пересохли, голова як в тумані... руки не слухаються, але якось збираємося з силами, спаковуємо найнеобхідніше. Малий, якому 1.5 рочки, не вередує, якось навіть по-дорослому носить свої іграшки до сумки.  Я намагаюся згадати про саме потрібне і складаю теж, все валиться з рук, чоловік допомагає, заносить до авто.  Виїжджаємо. [ТРАСА] траса переповнена...всі намагаються швидше виїхати з Києва... За всі ці 10 чи 12 годин в дорозі пробігають мільйони думок... небо похмуре...літають зграї чорних птахів, вдалині біля [МІСТО], видніється дим... дізнаюсь, що горить аеропорт...Що далі? Моніторю новини, шукаю якісь уривки, чи хоч якусь інформацію, щоб скласти картину докупи. ...Минає декілька днів і дізнаюсь, що таки материнське серце було праве. По [ТРАСА] трасі, поблизу нашого населеного пункту рухаються колони танків по 40 одиниць і розстрілюють цивільних, які намагаються виїхати... розстрілюють цинічно, рухаючись по зустрічній смузі...всіх і без розбору... ...Ще через декілька днів дізнаюсь, що на території нашого села точаться важкі бої, що наші багатоквартирні будинки та весь новий масив зруйнований...його розстріляли з танків та градів, як і школу та пологовий... ...У мене не має дому...гірко, сумно, невимовно болісно( Я лише дякую Вищим силам, що ми залишились живі та не сиділи тижнями з дитиною у підвалах, а просто поїхали... П.С. На цей час дякую Богу, що наш будинок потрапив до програми реконструкції (2024) бо потрібні мільйони на відновлення. Шкода, тільки, що жити в ньому не можна, поки перебиваємось по квартирах, чекаємо... Location 50.4501, 30.5234 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1546 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1546 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/fa74b22b5fb2b4dba4481a8753d4b874.pdf?Expires=1779321600&Signature=Z6HyDzMwOCU2z6%7EqbLI1bMMqaFmITmZQreyBVG%7ExI9vCm7WHWiUsgTDTScZ83RSZ0Z6Al%7ECHpJnm1JVkhPJphb5VzBgTCTsr7upZz%7ExErZdhviV2bOLPGOWfHFhMr3T711g9J14imsAqagQV-%7EPOlE0DgFBxNcnBdl6OQ-IVYZlxY6xrhN4CT8S%7EzUBZZzoU73E2VzZWmxvFFW%7EGmrTp6zB0p3z9rbG1SSD7f78UkjgYzLu-8KdrvoWD8b10JeMC-daFxLwtUfRSViCN6E3Fjdvpt1WDtMHPqSpY1d9BHIcMyNPJHsewku4Sf4fva61pP8RDhUTyQNGi83vS-Amb8g__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 4b979e568fd274c02c732ba35de370aa Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-17 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни It was scary at the beginning of the war because the rockets were flying not far from the house, but when we went to [CITY] my soul eased. У перший час війни було страшно, бо прилітали ракети не пожалів від будинку, а коли поїхали до [МІСТО], то аж на душі стало легше. Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1539 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1539 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/019886205094f7fce37be208c04c40cd.pdf?Expires=1779321600&Signature=f7-z97yJ7YujVBMPbLciwXZKnahVXaSzUJCtjxhIqXUTXslTB4U1GulWFGoR2ndcIMxK4AAQ127PUc4pSL6NHtsbUaqAAV4PFPrcocBFP1Im92uAKBTrIsKMzVDvnKFige6DtOQOsLRKRSEKMlGFldjDOcBBwBzDqNXcbv9i83oKBBdqYPYiBm394OIurQ1ymqaWOnhoc9JTZbYxV6zlC%7EKTAPPmkbd7jdrs7c-5-7M83C7XYkxl4rbCw%7E1Jn7EFNAt7YTAa1%7E165IFShybOnX0JZpPFkeb1EpR9x4X-49aHdSeKoR0-b1OpaUXxpEo6gnjJhcrdB7OYbuXrHnr1rg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 016bf1200e90696a3f8e824ee524a201 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-11 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни When the full-scale invasion began, my life was turned upside down. I always grew up in a big family, and the first biggest stress for me was when the whole family was separated. My dad went to war and we tried our best to win. Then, my child and I decided to go abroad to make it easier for the child. I blamed myself a lot for not staying at home and helping there but I tried to find other ways to help Ukraine and Ukrainians win. I spent all my free time volunteering by packing humanitarian aid, visiting wounded soldiers in local hospitals, weaving camouflage nets, and making trench candles. All of this, in one way or another, helped me to mitigate my feelings of guilt a little. Коли почалося повномасштабне вторгнення, моє життя перевернулось з ніг на голову. Я завжди росла у великий сім'ї та першим найбільшим стресом для мене було, це коли вся сім'я роз'їхалась. Тато пішов воювати. Ми максимально старались докладати зусиль для перемоги. Потім я з дитиною вирішили поїхати за кордон, щоб дитині було спокійніше. Я дуже звинувачувала себе в тому, що я не залишилась вдома, не допомагаю там. Але я старалась знайти інші можливості допомоги Україні та українцям задля перемоги. Весь вільний час волонтерила: складали гуманітарну допомогу, відвідувала поранених військових у місцевих лікарнях, плели маскувальні сітки, робили окопні свічки. Це все так чи інакше, допомогло мені трохи пом'якшити своє почуття провини.  Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1536 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1536 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/2f0c665ae4c33a8cae9c5c20c107ab98.pdf?Expires=1779321600&Signature=mkBPEBr6mGiKq3rNe8dJHICortlMWfHr2y2R2bP2LclBsdbyz0yy6J4kA0THyFoMU4rmjogz%7EcFAP%7E1WwdDroOiX6I0bPErg9QlMal2m7JiWVUZvSTix0aVvqpuFTYwo-jkV0Wt6iSCiHQXSwLH5qbwHdwZZ9EFW04NXxQ7mIursC5Rfa1PRfCB4DBVIdWys9SdyCKDYxIVe3bsPkrJuxf2VMihiLli8d%7Ef9w%7Em9WdgWXBXfx6j%7EBehkAMswVlwgQRCuZcZWtA%7EI3hwi6LpuX%7EG8-ej9lekZG4L5kFvUwfoj7aSsm8cT83dBTzN3eqBIACPPiKW0s%7EBB8d7XNcv8DQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 7c5f09b695e993540e4e59b375cf5036 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/c21ff7d606830344b81850f1ee648ead.mp3?Expires=1779321600&Signature=EESs7P0sW884QmRUlwRlR2vNfe6mfKpXws91Y4ccuhl0FKEmoFIh2XDWUr3usJIZEvYrvLk2LCCOyWh-7V2OuQ8yY8nNzf4S3SV9ztcOXWj1wPilsJ%7EbDjYOvApkIvUbS2MZSKQ%7EmlPLxc4A9PmVTByMLs8eGQfLKWlqdMFkAoIFXtBHJ5JcSFyyO0LBx%7EveKHjPwUogkBILkygIHc42XhNZyTJzBpWSymYK5-hBc6sjrWR-%7ErZSr2FZapp3lcqoTCVpf4QNMkrrH29SHMXNNuJ8I7Yln-1SZQAsrAoefpb4oTsfcivONSG-QGc3oC5o-K0VtY2TfUZdU90Lkz8tPg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 907af1f2978cd77acc94a1a7a5284564 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/4b1ef9a42e23b74017ab51725ae3294e.mp3?Expires=1779321600&Signature=DMtRxaCCnEtAjYOn8deg0gzTD3RM65VJtIJ4B6-ZBKvL1Zgx4jnNr2UCWe0yqGKw7OhttpCA57oeZAfCL2R%7E31SYS98%7EXP3B3N3k5xc6zXiSbE1jNsnkSs3f5T-rCSpo7Y6p7NZt6bJ3JlcF1j8aPMwUw%7EC3QUuMaWztJkGthi9fp2H3bWd%7EXD8%7E%7Ev2h7UZxPHN0J5rJ4tAdqUDQJ5md-BZN2vBx2hNOfGqCf8HRCGcFKyRni%7EKALssfooSesH1DMXQjU7RwwqjvI2O1hGmK-0baK4VjS6fokLfbPpwdxXDydERSSutVjaKbP2DmWhO7anl8euxWZ5l3ys2CLwMYcA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 1603b4ec7546048ba203c08135ab1982 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 39 Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ivano-Frankivsk region Івано-Франківська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-02-26 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Winter 2023 Зима War Testimony / Досвід війни After three weeks after the start of the war, the circumstances were such that I could leave for the Czech Republic. I was invited by people who knew my parents and whom I could trust. I am very grateful to these people who sheltered my son and me, gave us blood, and clothes, fed us, and treated us well. I feel grateful. I speak English well, so it's easy for me to communicate, but I often feel lonely and redundant and don't do enough for my country, living in a more comfortable place. And I'm also very worried. I still don't have a job that could feed me, and social benefits feed me. I worry about what will happen when they end. Через тижні від початку війни обставини склалися так, що я змогла виїхати в Чехію. Мене запросили люди, які знали батьків і яким я могла довіряти. Я дуже вдячна цим людям, які приютили нас з сином, дали на житло, одяг, годували нас, гарно до нас відносилися. Я почуваю вдячність. Я добре володію англійською, тому мені легко спілкуватися, але часто я почуваюся себе самотньою і зайвою і що роблю замало для своєї держави, проживаючи в комфортнішому місці. А ще я дуже переживаю, я ще не маю роботи, яка могла мене годувати і соцвиплати мене годують. Переживаю, що буде, коли вони закінчаться. Location 48.9226, 24.7111 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1498 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1498 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/c9665f3c268cdd19cc8cc31f62e5cade.pdf?Expires=1779321600&Signature=NcCUvgiV5x%7EQap4%7EUwrj%7ETuxHvGNa3QbRLGdEhjKc-%7EgMZPZwwGD3QCj8NxPGMe4IH2uC8sgJ2xQgHNhQN1ZVEhOZAnNXmIvPvVGulu%7EGI13ASoeWOUbq0dCuUomsOaOkG5vJQHBE7bgYJvF1pau8H1z8QducxPV6NdsInSpOvYdE%7EJ0pfo4MMoqiS5YCQjxETiEGnq0rR0Cqv5CpFTmBCO7C9SeVm7ue8FipTpa15WG8KNLGf9sWMLY4Bxzva7Xk3dtoMBrkR9CbNdgEmKUfiF9Uo4BM8w4JBJUUqGtbvySVd%7Epe4%7Er7MWEAxFdqX9DG-coCoxLenyxvPjoe-8ibA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM e45bbaf656eb322cf80d4db7168842a8 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 35 Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kyiv region Київська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Completed secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-02-22 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Winter 2023 Зима War Testimony / Досвід війни The war caught us by surprise in the village of [CITY] district, Kyiv region, about km from Kyiv. At home, I woke up from explosions around a.m. The glass in the windows rang as if it was about to crack. It was terrifying. A state of emergency was introduced, followed by martial law and a curfew. Periodically, military flying objects could be heard and seen nearby. We spent most of the day watching the news the first two days and could not do anything. On the second day, the tanks were already km away from us. Periodically, explosions and shaking of windows were heard, which also woke us up at night. Several regional bridges, including the one connecting the highway with Kyiv, were quickly blown up. In more or less large cities of the [CITY] district, electricity was partially lost, there was destruction, and there were also reports of partial occupation. They also confirmed the city's occupation north of us in the [CITY] district. We tried to keep the ordinary sense. The news said that Friday (February , ) would be the most challenging day, and we hoped that was true. Unfortunately, that was not the case. Three days later, due to sabotage by the occupying forces, we lost electricity, water, internet and communication. It became almost impossible to follow the news, including air alarms and contact relatives. Often we had to make decisions about hiding in the shelter and analyzing the sounds of explosions around us. In this case, when the surrounding calmed down a little, we measured twenty minutes and waited to see if there would be new loud explosions. Our shelter did not meet shelter safety regulations. At night, the mobile connection stopped working entirely at a certain point. One morning plumes of smoke from the explosions could be seen in three different directions. Due to the columns of Russian soldiers walking past us, we once spent and a half hours in a row in a cold basement. We are forced to try to leave somehow. We left early in the morning. We returned home as soon as the village was de-occupied and the electricity began to be repaired, more than a month after we left. All around were shot cars, damaged buildings, and traces of battles. During our absence, Russian soldiers broke into our house, broke the gates, damaged the doors, broke the windows, damaged the furniture, broke the wall with an axe, and stole many things that belonged to our family. There are regular alarms in our city, but everything is calm. This fear will stay with me forever. But I am proud that I am Ukrainian and staying on my land. " Війна застала нас зненацька у селі [МІСТО] району Київської області близько км від Києва. Вдома прокинулися від вибухів близько години ранку. Скло у вікнах дзвеніло так, наче от-от трісне. Було дуже страшно. Було введено надзвичайний стан, а далі воєнний стан, і комендантську годину. Періодично поблизу було чутно і видно військові літаючі об'єкти. Перші два дні ми майже весь день слідкували за новинами і не могли нічого робити. На другий день танки були вже в км від нас. Періодично були чутні вибухи та тремтіння вікон, від чого ми також прокидалися по ночах. Кілька мостів в області досить швидко було підірвано, у тому числі той, що з’єднував трасу з Києвом. У більш-менш великих містах [МІСТО] району частково зникла електрика та були руйнування, а також були повідомлення про часткову окупацію. Підтвердили також окупацію міста на півночі від нас у [МІСТО] районі. Ми намагалися зберігати здоровий глузд. У новинах було сказано, що п’ятниця ( лютого року) буде найважчим днем, і ми сподівалися, що це правда. На жаль, сталося зовсім не так. Через три дні через диверсію окупаційних військових у нас зникло світло, вода, інтернет і звʼязок. Слідкувати за новинами, у тому числі за повітряними тривогами, як і зв’язуватися з родичами ставало майже неможливо. Часто нам доводилося приймати рішення щодо переховування в укритті, аналізуючи звуки вибухів навколо. У такому разі, коли навколо трохи стихало, ми відміряли хвилин двадцять і чекали, чи будуть нові гучні вибухи. Наше укриття не відповідало правилам безпеки укриттів. Ночами мобільний зв’язок з певного моменту перестав працювати зовсім. Одного ранку стовпи диму від вибухів було видно у трьох різних напрямках. Через колони російських солдатів, що йшли повз нас, одного разу ми провели у холодному підвалі з половиною годин поспіль Ми змушені бути спробувати якось виїхати. Ми виїжджали рано вранці. Ми повернулися додому, як тільки село деокупували i почали ремонтувати електроенергію, тобто більше ніж, через місяць з моменту, як ми поїхали. Навколо були розстріляні машини, пошкоджені будівлі, сліди боїв. За час нашої відсутності у наш будинок проникли російські військові, які зламали ворота, пошкодили двері, розбили склопакети, пошкодили меблі, проломили сокирою стіну, викрали багато речей, що належали нашій сім’ї. У нашому місті регулярні тривоги, але все спокійно. Цей страх залишиться зі мною назавжди. Але я горджуся тим, що я Українка і я залишаюся на своїй землі. Location 50.4501, 30.5234 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1489 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1489 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/32192288f9cba12e30a02ce64c3c5189.pdf?Expires=1779321600&Signature=tw3c96oBHUtHp3Vq-qf6S44YTAY3WZW1GsdR%7EDe8C6zyuUjae8R14NJnBkMq9tAy3j05Tilwj34rtCiD6mYWhenfnI-ywRu78hy4TIkG6fJKEkdyaN7zqbgkFGkwY6KISf7B2kcRkcKOgmUpNYKDhmsLPg%7E3UHQydUzZhjvhCEWjBXC34Bsn9RYn0QaUbh-8dh2mM49n7fL8YGeS%7Eog-xX1P5O4tG5hwJ9oPsoMIuni4foZKpIEtg-443PEBQ6V5OTtgwiRdSFcOYpEODmnQKQemBKE6KDxAxPB7TxBuM9b1lxij3Cse0PcsNaww9xvVVFXPsZdyzmNz%7E%7Endokaehw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 0a20eaa3d92ee98f208e8714be4b2629 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 18 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волинська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-02-16 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Winter 2023 Зима War Testimony / Досвід війни The war started in , but I didn't understand anything then. I was ; I went to school in the morning and went out with friends in the evening. My grandfather was interested in politics, so there were conversations about the events of that time. I remember that in the morning, my mother would listen to the news in the kitchen, and I would ask if things were getting worse/better. Over time, there was less talk on TV, no political topics at home, and I thought the war had passed us by. On February, I was convinced that it had not disappeared. But before that, on February, I lost a close person - my grandfather. I don't remember this week; I just existed as a soul outside my body. February made me come back—at am. My mother enters my room and says those terrible words: "Get up; the war has started." I thought it was a joke, but it wasn't. We started packing our things, not understanding what was happening. My parents decided to go to the village. At that moment, I was texting with my friends. Everyone was shocked and did not understand what was happening. Everyone was leaving the city. We realized we had nowhere to go and decided to stay at home. That was the worst thing - the unknown. I read more news that day than I have ever read in my life. My anxiety increased; I was helpless and afraid of everything. For the first week, we slept together, woke up from every siren and went to the basement. My only consolation was my little sister, with whom we laughed and fooled around. It was very stressful. I lost my appetite. I was just a body. March is my birthday, my first . I met with girlfriends who hadn't left yet. We just sat there and couldn't talk because no topic was more interesting than the war. In the evening, my parents came and told me to pack in front of my girlfriends because there might be an attack from Belarus. We were going to Poland. I cried a lot and did not understand what they were doing (later, I would realize that it was right). My mother said something that is still with me: "Pull yourself together. I need you!" There were six of us. It was terrifying at the border. We stood there for a day... I saw it all: screams, tears, hopelessness, bewilderment and hope, hope that everything would soon return to its place. We stayed in Poland for a month. I didn't hear any sirens, I wasn't afraid of being hit, but I shuddered at every sound of the plane. I slept very badly there and just wanted to go home. I started school, but it was very inappropriate. Every day I talked to my mum about when we were going to leave, and I was pushing it with this thought. We packed our bags and set off into the unknown. You didn't know if you had made a good decision. When I went into my room, where there were still flowers from March, I cried. Spring was blooming in the city, and life was together. I walked a lot, talked, and thought. I was already a different person by then. I believed that everything would be over by the summer. I met all my girlfriends and just lived. I went on trips, read a lot, went for walks, drew (which turned out to be my salvation), and took pictures. During this whole period, I rethought my life. Why do people do this? Do I need to tolerate this person? Do I need to value myself and give warmth and affection? Summer was a period of healing. Autumn came, studies, new pain. Complete apathy, despondency, and disappointment in myself, religion, and life. I didn't understand why it was dragging on if everyone promised that it would soon be over. Winter came soon. I got used to everything: to the power cuts, to the war, to the pain of our people being killed, to the tears, to the grief. As if it had been going on all my life. February is coming soon, and I'm very much afraid of it. I don't want to go through the same emotions again. I don't want to feel that fear and wonder if I will wake up that night. I want to believe in our victory! Війна почалась року, але я тоді нічого не розуміла. Мені було , зранку я ходила до школи, а ввечері гуляла з друзями. Мій дідусь цікавився політикою, тому розмови про тогочасні події були присутні. Я пам'ятаю, що зранку на кухні мама слухала новини і я питала чи стало гірше/краще. З часом менше почали говорити по телевізору, вдома не лунало тем про політику і я думала, що війна нас минула. лютого я переконалась, що вона нікуди не зникала. Але перед цим, лютого, я втратила близьку людину - свого дідуся. Цей тиждень я не пам'ятаю, я просто існувала як душа поза тілом.  лютого заставило мене повернутись назад. ранку. Мама заходить до моєї кімнати і каже ті страшні слова: "Вставай, війна почалась". Я думала, це жарт, неправда. Ми почали збирати речі, не розуміючи що відбувається. Батьки вирішили їхати в село. В той момент я переписувалась з подружками. Всі були в шоці та не розуміли, що коїться. Усі їхали з міста. Ми зрозуміли, що нам нікуди діватись і  вирішили залишитись вдома. Це було найстрашніше - невідомість. За цей день я прочитала новин більше, ніж за своє життя. Моя тривожність зросла, я була безпомічна і боялась усього. Перший тиждень ми спали усі разом, прокидались від кожної сирени і ходили в підвал. Єдиною моєю розрадою була моя маленька сестричка, з якою ми сміялись і дуркували. Це було дуже стресово. У мене пропав апетит. Я просто була тілом. березня мій день народження, перші . Я зустріла з подружками, які ще не виїхали. Ми просто сиділи й навіть не могли поговорити, бо не було ніякої теми цікавої, ніж війна. Ввечері батьки прийшли та при подружках сказали збирати речі, бо може бути наВійна почалась року, але я тоді нічого не розуміла. Мені було , зранку я ходила до школи, а ввечері гуляла з друзями. Мій дідусь цікавився політикою, тому розмови про тогочасні події були присутні. Я пам'ятаю, що зранку на кухні мама слухала новини і я питала чи стало гірше/краще. З часом менше почали говорити по телевізору, вдома не лунало тем про політику і я думала, що війна нас минула. лютого я переконалась, що вона нікуди не зникала. Але перед цим, лютого, я втратила близьку людину - свого дідуся. Цей тиждень я не пам'ятаю, я просто існувала як душа поза тілом.  лютого заставило мене повернутись назад. ранку. Мама заходить до моєї кімнати і каже ті страшні слова: "Вставай, війна почалась". Я думала, це жарт, неправда. Ми почали збирати речі, не розуміючи що відбувається. Батьки вирішили їхати в село. В той момент я переписувалась з подружками. Всі були в шоці та не розуміли, що коїться. Усі їхали з міста. Ми зрозуміли, що нам нікуди діватись і  вирішили залишитись вдома. Це було найстрашніше - невідомість. За цей день я прочитала новин більше, ніж за своє життя. Моя тривожність зросла, я була безпомічна і боялась усього. Перший тиждень ми спали усі разом, прокидались від кожної сирени і ходили в підвал. Єдиною моєю розрадою була моя маленька сестричка, з якою ми сміялись і дуркували. Це було дуже стресово. У мене пропав апетит. Я просто була тілом. березня мій день народження, перші . Я зустріла з подружками, які ще не виїхали. Ми просто сиділи й навіть не могли поговорити, бо не було ніякої теми цікавої, ніж війна. Ввечері батьки прийшли та при подружках сказали збирати речі, бо може бути наступ з Білорусі. Ми їдемо в Польщу. Я багато плакала і не розуміла вчинок їхній (пізніше я усвідомлю, що це було правильно). Мама сказала мені фразу, яка досі зі мною: "Зберись. Ти мені потрібна!" Нас було людей. На кордоні було дуже страшно. Ми добу простояли... Я бачила все: крики, сльози, безвихідь, спантеличеність та надію, надію що все скоро повернеться на своє місце. Ми пробули в Польщі місяць. Я не чула сирен, не боялась, що в мене прилетить, але з кожного звуку літака я здригалась. Там я спала дуже погано і хотіла просто додому. Почалось навчання, але це було дуже недоречно. Кожного дня я говорила з мамою, коли ми поїдемо і підганяла з цією думкою. Ми спакували речі й вирушили у незвіданість. Ти не знав, чи ти прийняв хороше рішення. Коли я зайшла у свою кімнату, де ще були квіти з березня, я заплакала. У місті цвіла весна і разом життя. Багато гуляла, говорила, думала. Я вже була іншою людиною на той момент. Я вірила, що усе закінчиться до літа. Я зустріла усіх своїх подружок і просто жила. Їздила в подорожі, багато читала, гуляла, малювала (що виявилось моїм порятунком), фотографувала. За цей весь період я переосмислила своє життя. Чому люди так чинять, чи мені потрібно терпіти цю людину,  що я маю цінувати себе і дарувати тепло й ласку. Літо - був період зцілення. Прийшла осінь, навчання, новий біль. Повна апатія, зневіра, розчарування в собі, релігії, в житті. Я не розуміла, чому це все далі тягнеться, якщо усі обіцяли, що скоро кінець. Скоро й прийшла зима. Я звикла до всього: до вимкнення світла, до війни, до болю, що вбивають наших людей, до сліз, до горя. Ніби це все тривало усе життя. лютого скоро і я дуже його боюся. Я не хочу знову проживати ті ж емоції, що були. Я не хочу відчувати того страху і думати, чи прокинусь цієї ночі. Я хочу вірити в нашу перемогу!ступ з Білорусі. Ми їдемо в Польщу. Я багато плакала і не розуміла вчинок їхній (пізніше я усвідомлю, що це було правильно). Мама сказала мені фразу, яка досі зі мною: "Зберись. Ти мені потрібна!" Нас було людей. На кордоні було дуже страшно. Ми добу простояли... Я бачила все: крики, сльози, безвихідь, спантеличеність та надію, надію що все скоро повернеться на своє місце. Ми пробули в Польщі місяць. Я не чула сирен, не боялась, що в мене прилетить, але з кожного звуку літака я здригалась. Там я спал+Cа дуже погано і хотіла просто додому. Почалось навчання, але це було дуже недоречно. Кожного дня я говорила з мамою, коли ми поїдемо і підганяла з цією думкою. Ми спакували речі й вирушили у незвіданість. Ти не знав, чи ти прийняв хороше рішення. Коли я зайшла у свою кімнату, де ще були квіти з березня, я заплакала. У місті цвіла весна і разом життя. Багато гуляла, говорила, думала. Я вже була іншою людиною на той момент. Я вірила, що усе закінчиться до літа. Я зустріла усіх своїх подружок і просто жила. Їздила в подорожі, багато читала, гуляла, малювала (що виявилось моїм порятунком), фотографувала. За цей весь період я переосмислила своє життя. Чому люди так чинять, чи мені потрібно терпіти цю людину,  що я маю цінувати себе і дарувати тепло й ласку. Літо - був період зцілення. Прийшла осінь, навчання, новий біль. Повна апатія, зневіра, розчарування в собі, релігії, в житті. Я не розуміла, чому це все далі тягнеться, якщо усі обіцяли, що скоро кінець. Скоро й прийшла зима. Я звикла до всього: до вимкнення світла, до війни, до болю, що вбивають наших людей, до сліз, до горя. Ніби це все тривало усе життя. лютого скоро і я дуже його боюся. Я не хочу знову проживати ті ж емоції, що були. Я не хочу відчувати того страху і думати, чи прокинусь цієї ночі. Я хочу вірити в нашу перемогу! Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1486 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1486 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/7922dd4c21052f0d9c94dfa992e716fe.pdf?Expires=1779321600&Signature=u1EUaEJy20eiaAAdBkZnNj8YnxYSUXMV0xrH9ZcfkhV6jlxZcJ87tjQXh6w-x4KfjbI3dH4jsGJO%7ErIyJ5BLbCvGKZj7QIjvpTlr8JkmV%7ECXcZAduuHLK%7EqgDf1wD-0WyVP3s8aHq8OvCUy4411kD558Gs2gHOCZzP6eH0RMPTyjViDHAh3Flog4zWw0zKTiYzUogx5BPm7wuhCbSO5EFP3RZlNoalD8Ql6LpNV5XKzzVurBzWS7N7FEozXL-qyv34-hkRrdHuN07dXx5VBxi0lh1LHyaQtUTyYkupQp0QA-uVIJRc%7EoxPzPI1w%7Er2IC8wxULkEw0PdGNnKtvS8bFA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 329511c0b40676b318b1588dd17c339f Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 55 Age Range / Віковий діапазон 51-55 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Volyn region Волинська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Hold a degree є науковий ступінь Date of Testimony / Дата опитування 2023-02-14 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Winter 2023 Зима War Testimony / Досвід війни On February , , from my apartment balcony, I heard and saw explosions at the military cemetery of our city. On the first day of the war, my family and I moved to a country house in the countryside and continued to live there permanently. They came to the city to study and work. It was relatively quiet outside the city. Although explosions at the oil depot could be heard, it was seen burning. There was a desire to watch the news feed constantly. At the suggestion of friends, they began to spread information about the war on the territory of Russia (for example, they made specific reviews in museums and restaurants). Then there was the feeling of needing to rally. And with colleagues, they started collecting humanitarian aid: clothes and food. Later, he started working as a volunteer in the psychological headquarters, providing psychological support to temporarily resettled citizens from the places of hostilities. In addition to the main place of work, I am still engaged in this volunteer activity. Based on this, he concluded that in such difficult periods, it is necessary to involve oneself as much as possible in any helpful activity. лютого року я із балкону своєї квартири чув і бачив вибухи на військовому литовищі нашого міста. На перший день війни війни ми із сім'єю переїхали на дачу у заміську зону і там далі проживали на постійній основі. На навчання і роботу приїжджали до міста. За містом було відносно спокійно. Хоча було чути вибухи на нафтобазі і було видно, як вона палає.Було бажання постійно переглядати стрічку новин. За пропозицією друзів розпочали поширювати інформацію про війну на теренах росії (наприклад, робили специфічні відгуки у музеях, ресторанах). Далі було відчуття необхідності згуртовуватися. І з колегами розпочали збір гуманітарної допомоги: одяг, продукти харчування. Пізніше розпочав працювати волонтером у психологічному штабі, надаючи психологічну підтримку тимчасово переселеним громадянам із місць бойових дій. Крім основного місця роботи цією волонтерською діяльністю займаюсь і по теперішній час. На основі цього зробив висновок, що у такі складні періоди необхідно максимально себе залучати у будь-які види корисної діяльності. Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1482 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1482 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/bb9ad0e8921ee5abe53bf4afe49b8a6c.pdf?Expires=1779321600&Signature=qvNBW8J694Owu140i9sG8rteMPSv5cf--AC8NEgMY56sft81RzYs52gyq4otVIpwmM63gwZQgEZRtrKxE4sSTgwtDe3s2HdhFoGOeBJbinBOpB6R61bKtlc3XTaFWiIcdlNyq3c2PrVimNIQ6q-ku7eHg0A%7EN8xmzRX9KKRIUDmMCYqXXVNBwWG7DrGvYWdE21V9qGBhpbCgVRL7kggzA4afyucYBbUDj1n5pSLMAa%7EQ-o7WAodgAZj14kkycEmdITJa15%7EykV9khg8n7eqwSUicUMcET3KhE-TDYy2q8qF1tll-q5887g5ccU4JmbKJLpf-D9lLkTPO7SVtYPA9%7EQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM e4150532177c14326dad4eb07825e876 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 19 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Odesa region Одеська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Completed secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-02-01 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Winter 2023 Зима War Testimony / Досвід війни Hello. After the start of the war, we "held on" for more than ten months in Ukraine, like most of my fellow citizens. But we were forced to leave Ukraine temporarily after the enemy's electric hits. Since my father is a citizen of Armenia, my family and I, my mother and younger brother, moved temporarily to [CITY]. When we were asked about the horrors of the war, we didn't want to scare them at first, but they still couldn't imagine all the horror! For them, it's a movie, an action movie. We weren't received very well. We have been in Armenia for a month already, and we decided to return to Ukraine by the middle of February. This is our Motherland! Like the rest of the Ukrainians, so are we!! I look forward to returning home and to our soonest possible VICTORY!!! Everything will be Ukraine! Вітаю. Після початку війни ми "трималися" понад місяців в Україні, як і більшість моїх співгромадян. Але після ударів ворога електрикою ми вимушено вирішили тимчасово залишити Україну. Так як мій батько громадянин Вірменії, ми з сім'єю, я мама та молодший брат, перебралися тимчасово до [МІСТО]. Коли нас розпитували про жахи війни, спочатку ми не хотіли їх лякати, але вони все одно не можуть собі уявити весь жах! Для них це кіно, бойовик. Прийняли нас не дуже. У Вірменії ми вже місяць і вирішили до середини лютого повернутися до України. Це наша Батьківщина! Як решта українців, так і ми!! Чекаю з нетерпінням повернення додому та нашої якнайшвидшої ПЕРЕМОГИ!!! Все буде Україна! Location 46.4825, 30.7233 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1480 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1480 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/7b69bd1bd67ce73c28bec074c7333fab.pdf?Expires=1779321600&Signature=bsVNs-V3g0EfBcJo%7EAGBc2btFLu9QsQVD2KuOHP1umGMWKCRHCOU0njYCWAZLDuiXz8xMerSNmT9rLawZ%7EMN2PWSEIlBF4wvyGRJNoZnOVaTIqUjZzKRMTK88XQ-TQx2mVY387%7ETB9ZJz0WzvVQ-mG27YPU29HOLCtS6NgSksvvDMCAZ-rlnILruzIG1%7EZ5nN6SJ9PJtLdLbkONGScSgzR%7E8YoXjyXXhYjWR-CTsZPiAg3DjFn4%7EcZzSRmnDnt5jvWLIwgHJpfvXYuP0i2g3QcUtQSwYraZLfZWWz2jFYmjtqrLJCIY7olkVZKAM22nTPtMZPiuyBmqsZRZ-2sUlpw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 654a3b4136acb55453364e080c18bf36 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 18 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Lviv region Львівська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-11-08 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни Good afternoon; we are from Ukraine. We Ukrainians are a solid and unbeatable nation, but because of such animals and orcs, many innocent and good people suffer. And my large family and I fell into this category of people; we were forced to leave our native motherland; it was not easy and challenging because you go abroad and leave many people close to you and do not know if you will see them; it is unfortunate for all Ukrainians who are forced to leave their homes. I went abroad on March , , with my family dad, mom, younger brother, grandma, grandpa, etc. I also currently have a wife, her name is [NAME], and recently she gave me a beautiful son, whom we named [NAME]; he was born on September , on Peace Day. It is challenging to adapt to a new society and also to the rules that we have to follow in this country. If someone had told me a year ago that I would be abroad with my family, I would have laughed and said this would never happen. My wife says every time how much I want to go to Ukraine with my friends, I look at her and I want to cry; it is tough on my soul to realize that I cannot physically help my country here; I support my with his friends and friends who are fighting there on the front lines, I will not be afraid of this word, they are fooling those orcs. Now soon, I will go to courses to learn the German language, although I don't really want to; in a foreign country without a language, it is the same as being without legs and arms. I hope that soon this bloodshed will end, and there will be peace and a clear sky above our heads, and we will be able to return to our native motherland, beautiful Ukraine. During this year, my life changed dramatically; on the one hand, I am glad that I became a father, but on the other hand, I am not happy my son will not grow up in his native land. I am sure that soon it will all be over, and we will all be able to return home to our native homes and be happy to raise our little son in peace. God will hear the prayers of weeping mothers and all people. Ukraine will be fine; together, we are strong, and we are on our way to victory. We are unbreakable, and no one will ever break us. GLORY TO UKRAINE...! Доброго дня ми з України. Ми українці сильна нація і незламна, але через таких тварин, орків страждає багато не винних і добрих людей. І в цю категорію людей потрапив я і моя велика сім'я, ми були змушені покінути свою рідну неньку, це було не просто і дуже тяжко, оскільки ти виїжджаєш за кордон і покидаєш багато близьких для тебе людей і не знати, чи ти їх побачиш, це дуже сумно для всіх українців, які змушені покинути домівку. Я виїхав за кордон березня року зі своєю сім'єю тато, мама, менший братик, бабуся, дідусь тощо. Також в мене вже є на даний момент дружина її звати [ІМ'Я] і недавно вона подарувала мені прекрасного сина, якого ми назвали [ІМ'Я], він народився вересня на день миру. Дуже тяжко пристосуватися до нового суспільства і також до правил, які маємо виконувати в цій країні. Хтось б сказав мені рік назад, що я буду за кордоном зі своєю сім'єю, я б посміявся, сказав, ніколи такому не бувати. Моя дружина кожен раз каже, як я хочу на Україну до своїх подруг і друзів, я дивлюся на неї і самому аж хочеться плакати, мені дуже тяжко на душі і усвідомлювати те, що я тут фізично не можу допомогти своїй країні, я підтримую своє зі своїми друзями і друзями, які воюють там на передовій, не побоюсь цього слова, хуярять тих орків. Зараз скоро я буду йти на курси вивчати німецьку мову, хоча мені це не дуже хочеться, але в чужій країні без мови це те саме, що ти без ніг і без рук. Надіюся, скоро закінчиться це кровопролиття і буде мир і чисте небо над нашим головами і ми зможемо повернутися на нашу рідну неньку, прекрасну Україну. За цей рік в мене життя помінялося кардинально з одного боку я радий, що я став татом, але й з другого боку я не радий, мій син буде підростати не на свої рідній землі. Я впевнений, що скоро це все закінчиться і ми всі зможемо вернутися додому, в свої рідні домівки і буде раді щасливі в мирі вирощувати маленького синочка. Бог почує молитви плачучих матерів і всіх людей. Україна все буде, разом ми сильні і йдемо до перемоги. Ми незламні і ніхто ніколи нас не зламає. СЛАВА УКРАЇНІ...! Location 49.8397, 24.0297 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1472 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1472 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/fbfad74f9d8a75f4a5f093b22382c4e7.pdf?Expires=1779321600&Signature=k0z-CWLnVSI-QG6OonKW7HA-HUHwrJwS6byCoQbZsZdkS8vv%7E9MK9qOPGVuXLaqZZqmqbwuByvFhOr2%7ExODDsfb2y7WozFaX97es87Q03%7EcaJnngBH-m5pZXL79WOoR2WXYlVDadOOLOOO5poeIESj4IAhCwgL3s1ZCuYXBfvzKh42deIKaHZftLKHCUAdNFjXVGmD5FqIi3esBcArc8r8ZxxDxAp6dkJIyOQe32RoXP5bCxfd%7EXcpEKB0qYiavVbvFJnokqE5F8Kwutbzh5UoB7Ngi7dLGoF6UnySXVNUKbIP98h--U66tXfwH5ZjCDUoGwmWLFdSL6DmsJju3AdA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM b2f9670c411d22ca535f52fe7a4b4e60 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 18 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kherson region Херсонська область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Completed secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2022-11-07 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни Me and the war: my experience. My thoughts and experiences after the start of the full-scale war February is the day that changed my whole life and turned it upside down. I woke up from my grandmother's crying and her words that I should quickly get dressed and go down to the basement because the war had just started, and I could already hear the first explosions in [CITY]. At that moment, I had no thoughts and no plan of action at all; I was so confused that I did not want to believe what I was hearing. The first days were challenging, both mentally and physically. Hourly "runs" from the basement to home and vice versa, constant explosions and columns of enemy equipment deprived me of hope for the best. Time dragged on for a long time, and the days seemed eternal. The only thing that saved me from evil thoughts was a phone conversation with my mother and my beloved dog [NAME], who warmed me with its love and fur. How I managed on April is another day that I will never forget — the day when we managed to leave the controlled territory of Ukraine. Only then could I let go of the situation a little and exhale? Only then, when I breathed "free" air, did I feel that I was really living and not existing. The constant search for a more or less safe way out was extremely tiring, but I always remembered my mother and relatives, who wanted to see me alive and healthy. My feelings now I can't say that it has become much easier for me. Many of my relatives and close people are still under occupation, they are transgressing every day because of themselves and their desires, but they have no other option than to sit and wait for liberation. I once heard the following phrase: "[CITY] is a city that sleeps and swears." And so it is because of one wrong word that you become missing. Little by little, less and less remains of my house, now windows, then plate glass... And I don't know if I will have a place to return to or if I will ever see my loved ones again. But I believe in our victory, our boys fighting for freedom and a peaceful sky. Therefore, I am glad I will soon return to my native and Ukrainian cities of [CITY, CITY and CITY]. Keywords: confusion, fatigue, experiences, relatives, family. Я і війна : мій досвід Мої думки та переживання після початку повномашнобної війни лютого - це день, який змінив усе моє життя та перевернув його з ніг на голову. Я прокинулась від плачу бабусі та її слів про те, щоб я швидше одягалась та спускалася в підвал, адже тільки що почалася війна та вже було чути перші вибухи у [МІСТО]. На той момент, у мене взагалі не було ніяких думок та якогось плану дій, я була настільки розгублена, що не хотіла вірити у те, що чую. Перші дні були надзвичайно важкими, як морально, так і фізично. Щогодинні «перебіжки» з підвалу додому і навпаки, постійні вибухи та колони ворожої техніки позбавляли мене надії у краще. Час тягнувся надзвичайно довго, а дні здавалися вічними. Єдине, мабуть, що мене тоді рятувало від поганих думок - це телефонна розмова з мамою та улюблений песик [ІМ'Я], який грів мене своєю любов’ю та шерстю. Як я впоралася квітня - це ще один день, який я ніколи не забуду. День, коли нам вдалося виїхати на підконтрольну територію України. Тільки тоді я змогла трохи відпустити ту ситуацію та видихнути. Тільки тоді, коли я зробила ковток «вільного» повітря, відчула, що я по- справжньому живу, а не існую. Постійні пошуки більш-менш безпечного шляху виїзду надзвичайно втомлювали, але я завжди пам’ятала про маму та рідних, які хочуть мене бачити живою та здоровою. Мої переживання зараз Сказати, що мені стало набагато легше, я не можу. Багато з моїх рідних та близьких людей все ще знаходяться в окупації, вони щодня переступають через себе та свої бажання, але іншого виходу, чим сидіти та чекати на звільнення, у них немає. Колись я почула таку фразу : «[МІСТО] - це місто, яке спить і матюкається.» Так і є, адже одне неправильне слово і ти стаєш безвісті пропавшим. Потихеньку від мого дому лишається все менше і менше, то вікна, то шибки... І я не знаю, чи буде мені куди повернутися, чи побачу я ще колись своїх близьких. Але я вірю у нашу перемогу, у наших хлопців, які боряться за свободу та мирне небо. Тому дуже сводіваюсь, що незабаром я повернуся у свої рідні та українські [МІСТО], [МІСТО] та [МІСТО]. Ключові слова: розгубленість, втома, переживання, рідні, сім’я. Location 46.6354, 32.6169 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1466 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1466 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/614cc4c10ceba489bb55b8037d03c971.pdf?Expires=1779321600&Signature=vQFupW018RZkT9%7Esrg9DLsK4p-s1lK4Q6Ia8hRIoSpPkGdkBYb5fco8v%7EvdBVEvrRlixKqLVC4wBxNxqUDY0MiT-sR7h6dSLrLkcztmXtaZBZeZhmuHeJC3OZeL4h2-aDFWkVa4hhAnNWB-0F2n350z7xawL0vpWALLkaiffg121QL5NKiTDN7kO64K6sAVlava5%7EjHpfBxMjmDy4quedjFxm6Ui0WLWgefwLVCz%7E2PLX30BPTCF60mGUp47dvXXF6e9y4mo8obWl%7Esqia80mivubknGVuEWdJyu2G1wwvTUULMDRl-V3JTYshPFvOIG0tvsFQ1csv92XmY5UVlBqQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 5bc44b111206ec498f0dab5c17b1aac0 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 22 Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Luhansk region Луганська область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2022-11-06 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни I lost my home, then my mother got sick, it was challenging for me and my mother to find a job to pay for the apartment and food, and I started having problems with my studies. Я втратив свій дім, потім почалась у матері хвороба, дуже тяжко знайти роботу мені та матері, щоб платити за квартиру та їжу, почалися проблеми з навчанням Location 48.5740, 39.3078 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1448 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1448 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/cb438ec8cdf6386549abcac4678ea7f0.pdf?Expires=1779321600&Signature=NWt8o1BcCn1EVkH%7EB3AlavW-ZfuIysCHVI2TPgnCrapFbueyc8qg6%7EWNG67XwbI4yYa4oKh6ffLOkUuwvucUTeB36SZwh5iG6ZsAD4STk6wCosfYnMUByKEKFHZa%7E367IIMIi5Kyhz7BtzUeWtd4OZwyM72IPB2F09CJ7z-KnRRsCvHu%7E2jx1fxXq2AFzsSAqpqrXGH6jbvcvKPLoLbKSge-Bt0fhtsE73Sqb4gIC2PN2u9V5T2bUYGKAc7HFoFEQKfrRQBW1AgMhQLlLD7JSgtX9cxbxGbujkS5N1uN3BZ2hdpFQAVsER5NnMUwWk4skRFyz-pE%7Ee9FRG7j0xTkoA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 3c93b783f92fb86fe122dd4a9b0a23c7 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 30 Age Range / Віковий діапазон 26-30 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kyiv region Київська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Completed secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2022-11-06 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни When it all started on February , I heard explosions around o'clock and realized what had started. That day I went to work and heard another deafening explosion at . . Then I just wanted to go to defend my homeland. I need was to send relatives to a safe place. It worked for me, and I immediately went to the military enlistment office. The next day I was already packing. Now I have already spent months in the army; I am happy that we are a strong nation and are giving a decent resistance to the invaders!!! I'm sure we'll win, but I wish it were a lighter price. But we will definitely win because we are Ukrainians. Glory to Ukraine, Ukraine above all!!!! Thank you for the opportunity to express my own opinion and share my own experience. Коли усе почалося лютого, я чув вибухи десь о годині, і зрозумів що почалося, у той день я поїхав на работу і чув ще один дуже гучний вибух о . . Потім я лише хотів піти захищати рідну землю, і мені потрібно було відправити рідних у безпечне місце. У меня це вийшло і одразу я пішов у военкомат. На наступний день я вже збирав речі. Зараз я вже провів у армії місяців, я дуже радію, що ми сильна нація і даємо гідний відпір окупантам!!! Я впевнений, що ми переможемо, але хотілося, щоб це було легшою ціною. Але ми обов'язково переможемо, бо ми українці. Слава України, Україна понад усе!!!! Дякую ,за можливість висловити свою думку і поділитися своїм досвідом Location 50.4501, 30.5234 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1447 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1447 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/e8b54faf2208f35968c5f04c7c145e97.pdf?Expires=1779321600&Signature=dWkq0MqkK3H17uAiSEFAhb-eRZkms5Z9GhB0Y3xB34QHzjycVXep7FPzxh4mHGee%7E8OGIpYpllQp4ofljhqZUszap47tgZXa8F9d8ofrkOj1zBfiW6ML253lfkh%7EZqkHex4mLCmtODPpI7sqQZacDfZp%7ElxAWCUygWnpVprVoXv0BtRJF06cuKAYAtwIUsLKu-X80NUt3wDpETNbONLZrKDG8XwHqj31tq-HKJAOfwZHAuIW65Yor1JoxOCrI1DLZTIrCZwHSTbRv9mUCimcJVzLy3IbF1veZaef3d5rWNJzgBplzUgDFhhFmXeh8PDzXMm5PCWZn2bpP576zyfqHg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM ebe1e1f4b39bed8059474177534fdaf6 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 44 Age Range / Віковий діапазон 41-45 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-11-04 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни When the war started, on the night of February , around a.m., my wife and I heard explosions and shelling - after that, we quickly began to pack things and wake up the children. Then I quickly ran out of the apartment to the street to the parking lot to get the car and drive to a safe place. When I picked up the car, my older son and I quickly moved the things to the car. Without thinking for a second, we decided to go to our dacha (summer house), which is located in the village and also has a basement. My family and I stayed there for about a month. Unfortunately, I was never able to take my parents out of [CITY] due to its occupation, our city was also occupied, but because of all this oppression and rawness, love for our homeland and a terrible feeling of helplessness, we could not stay there and left, not even being able to stand there month Our choice for temporary housing was in [CITY]. We were there for months. When the city began to be shelled, I took my family and left for Kyiv, where I am now. All this time has affected me; I worry about my parents, relatives, and especially my children. My wife and I are trying to do everything so that this desolate war does not leave them with severe mental injuries in the future. Every day, every hour, minute and second, all my friends and I believe in our armed forces, which will surely win, I myself would like to join them, but because of children and terrible eyesight, I cannot join them. My wife and I watch the news for each other, and we are sincerely happy for the Armed Forces of Ukraine. I hope that all this horror will end as soon as possible. I will be able to see my parents and return to my hometown, my apartment - in which I lived, an apartment in which I have many warm and good memories, in the city, on the square of which I will again wave the blue-yellow flag - the flag of Ukraine. Glory to Ukraine! Glory to heroes! Коли почалася війна, у ніч лютого десь о ранку я зі своєю дружиною почув вибухи, та обстріли - після цього ми швидко почали збирати речі та будити дітей. Потім я хутко вибіг з квартири на вулицю до стоянки, щоб забрати авто та виїхати у безпечне місце. Коли я підвіз автомобіль, я разом з моїм старшим сином швидко перенесли речі до машини. Не обмірковуючи ні секунди, ми вирішили поїхати до нашої дачі, яка знаходиться у селі, а також у котрій є підвал. Я разом із своєю сім'єю перебували там близько місяця. На жаль, я так і не зміг вивезти своїх батьків із [МІСТО] через його окупацію, наше місто теж окупували, але через весь цей гніт та сирість, любов до своєї батьківщини та жахливе почуття безпорадністі ми не змогли там перебувати та виїхали, не витримавши там навіть місяця. Наш вибір для тимчасового житла зупинився на [МІСТО]. Там ми були місяців. Коли місто почали обстрілювати, я взяв свою родину та виїхав до Києва, в якому перебуваю зараз. Весь цей час дуже погано зказився на мене, я хвилююся за своїх батьків, рідних, а особливо - за дітей. Ми з дружиною намагаємося робити все, щоб ця безлюдна війна не залишила їм тяжких психічних травм у майбутньому. Кожного дня, кожної години, хвилини та секунди я та всі мої знайомі віримо у наші збройні сили, які обов'язково переможуть, я сам хотів би вступити до них, але через дітей та дуже поганий зір я не можу туди вступити. Ми з дружиною кожного для переглядаємо новини, та щиро радіємо за ЗСУ. Я сподіваюся що весь цей жах як найшвидше закінчиться та я зможу побачитися зі своїми батьками, та повернутися до рідного міста, своєї квартири - у якій я жив, квартири у якій я маю багато теплих та гарних спогадів, у місті, на площі котрого знову буде розвіюватися синьо-жовтий прапор - прапор України. Слава Україні! Героям слава! Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1442 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1442 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/99e5439022f6db5161be354951e192fb.pdf?Expires=1779321600&Signature=aw3mOX9iylgz61vg-XvxGEL2MA5Z0XotD09oQcYbP-8nDTiki3EJPAfeV5PnxRW06QK2MtxW3SkbW0ZKWNfINcuxtFOZ5boBlcOg7JWcD9fVpsAgkW-M9oeDt5UbUYBN0FNCPl-KyjoBSyO3Y9YACFDmbfBnVlki8eUzTRe6N4I2Vv5erKCYX565bUGPKadk3EINuVX6YAIKHQzPwchchNwbGvvLgPfQCIw-1yjC5VJSAd8RJITzRc0sibDOF8a20LOyuCSKCym8qpw4z5gd-UcwbQOagujm16YSTaEVvRC0TsUSCrKsH6mDEn2zmwj7llAhnuAI4hZTnQkGAeBUBg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 26d3027f570d0bc5b0dcf90f9f1779a1 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 56 Age Range / Віковий діапазон 56-60 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-11-03 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни Today is November , . I am sitting in a rented apartment, looking at the raindrops hitting the window glass, and I am unfortunate in my soul. The cursed war destroyed my family's life. I left the occupied region with my daughter and buried my father before leaving, whose heart could not withstand the shame of Russia because he was born and grew up on the land of [CITY]. My husband stayed in the Zaporizhzhia region; we had different views on politics, war, occupation, shelling, betrayal, and destruction of the country, city, and street. I could never have predicted that such an absurd situation would arise when we would lose a common language after living together for many years. It turned out that I, the children, were on one side of the barricade, and my husband was on the other. Scandals in the house reached the very heart. At first, there was a desire to find out, but the confrontation between "who is who" did not end in anything good. My family is almost broken. Somewhere in the depths of the soul, hope flickers, but everyone feels betrayed. There are still acquaintances in my circle who believe that Ukraine is shelling itself. It is impossible to change their attitude toward the nightmarish situation. However, they physically do not harm, and they are educated people who work in Ukraine and perform their duties well. Such is the dilemma. My head is spinning from what is happening around me. My children and their friends collect humanitarian assistance, transfer money from their paychecks to the Armed Forces, and even buy tickets to the zoo to help poor animals under challenging times. I had severe health problems during the war; I had to go to Kyiv for an operation. In the hospital, I saw a lot of human grief, wounded soldiers treated with the civilian population. I was impressed by the skills of our Ukrainian surgeons and nurses, the kindness and humanity of the nurses, and their compassion for people who are forced to seek help so far from home. During the months of my occupation, I listened to and watched a lot of news on the Internet from the speeches of knowledgeable political scientists, scientists, and artists, analyzed the situation from different angles, and gathered strength and zeal to endure everything together with Ukrainians. I am proud of the stability of my country, our boys and girls, the courage of men, the wisdom of military leaders, and the president. We will endure, we will rebuild with faith, and we will proudly say to the whole world that we are UKRAINIANS, descendants of freedom-loving, indomitable Cossacks. Сьогодні третє листопада року. Я сиджу у орендованій квартирі, дивлюся на краплі дощу, які стукають по віконному склу, і у мене дуже сумно на душі. Проклята війна зруйнувала життя моєї сім’ї. Я виїхала з окупованої області з донькою, поховала перед виїздом батька, серце якого не витримало ганьби Росії, бо він народився і виріс на [МІСТО] землі. Мій чоловік зостався в Запорізькій області, у нас з ним розійшлися погляди на політику, війну, окупацію, обстріли, зради, руйнування країни, нашого міста, нашої вулиці. Ніколи не могла би передбачити, що виникне така абсурдна ситуація, коли ми втратимо спільну мову, проживши разом багато років. Оказалася я дітьми по одну сторону барикади, а чоловік по другу. Скандали в домі діставали до самого серця. Поначалу було бажання розібратися, але протистояння «хто кого» нічим хорошим не скінчилося. Сім’я майже зламана. Десь в глибині душі мерехтить надія, ала кожний відчуває себе зрадженим. В моєму оточенні є ще знайомі, які вірять, що Україна сама себе обстрілює і неможливо змінити їхнє ставлення до кошмарної ситуації, хоча фізично вони не роблять ніякого зла, і це освічені люди, які працюють в Україні і добре виконують свої обов’язки. Отака ділема. Моя голова іде обертом від того, що коїться навкруги. Мої діти, їх друзі збирають гуманітарну допомогу, перечислюють гроші з зарплатні на користь ЗСУ, навіть покупали квитки до зоопарку, щоб допомогти бідним звірам у складні часи. У мене під час війни виникли великі проблеми із здоров’ям, прийшлося їхати до Києва на операцію. В лікарні побачила багато людського горя, поранених бійців, яких лікували разом з цивільним населенням. Вражена була майстерністю наших українських хірургів, медсестер, добротою та людяністю санітарок, співчуттям до людей, вимушених шукати допомоги так далеко від дому. За місяців окупації багато слухаю і дивлюся в інтернеті новин виступів обізнаних політологів, діячів науки, мистецтва, аналізую ситуацію з різних боків, набираюся сил і завзяття все перенести разом з українцями. Пишаюся стійкістю своєї країни, нашими хлопцями та дівчатами, мужністю чоловіків, мудрістю військових керівників, президентом. Ми витримаємо, відбудуємо з вірою, з гордістю на весь світ гучно скажемо, що ми УКРАЇНЦІ, нащадки волелюбних незламних козаків. Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1433 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1433 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/a6e7d74378c557d18f4d9bd7ceed3fa4.pdf?Expires=1779321600&Signature=vd2hfbl7E24lieCs1kYNRfbnXefcvsxdsfXl15PXhznqQN6kGnB8lo%7Es5EPSurymCD-%7EndBrksCzWCHb27LxXsI46WPZ-amCaFHW2z9awrpE4l6JwREE9mnuNKKyiNTWrV7D07m826iolh5WRg8lJ2qExyBTxK7MFMMyxRkGiQxgvfInLA6BUD1eHP66Wf7JH2Q41ySc95XMqngd1uec4SsqjaLgs1wVAGjCT8iPqxN6NZXP%7EasMizCjJ-iqLwUaCnUq1dxeMJji1f8sjUqq3V7cTnq231TGj4XnJ-oeExW8hXqDKZyeYCj4mmww6Z-degA%7Eh7JY4kl6K3s1ESDjZw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM e41367476648541a48da5cf245add590 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 51 Age Range / Віковий діапазон 51-55 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Luhansk region Луганська область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-11-03 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни I lived in the city of [CITY], Luhansk region. I worked at the [INSTITUTION]. When the war started, our enterprise was closed, and the workers were sent home. I hoped the war would not reach our city, but the hostilities were approaching, and we were being shelled more and more often. Food and medicine were getting worse, as most shops and pharmacies were closed, and those that remained had little food and medicine. When the shelling situation worsened, my mother and I decided to evacuate. The city government, together with the regional government, organized an evacuation transport that took other people and us to the city of [CITY]. People were evacuated from [CITY] to various places by Ukrzaliznytsia trains. My mother and I were taken to [CITY] to the [INSTITUTION], from where we were taken to [CITY], where we stayed until May; then, we and other people were returned to [CITY]. In [CITY], we were accommodated in the gym of the [INSTITUTION], on mattresses on the floor. We stayed in [CITY] for two months, then moved to [CITY], [CITY] we stayed in a hostel. We currently live in [CITY]. Жив у місті [МІСТО] Луганської області. Працював на [ІНСТИТУЦІЯ]. Коли почалася війна, наше підприємство закрили, а робітників відправили по домівкам. Я понадіявся, що війна не дійде до нашого міста, але бойові дії наближалися і нас все частіше обстрілювали. З їжою, та ліками було все гірше, так как більшість магазинів та аптек позакривалися, а в тих, що залишилися, було мало продуктів та ліків. Коли ситуація з обстрілами погіршилась, ми з мамою вирішили евакуюватися. Міська влада спільно з обласною владою організувала евакуаційний транспорт, який нас, а також других людей доставив у місто [МІСТО]. З міста [МІСТО] людей евакуювали у різні місця поїздами Укрзалізниці. Нас з мамою відвізли у місто [МІСТО] на [ІНСТИТУЦІЯ], звідки нас відвезли у місто [МІСТО], де ми були до травня місяця, потім нас і інших людей повернули у [МІСТО]. У [МІСТО] нас поселили у спортзалі [ІНСТИТУЦІЯ], на матрасах на підлозі. У [МІСТО] ми пробули це два місяця, потім переїхали до міста [МІСТО], де поселилися у гуртожитку. На даний час ми проживаемо в [МІСТО]. Location 48.5740, 39.3078 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1429 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1429 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/bb769247f74b04f0dbdfc8d33b22a472.pdf?Expires=1779321600&Signature=cnlrnN1P3RQRld0mt-XTy6h9Tg%7EiFaOkxhjhF60DmQ14Tp68nbZRjUBwO-LaxQSeBo-XZydtkw-gwt8Jt5QTdNgGKVEwTCryeYoJ87SAW5B0EnM72sPCGHnXtMShcgyMLQO0oZK1XNMCAfwzd7ufu1IUkq5Fimln8i4bYWMNhENVk6cvOg0oiP1uKPp6QNDVoLwt0VHi%7E%7EuyfyFHeoT83SmR1QP9ljLymRQcxkHQ8kEIgVwS5NW%7EIafSAn95zb8yOwpW3prA6SSZaFLXJbfHspoo1gp0IvkxQ8MsO31eAx-cZD58XZyxbVDelHiCuDUDOZs9DwLhMZOOqEkeKXWRlQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 942434624750e7a857594e94099eedea Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 18 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kherson region Херсонська область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-11-03 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни Since childhood, when I was little, my grandmother very often told me about the events of the Second World War because she was a war veteran. She often said that this was the most terrible thing that could happen, so she really wanted us not to catch this time, but it had already happened; the war destroyed everything in its path. She described all the experiences they went through as if they were yesterday. I couldn't believe it till the end, and when it happened, I just wanted to cry; it's tough to look at the tears of poor children who were left without their parents, thousands of people who were left with their homes and were forced to go and run away, and our soldiers, who every day defend our country, which is suffering at the hands of the aggressor. How many tears and blood there are already on our land, but they are not enough! It is challenging to describe these experiences and events, but we are strong, and our people, therefore the victory, will be ours, and we will definitely drive the enemy out of our country!!! Ще з дитинства, коли я був маленький моя бабуся дуже часто розповідала мені про події другої світової війни, адже вона сама була ветераном війни. Дуже часто вона казала, що це сама страшне, що може статися, тому вона дуже хотіла, що би ми не застали цей час, але це вже сталося, війна губить все на своєму шляху. Всі ті переживання, які вони пройшла, вона описувала наче це було вчора. Я до останнього не міг повірити в це і ось коли це сталося, мені просто хотілося плакати, дуже важко дивитися на ці сльози бідних діток, яку лишилися без своїх батьків, тисячі людей які лишилися своїх домівок і були змушені їхати і тікати далі, а також наших воїнів, які кожен день відстоюють нашу країну, яка страждає від рук агресора. Скільки вже сліз і крові на нашій землі, а їм все мало! Дуже важко описувати це переживання і події, але ми сильні і наш народ, тому перемога буде за нами і ми обов'язково виженемо ворога з нашої країни!!! Location 46.6354, 32.6169 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1428 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1428 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/3bae413853ccda07a0b94f7f6560aff1.pdf?Expires=1779321600&Signature=pLAerwxiRTYJduZbx-zMcm8MV0VkQKrpQrFwYFihc%7E%7EDQnOMfnUov7-32M7QVyd1HM0hRYoGGAlKXyHgNyeLRvs7YvsvMPp1XjjZ56VSFOQFc6bBz%7EIc8aewxplbofgQvqos5iONLV3zanzzlWkPGY5Mjg4qHCj4i9wkpwNn3mZhSlAQJN6CODzvJ0I%7ElVa3f-o8y1ge2c5Q--IUJNU-1HyiopdExWvPtAhhFu0iagwy755%7EaOIqaYR7%7EYjJlY7xYU0bIllFxqbJQPAQut6tb7LWnTir%7EJw2%7E0Mp%7ETpMSCahm6HWOneCspIlrJALj0kcZoxSWwx2jMFd0mLwuzupew__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 9cc7a5e23b8266aaa94b597ba06838ae Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 39 Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-11-02 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни On February , I woke my husband and said: "War." Watching the morning news, I couldn't believe this was my country today. At first, there was fear and not understanding what to do next. Fear for my children, for my husband who immediately went to war... To survive this, we collected funds for the needs of our military, helped the displaced, and tried to live on. In the first weeks, when the alarm sounded, everyone ran to the shelter, then learned to sleep on two mattresses according to the rule of two walls, and then wholly slept in beds, listening to the explosions. But from October , constant shelling of the city began, without warning, shelling of residential buildings... It became scary... It was terrifying at night, not only for children but also for adults. The feeling of anxiety turned into a feeling of terror and uncertainty. Then I had to leave my hometown. Now I am far from home with my children; I have learned to appreciate my family and friends more. I began to say more often that I love children and thank them, hug and kiss, worry and forgive. There was still fear and a sense of uncertainty. But I believe that we will return home, and soon, we will celebrate the victory. лютого я розбудила чоловіка і сказала: “Війна”. Переглядаючи ранкові новини, я не вірила, що це моя країна сьогодні. Спочатку був страх і нерозуміння що робити далі. Страх за дітей, за чоловіка, який одразу пішов на війну...Щоб якось це пережити, щоденно збирали кошти для потреб наших військових, допомогали переселенцям, намагались жити далі. Перші тижні при сигналі тривога всі бігали в укриття, потім навчилися спати на двох матрацах за правилом двох стін, а потім зовсім спали в ліжках, прислухаючись до вибухів. Але з жовтня почалися постійні обстріли міста, без об'явлення тривоги, обстріли по жилим будинки... Стало страшно... Особливо було страшно вночі не тільки дітям, а й дорослим. Відчуття тривоги переросло в почуття жаху і невизначеності. Тоді і довелося покинути рідне місто. Зараз з дітьми я далеко від дому, я навчилася більше цінувати рідних і близьких. Я почала частіше казати, що люблю дітям і дякувати, обіймати і цілувати, турбуватися і пробачати. Ще залишився страх і відчуття невизначеності. Але вірю, що ми повернемось додому і скоро будемо святкувати перемогу Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1427 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1427 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/ffd0b96e7fb5cf91e45dad9d8bcbb963.pdf?Expires=1779321600&Signature=hJ1zWwGoXz-JSbPO4zFYKwMs4of3BI%7EtsYlY2lKX7%7EMgSgeBb655dFDwhN9-3RN6mowRZadCfFrdupmiJmOP%7EZEYMR1oI6JY3Vic7aSuVr4bhnxEAcP6UKUba3LDvnfVtZxLt18VmB0bMOgcgglHPI5Qffce8I2AHXSuGppt3-QKMYW%7Egsb7OXVhJ2k-fdoiLhInnzffKqNH9UdLVcki-RSdO9rg3MOGqnCCAguwPARPVU9W9T6vH0wOtJIyiQe6DM2JLn7Qlij5Do6p9eJ3eXlgkUJY8rbVGqCMmz1hO4nJO%7EI%7E91vG0HUSjqwQCW6seNOMIBTiVdKhFp-pfHUmzA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 9ca01d2f56a7eaeb331ce3a26cdd93c1 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 36 Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-11-02 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни My baby is months old, and I was drafted into the army; I have an unhealthy heart. And now, I have been serving in the army for months, and recently my wife got sick with corona, and they did not let me go home even for a day. Дитині місяці, і мене забрали в армію, у мене нездорове серце. І ось уже місяців я служу в армії, а нещодавно дружина захворіла короною, то навіть на день не відпустили додому Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1424 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1424 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/1a7888d1a35f9f866915d3b0faa6b6a0.pdf?Expires=1779321600&Signature=tpPQX8nEugT4ddPZtzty9t55MT9aGyasXgM1W0Q5NmOllR8Rt3pCFR7OnfNuh9YRlCtPwkpwpZOmpXSgqOaLEhLiMTlDAeZ%7Ea1d1cwC%7EhMuApy-SsZsaeoto8vnmdEnkRnBmgW-ZQhgzr4lZvvRAki8zy3DAHlHvwGC7zaEylqzfbGVZtKgMTp0ywEytk5z77ccWE4Go6An4UNGRJPPYc-aEVqlO3HmOabjDQCCYMdFbRMA69Kp%7E24EXaP4WuGAwXDX2UAkZr9d0COV3rsO960ygbcJYJ53quDu93kz79rnYdEn2slUjWy-yTvIkBR9Qbync99o%7EUtwOtjinuY19sA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 40bafba834f7f04bd6ac05ded75c6239 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 27 Age Range / Віковий діапазон 26-30 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kirovohrad region Кіровоградська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-11-01 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни My War started with a phone call. I overslept that day. Waking up and realizing that I had ten minutes to go to work, I hurriedly got ready. Then I got a call from someone close to me. It was bizarre because usually, no one calls me, especially at such an early hour. I pick up the phone and hear...: - Hello, are you sleeping? - Yes, I overslept. I'm late for work. What happened? - Get ready quickly. I'm coming for you. The war has begun!!! Take the documents and go to the entrance. Did you hear me?? - Yes, I understood. (and the thoughts in my head.. in those seconds. What war? What is it? Where are we going?) While getting dressed and waking up in those few minutes, I saw the car had already arrived. Looking in the mirror, I couldn't believe it. (Maybe it's a dream.., I'm sure I'm sleeping). With these thoughts, I went outside. Getting into the car, I asked where we were going. - What is the plan? Where are we now? - I refuelled the car before the huge queue—many cars for departure. Now we will go to work; there, we will decide what to do next. In a couple of minutes, we were there. - Did you take the keys? - Of course! You know I will write here soon...that's why I couldn't forget them. After opening the office, we went to the office. It was very early, and none of the other employees were there yet. - What shall I do? Should I take people to work? Do we work? How to be - Call the director. She has to give orders. Several attempts were unsuccessful. There was no mobile connection. - Try Viber; it might work. Indeed, it worked. The director said that she is in touch with the city's mayor. He will inform us about further actions. Wait for my message. - While we wait, will you make some coffee? I didn't sleep at all. - Good idea, now everything will be fine. While I was making coffee, we checked the connection and the ability to call and found that Kyivstar was not working. My MTS won this time because I had coverage. - Come to me. Wrapping his arms around me and filling the office with a passionate kiss, our moment was interrupted by a call. Моя Війна почалася з телефонного дзвінка. В цей день я проспала. Прокинувшись і зрозумівши, що до виходу на роботу десять хвилин, я поспіхом збиралася. Аж тут дзвінок, від близької мені людини. Було дуже дивно, тому що зазвичай мені ніхто не телефонує, а особливо в таку рань. Я піднімаю слухавку і чую..: - Привіт, Ти що спиш? - Так, я проспала. Запізнююсь на роботу. А що сталося? - Збирайся швидко. Я їду за тобою.Почалася Війна!!! Бери документи і виходь до під'їзду. Ти почула мене?? - Так,я зрозуміла.(а в голові думки.. за ті секунди. Яка війна? Що це? Куди ми їдемо?) Вдягаючись і прокидаючись за ті пару хвилин, я побачила, що машина вже під'їхала. Глянувши в дзеркало, сама собі не повірила. (Можливо, це сон..,певно я сплю). З цими думками я вийшла на вулицю. Сідаючи в машину, я запитала, куди ми їдемо. - Який план? Куди ми зараз? - Я встиг заправити машину, до величезної черги. Багато машин на виїзд. Зараз поїдемо на роботу, там будемо приймати рішення, що далі. За пару хвилин ми були на місці. -Ти брала ключі? - Звичайно! Ти ж знаєш, що я тут скоро пропишусь..тому я не могла їх забути. Відкривши офіс, ми пішли в кабінет. Було дуже рано, нікого з інших співробітників ще не було. - Що робити? Мені виводити людей на роботу? Ми працюємо? Як бути? - Дзвони директору. Вона має давати розпорядження. Декілька спроб не були вдалими.. мобільного зв'язку не було. - Спробуй Вайбер, можливо отримається. Дійсно, це спрацювало. Директор сказала, що на зв'язку з мером міста. Він повідомить про подальші дії. Чекай мого повідомлення. - Поки ми чекаємо, зробиш каву? Я не спав зовсім. - Гарна ідея, зараз все буде. Поки я заварювала каву, ми перевіряли зв'язок і можливість телефонувати і виявили, що київстар не працює. Мій МТС цього разу отримав перемогу, адже я мала покриття. - іди до мене. Обійнявши мене і заповнивши кабінет пристрастним поцілунком, наш момент перервав дзвінок. Location 48.5079, 32.2623 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1420 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1420 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/458d6790069d5d01ade87a44f45549eb.pdf?Expires=1779321600&Signature=W2-4PdbAMN0NVLq4sD%7EqmxH7Z98KXSK54aLuCot6aBlO9M-gUVMCxiEIYT%7EtlEjLjN5EnWS7LAxgyQA2J9Mz6xoUgHoBufyIF5lw0TBiSmtRfRudRdCVuxxAIov7s-Fjm6Fz77l53%7EP8LHiXj2%7EZb7mD7H%7EeRW2Kvw00wZSai8a8FY8zCYhVrMXoPl-hXvndj3JjmAwXsCDFzITgrRN%7E961FSjqgoMnfviKrhBZX5f5B2SOJ9Mh6FYFYwsqHAQ7oiNtEY%7EHPSEbBgjyBOj3kkcqniCbVczj6CZDl%7EFTtPFwaZlaukBPW2opH9jJZoyOaqH4lvjTR9sVmWHbDAwZORQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 3e2199663d4b00dd932a9a709b382db5 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 25 Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Donetsk region Донецька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-31 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни In May, our apartment was destroyed by an airstrike that hit our entrance; all entrances to our house were destroyed, there were no walls in our apartment, and all property was destroyed. This apartment, home, and district are my childhood, the warmest and most pleasant memories, and now it was all destroyed... It hurts; it's bitter... I've had post-traumatic stress disorder since , when the war started in Donbas. I was smaller, but these events affected me and my psyche very much. I watch the same movies repeatedly because I can't watch anything new, and I'm afraid I cry from all kinds of sentimental things (TV commercials, music, etc.). Panic attacks have become even more frequent; the heart rate rises to beats per minute, and a feeling of fear clouding of consciousness. I now love light colours. I can't watch horror movies at all. I have been living with post-traumatic stress disorder for eight years, affecting my life significantly. I did not turn to specialists. And in , there will be a new war. I already know what it is, unfortunately. So I had no idea what to do, pack an alarming suitcase and animals and monitor the situation. But when the situation worsened, and it was already hazardous to stay at home, I had to go to another region, to uncertainty, but to a safe city. You can only imagine how difficult it is for a family to find a home with a dog and a cat, but the world is not without good people. May God give them health. I really wanted to go home, I didn't even want to leave the region, but it became dangerous, and I didn't even think of going to other countries. On the contrary, I just want to go home. My hometown, my home, I wouldn't trade it for any other country. I still can't believe that life has changed. I really want to go home and dream that everything was the same as before, that life was simply incredible. I believe that the war will end and that everything will be fine, but we have to survive it all. It is very unpleasant and painful to experience the second war in your life, to see tanks, dead people, artillery fire, destroyed houses, and people from other regions who do not know what happened in Donbas in and that most people already have PTSD. And what the hell is now in [CITY]? Unfortunately, everything happened again, but on a larger scale. People need to know that war brings pain, suffering and death. You can't stand aside and be indifferent; you just can't. У травні нашу квартиру знищив авіаудар, який прийшовся саме на наш під'їзд, усі під'їздів нашого дому було зруйновано, в нашій квартирі немає стін, всё майно знищено. Ця квартира,дім, район - це моє дитинство, найбільш теплі та приємні спогади і ось це все знищили... Боляче, гірко.. В мене посттравматичний стресовий розлад ще з року, коли на Донбасі почалась війна. Я була меншою, та дуже сильно ці події вплинули на мене та мою психіку. Я передивитися одні й ті самі фільми,бо нічого нового дивитися не можу та боюсь, я плачу від будь-яких синтементальнтх речей (реклама по тв, музика і т п). Панічні атаки стали ще частішими, підіймається пульс до уд /хв, відчуття страху, затьмарення свідомості. Я тепер полюбляю світлі кольори. Фільми жахів взагалі не можу дивитися. Вісім років я живу із посттравматичним стресовим розладом,це дуже відображається на моєму житті . До спеціалістів не зверталася. А у нова війна. Я вже знаю, що це таке, на превеликий жаль. Так що робити вже мала уявлення, зібрати тривожну валізу, тварин та слідкувати за ситуацією. Але коли ситуація загострилася та було залишатися вдома вже дуже небезпечно, прийшлося поїхати у іншу область, у невизначеність, але у безпечне місто. Як важко родині знайти житло із собакою та кішкою можна тільки уявити, але світ не без добрих людей. Дай Бог їм здоров'я. Дуже хочеться додому, я не хотіла навіть із області виїжджати, але стало небезпечно, але до інших країн я навіть не думаю їхати. Навпаки, хочу тільки додому. Рідне місто, рідний дім, я це не проміняю ні на які інші країни. Я не вірю досі, що життя змінилося. Дуже хочу додому та мрію, щоб усе було як і раніше, те життя було просто неймовірне. Я вірю, що війна скінчиться, що все буде добре, але треба пережити це все. Дуже неприємно та боляче, переживати другу війну в своєму житті, бачити танки, загиблих, артобстріли, зруйновані домівки, та люди з інших областей взагалі не знають, що відбувалося на Донбасі в році і що більшість людей вже з ПТСР. І яке пекло зараз у [МІСТО]. На жаль, все повторилося, але ще в більших масштабах. Люди повинні знати про війну, про те, що вона несе біль, страждання та загибель. Не можна залишатися у стороні та байдужим, просто не можна.. Location 48.0159, 37.8028 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1412 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1412 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/7a25c357c6a098b3b613bcba6a8a9c95.pdf?Expires=1779321600&Signature=bn7TeV2djSPCo13ksBBSKn2ga%7EOUfon1WmhcocmEELSDQtK1duGOeTBscWF7T69O-lLxFAs%7EvAj3k2vNI%7E%7Eo4xLzkWXobw5E6jH9dp6c9MyOxdq24HgUAtGFD-E0lm1yaYkvG-vY--risdydGRVcYKfDoeyqrrzrZvO%7EYKV6wuk7cJC42uvwQCUOrgh4ZwJHqDFE4bUzlsBcMC8bQHd57yH1teBYcDBAP2-AkrTLDNLUDC63PCbjEVBV5rtRdFcZuGKnRVOw0YhwbEPdCwFFfFalrD6djt1tktv94e5hpCynh6UXJ4T4hn8f9hiYsEcOg-5OuHHSIXXaB%7EPfasgQJw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 1cab8aca28f6fe8297dc252a7020cdbd Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 37 Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Kyiv region Київська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-30 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни The war began for me when I heard powerful explosions in [CITY]. When I woke up, I tried to convince myself these were stupid jokes about young people with firecrackers. Some time passed, another explosion - and I ran to the opposite balcony to see what it was. I didn't see anything there, but the lights in the neighbouring houses were actively turned on, and cars began to drive away individually. At : a.m., my sister wrote to ask if I was sleeping, and this meant that the explosions were real and I was not the only one hearing them. The Internet screamed an attack, and the mind refused to believe it. I woke up my husband, told him what was written on the Internet, and he asked if he could sleep some more and then think. So for another half day, we thought about whether we should leave. At noon, Russian tanks were already driving through my grandmother's village behind [CITY], and we realized that it was time to go to our summer house (closer to the land), which is also in the city. It was decided that we would not go anywhere from our land, and our survival experience would help us in the future (if we survive). Today, I fully approve of my choice, looking at how difficult it is for those who return to the city now. The first . months were terrifying; we all prayed for Ukraine, for our soldiers and, of course, for ourselves because several times, fragments of rockets fell quite close to us. The main task was not to lose one's mind and remain a person who does not drown in rage and hatred. We hardly watched the news but tried to engage in mechanical work (washing, cleaning, sorting things, etc.) or wandering through country streets. In April, my grandmother's village came out of the occupation, and we went there to talk to people, support them, listen to their pain, and see with our own eyes what happened to [CITY], [CITY], [CITY] and other villages. How important it is at such a time to see people who have become wiser during the month of occupation. They did not complain about their fate, did not ask for help, but told their stories with such inner strength and dignity that it makes you want to bow to them. Now the war has become something terrible, but every day. You know what and when to do, where to run and what to drink in the event of a nuclear attack. A deep conviction came that you cannot escape from fate. The whole family is confident of victory because now it is even more apparent than in the spring. But the question is when this victory will happen. Now more than ever, emotional devastation and severe fatigue are felt. The war began for me when I heard powerful explosions in [CITY]. When I woke up, I tried to convince myself these were stupid jokes about young people with firecrackers. Some time passed, another explosion - and I ran to the opposite balcony to see what it was. I didn't see anything there, but the lights in the neighbouring houses were actively turned on, and cars began to drive away individually. At : a.m., my sister wrote to ask if I was sleeping, and this meant that the explosions were real and I was not the only one hearing them. The Internet screamed an attack, and the mind refused to believe it. I woke up my husband, told him what was written on the Internet, and he asked if he could sleep some more and then think. So for another half day, we thought about whether we should leave. At noon, Russian tanks were already driving through my grandmother's village behind [CITY], and we realized that it was time to go to our summer house (closer to the land), which is also in the city. It was decided that we would not go anywhere from our land, and our survival experience would help us in the future (if we survive). Today, I fully approve of my choice, looking at how difficult it is for those who return to the city now. The first . months were terrifying; we all prayed for Ukraine, for our soldiers and, of course, for ourselves because several times, fragments of rockets fell quite close to us. The main task was not to lose one's mind and remain a person who does not drown in rage and hatred. We hardly watched the news but tried to engage in mechanical work (washing, cleaning, sorting things, etc.) or wandering through country streets. In April, my grandmother's village came out of the occupation, and we went there to talk to people, support them, listen to their pain, and see with our own eyes what happened to [CITY], [CITY], [CITY] and other villages. How important it is at such a time to see people who have become wiser during the month of occupation. They did not complain about their fate, did not ask for help, but told their stories with such inner strength and dignity that it makes you want to bow to them. Now the war has become something terrible, but every day. You know what and when to do, where to run and what to drink in the event of a nuclear attack. A deep conviction came that you cannot escape from fate. The whole family is confident of victory because now it is even more apparent than in the spring. But the question is when this victory will happen. Now more than ever, emotional devastation and severe fatigue are felt. Війна для мене почалась, коли я почула потужні вибухи в [МІСТО]. Прокинувшись, я намагалася переконати себе, що це дурні жарти молоді з петардами. Пройшов певний час, новий вибух - і я побігла на протилежний балкон дивитися, що це. Там я нічого не побачила, але в сусідніх будинках активно включалося світло та одна за одною почали від’їжджати автомобілі. О . написала сестра, чи сплю я і це означало, що вибухи - то реальність і чую їх не тільки я. Інтернет кричав про наступ, а розум відмовлявся в це вірити. Я розбудила чоловіка, розповіла, що пишуть в інтернеті, а він спитав, чи може ще поспати, а потім вже думати. Тож ще пів дня ми думали, чи варто від’їжджати. В обід російські танки вже активно їхали по селу моєї бабусі за [МІСТО] і ми зрозуміли, що пора збиратися на дачу (ближче до землі), яка знаходиться також у місті. Було прийняте рішення, що зі своєї землі ми нікуди не поїдемо, а той досвід виживання, що нам випаде, допоможе у майбутньому (якщо виживемо). Сьогодні я повністю схвалюю свій вибір, дивлячись на те, як важко тим, хто повертається в місто зараз. Перші , місяці було неймовірно страшно, ми всі молилися за Україну, за наших воїнів і звісно за себе, бо декілька разів уламки ракет падали досить близько від нас. Було головне завдання не зійти з розуму і лишитися людиною, що не потопає в люті й ненависті. Новини ми майже не дивилися, а намагалися займатися механічною роботою (миття, прибирання, перебирання речей тощо) або безцільне бродіння дачними вуличками. У квітні село моєї бабусі вийшло з-під окупації і ми поїхали туди, поговорити з людьми, підтримати їх, вислухати їхній біль, а також подивитися на власні очі, що відбулося з [МІСТО], [МІСТО], [МІСТО] та іншими селами. Як же ж важливо в такий час бачити людей, що помудрішали за місяць окупації. Вони не жалілися на свою долю, не просили допомоги, а розповідали свої історії з такою внутрішньою силою і гідністю, що виникає бажання їм вклонитися. Зараз війна стала чимось страшним, але буденним. Ти знаєш що і коли робити, куди бігти і що пити при ядерному ударі. Прийшло глибоке переконання, що від долі не втечеш. Вся родина впевнена у перемозі, бо зараз це ще більше очевидно, ніж було навесні. Та питання, коли ця перемога станеться. Зараз як ніколи відчувається емоційне спустошення та сильна втома. Location 50.4501, 30.5234 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1401 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1401 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/a511e269e3dadc5f7a7878ebf532121f.pdf?Expires=1779321600&Signature=erAwJ8ESYvC1ObjErHd%7EI507ZDWTdpSUHurpZKvMbEkcN9brgAdNCqLWZ0U7g9WGg6cDi9hcU-C4Xnb9HKWjg-Q06pvLWfGhUfO6RWhZZtB7JvMcV5E0FPMS%7EhPpVqJZjIDs6b0082Iv2bxFNa7AUCHTjmrtcPa7P-dtuGiOUNh02NAFTs2JQjuvbp9YeY1G8ERauFW9xot%7ECIMPXJTFCPhpb6oK1--8TMF54zW%7EWVEFVaqvsRQRkzixIt5EK1AjGWcMWDVwy0n058qAfiVC-fTh%7E10V6mzpICJL91JTRsLluhci6T-onvRNAyjRYl6UsguUTLmTRO1Kut-2gyHbBw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 43238777cab7d85c2a08ecc60d7f01b7 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 18 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-30 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни On the first day of the war, I could not believe what was happening; when I woke up, I was baffled. At first, no one understood what was happening. It was terrifying, and everyone sat waiting for what would happen next. Afterward, I had to go to my school to collect my things. When I was there, my friends were kind of depressed. Nobody even wanted to talk. A week later, my mother and I moved to friends in a safer part of the city and at every siren, we ran to the shelter, and when we went to it and heard the siren, our hearts seemed to stop. The most frightening thing was that we were sitting with frightened children. We entertained and distracted them from this horror in various ways. With our neighbours, we made a lot of reserves of food and energy just in case. After one more week of such a life, my mother and I decided to leave for relatives in Germany so as not to see all the horrors of the war. At seven in the morning, we were already at the station and stood in a massive queue for the train. It was about - hours. We were not taken on the train because it was already full of mothers with children, and after that, we boarded the electric train. We drove standing in it for hours like fish in a can, and when we got to [CITY], where we were promised buses would take us to [CITY], there were no buses there, and all the people stood at the station at night in the cold season in the hall. After waiting for hours, we could still get on the train to [CITY], where we travelled for another hours standing in the vestibule with many of the same people. After arriving in [CITY], it was already much calmer and safer. After that, volunteers helped us get to Poland, and from there, a German family took us to [CITY] and helped us buy tickets. Already in [CITY], relatives met us and helped us a lot because, after all these things, neither I nor my mother could talk to people. У перший день війни я не міг повірити у те, що відбувається, коли я прокинувся я був дуже збентежений та розгублений. Ніхто у перший час не розумів що відбувається. Було дуже лячно і кожен сидів чекав, що буде далі. Після цього я був вимушений поїхати до свого навчального закладу, щоби забрати речі. Коли я був там, кожен з моїх друзів був неначе в депресії. Ніхто навіть говорити не хотів. Через тиждень ми з моєю матір'ю переїхали до друзів у більш безпечний район міста і при кожній сирені тікали до сховища, а коли йшли до нього і чули сирену, то сердце неначе завмирало. Найбільш лякало те, що ми сиділи з дітьми яким було лячно. Ми різними способами розважали та відволікали їх від цього жаху. З сусідами ми зробили про всяк випадок багато запасів їжі та енергетики. Через ще один тиждень такого життя я з моєю мамою вирішив виїхати до родичів у Німеччину, щоб не бачити усього жаху війни. О сьомій ранку ми вже були на вокзалі та стояли величезну чергу до потягу. Це було десь - годин. У потяг нас не узяли, бо його вже було забито мамами з дітьми і після цього ми сіли у електричку. У ній ми стоячи їхали годин як риби у консерві та коли ми вийшли у [МІСТО], де як нам обіцяли нас заберуть автобуси до [МІСТО], але жодних автобусів там не було і усі люди стояли на вокзалі уночі у холодну пору року у залі. Почекавши годин, ми все-таки змогли сісти у потяг до [МІСТО], де їхали ще годин стоячи у тамбурі з купою таких самих людей. Після приїзду до [МІСТО] вже було набагато спокійніше і безпечніше. Після цього волонтери допомогли нам дібратися до Польщі, а звідти нас забрала сім'я німців до [МІСТО] і допомогли придбати білети. Вже у [МІСТО] нас зустріли родичі і дуже допомогли, бо після всіх цих речей ні я, ні моя мати просто не могли розмовляти з людьми. Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1399 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1399 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/cbfbe788b0ee5b089903097d407ecc9c.pdf?Expires=1779321600&Signature=Q5PE8QGpYQiVq2%7EmT39TkWrhgdCITEmq8FsmseOMfewFicinkYjOme1NM1cfFFQJ3xxZBs2FcFC6VieLkdA6lY4lwlo0gZzhjedOS9NKEPpsqkcsk0lD7U29S%7EpKcApMyIW5ZTbxXRMsGDtGW0ANh0tGH4aJqo7XgrweqVfe1Yqv25wwUmK5CtXHc76FmW9eb3vm6B%7E%7EmWjAxPhFGhtzDUP1NAc2%7ElpOdqFqnee%7EZXpveELwFTfurP5ppQ9a4E%7E64jjggPKf5Vudczfw4ipc4P--aNaT3K8otngC9brIr0eaykYKJLP2xijctuqO6IwKU5LTFbse7-RcG0Dc48lYhA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 3205ae10ac36d5a20c1b2b34bd91b648 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 52 Age Range / Віковий діапазон 51-55 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Kyiv region Київська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-30 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни The war was a turning point when my wife and I became even more aware of the importance of love. We, even more, began to put the family first in our priorities, and our attitude has completely changed, not only to family life but also to life in general. There were nuances when certain troubles and misunderstandings appeared, but at this moment, we all passed the last events together. I only now realized how important my wife is to me as a friend and person closest. I sometimes felt fear for myself and my family, many different emotions, and sometimes even a frozen state. At the same time, stress and disturbing events pushed me to rethink relationships and communication with loved ones. Any conversation has become more valuable and meaningful; I have become more attentive and sensitive to relatives, friends and even strangers. I am more acutely experiencing the feelings that are common in everyday life. It was during this period that a clear understanding emerged that the war would not end quickly, and it was necessary to adjust one's own life and everyday life to the new reality. Gradually, I began to return to my usual daily activities, going to the store and to work, doing volunteer work. I tried to do many things that I put off for later, and the need to maintain constant contact with family and friends, helping people became one of the ways to overcome stress. It is noted that now I do not feel vulnerable, and it used to be difficult to offend or offend me, but now it has become much more difficult to offend or offend me. I have to take care of my family, there are some household chores, and there is work, and I have no right to lose my ability to work now because then I will completely lose myself. In addition, in parallel with how you encourage yourself, you must also have the resources to encourage your wife because she has to rely on me. This requires a lot of strength. It is challenging both mentally and physically. I know for a fact that the main events today are taking place at the front, and their success depends on whether we remain alive and free. Війна стала переломним періодом, коли я і моя дружина ще більше усвідомили важливість кохання. Ми ще більше почали ставити сім'ю на перше місце у своїх пріоритетах, у нас повністю змінилось відношення і не тільки до сімейного життя, а й взагалі до життя. Були свої нюанси, коли з’являлись і певні негаразди та непорозуміння, але на цей момент, ми всі останні події пройшли разом. Я тільки тепер зрозумів, наскільки важлива для мене дружина, як друг, і як найближча мені людина. Інколи, я відчував страх за себе і свою родину, багато різних емоцій, та іноді навіть заморожений стан. Водночас стрес і тривожні події підштовхнули мене переосмислити стосунки і спілкування з близькими. Для мене будь-яка розмова стала більш цінною і важливою, я став більш уважним та чуйним до рідних, друзів і навіть до незнайомих людей. Я гостріше переживаю свої почуття звичні у повсякденному житті. Саме в цей період з'явилося чітке розуміння, що війна не завершиться швидко, і потрібно підлаштовувати власне життя і побут до нової реальності. Поступово я почав повертатися до звичних щоденних справ, ходити в магазин і на роботу, займатися волонтерськими справами. Старався зробити багато того, що відкладав на потім, а потреба підтримувати постійний контакт з рідними та близькими, допомога людям, стала одним із способів подолати стрес. Відзначається те, що зараз я не відчуваю себе вразливим, і раніше мене було складно образити чи зачепити чимось, а зараз, образити чи зачепити мене, стало набагато складніше. Треба дбати про родину, є якісь побутові справи, є робота, і я не маю права зараз втратити працездатність, тому що тоді я повністю загублю себе. До того ж, паралельно з тим, як підбадьорюєш себе, треба ще й мати ресурс підбадьорювати дружину, тому що вона, має на мене спиратися. Для цього необхідно дуже багато сил. Це складно як морально, так і фізично. Я точно знаю, що головні події сьогодні відбуваються на фронті, і від їхнього успіху залежить, чи залишимося ми живими і вільними. Location 50.4501, 30.5234 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1395 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1395 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/c7f70154ddfd3a61cb40dbca8a2ca663.pdf?Expires=1779321600&Signature=tu6yGDHC0XBqelk0tpoCwNy6qN3rvRz-CT8zLCsjI6zavPgNGQBOgTZgNYtOkHrFQIioeWsATgPrbgA9gfLRbiJ%7EhPQJLURBoPYzpHYb65J4lHL5svPWym1g3G92lWV51Rl60LRjUk70k1SAYM%7EWdtSbAd-lznxGKJNlyafguuKTXFVPLbFSRi6KUJZZockfvqqwZJ58A%7EX7pZCi12eIrgi0xnWpzdZJDtYED4ojX1pu4SLSeV7Ug1g-mDQBqK87WCFgzKVHnj2xwu%7EHweMQsvtW5flHdk8k-pIHOLKwsnRbE8w1BcNpSMKNlqGWI5ilZjKOnema-BTeFWv%7EyDJvzw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM cde947a5c93c1a8c23e109f3b38b2c0f Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 40 Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Kirovohrad region Кіровоградська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-30 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни When it all happened, I couldn't believe it, it was like a dream, and I thought I was about to wake up. Then came the understanding of the war, fear, you don't know what to do, how to act, where to run, at first we sat in the cellar all the time, and we decided to go abroad. I was alone with two children; I was apprehensive about what and how it would be, how we would live and what we would live for, where we would live. My mother is staying here; she categorically refused to go with us; she says it will be as if I die in my house and my native land; nobody needs us there. The decision to leave her here and go abroad was tough for me, but I decided to go for the children's sake. We took the essentials, two bags and went to Poland, spent the night in the distribution center for days and decided to go to Lithuania to an acquaintance. I rented an apartment there, and we had to arrange everything little by little because we didn't even have a spoon, but we turned to the Red Cross, and they helped us. Then we received payments and lived on them. But I couldn't stay in a foreign country for a long time; I always wanted to go home, so months passed, and we went back to our native Ukraine. Now we are at home, and we are all holding together, helping to speed up our Victory. And the most important thing is that we are at home, where we are understood, supported and loved by the poorest people. We stand up; we will win! Коли все сталося, я спочатку не могла повірити в це, це наче був якийсь сон і я думала що ось ось я прокинуся. Потім прийшло розуміння війни, страх, не знаєш що робити, як діяти, куди бігти, спочатку весь час сиділи в погребі потім вирішили їхати закордон. Я сама з двома дітьми, дуже переживала, що і як буде, як будем і за що жити, де будемо жити. Тут моя матуся залишається, вона відмовилась їхати з нами категорично, каже буде як буде, якщо помру то в своїй хаті і на рідній землі, там ми нікому не потрібні. Рішення залишити її тут і поїхати закордон було для мене дуже складним, але я вирішила заради дітей їхати. Взяли саме необхідне, дві сумки і поїхали у Польщу, переночували у розподільному центрі дні і вирішили їхати в Литву до знайомої. Там я зняла квартиру і ми потроху все облаштовувати, бо навіть ложки не було, але ми звернулись у Червоний хрест і нам допомогли. Отримали потім виплати і на них жили. Але я так і не змогла бути довго на чужині, мені постійно хотілось додому, так пройшло місяці і ми поїхали назад в нашу рідну Україну. Зараз ми вдома і всі разом тримаємося, допомагаємо пришвидшити нашу перемогу. І саме головне що ми вдома, де нас розуміють, підтримають і люблять найбідніші люди. Вистоємо, переможемо Location 48.5079, 32.2623 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1390 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1390 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/ebf0f903706d78b5fafea10b03de4423.pdf?Expires=1779321600&Signature=tEH-fugfeNTHSc46QayMrNj0ZyvniA6q9%7EF2AB5JyRUg%7E-agAVWJiVz3a79pmoOM2LncfxeH%7EpeI8qcIONh-eWA-4-QP6Scw7Gwvd0UYEpvFW8ObZ2PewivnygC9J7vfPz7HZLATkySb14F7ZNR08Fi5nSfSTeHulO3bC4OF%7EFPdfQbc4N5UdkCkZzuMpeacnqNfYEaPdMkF5V359KSBzo0zMaSKFH6Iy52ZOPA5cSuIPSIM-bp4JhlqjcDU0bqF%7EVm10cloBpWSAqiKm6dZGF5B2hjLKQcBrauqLgVBDgn5XVxUOblm6vxE2K1cGl%7E4CZ9gAECjzA6sPGqAieiHmA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM d868fe1acda0861636b6f550851a30e5 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 35 Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Dnipropetrovsk region Дніпропетровська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни At the beginning of the war, I was in a complete panic and could not sleep, I did not know how to proceed or what to do, my relatives persuaded me to leave the city of [CITY] to a safer place, so I took my children and went to my sister in [CITY]. After some time, I realized that I could not stay away and returned to [CITY] and became a volunteer, and I still help people who have moved from hazardous areas. Thanks to this, I feel needed and make my small contribution to help and very much dream and pray for the Victory and the life of our defenders, and I am waiting for my boyfriend from the war!!! На початок війни знаходилася в повній паніці та не могла спати,не знала як бути далі та що робити,рідні вмовили виїхати з [МІСТО] в більш безпечне місце, тому взяла дітей та поїхала до сестри у [МІСТО]. Через деякий час зрозуміла, що не можу залишатися осторонь і повернулася до міста [МІСТО] і стала волонтером і досі допомагаю людям які переселилися з дуже небезпечих місцевостей. Завдяки цьому відчуваю себе потрібною та роблю свій маленький вклад в допомозі та дуже мрію та молюся за перемогу і за життя наших захисників і чекаю на свого хлопця з війни!!! Location 48.4647, 35.0462 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1386 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1386 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/4412ce92e167605b1c6171040bfdadee.pdf?Expires=1779321600&Signature=h3O%7EaL3cz-nYsQAaTHpwFeYTWZkV3f2473kTPmuMhwYvLCNrPhpjk8CmsV57CQFwJtXXIjNzw-7PAG3JwiQH8XysQbbhNy%7E45DoQZ8pXb-3TZ27K63Z7yTnID6BEBH40EZtKE6FbvR7cg-x%7EQ0WzNO9ZeNtyNyQ3RjGcWfaaCaQ-oPdc8hLLsRe6oV9c16ygsq%7EQwpp%7Erl2-sXhrD6IfI0Ca1nYjIAH3pK%7EPLnl4e9d%7EJsac23Czp5BqZxr3NXg9d6KjNyQjpVlXaG60GeEDnc-xOwgFTMMI4NukconAkarfWOBCk%7Ek-pbZ2TzgfwPe-Wj1mXBb5uv4mysNI9msAiA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 89395573aba7487f199c41d3a8bbf4b1 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 59 Age Range / Віковий діапазон 56-60 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни The war...It began for my family with a loud explosion on February at a.m. We woke up and did not understand what the thunder was. An acquaintance from [CITY] called my son and informed him that the war and tanks had gone to [CITY]. He advised me to take the family out immediately. The first feeling is a shock. We quickly threw on some change of clothes and left to visit their relatives in a distant village. We thought for a while that the invaders would soon be driven out. And in the morning, enemy equipment passed through the village. You couldn't even look out the window because they could just burn. Tanks and armoured personnel carriers moved even at night. The windows shook from the roar. It was terrible for the children and grandchildren. In the morning, Russian rotorcraft flew low, almost touching the roofs of houses. Tanks even went through the fields. The light, the connection disappeared. Transport stopped, and products were not delivered to the store. The equipment was running almost constantly. Loud explosions could be heard somewhere not far away, and it could be seen that they were playing. There were of us in the house. At night, they slept in a corridor between two walls. Two weeks passed like that. They decided to return home. We were afraid to go because everywhere, there were enemy roadblocks and inspections. At home, the streets are empty; people seem to have disappeared. There are empty store shelves, ATMs are not working, and bank queues are several thousand long. We did not have time to withdraw the salary from the cards; we signed up in the queue since the night. But we could not withdraw the money because it quickly disappeared. It's scary even to remember... At home, the last straw was the Russian checkpoint near the yard. We stopped all the cars and checked them. Closed faces, with automatic weapons. The majority is of another nationality. We decided to go to the regional center. We are very grateful to the volunteers who formed evacuation convoys at their peril and risk. Because, at that time, it was impossible to leave by evacuation bus. The occupation authorities did not release. We left in the morning. We took very few things because everything was checked, interrupted by other people's dirty hands. Not everything was allowed to be transported. Now, analyzing, I understand that we were fortunate to leave quickly. If, in peacetime, the road took two hours, now it took almost hours. We passed Russian checkpoints. They checked documents, luggage, and people. Who, where, why. Before each inspection, my heart froze with fear because small grandchildren were in the cars. We prayed all the way. It was scary to drive through the gray zone, with burnt and shot cars on both sides of the road. They could shoot after chasing. I couldn't believe this was reality and not a scary movie about war. And only after seeing our brave Ukrainian soldiers who met the column tears of joy were shed. Our! Our native Ukrainian flag, such native faces! The first days I did not go outside at all. It was difficult to get used to walking down the street without looking back, hiding the phone and speaking freely. Then we got used to it.. we rented an apartment and started to breathe a little. But the savings were running out. It is difficult to find a job because so many people have come. How shameful it was to turn to the humanitarian hub for help. I still feel hopeless, that burning pain and shame. But my grandchildren must eat. That's why I left, relocating myself, trespassing because of pride. You're riding a tram, and you hear in your direction, "Immigrants, they've come here." You feel like a person not even of the second class but worthless. I write and cry. Why did they come to our land? Why are they destroying our people? Explosions were often heard, then there was the echo of artillery shelling from [CITY], [CITY]. Then they started launching missiles at [CITY]. Every night there were explosions and such that the windows shook. Not one peaceful night. We went to bed and shuddered at every sound. We held out for a very long time, but when they started destroying the houses of civilians, we couldn't stand it. We moved to Kyiv. We thought it would be calmer. On the first day, during the air raid, they went to the subway. Here I felt like a part of my great country - Ukraine. People are united, ready to help others. And the applause was loud, triumphant, rolling down the subway after the alarm ended. Our Ukrainian people are not victorious! I understand that compared to other people whose houses were destroyed, our house is still intact, but the territory is occupied. You wake up at night and wonder if there will be a place to return to after the Victory or if anything will survive. Anger and rage at the occupiers do not go away! What they did on our land cannot be forgiven! Війна...Вона для моєї сім'ї почалась з гучного вибуху лютого о годині ранку. Прокинулися і не розуміли, що то таке гримить. До сина зателефонував знайомий з [МІСТО] і сповістив, що війна і танки пішли на [МІСТО]. Порадив негайно вивозити сім'ю. Перше відчуття- це шок. Швидко кинули трохи змінного одягу і виїхали до родичів у дальне село. Думали ненадовго, скоро загарбників виженуть. А вранці через село пішла ворожа техніка. Не можна було навіть визирати у вікно, бо могли просто пальнути. Танки,бронетранспортери йшли і вночі.Від гуркоту здригались вікна. Страшно було за дітей, онуків. Вранці полетіли гвинтокрили росіян, низько, ледь не зачіпаючи дахи будинків. Танки йшли навіть полями. Зникло світло, зв'язок. Зупинився транспорт, не завозили продукти в крамниці. Техніка йшла майже постійно. Чулися гучні вибухи десь недалеко, видно було заграви. В будинку нас було чоловік. Вночі спали у коридорі між двох стін. Так пройшло два тижні. Вирішили повертатись додому. Боялись їхати, бо скрізь ворожі блокпости, перевірки. Вдома пусті вулиці, люди начебто зникли. В крамницях пусті полиці, банкомати не працюють, в банках черги по декілька тисяч. Зарплату з карток зняти не встигли, в черги записувалися з ночі. Але гроші зняти не змогли, бо їх швидко не стало. Страшно навіть згадувати... Вдома останньою краплею був блокпост росіян біля двору. Зупиняли всі машини, перевіряли. Закриті обличчя, з автоматами. Більшість іншої національності. Вирішили виїхати до обласного центру. Дуже вдячні волонтерам, які на свій страх і ризик формували евакуаційні колони. Бо на той час виїхати евакуаційним автобусом було неможливо. Окупаційна влада не випускала. Вирушили зранку. Речей брали дуже мало, бо все перевірялось, переривалось чужими брудними руками. Не все дозволялось провозити. Зараз, аналізуючи, розумію, що нам дуже пощастило швидко виїхати. Якщо у мирний час дорога займала години дві, то тепер їхали майже годин. Пройшли російських блокпостів. Перевіряли документи, багаж, людей. Хто, куди, навіщо. Перед кожною перевіркою серце від страху завмирало, бо в машинах маленькі онуки. Молилися всю дорогу. Страшно було проїзджати сіру зону, обабіч дороги згорілі та розстріляні машини. Могли навздогін розстріляти. Просто не вірилось, що це дійсність, а не страшний фільм про війну. І тільки побачивши наших мужніх українських воїнів, які зустріли колону, полилися сльози радості. Наші! Наш рідний український прапор, такі рідні обличчя! Перші дні взагалі не виходила на вулицю. Важко було звикнути ходити по вулиці не озираючись, не ховаючи телефон, вільно говорити. Потім призвичаїлись.. Орендували квартиру, почали трохи видихати. Але заощадження закінчувалися. Роботу знайти важко, бо дуже багато людей приїхали. Як соромно було звернутися в гуманітарний хаб за допомогою. Я до сих пір відчуваю себе безхатьком, той пекучий біль і сором. Але онуки повинні їсти.Тому й пішла, переселивши себе, переступивши через гордість. Їдеш у трамваї і чуєш у свій бік "переселенцы, понаехали тут". Відчуваєш себе людиною навіть не другого сорту, а нікчемою. Пишу і плачу. Чого вони прийшли на нашу землю, чому нищать наш народ? Часто чули вибухи, то було відлуння артобстрілів [МІСТО], [МІСТО]. Потім почали запускати ракети на [МІСТО]. Кожну ніч вибухи та такі, що здригались вікна. Ні однієї спокійної ночі. Лягали спати і здригались від кожного звуку. Тримались дуже довго, але коли почали нищити будинки мирних жителів, не витримали. Переїхали до Києва. Думали, що спокійніше буде. Першого дня під час повітряної тривоги спускалися до метро. Тут я відчула себе частиною своєї великої країни - України. Люди згуртовані, готові прийти на допомогу іншому. І оплески гучні, переможні, що покотилися по підземці по закінченні тривоги. Наш український народ не переможний! Розумію, що в порівнянні з іншими людьми, будинки яких зруйновані, наше житло поки ціле, але територія окупована. Вночі прокидаєшся і думаєш, чи буде куди повертатися після перемоги, чи вціліє щось? Не проходить гнів і злість на окупантів! Те , що вони зробили на нашій землі вибачати не можна! Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1383 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1383 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/087428c0926f0d3f90c0c7a0f53aff09.pdf?Expires=1779321600&Signature=UVKmNXktif5RhwLTCWYYWco1kFn-sZJHdct4Lnfe8RmWwQsKG9Ka1NgDTqsCWVWVJV0U-yJLbajxaF%7EDY4iuzw8Vxvfv8Xd9dhw8xhgjFZ8Z8wAuARNZYJyAmwTXt7Q4JRfh8UmWXQQ5RE-u9699lJzauEtATrEMjU6kJx131BKcfmsWJDKWhVrZk0FVka6apVcn5-MyVRcXQja5iVWebDQQDhgEXCguE%7EdTPkX0nZcRQ9D0h3MlrpJMYA5LTILFDnNwV1IGHdpExVkANWdcJIJpOr3dq5jgrxOvX6MjRT8TW0DXXWHSCJntcRK9PKLbkF0-G1kRk385fFZxR5INEg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM dd08f5c9653579c193e903fee3b22cff Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 23 Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kyiv region Київська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни We were near [CITY]. It was difficult to leave, now in Germany. Thanks to people and God. Були під [МІСТО]. Важко виїхали, тепер у Німеччині. Завдяки людям та Богу Location 50.4501, 30.5234 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1382 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1382 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/fb54ad52454c902183f471bc6ac63d20.pdf?Expires=1779321600&Signature=t-joYbnzgmaMWfmf9uQlFHst9WfdlNkSWuj1lVXsXkQenG9ohhT2co1ARKWW7DAtN%7EqRO3vg2YNJ7CqADqMdgVIeD3-R4frJJKNhzq8-Xba61BeC8tBnKhzYSbjzkz18NOCLb1YTpqj%7EGPtPiNKo%7EZh2vrvawXg-k1OLvtn98tyvBaY67yX5sINanZir0FhMF--GI6rQV97MrCth6%7El1lGDcEDZPlmh3PHlWRpiaRX0hss-eEORqcnrlDc05plhL3AXqRTgPJQKlxgUGRO2FVzhFe1FEUjXcwE87EJGtMl5QwCYt43U1SWSP9YwTNT7MpFO55OFGgPNWOhjc5rZ1eA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM b3d1f2ddd22c683eb6db059b3fa1fbc3 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 41 Age Range / Віковий діапазон 41-45 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Mykolaiv region Миколаївська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни I always believed that the war was only in the east and that it would never come here. But we were all very wrong. It is the morning of February , and it is with us. I learned about the war after my godfather called me; I did not wake my wife. I lay down and thought about what to do next. At all, I did not understand what it was, how it would be, where we would go. I thought I was going to Kyiv. We needed to go there, but it turned out that everything was needed and our [CITY] too. Now you remember everything that happened, and you probably would have done many things differently, but then there was a panic, misunderstanding, and probably, fear for the family. You already know many words you never needed before. You can tell by the noise or explosion that it is a rocket, anti-aircraft missile, anti-aircraft missile, etc. Then it was just loud and nearby. When it all started, I went around the village with other men in the evenings, guarding. Many Russians stayed behind, ran away and wandered through the villages. Then I stayed at home more often, I was afraid for my family, and later everyone began to slowly leave the village. We ran out of food at home; we could only dream about fruit and canned goods. The bread was brought when they were not shooting. Gasoline has run out. My wife stood in a long line for several hours to bring loaf. I didn't want to eat at all. All day on watch, on the street, in the attic to see enemy tanks. Night in the basement. We left the village when the tanks entered the village, they were ours, but they asked to vacate the houses and were preparing for battle. Having collected some things, we set off. During this time, several places were changed; it was both quiet and noisy. My worst feeling was in [CITY]; I couldn't relax day or night. Sometimes I visit my village; this is my Motherland; I was born there. I want to return with my family exactly there, to my home. The village is quiet; there are many empty houses, even more destroyed. Many people died not at the front but simply in the village, the garden, and the house. My favourite thing (it's both a hobby and a job) is growing vegetables; I can't do it; I haven't touched the ground or a tractor for months, and that's all I have. The war destroyed everything, people's peaceful lives, their dreams and hopes. Already months of misunderstanding, emptiness, and disappointment. I support my family, I help in the village, and I am waiting for Victory. I know that now I will look at many things entirely differently and appreciate something different. The most precious thing is family, people, and communication. Завжди вірив, що війна тільки на сході, що сюди ніколи не прийде. Але ми всі дуже помилялися. Ранок лютого і вона в нас. Про війну дізнався після дзвінка кума, дружину будити не став. Лежав і думав, що далі. Взагалі не розумів що це, як буде, куди вони підуть. Думав, що на Київ. Туди їм треба, але виявилося, що треба все і наш [МІСТО] теж. Зараз згадуєш усе, що було, і, напевно, зробив би багато чого по-іншому, але тоді була паніка, нерозуміння і, напевно, страх за сім'ю. Уже знаєш багато ніколи не потрібних тобі раніше слів. За шумом або вибухом розумієш, що це - ракета, РСЗВ, ППО тощо. Тоді було просто голосно і поруч. Коли все почалося, ходив з іншими чоловіками вечорами по селищу, охороняв. Було багато росіян, які відстали, втекли і блукали селами. Потім дедалі частіше залишався вдома, боявся за сім'ю, та й згодом усі почали потихеньку виїжджати з села. Закінчувалися продукти вдома, про фрукти, консерви можна було тільки мріяти. Хліб привозили, коли не стріляли. Бензин закінчився. Дружина стояла у великій черзі кілька годин, щоб принести буханець. Та й їсти взагалі не хотілося. Цілий день на вахті, на вулиці, на горищі, щоб побачити ворожі танки. Ніч у підвалі. Виїхали з села ми тоді, коли в село зайшли танки, це були наші, але вони просили звільняти будинки і готувалися до бою. Зібравши деякі речі, ми рушили в дорогу. За цей час змінили кілька місць, було і тихо і дуже голосно. Найстрашніше почувався в [МІСТО], не міг розслабитися ні вдень ні вночі. Іноді навідую своє село, це моя Батьківщина, там народився. Хочу повернутися з родиною саме туди, додому. У селі тихо, багато порожній будинків, ще більше зруйнованих. Багато людей загинуло і не на фронті, а просто в селі, на городі, в хаті. Своєю улюбленою справою (це і хобі, і робота) - вирощую овочі, займатися не можу, вже місяців не торкався до землі, трактора, а це моє все. Війна знищила все, мирні життя людей, їхні мрії та надії. Уже місяців нерозуміння, порожнечі, розчарування. Підтримую сім'ю, допомагаю в селі, чекаю перемоги. Знаю, що на багато речей тепер буду дивитися зовсім інакше, цінувати інше. Найдорожче це сім'я, люди, спілкування Location 46.9750, 31.9946 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1380 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1380 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/12d45cedd7b4bc14cdd09c8de8fdeb5f.pdf?Expires=1779321600&Signature=QKlLk2qKZ6SJCVVPvBL6Kw%7EFsSU2brUDdyaivFcHGCQ6j1tyrlfhw92OeUhbEt7jWMihxGE6qme1UaJjhyg0Jw4xUfcXxOTZaBCkYmKkkFk4emLQwp6583iu7c78NByDcGqkHMZQnPtNjA3KiaCbW4WmOo1glj%7EqVwMr3yQzsI7YYCPKvdJiZKVvHW88DfQ8C6WlLe2nI9QufUZlwzX8bDnklmW-VulbzLxXLN0y4ZAED%7ETcwMAFlFLxMy21U%7E1rd6THN-wLwYzfwC5OnqOm98FW3BPN%7EUhDFmva-LIHxGdtfuCe6wo2guhwN-MDuczZBj2xg4VnSOARSnUixXVP1A__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 90ea21fedb4712265e4b247930ad4972 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 65 Age Range / Віковий діапазон 61-65 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Mykolaiv region Миколаївська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни The second and third months after moving to Western Ukraine were the most psychologically difficult. In the first weeks, I felt: well, it's as if I have saved myself, and everything seems to be more or less in order with my relatives. And then there was an uncontrollable urge to go home. And humanitarianism is enough not to hear rocket explosions, and the people around are friendly in the Ukrainian way, but everything is not like that, not in a homely way. You feel like a guest, like a good guest, but you seem to have settled down, and it's already time to go home. And anxiety: how is the apartment, whether it is whole, whether the flowers have not dried up, and whether the refrigerator is working, and if not, what is there with the products? How did the neighbours leave, and why didn't I exchange phone numbers? You need to call your relatives; maybe they will look at the windows or the targets. And there are also thoughts about remote work, but the laptop is left in the office, and the phone has weak power. It is necessary to somehow get out of the situation. Thank you to the state, which took care of IDPs, the UN joined in, and the church. However, although there are a lot of people around, you still feel somewhat redundant. Not wrong, not redundant, and not the right term. Lonely because there is no familiar aura around you, which is created by your circle of people close to you, relatives, acquaintances, colleagues, neighbours, friends, enemies, all those to whom you are used and who seem to have parted somewhere and need to be surrounded by a new circle of people. At my age, it is challenging to get used to new situations, all kinds of changes, even good ones, and not those provoked by martial law. In this sense, the older generation is conservative. I would not go to live and work abroad for any money; it is not mine at all. And young people find it much easier to change. We are different, more down-to-earth to the homeland. And I don't know if it's good; maybe it's better to think of ourselves as citizens of the Earth. And one more. It is essential to have a close person around you at such a time. I am very grateful to my wife for this. It is not for nothing that the second spouse is called the second half. When together, it is much easier to go through troubles. Thank you, dear! We will survive everything, and all Ukrainians will have a happy future. Найбільш важкими в психологічному плані після переселення в Західну Україну були другий і третій місяць. Перші тижні відчував: ну ось, наче й сам врятувався і з рідними начебто все більш-менш в порядку. А далі стало нестримно тягнути додому. І гуманітарки вистачає і не чути вибухів ракет, і люди навколо по-українському привітні, а все не так, не по-домашньому. Відчуваєш себе як в гостях, як в хороших гостях, але начебто засидівся і вже давно пора додому. І неспокій: як там квартира, чи ціла, чи квіти не всохли, а чи холодильник працює, а якщо ні, то що там з продуктами. Як сусіди чи виїхали і чому не обмінявся з ними телефонами. Треба позвонити родичам, може глянуть на вікна, чи цілі. А ще думки про роботу хоч і дистанційну, але ж ноутбук залишився в кабінеті, а телефон має слабенькі потужності. Треба якось виходити з ситуації. Дякуємо державі, потурбувалася про ВПО та й ООН підключилася, церкви. Однак, хоча навколо багато людей, все одно відчуваєш себе дещо зайвим . Ні неправильно, не зайвим, не той термін. Одиноким, бо навколо немає звичної аури, яку створює твоє коло близьких тобі людей, родичів, знайомих, колег, сусідів, друзів, недругів, всіх тих, до яких звик і які кудись наче ділися і потрібно обростати новим колом людей. В моєму віці дуже важко призвичаюватися до нових ситуацій, всіляких змін, навіть хороших, а не тих, котрі провокуються воєнним станом. В цьому смислі старше покоління є консервативним. Я б ні за які гроші не поїхав жити і працювати за кордон, то зовсім не моє. А молодим людям зміни даються значно легше. Ми - інші, більш приземленні до батьківщини. І не знаю, чи це добре, може краще себе вважати громадянами Землі? І ще одне. Дуже важливо, щоб коло тебе в такий час була близька людина. Я дуже вдячний своїй дружині за це. Недарма про другого з подружжя кажуть друга половинка. Коли разом, то переживати негаразди значно легше. Дякую тобі, люба! Вірю, ми все переживемо і у нас, і у всіх українців буде щасливе майбутнє . Location 46.9750, 31.9946 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1379 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1379 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/b556c9b0057635bc2d4a97bce5ff9ba7.pdf?Expires=1779321600&Signature=dYRl5eYFLZv-80DR8E8tyTBSHQRuwVxdt7wnPo%7EUXFrOQJcRF1Dm6r4SLTpsRY3bJYcWNGtuDqn6iFMilcnZcpZr3sOnox4hTjtKErXWM81A3XKa8BQi5emMUk-LUuxXCLFgITdKaFU6OJAX9TkDcnjgkb1HFGvges9ZCNApolegAWP1CZS7OSz8R9H6qySQRwUifOVmkgECBYBJOL11UdgKmF0qvNN3kVEI-OECXKYtDxsoiK7A6RD3EmW7Fbl5EvfEdtyy7stP9Ul4lI2dBhGKACMdGaaR5mExKg6xH0p4f2ulHezCB9GtCmxSo5dk2KAEVnOA4VC0h%7EPINgnT9Q__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM c752e219fa5beab253549c4879ac8e09 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 36 Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни We lived under occupation for about two months. My hometown is still under occupation. While there, I was petrified to sleep because I always thought that the invaders would enter my house... and I would not be able to protect my children... As soon as we had the opportunity to leave, we packed bags of things, took the children and left the city. I was perturbed about how my children would feel when we passed the checkpoints of the Russian occupiers. When we passed the gray zone and saw our soldiers, we as a whole family cried from happiness, and finally, we could take a breath and feel the freedom! Little by little, we tried to live on, I got a job, and the rocket attacks on [CITY] began; there was an extreme fear for the lives of our children, and we packed our things again and moved on... we arrived in Kyiv... and even here I don't feel like myself safe, I cannot completely relax, I constantly feel tension and fear from every loud noise that immediately reminds me of explosions... Sometimes it is challenging mentally when you realize that you are now homeless... because all our property remained under occupation, we spent a long time collecting funds for our home, making repairs, and hoping that there would be something left for my children...my husband's shop was taken away, and this was his job....on the second day of the war, Russian tanks were already standing there, in that place, they made their military base. I still remember and shudder at the memories of this equipment, tanks with the terrible inscription Z. I remember how the mayor of our city was taken prisoner, how we all prayed for him, and then we began to learn that other acquaintances were also taken, some never returned and about nothing is known about them, whether they are alive... And also such an awful feeling when you find out that some of your acquaintances, with whom you once studied together, have gone over to the side of the occupiers... it's just unbearable pain; how is this possible? What do you do, people? But the main thing is that we are alive! We pray for our defenders and wait for the liberation of our city and Victory! Близько двох місяців ми жили в окупації. Моє рідне місто й надалі перебуває в окупації. Знаходячись там, я надзвичайно сильно боялася лягати спати, бо мені весь час здавалося, що окупанти увійдуть в мій дім.... а я не зможу захистити свої дітей... Коли тільки з'явилася можливістю виїхати, ми зібрали сумки речей, взяли дітей і виїхали з міста. Я дуже сильно хвилювалася, як мої діти будуть себе почувати коли ми будемо проїзжати блокпости російсьросійських окупантів.. Коли ми проїхали сіру зону і побачили наших військових, ми всією родиною плакали від щастя, і нарешті змогли зробити подих і відчути волю! Потроху ми намагалися жити далі, я влаштувалася на роботу та почали ракетні обстріли [МІСТО], був дуже сильний страх за життя своїх дітей, і ми знову зібрали речі і поїхали далі... приїхали до Києва... та і тут ми я не відчуваю себе в безпеці, я не можу повністю розслабитися ,постійно відчуваю напругу і страх від кожного сильного звуки, які одразу нагадують про вибухи... Інколи буває дуже важко морально, коли розумієш, що ти тепер безхатько... бо все наше майно залишилось в окупації, ми довго збирали кошти на своє житло, робили ремонт,сподівалися, що буде, що лишити дітям...у чоловіка забрали магазин, а це була його робота.... на другий день війни там вже стояли російські танки, на тому місці вони зробили свою військову базу. Досі памятаю і здригаюся від спогадів цієї техніки, танків з страшним надписом Z. Памятаю, як забрали в полон мера нашого місті, як ми всі молилися за нього, а потім почали дізнаватися, що забрали й інших знайомих, деякі так і не повернулися і про них нічого не відомо, чи живі вони... А ще таке мерземне відчуття, коли ти дізнаєшься, що деякі твої знайомі, з якими колись навчалися разом, перейшли на бік окупантів...це просто нестерпний біль, як таке можливо, що ж ви робите, люди! Та головне, що ми живі! Молимося за наших захисників і чекаємо на звільнення свого міста і на Перемогу! Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1378 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1378 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/3b0580e34ab0088197511e0ba733a37f.pdf?Expires=1779321600&Signature=BJo-k74BLgQYlJOKrwVCaenSmTbUJM9IBzsA09Kc8fj0pznkvYCWune-0WdnKzFoXUJkKUxjmesPCBMIjIOUJ7MV8mw9G4KQDLhPGcueHdxIPJjirR2xXkHrojNSFCMQXXsUCU%7EHCYCp7F4GddHI8H1PtLmCgTcOu1KSqIe33k8MUFiCRleU89VUBe96aD6Ibom9Qgd2XGuBgvIX7BLjiyRAhM-Sw8KyF7rGzLlMe2Cb7iOm7D8nJKeJwHo6pNJgrIdK8AIXdvSRyLLliBLC3YDHsPlgxrhS5HDqGxJkYcXCrozTgA7pT5v%7EIrQOkcecOe%7EzkHHe1li7eaOEVFSc7g__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM ee7a52866c3034010c0eb38a9e1fa189 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 66 Age Range / Віковий діапазон 65+ Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Mykolaiv region Миколаївська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни As for everyone else, the war began for me on February . I will remember this day, Thursday, for the rest of my life. In the morning, explosions were heard, but no one could guess what it was. We, people of the older generation, hoped that the experience of the Second World War would not lead to such consequences. The mass media got involved, and people were warned not to go to work that day. Mobile phones and televisions announced and showed terrible pictures, the first devastation, the first deaths, blood, despair, misunderstanding of the situation and what to do next. It was hard to realize what it was, especially for retired people. All our lives, we worked for the good of society. We gave birth and raised children to live in harmony and peace with other peoples, to work with benefit and for the prosperity of our Ukraine. And this is the situation in old age. War, in our understanding, is the battle of armies and soldiers. We saw something completely different. The shelling of our city also began. My husband and I live together. Children separately. The first arrivals of rockets were only at night. Every evening there is a must-see. A daughter with small children came to stay with us for the night. They live on a high floor. On the night of March -, explosions were heard in the middle of the night, as usual. First far, then closer. Quickly everyone in the corridor, the so-called rule of two walls. As it approached, the hum became even more prominent, louder. And we heard explosions. Something was breaking on the street; people were shouting and banging on the walls and windows, glass was falling into the apartment, cars were honking on the street, and some were on fire... It did not subside soon. The children were terrified. We were in a state of both fear and disorder and... The apartment immediately became cold as all the windows disappeared. Until morning, they listened to the slightest rustle. Thank God, it was quiet because it didn't take long to calm the children down. But did it succeed? And now they don't want to return home because they are still shooting there. Only in the morning did we see how much damage there was to our house and the surrounding area. But there were no casualties. But what began next was difficult to comprehend and understand. People were killed simply on the streets, in queues, at bus stops. They killed both day and night. At the same time, buildings were destroyed. We lived our lives in a peaceful country, and when houses were built, no one probably thought about shelter. Not every house has such places. That's why we had to go... Where, to whom, for how long... With tears in our eyes, in a state of helplessness, we just drove to the west of the country. There are no relatives there; we have to rent an apartment. We constantly follow the news, and we want to return home, but our native [CITY] is shelled almost every day. There is a lot of destruction and victims... These people are not guilty of anything; they are men and women, children... Among them there are, or rather, they were acquaintances. Our city is under fire, without water (because they cut off the water supply from the Kherson region), people are out of work... But the city lives and will continue to live. People want to go back and start rebuilding. We believe in Victory. May God grant that our defenders defeat the enemy as soon as possible and return to their families. Glory to Ukraine! Як і для всіх , для мене війна розпочалась лютого. Цей день, четвер, я буду пам'ятати до кінця життя. Вранці почули вибухи, але ніхто не міг подумати, що це. Ми, люди старшого покоління, сподівались, що досвід другої світової війни, не приведе до таких наслідків. Підключились засоби масової інформації, людей попередили не йти в цей день на роботу. Мобільні телефони, телевізори сповіщали і показували страшні картини, перші розрухи, перші смерті, кров, відчай, нерозуміння ситуації і що робити далі. Важко було усвідомити, що це. Особливо людям пенсіонерам. Ми все життя працювали на благо суспільства, народжували і виховували дітей жити в злагоді і мирі з іншими народами, працювати з користю і для процвітання нашої України. І на старість така ситуація. Війна у нашому розумінні - це бої армій, солдат. Ми ж бачили зовсім інше. Почались обстріли і нашого міста. Ми з чоловіком живемо вдвох. Діти окремо. Перші прилітання ракет були тільки вночі. Кожний вечір обов'язково світомаскування. Дочка з малими дітками приходила до нас на ніч. Вони живуть на високому поверсі. У ніч з на березня серед ночі почули, як завжди, вибухи. Спочатку далеко, а потім все ближче. Швидко всі в коридор, так зване правило двох стін. З наближенням гул ставав ще більшим, гучнішим. І ми почули вибухи. Щось рвалося на вулиці, кричали люди, било по стінах, вікнах, скло сипалось у квартиру, на вулиці сигналили машини, деякі з них просто горіли... Вщухло це не скоро. Дуже налякались діти. Ми були у стані і страху, і безпорядності, і... Зразу у квартирі стало холодно, так як зникли всі шибки. До ранку прислухались до найменшого шороху. Слава Богу, було тихо, бо заспокоїти дітей не вдавалось довго. Та чи вдалося? І зараз вони не хочуть повернутися додому, бо там ще стріляють. Тільки зранку ми побачили, скільки було пошкоджень у будинку нашому та навколишніх. Але все обійшлося без жертв. Але те, що почалося далі, важко було усвідомити і зрозуміти. Людей убивали просто на вулицях, в чергах, на зупинках. Убивали і вдень і вночі. При цьому руйнували будівлі. Ми своє життя прожили у мирній країні і коли будувались будинки, то ніхто, напевно, не думав про укриття. Далеко не в кожному будинку є такі місця. Тому довелося поїхати... Куди, до кого, на скільки... Зі сльозами на очах , в стані якоїсь безпорадності просто їхали на захід країни. Родичів там немає, доводиться винаймати квартиру. Постійно слідкуємо за новинами, дуже хочеться повернутися додому, але наш рідний [МІСТО] обстрілюють майже щодня. Дуже багато руйнувань, а жертв... Ці люди нічого не винні, це чоловіки і жінки, це діти... Серед них є, а вірніше, були знайомі. Наше місто під обстрілами, без води (бо перебили водогін з Херсонської області), люди без роботи... Але місто живе і буде жити далі . Люди хочуть повернутися назад і взятись за відбудову. Ми віримо в перемогу. Дай Боже нашим захисникам здолати ворога найшвидше і повернутись у свої сім'ї. Слава Україні! Location 46.9750, 31.9946 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1377 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1377 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/d6fa154bf6623f082ce847cd18368e5e.pdf?Expires=1779321600&Signature=CZ6zlh2VYKcLNOCfYgKr-q9jw8onw%7E7POitCI58xvp5VaMlQCHRUcjwPIwgAQavwpsyvG-yRs3OoTPAqpL3yWSlhzaDpsJCShdm4F0AEQZxvxn-QE3Sa8hn%7ExIHj1ZWXcmcYJQM1FDmYA0U9mvZIIxGL4rNBt3nb1WlAQ37OIicnOjzRBDd5c6psTeWpDY-TzUK9UfLVSR2qTwPTG05bJeWkxR8-PyOfxNCYP8MKFIERktjhXgZZASWXdniZEs0B3NjOn4R-JdLbb8Uy0vXosp9oNycbJcI7ohR-KdBo6FAXVmlYkGlqNxsVJf1KO%7Elsbs1yONcxCSWjefD1lw7TaA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM ac0602b18e18313bdb0b5a8aa4ccb1cd Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 18 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Mykolaiv region Миколаївська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Completed secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни When the war started, I was at home; there was distance learning. In the morning, my mother woke me up and informed me about the start of hostilities. I slept soundly that night, so I did not take the news seriously. Mom and Dad ran, took things, called relatives, and stocked up on medicine. I started my first couple [classes] online. The second was gone. In the afternoon, I heard the first explosions. I helped my dad arrange the basement and brought water and some food. I gave my bag to collect documents and medicine. The night was loud; we slept dressed, and after each explosion, they ran to the basement. All nights were like that. Since then, I walked and slept only dressed. I worried more about my mother; she lost weight, constantly followed her worries, listened, and cried. I tried to help, to calm down, but it honestly didn't work out. As time passed, it became louder and closer. My parents began to think about what to do. They decided to leave home and go to a safer place. That's how I ended up in Western Ukraine. Maybe in peacetime, I would be happy about it. It is beautiful here, with mountains, streams, friendly people, and nature. The study began, to which I devoted all my time—day after day followed. Since then, I have never been home. I began to forget my house, my room. I only have my clothes, and that's it. My dad sometimes visits the house. Fighting continues there; it's scary. He brings photos and videos of the house; everything seems to be not yours, someone else's, destroyed. It's tough on my soul; I keep in touch only with some friends. My life was destroyed. Hope for a quick victory is fading. We change houses, apartments, and different places in Ukraine, but I do not enjoy it. I want to go home all the time; I don't understand why we deserve it. Now I live in a safer place, but my thoughts are at home. I am perturbed about my grandparents; they have returned to [CITY]. They want to stay there; they are tired of living in a foreign land. I call them every day, and as soon as I feel anxious, I read the news, so and so. It's challenging mentally, but I'm trying to hold on. The main thing is that my mother does not see my anxiety and does not worry even more. For now, we will be here, and then, as our parents decide, we may move again, but not home. I believe that soon the Mykolayiv region will be completely liberated, and we will return home as a family. There is still a lot of work to be done in the village; I think that my friends and I will help in reconstruction, carry something, and disassemble it. I believe in it. Коли почалася війна, я був вдома, було дистанційне навчання. Вранці мене розбудила мама і повідомила про початок бойових дій. Вночі я міцно спав, тому новину серйозно не сприйняв. Мама з татом бігали, забирали речі, телефонували рідним, запасались ліками. У мене почалася перша пара онлайн. Другої вже не було. Вдень почув перші вибухи. Допомагав тату облаштувати підвал, заносив воду, якусь їжу. Віддав свою сумку, щоб зібрати документи, ліки. Ніч була голосною, спали одягнені, після кожного вибуху бігли в підвал. Такими були всі ночі. З тих пір ходив, спав лише одягнутим. Більше переживав за маму, вона схудла, постійно слідкувала за тривогами, прислухалася, плакала. Намагався допомогти, заспокоїти, але чесно не виходило. Час ішов, ставало все голосніше і ближче. Батьки почали думати, що робити. Вирішили покидати дім і їхати в безпечніше місце. Так я опинився в Західній Україні. Можливо за мирних часів, радів би цьому. Тут гарно, гори, струмки, привітні люди, природа. Розпочалося навчання, якому приділяв весь час. День ішов за днем. З того часу жодного разу не був вдома. Став забувати будинок, свою кімнату. Маю тільки свій одяг і все. Тато інколи провідує будинок. Там продовжуються бойові дії, страшно. Привозить фото і відео будинку, все ніби не твоє, чуже, зруйноване. Дуже важко на душі, зв'язок тримаю лише з деякими друзями. Твоє життя просто зруйнували повністю. Надія на швидку перемогу згасає.Змінюємо будинки, квартири, різні місця України, але радості від того не отримую. Постійно хочу додому, не розумію за що ми це заслужили. Зараз проживаю в більш безпечному місці, але думками вдома. Дуже переживаю за бабусю і дідуся, вони повернулися в [МІСТО]. Хочуть там залишитися, просто втомилися жити на чужині. Щодня їм телефоную,як тільки тривога читаю новини, що так і як. Це важко морально, але намагаюся триматися. Головне, щоб мама не бачила моєї тривоги і не хвилювалася ще більше. Поки будемо тут, а далі, як батьки вирішать, можливо знову переїдемо, але не додому. Вірю, що вже скоро Миколаївська область буде звільнена повністю і ми родиною повернемося додому. Ще дуже багато треба працювати в селі, думаю, що з друзями будемо допомагати у відбудові, щось носити, розбирати. Вірю в це Location 46.9750, 31.9946 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1376 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1376 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/ad5b8d305bdc7c499baf46d2a2c1c14a.pdf?Expires=1779321600&Signature=CNNHtqHmBDodRsc237MPP3KHwhyBrKXk0YtBXi62RBtQX3AiIpOMZ-rUX9rjST%7E1vZMdHCqtnxT3YlDiNiLJFA6Zm5dh3wAst5enQk4QUa3mSmqbpag1y4SHp3kiFXw6vwSD9Lqhj3%7ExjYyvew3lrai16f2zk-YR-RzmBbWKzOBtl9WjEiHbRdXjPhs0cSw2GBm-BpGk3FFK3VVTruhC%7EZlilwjw9LCk2drHMYqyI80IP1YoRCXoooQS53dicUS%7ER8ZHGB371rEXM%7Ed86Z%7ElFVS43dEWCeNh%7EzmGHMLRPlXPkQJV-OqBZKJHIv-ZADCnl%7ErSbIOrsT8jTgrkayEhpQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM dc346adaabf5bdba1b6007a132a9ffba Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 28 Age Range / Віковий діапазон 26-30 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни The morning of February was etched in my memory for the rest of my life. A bug-out bag was already packed for a week in the hope that it would never be needed. At sunrise, explosions rang out at the airfield; for a second, I thought it might be thunder, but the man brought me back to reality: - The war had begun! Then began a new period that divided our life into before and after... Although it would be more correct to say before military life and survival. News... explosions across the country. Where to go? Where is the safe place? We decided to go from the city to the village and see how events would develop. I woke my daughter, dressed her, took the essentials and left in minutes. On the way, all relatives and friends started calling, everyone was confused, and no one could believe it. Everyone has the same questions, where is the safe place, stay at home or go further? We spent the whole day near the TV screen watching the news; the occupation of villages and cities was so fast that one could not believe one's ears and eyes. A day later, our city was also occupied. Explosions rang out both day and night. When they saw through the window the enemy vehicles passing by the house, the ground seemed to run away from under their feet. Everyone ran to the center of the house in a second and sat down on the floor behind two walls in the hope that the invaders would not shoot the house with us. What can you expect from the enemies? What is in the mind of people who came to exterminate their fellows? There are many questions in my head, no answers. In the evening, my daughter's temperature rose, and I realized that I had not taken medicine with me. Good people helped and brought antipyretic syrup, lowering the body temperature until morning. In the morning, the temperature is again, runny nose and a loud cough; the child is . years old, and there is no medicine. The enemies have already set up their checkpoints near our city. It was not clear by what criteria they were admitted and released. Fear.. panic... but the decision was made to go to the city to the hospital. Despite all our fear, they crossed the roadblocks and examined the child, and prescribed treatment. Queues at pharmacies are impressive, the lack of medicines has already begun to be felt, and it will be difficult to imagine what will happen next. They bought medicine and returned to the village. We stayed in the village for several weeks, during which time many explosions rang out and many enemy vehicles passed by. There was a realization that the war would last a long time. We returned home. Life in the occupation seems to have stopped. The shops are half empty; there is no money in the ATMs, there are queues for medicines, queues for bread, and prices are rising excessively. It was not easy to decide to leave home, to leave everything accumulated for so long. But it was clear that life in the occupation was not for us. Driving through the front line was dangerous, and anything could happen. Cars and vehicles were shot up, and phones and money were taken. The occupiers did everything they could think of. But we clearly decided that we should go to the territory controlled by Ukraine. With two bags of the most necessary things, we left for nowhere. Ten hours of travel, dozens of roadblocks, hundreds of hostile looks that made hatred boil in our chests and the realization that we may not reach the destination. Pride for our soldiers when they saw the burned equipment of the occupier, and even more excessive rage when they saw our mutilated equipment and completely destroyed homes and villages. We came to [CITY], applied for state aid and used this money to rent housing; receiving humanitarian aid became an integral part of life. I am very grateful to her. Otherwise, I don't know what we would have done. For several months, the man was looking for a job because the number of internally displaced persons is increasing daily, and everyone needs a job. My husband found a job; I am home with a small child. We began to rebuild our lives, and enemy rockets began to arrive in [CITY]. Days, weeks, months. The sounds of sirens have already become familiar. We have already begun to distinguish the sounds of air defence from the sounds of arrivals. Every day the shelling became more and more, and every day, the flights came closer. Do you have to go again? My child is almost three years old; he already understands everything and says that the Russians are destroying our country. He knows when to lie down, open his mouth and close his ears. He knows that when the siren sounds, he must go to the shelter. This is not the life I dreamed of for my child. The shooting of the convoy that wanted to leave for the occupied territory... Panic... Fear... The arrivals can already be seen from the window of our apartment... The last straw was the repeated arrival on high-rise buildings... Bags again, moving. After eight hours of travel, we were in Kyiv; the night was quiet. You can finally live in peace. Morning, siren... Explosions again. News and a feeling of déjà vu. Again explosions all over the country. There is no more panic; everyone knows what needs to be done. We take the necessary things, documents and everything to the shelter. I did not get to know the capital. Bags again, moving again. Start all over again. I want to believe that the next trip will be home if there is anywhere to return to. Ранок лютого на все життя викарбувався в пам'яті. Тривожна валізка як тиждень вже була зібрана в надії, що ніколи не знадобиться. На сході сонця пролунали вибухи на аеродромі, на секунду я подумала може це грім, але чоловік повернув до реальності: - Розпочалась війна! Далі почався новий період який розділив наше життя на до та після... Хоча правильніше буде сказати на до воєнне життя та виживання. Новини... вибухи по всій країні. Куди їхати? Де безпечне місце? Вирішили з міста поїхати в село і подивитись як будуть розвиватись події. Розбудила доньку, одягла її, взяли найнеобхідніше і за хвилин вже поїхали. По дорозі почався обдзвон всіх родичів та друзів, всі були розгублені і ніхто не міг в це повірити. У всіх одні і ті ж самі питання, де безпечне місце, залишатись вдома чи їхати далі? Весь день ми провели біля екрану телевізора дивлячись новини, окупація сіл та міст була такою швидкою, що не вірилось власним вухам і очам. Через день взяли в окупацію і наше місто. Вибухи лунали і вдень і вночі. Коли побачили у вікно проїжджаючі повз дому ворожу техніку, земля наче втекла з-під ніг. Всі за секунду прибігли в центр будинку і сіли на підлогу за двома стінками в надії, що окупанти не розстріляють будинок разом з нами. Чого можна очікувати від ворогів? Що в голові у людей, які прийшли винищувати своїх побратимів? В голові безліч питань, жодної відповіді. Надвечір у доньки піднялась температура і я зрозуміла, що не взяла з собою ліки. Добрі люди допомогли і принесли жарознижуючий сироп, який збив температури тіла до ранку. З ранку знову температура, нежить, гучний кашель, дитині , роки, ліків не має. Біля нашого міста вороги вже облаштували свої блокпости. За якими критеріями вони впускали і випускали було незрозуміло. Страх.. паніка... але було прийнято рішення їхати в місто до лікарні. Попри весь наш страх, перетнули блокпости та оглянули дитину, призначили лікування. Черги до аптек вражають, нестача ліків почала вже відчуватись, що буде далі важко уявити. Закупили ліки, повернулись до села. Декілька тижнів ми пробули в селі, за цей час пролунало багато вибухів і проїхало повз безліч ворожої техніки. Прийшло усвідомлення, що війна надовго. Повернулись додому. Життя в окупації наче зупинилось. Магазини наполовину пусті, грошей в банкоматах немає, черги за ліками, черги за хлібом, ціни непомірно ростуть. Прийняти рішення покинути дім, покинути все, що наживалося стільки часу було дуже не просто. Але було ясно, що життя в окупації не для нас. Проїзд через лінію фронту був небезпечний і могло статися будь-що. Були і розстріли автомобілей, і розстріли техніки, забирали телефони, гроші. Окупанти робили все, що їм прийде в голови. Та ми чітко вирішили, що треба їхати на територію підконтрольну Україні. З двома сумками найнеобхідніших речей ми виїхали в нікуди. годин дороги, десятки блокпостів, сотні ворожих поглядів від котрих кипіла ненависть у грудях і усвідомлення того, що до назначеного місця ми можемо не доїхати. Гордість за наших воїнів, коли бачили згорілу техніку окупанта і ще непомірна лють коли бачили нашу понівечену техніку і розбиті вщент домівки і села. Приїхали до [МІСТО], оформили допомогу від держави і на ці гроші орендували житло, невід'ємною складовою життя стало отримання гуманітарної допомоги. Велика вдячність за неї, інакше й не знаю, що б ми робили. Декілька місяців чоловік шукав роботу, адже внутрішньо переміщених осіб з кожним днем все більше і більше і всім потрібна робота. Чоловік знайшов роботу, я з малою дитиною вдома. Почали відбудовувати своє життя заново, та і в [МІСТО] почали прилітати ворожі ракети. Дні, тижні, місяці. Вже стали звичними звуки сирен. Вже почали відрізняти звуки ППО від звуків прильотів. З кожним днем обстрілів ставало все більше, з кожним днем прильоти все ближче. Невже знову доведеться їхати? Дитині скоро три роки, вона вже все розуміє, каже, що росіяни знищують нашу країну. Знає в якому випадку треба лягати навпіл, відкривати рот та закривати вуха. Знає що коли лунає сирена треба йти в укриття. Не про таке життя я мріяла для своєї дитини. Розстріл колони, що хотіла виїхати на окуповану територію... Паніка... Страх... Прильоти вже видно з вікна нашої квартири ... Останньою краплею стали неодноразові прильоти в жилі багатоповерхівки... Знову сумки, знову переїзд. годин дороги і ми у Києві, ніч була тихою. Нарешті можна спокійно жити. Ранок, сирена... Знову вибухи. Новини і відчуття якогось дежавю. Знову вибухи по всій країні. Паніки вже немає, всі чітко знають що треба робити. Беремо необхідні речі, документи і всі в укриття. Знайомство зі столицею незадалось. Знову сумки, знову переїзд. Знову все починати спочатку. Дуже хочеться вірити, що наступна подорож буде додому, якщо буде куди повертатись. Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1375 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1375 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/023b9ad98e1f8ed8d22c4919238adc6b.pdf?Expires=1779321600&Signature=BLKyq70r1vaXFlltRwE1BHNMa4OGYgxbfbuoH0heiViWt8JCeVCmqYUn-CCwxY1b9kgV0BTvOZSjl5LGXW1FSITYoUO84HisBYGiRQ0MAvT7yquq6%7ESjC8AtTGSI4dJZUS3Nqp5A3Ux2vi%7EVu-v09dllMVLK%7EXBkbhnJj8ExqLGFi5A1m0ucZL6c0upzUjIlSHNuwOAfLi%7EtU8Kj6AMeYagqvgvG2BEJ2fwLbvPDuCFBkmqY%7ER3OxeOGsvNyBWTYrMG2HQuAT1vswHlxh6cFdyfMUPKO4N0ofVJGRiW3hnD4jix8ikKPHZNJBAtpraMCdXcfoGjvmLuDS%7EHa06p-Bg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 88f45ca672d998a26d1dd8c5e2e76227 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 42 Age Range / Віковий діапазон 41-45 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Mykolaiv region Миколаївська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни My place of residence is a large village kilometres from the border with the [CITY] region. Like most Ukrainians, the beginning of the war put me to bed. I heard explosions from the training ground near [CITY], but I ignored them. Waking up in the morning at o'clock, I went to put the kettle on, and my husband told me the news that divided my life in half. To this day, I do not believe in it; I always had the conviction that it would not happen. War is not for us. The first day was a misunderstanding of the situation. Some people packed up and left the village; others were convinced that everything would end quickly (politicians could agree). There were explosions all day; people ran and bought everything in the store, pharmacy, and gas stations. And then everything started. Tanks of the years that were going to storm [CITY], explosions, the first destroyed houses in the village and disabled people. But the belief remained that tomorrow, everything would calm down, and there would be peace. But he was not there. Day after day went by like this; food became less and less, you had to stand in lines for bread, and there was nothing else. We had to run to the basement day and night, sometimes spending the night there, it was freezing, without light, but we thought it was safe there. I lived in constant fear, not for myself, but for my son, whom I had not yet raised, and had not put on his feet. Every day and all day with a bug-out bag and phone in hand. Constant calls to my sister and mother, who lived in [CITY]. The last straw was a tank battle near the village, which we heard as if in the yard all night, sitting in the grave. In the morning, everything calmed down, but there were strange sounds from the street. When we looked out, we saw unmarked tanks, and it was unclear who they were - ours or Russian. They threw some things into the car and, at their own risk, left the yard to meet them. It was ours!!! We raced along the empty [CITY]-[CITY] highway. It was necessary to take my parents and go as far as possible from the city because they tried to storm it every day. Take a breather after driving through [CITY]. Where did you go? I do not know. Just drove. Fear drove me somewhere far away. So we ended up in a small mountain village in the Ivano-Frankivsk region. We didn't know anyone there; we had just arrived. People helped, found a house, and sheltered them. Uncle [NAME] and Aunt [NAME] turned out to be fantastic people; they helped like parents. We are very grateful to them for everything. For the first time there, probably somewhere after - weeks of stay, I could fall asleep without fear of loud and sharp sounds. We lived like this for almost three months. Every day calls to all relatives with a single question - How are you? Every day we tried to find out news from the village. We worried about our relatives who remained there; our hearts ached for our home and school. Constantly in the news - shelling, destroyed homes, native places, fellow villagers killed, wounded. In June, we returned to [CITY] and decided to live closer to home to visit. But Russia decided to shell the city with missiles. It was constant terror. Every day we got into some house, there was no way to sleep. The body could not adapt to this, sitting at night and shuddering from explosions, and during the day, you have to work. It was scary to sleep in general, but sometimes it just hurts. The constant tension was exhausting, the value of life was lost, and one became indifferent to oneself. It will fly, it will fly; we hid only when it was somewhere nearby. And then, one day, I thought, why should I exhaust myself so much? I work, I help with money, I don't know how to fight. I want silence. I want my child to smile, sleep at night, and always communicate with friends - and we left for [CITY]. We have been living here for three months and will spend the winter. We cannot return home; the fighting is going on. We have a damaged house, no gas in the village. I really believe that we will return in the spring. I will clean up the yard and plant flowers in the poly garden, and everything will be over. Місце мого проживання це велике село за кілометрів до кордону з [МІСТО] областю. Як і більшість українців, мене початок війни застав у ліжку. Я чула вибухи із полігону, що біля [МІСТО], але не звернула на це уваги. Прокинувшись вранці о годині, пішла ставити чайник і чоловік повідомив новину, яка поділила життя навпіл. Я до сьогоднішнього дня не вірю в це, завжди мала переконання, що цього не буде. Війна не для нас. Перший день було нерозуміння ситуації. Частина людей збирали речі і їхали з села, інші були переконані у тому, що все швидко закінчиться (політики зможуть домовитися). Вибухи були цілий день, люди бігали скуповували все в магазині, аптеці, на заправках. А далі все і почалося. Танки років, які їхали штурмувати [МІСТО], вибухи, перші знищені будинки в селі і покалічені люди. Але віра зберігалася, що ось завтра все стихне і буде мир. Але його не було. Так ішов день за днем, харчів ставало все менше, за хлібом потрібно було стояти в чергах, всього іншого вже не було. Вдень і вночі доводилося бігати в погріб, інколи там ночувати, дуже холодно, без світла, але думали, що там безпечно. Жила в постійному страху, не за себе, а за сина, якого ще не виростила, не поставила на ноги. Щодня і цілий день з тривожним рюкзаком і телефоном в руках. Постійні дзвінки сестрі і мамі, які жили в [МІСТО]. Останньою краплею став танковий бій біля села, який ми чули ніби в дворі всю ніч, сидячи в погріб і. На ранок все стихло, але були дивні звуки з вулиці. Коли визирнули, побачили танки без знаків і було незрозуміло хто це - наші чи російські. Кинули в машину якісь речі і на свій страх виїхали з двору їм на зустріч. Це були наші!!! Ми мчали пустою трасою [МІСТО]- [МІСТО]. Потрібно було забрати батьків і їхати якнайдалі від міста, бо його намагалися штурмувати кожного дня. Трохи видихнути, коли проїхали [МІСТО]. Куди їхали? Не знаю. Просто їхали. Страх гнав десь далеко. Так ми опинилися в маленькому гірському селі Івано-Франківської області. Там ми нікого не знали, просто приїхали. Допомогли люди, знайшли будинок, прихистили. Дядько [ІМ'Я] і тітка [ІМ'Я] виявилися золотими людьми, допомагали ніби батьки. Ми їм за все дуже вдячні. Там перший раз, мабуть десь після - тижнів перебування, змогла заснути, не боятися голосних і різких звуків. Так прожили майже три місяці. Щодня дзвінки всім рідним з єдиним питанням - Як ви? Щодня намагалися дізнатися новини з села. Переживали за рідних, що там залишилися, боліло серце за дім, школу. Постійно в новинах - обстріли, зруйновані оселі, рідні місця, вбиті односельці, поранені. В червні повернулися до [МІСТО], вирішили жити ближче додому, їздити провідувати. Але Росія вирішила обстрілювали місто ракетами. Це був постійний жах. Щодня потрапляли в якийсь будинок, виспатися змоги не було. Організм не міг до цього прилаштуватися, вночі сидіти і здригатися від вибухів, а вдень потрібно працювати. Спати взагалі було страшно, але інколи просто рубало. Постійна напруга виснажувала, втрачалась цінність життя, ставало байдуже на себе. Прилетить, так прилетить, ховались, лише коли било десь поблизу. І ось одного дня, подумала, чому я повинна так себе виснажувати? Я працюю, допомагаю грошима, воювати я не вмію. Я хочу тиші. Хочу, щоб моя дитина посміхалася, спала вночі,спілкува до вся з друзями - і ми виїхали до [МІСТО]. Зараз вже три місяці мешкаємо тут, будемо зимувати. Додому повернутися не можемо, ідуть бої. Маємо пошкоджений будинок, відсутність газу в селі. Дуже вірю, що повернемося весною. Я приберу подвір'я, підсапаю квіти в полісадніку і все закінчиться Location 46.9750, 31.9946 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1374 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1374 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/11d4b23367e7962d783a994a94e10fe5.pdf?Expires=1779321600&Signature=lmWC4gXX%7Ecc5DvINYRiLGeXC0nutYl1fxofIcso0DyV%7E6WqqGErNvao-MoEb8EQsL7pwWblFwWhZFOR0JRZHUEVFkYGoj7R-bEo6loQGUy1IVROgzbcI95FoDFyqhKa-RQx9qidnCWLIZZsDM%7Ehur3VEvf3c8gq1bOVNGyK6pqaHRCcXUHEvOzFiL8CcQsEwMU4Kx37U4cUyEmQxbygDzZYjDP91zAiCLkjaes59TweEb-7-fBFV-E84PMQJ5nLJGloaO9BqydkY7xRN9441lei9ENDNzGTYrkFJJBSLz5LYt-G3T1LhSXcCH0BtV0Z8PaX9OSDz0wnALvtcISQdkQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 4b987b6a5a6a70e6bdd08ad45ad67ae9 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 47 Age Range / Віковий діапазон 46-50 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни When the war started, [CITY] and the area where we lived were occupied by Russia from day one. Even then, the concept of war was not perceived so terribly because this concept was unknown to us. We lived there for six months, and when it became impossible to endure all these abuses of ordinary people by the occupiers, a decision was made to leave for [CITY]. Almost all of our high school teaching staff left, but some went to cooperate with the aggressor. What's more, these were almost native people I thought I knew completely (godfather, girlfriend). This was a concrete blow to my perception of reality. Moreover, they all still think that they did the right thing. When they were leaving, they came under fire at the checkpoint in [CITY]. How scary it is!!! Shells explode near you at a distance of m, and you do not know where the next one will go. Children cry, and adults comfort them—some horror. Also, I feel guilty for not taking my son with me ( years old). I can't protect him at such a distance. I think about it very often. How could I leave my only child in the occupation? These are the experiences I have had. Maybe they are very personal but painful. Коли почалася війна, [МІСТО] та район, де ми проживали, росія окупувала з першого дня. Поняття війни ще тоді не сприймалося так страшно, адже нам це поняття було невідомо. Прожили ми там півроку, та, коли стало вже неможливо терпіти всі ці знущання окупантів над звичайними людьми, було прийнято рішення виїхати до [МІСТО]. Майже весь наш педколектив гімназії виїхав, але були й ті, що пішли на співпрацю з агресором. При чому це були майже рідні люди, яких, мені здавалося, я знаю повністю (кума, подруга). Це було конкретним ударом по моєму сприйманню дійсності. При чому, вони всі ще й досі думають, що зробили правильно. Коли виїжджали, то на блокпосту у [МІСТО] потрапили під обстріл. Як же це страшно!!! Біля тебе на відстані м рвуться снаряди, і ти не знаєш, куди потратить наступний. Діти плачуть, дорослі їх заспокоюють. Жах якийсь. А ще, я почуваю провину, що не забрала із собою сина ( років). Не можу на такій відстані захистити його. Дуже часто про це думаю. Як я могла залишити свою єдину дитину в окупації. Ось такі переживання я маю. Може вони дуже особисті, але ж болючі. Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1373 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1373 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/42c69cd0b887ebe1b9df5bcab636ef82.pdf?Expires=1779321600&Signature=c2GFQn-Xkn5r%7EfgO6XwKUYLZYCuY%7EY8b3f5TZg8Pki-zhrnmsdx5IGH7yQdqjSnfjtwgnx5NYq4M7FP3pT7q0O-SkfsURjOv25722GJLxA9rj%7ENrdf66IgpIXWTuKVpzptZtoi4r6t4FLq%7EPFacjGFJF6mN-2e0auURAEV1R0gEMiflx35oc0marxUGOb7VCqEl0eYT%7ErNqbDPaFu6T1rPt5cU0mmugGxtiXKuk7O61vKm8pqwsjbxG64rezABrN--uSbQFum%7E%7EL4%7ETuyTIyxx8-Npav-FLy6roF4gATPuDe4hxafK1ZeGVMzXwLPXp67fziMKAeDPaeLuR0kipIsQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM ebff7f9ceee0a2f6d23d6f355b78ee40 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 29 Age Range / Віковий діапазон 26-30 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Kherson region Херсонська область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2022-10-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2022 Fall 2022 Осінь War Testimony / Досвід війни When I woke up on February and found out that the war had started, I cried a lot, then I picked myself up and went to the store; panic was overcome by endless queues, sirens wailing, all the stores, pharmacies, banks, queues at ATMs to withdraw money just closed in front of my nose, were very large, because of this, my child. I was unable to buy anything or withdraw money. When the fighting started near the city, I trembled with fear; and my child stopped sleeping altogether; the explosions were so loud that it was impossible to sleep. I was confused and did not understand how to act correctly; I felt guilty for not leaving the city. It is challenging to remember the first month of the war because it was full of stress, I was alone with my child in my arms, and I did not know what to do, and it was terrifying to die. When the city was already occupied, we did not leave the house for a week, fear of the unknown and news, news. When the Russians cut off our Internet and communications, I thought that was the end and we would remain hostages for a long time, but later the Internet appeared. I scrolled every day in my head how to get to the controlled territory of Ukraine. Some shops and markets started to work, prices were exorbitant, and ATMs did not work because no one filled them with money. A month and a half passed, and I dared to go because staying was dangerous. It was challenging to pack my whole life into a small suitcase, so I took everything I needed, it was terrifying to leave, but it was scarier to stay. We were lucky there was a thick fog when we passed, so we didn't come under fire. The road, which in peacetime took five hours, took ten because it was necessary to go off-road since it was not possible to drive on highways. When we left for the territory under control, emotions moved between joy and fear because there were no air alarms in [CITY]; it took time to get used to them. We arrived in Kyiv, and it was the first night since the beginning of the war when my child and I just slept all night. After the retreat of the Russian troops, Kyiv began to revive, not all shops were open, but there were much more products than in [CITY]. On the shelves of the store, when I saw children's yogurt, and bananas, which my child loves, I cried, and in the store, I looked at the products as if I had arrived in a time machine from the last century. There is still fear but great happiness because we are no longer an occupation. We want to go home to our Ukrainian [CITY]. Прокинувшись лютого і дізнавшись, що почалась війна, я дуже сильно плакала, потім взяла себе в руки і пішла до магазину, паніку наганяли нескінченні черги, вий сирен, перед носом просто закривались всі магазини, аптеки, банки черги до банкоматів, щоб зняти гроші, були дуже великі, через це з дитиною мені не вдалось нічого купити, ні зняти гроші. Коли поблизу міста почались бої, я в прямому сенсі тремтіла від страху, я і моя дитина взагалі перестали спати, вибухи були такі гучні, що спати було неможливо. Я була розгублена і не розуміла, як правильно діяти, відчувала провину через те, що не виїхала з міста. Дуже важко згадувати перший місяць війни, тому що то був суцільний стрес, я одна на руках з дитиною і просто не знаю, що робити і дуже страшно померти. Коли вже місто окупували, ми тиждень не виходили з дому, страх невідомості і новини, новини. Коли росіяни нам відрізали інтернет і зв’язок, я думала, що то кінець і ми надовго залишимось в заручниках, але згодом інтернет з’явився і я прокручувала кожен день в своїй голові, як мені виїхати на підконтрольну теріторію України. Почали працювати деякі магазини, ринки, ціни були космічні, банкомати зовсім не працювали, тому що ніхто не поповнював іх грошима. Пройшло півтора місяці і я наважилась їхати, тому що залишатись було дуже небезпечно. Дуже важко було зібрати все своє життя в маленький чемодан, тому я взяла все необхідне, було дуже страшно їхати, але залишатись було страшніше. Нам пощастило, що, коли ми проїжджали, був густий туман, тому ми не потрапили під обстріл. Дорога, яка в мирний час займала п’ять годин, зайняла десять, тому що їхати треба було по бездоріжжю, так як трасами їхати не можна. Коли ми виїхали на підконтрольну теріторію, емоціі переміщувались радість зі страхом, тому що повітряних тривог в [МІСТО] не було, знадобився час, щоб звикнути до них. Ми приїхали до Києва і це була перша ніч з початку війни, коли ми з дитиною просто спали всю ніч. Київ після відступу російських військ починав оживати, не всі магазини працювали, але було значно більше продуктів ніж в [МІСТО]. На поличках магазину, коли я побачила дитячий йогурт, банани, які любить моя дитина я плакала, і в магазині дивилась на продукти, наче я приїхала на машині часу з минулого століття. Страх є і досі, але велике щастя від того, що ми вже не окупації. Дуже хочемо додому у свій український [МІСТО]. Location 46.6354, 32.6169 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1370 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1370