1 50 741 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/2d14e7de2930ebd963f1645acd8e203c.pdf?Expires=1782345600&Signature=Btimb5khxHmObydOFcqtQbG6-sBhp19Lsk-3zHPzwN2W3xYgYuYGWSOjjag7Ab1%7EdhVEDxvvOOHInkG%7ECnPZxahxiqqibwlJsG97W1pT76WhVijQEAO8Wal33ogCc56Z6v4j3BU0-cE8s1WvhY%7E68FlNll4zarfe-bnfcqDwUKK8DpN5zn9-VieYedDeeQvI62AKc-hwklEIpNwzP1X-Vz7uyiR9gM3zR74QUbkGRFuDj2QgMqJP2WSybraFVHYwTzLvZw6RgqOpX8nJ%7EVzeExB9wc72%7EzeLHHbg447lY6fBstRUzLBMs8V2AVudYxpGolVzSSsgz9dcEekb3nSz-Q__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM af366d575d1ae2b8da7ca236b1d47439 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Poltava region Полтавська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-08-05 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни The war unbearably tired every Ukrainian, bursting into our lives with the sound of an air alarm. War events are becoming more and more brutal and increasingly disturbing to every person on our planet. The most depressing effect is the instability of everyday life. People always make big plans for the future and imagine their future but now, we are butterflies who live one day without the guarantee to not tumble upon a vile trap from the enemy. The arrival of "big water" was unexpected for each of us. The explosion of the Kakhovska HPP exploded like the heart of every Ukrainian. The Russian Federation vilely and treacherously took the lives of thousands of Ukrainians. Yes, the ecological disaster caused to the climate, hydro landscape, flora and fauna of the Ukrainian steppes caused great damage to the population of our country. Like everyone else, I was filled with a sense of sadness, grief, and hatred. Cruel and difficult footage of the disaster did not leave anyone with a good heart indifferent. All as one came to the aid of the victims. In this war, every bit of our kindness and faith counts. War causes fear, anxiety, pain, sorrow, and other negative emotions in people. War is a terrible reality that affects the lives of millions of people. Imagine yourself in our shoes - I watch people lose their homes, families and close friends. I see how they live in fear and anxiety, fearing for their lives and the lives of their loved ones. This is extremely difficult to watch as I cannot help them fully in this situation. The war severely impacted the country's economy, destroying infrastructure and leading to shortages of food and medicine. But on the other hand, the war forced people to unite and help each other. It encourages people to become stronger and more disciplined. However, this does not diminish the fact that war is a terrible and brutal reality that leaves consequences for decades. There should be peace in the world, not war. Peace allows people to live in peace and harmony. Therefore, we must work to ensure world peace and avoid wars in the future. Війна нестерпно втомила кожного українця, увірвавшись в наше життя звуком повітряної тривоги. Воєнні події стають дедалі жорстокішими та все більше не дають спокою кожній людині нашої планети. Найбільше пригнічує ефект нестабільності повсякденного життя. Всі люди завжди будували великі плани на майбутнє, загадували те що буде їхнім майбуттям. Зараз ми метелики, котрі живуть один день без гарантій не натрапити на підлу пастку від ворога. Несподіваним стало для кожного з нас прихід "великої води". Підрив Каховської ГЕС вибухнуло, як серце кожного українця. Підло та підступно згубила життя тисяч українців російська федерація. Та, екологічна катастрофа завдана клімату, гідроландшафту, флорі та фауні українських степів завдало великої шкоди населенню нашої країни. Я як і всі інші наповнилися відчуттям суму, скорботи та ненависті. Жорстокі та важкі кадри катастрофи не залишили байдужими нікого з добрим серцем. Всі як один стали на допомогу потерпілим. На цій війні важлива кожна частинка нашої доброти та віри. Війна викликає в людей страх, тривогу, біль, горе та інші негативні емоції. Війна - це страшна реальність, яка впливає на життя мільйонів людей. Уявіть себе в нашій шкірі - я спостерігаю за тим, як люди втрачають свої домівки, родини та близьких друзів. Я бачу, як вони живуть у страху і неспокої, боячись за своє життя та життя своїх близьких. Це надзвичайно складно спостерігати, оскільки я не можу допомогти їм у цій ситуації у повному обсязі. Війна жорстко впливає на економіку країни, знищуючи інфраструктуру та призводячи до нестачі харчових продуктів та медикаментів. Але з іншого боку, війна змусила людей об'єднатися та допомагати один одному. Вона спонукає до того, щоб люди стали сильнішими та дисциплінованішими. Однак, це не зменшує того факту, що війна - це страшна та жорстока реальність, яка залишає наслідки на десятиліття. У світі повинен бути мир, а не війна. Мир дозволяє людям жити у спокої та гармонії. Тому ми повинні працювати над тим, щоб забезпечити мир у світі та уникнути війн в майбутньому. Location 49.5883, 34.5514 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1608 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1608 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/eee1defd55498553b74f9cfdbfc8825e.pdf?Expires=1782345600&Signature=IoGSwIoCcGOFU6xMBVyppc6kPabVY2%7EcLUxNmUkV26wE829FpXnGL9HGrujsAtUHyRWYJ31Zf8Bbsi3y6VXxHbH3F6gwYD0frkfKWmKqhaoMLT-P2CszF5inGtQIA1xlDXDdxZK3VMW9Peoeu3BcCYKXfIjg05LxbLdYp51sLHYDQJXYRCt46bsZS7loe7jFP9bjsBvvT0aUv%7EUePL6MQ8D2FgoOlcjO2I4r4-TJzDNmIqof-ZkzjbpkBSuhjGdC08ZqAjJ72I7uHmxds5z3pRltctDCO%7EwpRyfEkirghuYapoNpjh6za511-dV%7EV7wxIUATk0Bt5%7Ed45z7badVLLQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 200f9b070865bf2547736b0b085a1e9f Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Chernihiv region Чернігівська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-08-01 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни February 24th, 2022, was probably the worst day of my life. The morning started with the fact that at about 5 o'clock, a friend came and said that the war had started; I did not believe it. However, later, everything began to unfold according to the worst scenario. Panic everywhere, queues at ATMs, and people sweeping all the goods, both necessary and not so necessary, from the store shelves. There was hope that the Western world would come to the rescue and everything would be settled, but in the meantime, news about the breakthrough of the Ukrainian borders arrived. Around 7 in the morning, my parents from the village called me; I firmly said that as a historian, I should be in a city where events unfold much more "interestingly" from the point of view of history as a science. I talked to my mother and said that there were many soldiers and equipment in the village. After some time we left, deep in my heart I was happy about this because I knew that if there were soldiers, then there would definitely be battles, and this was not wanted in my native village. We gathered with friends in the same room and decided to stick together, and we went to the supermarket to buy food. The news that day was scary to watch, but we had to because we all feared the worst - the capture of the capital. At the same time, I remembered that on this day, my international passport was supposed to be returned from the visa center because I did not lose hope of escaping from the war, so I went to the post office. It was the longest road in my life; it was even scary to be outside. Panic thoughts began to enter my head that I would die or be taken away to fight and be crippled. Those were terrible thoughts. I could pick up a passport, but it was impossible to use it; soon, the men were banned from leaving the country. For the rest of the day, we hid in a friend's room in the dormitory, called relatives and inquired about their state of affairs. We watched the news with horror and tried to find adequate sources of information through various Telegram channels. We were extremely happy for our small victories but we worried about the hotspots that [CITY] and the suburbs of Kyiv had become at that time. It was terrifying to watch in real-time how people die. They die for you and your freedoms, and waiting for the unknown was even more terrifying. That day, I went to bed just exhausted and dressed in case I had to evacuate. My destroyed home did not die in vain. It took two occupants with it. With this thought, I returned to a foreign land. And you know, it became much easier for me. I said goodbye to the past. I took only my parents' wedding photo album. This is enough for me, I won't take anything else with me into my new life. 24 лютого 2022 певно найгірший день мого життя. Ранок почався з того, що приблизно о 5 годині прийшов друг і сказав, що почалася війна, я не повірив. Проте пізніше все почала розгортатися по найгіршому сценарію. Скрізь паніка, черги в банкоматах, люди змітали з полиць магазинів всі товари, потрібні й не дуже. Було сподівання, що ось, ось прийде на допомогу західний світ і все врегулюється, а тим часом поступали новини про прорив українських кордонів. Десь о сьомій ранку мені зателефонували батьки з села, я рішуче сказав, що як історик маю знаходитися в місті де події розгортаються набагато «цікавіше» з точки зору історії як науки. Говорив з мамою та сказав, що в селі багато військових і техніка, через деякий час поїхали, глибоко в душі я цьому зрадів, бо знав, що якщо є військові значить точно будуть бої, а цього в рідному селі не хотілося.. Ми зібралися з друзями в одній кімнаті й вирішили, що будемо триматися купи, разом же пішли й до супермаркету за продуктами. Новини в той день було страшно споглядати, але нам доводилося, адже всі ми боялися найгіршого – взяття столиці. Тимчасом я згадав що в цей день мав повернутися з візового центру мій закордонний паспорт, бо не втрачав надію втекти від війни, тому пішов на поштове відділення. Це була найдовша дорога в моєму житті було навіть страшно знаходитися на вулиці. В голову почали приходити панічні думки про те, що я помру або мене заберуть воювати і я зостанусь калікою. Це були жахливі думки. Забрати паспорт то я зміг, але скористатися ним так і не вийшло, невдовзі виїзд чоловікам заборонили з країни. Решту дня ми ховалися в кімнаті в друга в гуртожитку, телефонував родичам і цікавився станом справ у них. Ми з жахом дивилися новини, намагалися знайти адекватні джерела інформації різні телеграм канали, страшенно раділи за наші маленькі перемоги й переймалися за гарячі точки, якими тоді стали Харків та околиці Києва. Це було жахливо споглядати в реальному часі як гинуть люди, гинуть за тебе й твої свободи, ще більш жахливим було очікування невідомого. В той день я ліг спати просто знесилений та одягнений на випадок якщо треба буде евакуюватися. Location 51.4982, 31.2893 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1607 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1607 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/40a8e1512bacb0746e55851153cd2939.pdf?Expires=1782345600&Signature=hCOOHguXR1a85CUAOR84u-IVZw7rmH%7ESi%7ErCsX-Dg96Zsk6l0zXoqqOZ1WktA2TujeWiRMxuhLuTjsLLUHPN%7EXRA8riKi9IngDBXpmjDncwI09GD4So%7EAx1rqjIeP-tiFARai42FW6ZxYF7Vd6F37XmfAWkqa5yWR2ejR4lsCPv1tazGU7-ngQ8JXOuHYm%7EbtyRWLC5ftz%7EyQ5rhylcuUa76lv5gR7dcYdINZUlbAnDoB7vhF9WBJfr-ylKqp5PbU1f%7EzqYcQPGK04toPD1JdFex3rQZ0fKqmyUPB-jiw8ePDmXYHtrhFB-caUNVJji%7EOEFoj60o82X0Qkw4UKfCOg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM b22cf5768de38345e1d1287283536626 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 41-45 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kharkiv region Харківська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни I discovered a Russian missile destroyed my house while I was abroad. I did not eat or sleep for a week. Alone in a small room in a Polish dormitory, I could not allow myself to cry because of the pain that was grinding my heart. Crying was not a luxury available to me. The interior walls were so thin that I could hear everything my neighbours talked about. And what could the Ukrainian refugees talk about? About dead relatives, about the tortured childhood of young Ukrainians, about how difficult it is to live in a foreign land, with the constant feeling that you are already fed up with everyone in a foreign country. And I wanted to speak, shout about the ominous message from the neighbour that my home (my parent's house), is no longer there and was burned and destroyed by yesterday's brothers. But there was no one to talk to. I had neither close people nor good acquaintances abroad. Everyone kept to their own family and lived as families. So nobody cared about me, a single woman. In my not-quite-42 years, I have never drank as much alcohol as I drank that evening. I wanted to forget and fail so that those terrible thoughts about the burned past life that remained in the Motherland would not oppress my soul. Then there was another evening of drunkenness, then another and another, until one day I looked in the mirror and saw in front of me a neglected, 55-year-old woman, that had aged. I killed myself. And finally, I realized it. The psychologist at the refugee aid point helped me understand what exactly I needed. I was terribly drawn to my home. I needed to say goodbye to the past and figure out what to do next. So I went. Before my arrival, no one had sorted out the ruins of the farm. Therefore, I saw all the horror with my own eyes. This was not my home. It was someone else's house in place of my house. I spent the night at my neighbours'. The next day, the entire street was cleared of debris. Everything was foggy. I collected the remnants of my past life that survived. I put them in dusty bags without understanding why. Where will I take it all: leftover dishes, a shelf from the bathroom, smoky, dirty towels, a ruined fur coat, which I spent 2 years saving money for? I knew I would not take it all with me, but I collected it. The ceiling from the kitchen, which had collapsed along with the roof, was not liftable for us and our neighbors. I had to involve an acquaintance who had a tractor to remove the rubble, with the help of which the ceiling was still removed. A "surprise" awaited us under the rubble. The dead Russian soldier in military uniform had a machine gun and documents with him. They began to examine the ruins in even more detail. Already, with the involvement of the police, another Russian soldier was found near the tanks. It turns out that invaders lived in my house. A Russian missile took the lives of Russian soldiers, this was a paradox. Про те, що мою хату знищено російською ракетою я дізналась бувши за кордоном. Тиждень взагалі нічого не їла і не спала. Сама, в маленькій кімнаті польського гуртожитку я не могла дозволити собі плакати від болю, що точив моє серце. Це була не доступна для мене розкіш – плакати. Міжкімнатні стіни були такими тоненькими, що я чула все, про що говорять мої сусіди. А про що могли говорити українські біженці? Про загиблих рідних, про страчене дитинство маленьких українців, про те, як важко жити в чужому краї, з постійним відчуттям, що всім ти вже набрид в чужій країні. І мені хотілось говорити, кричати про те зловісне повідомлення від сусіда, що моєї домівки, моєї батьківської хатини вже немає, що вона обпалена і знищена вчорашніми братами. Але говорити було ні з ким. Не було в мене на чужині ні близьких людей, ні добрих знайомих. Всі трималися своєї купки, жили родинами. Тож до мене, самотньої жінки нікому особливо діла не було. За свої не повні 42 роки, я ніколи не пила стільки спиртного, як випила того вечора Хотілося забутися, провалитися, щоб не давили душу ті страшні думки про спалене минуле життя, яке залишилось на Батьківщині. Потім був ще один вечір сп'яніння, потім ще і ще, доки одного дня я глянула в дзеркало і побачила перед собою занедбану, жінку років 55, не менше, що постаріла. Я вбивала сама себе. І нарешті я це збагнула. Психолог з пункту допомоги біженцям допомогла зрозуміти мені, що саме мені необхідно. Мене страшенно тягнуло додому. Мені потрібно було попрощатися з минулим і збагнути, що робити далі. І я поїхала. До мого приїзду завали господарства ніхто не розбирав. Тому я побачила весь жах на власні очі. Це був не мій дім. Це був чужий дім на місці моєї хати. Заночувала у сусідів. Наступного дня всією вулицею розбирали завали. Все було як в тумані. Я збирала залишки свого минулого життя, що вціліли. Складала їх в запилені мішки, сама не розуміючи для чого. Куди я повезу це все: залишки посуду, поличка з ванної кімнати, продимлені, брудні рушники, зіпсована шуба, на придбання якої збирала гроші добрих 2 роки. Знала, що з собою не заберу це все, але збирала. Обвалена, разом з дахом, стеля з кухні для нас з сусідами була не підйомною. Довелося до розбирання завалів залучати знайомого, який мав трактор, за допомогою якого стелю все ж вдалося прибрати. А під завалами нас чекав "сюрприз". Мертвий російський солдат в військовій формі мав при собі автомат та документи. Оглядати руїни почали ще детальніше. Вже з залученням поліції знайшли о танки ще одного російського солдата. Виявляється в моїй хаті жили загарбники. Російська ракета забрала життя російських військових. Парадокс. Моя знищена домівка загинула не даремно. Вона забрала з собою двох окупантів. З такою думкою я поверталась назад, на чужину. І знаєте, мені стало значно легше. Я попрощалась з минулим. З собою взяла лише весільний фотоальбом моїх батьків, що вцілів на половину Цього мені достатньо. Більше нічого не візьму з собою в нове життя. Location 49.9935, 36.2304 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1606 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1606 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/a294dc7214fa718e51591c174c9495c0.pdf?Expires=1782345600&Signature=NwAjTgM33NGmwrNYq22QGZazFY9L7tT-hwKOG9UDBxzHtI0szsnPQi30JWKXWOiK2Lrdoy0tGe%7EY3LjeHpoSIcxLGv2Zb1swW0N6tWyX0W5-RVi2obfrmxTxeuCXI-zII-Mht8FCH5nqRp9EqVUW0zGs%7ETGQWMpojgmwd-R3%7EiuopbIe1fbLEfV1H2CTjx9VkBWq3cGbOvoKFE2J5JyUlb9iMfGZmdISnvd0V%7Eyqxw%7EQujAT1vPqeCv56we8xECpwEciC54SuqoY9DyaKoQpEF8joInDNs43qSStPqX64sWN27iJ2zRKORBv4Kmk-tmo7oT-7RE9qCY-fJa2kri51w__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM b4fdeddf0e4c15304afca27a4316167d Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 46-50 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Chernihiv region Чернігівська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-22 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни The war caught me on the road. After getting up early together with my daughter, I went on a trip to the city of [CITY1]. The weather was quite good; nothing foreshadowed trouble. But we only reached half way, and suddenly people started calling intensively; phones were ringing non-stop. I generally don't like listening to other people's conversations, but this time I listened... It was about an explosion, but my subconscious said it was not here; it was probably something in the east. But suddenly a call sounded on my phone; I picked up the phone. My ex-husband called me, and his voice sounded anxious and afraid. He asked where my children and I were at the moment, and when he heard the answer, he got scared and began to demand that I return home because the war had started. Our hometown has already been bombed; there were several hits on particular objects, and for certain reasons I cannot name them. After hearing such words, I left with my daughter at the first stop. It was terrifying; my eldest son remained home, and all my thoughts were about him. Many people got off at the station, but there was nothing to return home. Somewhere in the distance, explosions were heard; for the first time in my life, I heard real explosions. The ground trembled under his feet. I couldn't believe that in today's world, such a thing could happen: what awaits us ahead, what will happen to us further, how we will live. All these thoughts were swarming in my head, and I still needed to find transportation to get home. But the world is not without good people. I agreed with a driver, and he took us and several other people to [CITY2]. At the entrance to the city, everything was burning; columns of black smoke were rising from the mountain, and there was a terrible picture before the eyes. I understood that everything I heard on the phone was true; my hometown, where I was born and grew up, was all up in smoke. [CITY2] is a small town with many temples, ancient monuments, and a famous university where [NAME2] studied. And in general, it is a beautiful, cozy town drowning in greenery and flowers. And suddenly, this terrible word WAR! Why? Why is this the case with us? We all have relatives in Russia but, now we are enemies? That's how they don't understand us; they didn't feel sorry for us, they didn't feel sorry for our children. They came to kill us, to kill mercilessly, to kill our children, to destroy our homes. How could this happen? Війна мене застала у дорозі. Рано вставши разом зі своєю донькою я відправилась у поїздку до міста [МІСТО1]. Погода була досить гарна, нічого не передвіщало біди. Але доїхали ми тільки до півдороги та раптом люди в вагоні почали інтенсивно телефонувати, телефони дзвонили без перестанку. Я взагалі не маю звички слухати чужі розмови, але цього разу прислухалась… Мова йшла про якісь вибухи, але моя підсвідомість говорила це не у нас, це, мабуть, щось на сході. Та раптом пролунав виклик і на моєму телефоні, я підняла слухавку. Мені подзвонив мій колишній чоловік і в його голосі звучала тривога і страх. Він поцікавився де я з дітьми знаходжусь наразі та почувши відповідь злякався, почав вимагати, щоб я повернулась додому, бо почалася війна. Наше рідне місто вже бомбили, було декілька влучань по певних об’єктах з певних причин не можу їх назвати. Почувши такі слова я разом з донькою на першій зупинці вийшла. Було дуже страшно вдома залишився старший син, всі думки були про нього. На станції вийшло багато людей, але повернутись додому було нічим. Десь в далині було чути вибухи, в перше у своєму житті я почула справжні вибухи. Під ногами дрижала земля. Мені не вірилось що в сучасному світі могло таке трапиться, що чекає нас попереду, що буде з нами далі, як ми будемо жити. Всі ці думки роїлись в моїй голові, а ще потрібно було знайти транспорт, щоб добратись додому. Світ не без добрих людей, я домовилась з водієм і він відвіз нас та ще декількох людей до [МІСТО2]. На під’їзді до міста все горіло, в гору підіймалися стовпи чорного диму, перед очима була страшна картина. Я розуміла що все почуте по телефону було правда, моє рідне місто, місто в якому я народилась і виросла все в диму. [МІСТО2], маленьке містечко в якому багато храмів, старовинних пам’яток, знаменитий університет, в якому навчався [ІМʼЯ] і взагалі це дуже красиве затишне містечко яке потопає в зелені та квітах. І раптом це жахливе слово ВІЙНА! Чому, за що з нами так, адже в Росії в нас у кожного є рідні, тепер ми вороги? Так вони нас не розуміють, вони нас не пожаліли, не пожаліли наших дітей. Вони прийшли нас вбивати, безжально вбивати, вбивати наших дітей, руйнувати наші домівки. Як таке могло статись? Location 51.4982, 31.2893 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1604 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1604 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/d88e4c7c24d18751ce9d7f8f8ec4ede1.pdf?Expires=1782345600&Signature=j1NzIAPHb1cEX5w%7Ewk2r-fO7Z-ufZJkHjx0A0CksGFzSh7zUksJUqVcGee5slm0cWq1fi%7EwDVt8ySaVsA%7ES2lIqj2rKG6gd7kNOdSah0rUwhxC2Gl5xnhxNBEh1bZq9Ax7jUiK4i9VfITLN9WkdGvAV00MYvXBbzqdkv0uMulM9m43TrnRkZQwbdFOoxE5HaYFHmo6P3AJRRp2%7ETMsVnKS9HRfJd7GA5WjcSKO-AC5Vk0t-QpMDYwq2Iaf6nlKSMxzsiv%7E2WUMcg3y1aLEk6FVHZWyKN2VuBs3Hf%7ESOQWAxutHE6frXWYty6OeN1mCl4OKqMtM9fKL39u8qbpIWEKA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 9e38dca817c494b2f28adce47d9c67ac Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Zhytomyr region Житомирська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-22 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни My life was not very happy even before the war started, but when it started, I changed my mind. I originally thought that the most important thing was only to study, but now neglecting my dreams and forgetting myself, the most important thing is peace. February 24th began for me like any ordinary day but instead of hearing good morning I heard that the war had begun. I did not believe in these words but I asked my mother several more times, and it turned out to be the truth for which I was not ready. Then, the next thing I heard from my mother was to quickly go to the pharmacy and buy all the necessary means to treat possible wounds. Everywhere, there was a noise of uproar that did not die down; queues everywhere only grew, and people ran to the store to buy everything as if nothing else would happen. At that moment, it seemed to me that I had entered some kind of apocalypse or a world of chaos. At the same time, in December, videos and photos of fellow group members where something was exploding while smoking were all confirmed by their comments on this situation; the panic only grew, and everything worsened. When I looked at the TV, I saw confirmation of all the stories about the war that were incomprehensible at that time. After some time, people's panic became less, and summons began to arrive. And I saw with my own eyes how mothers sent their children to the front, and in addition to mothers, there were children, sisters, and brothers. When I watched this, I tried not to listen to how everyone present was sobbing because my heart was breaking into pieces. Next, all the news that could have been was about the WAR. Unfortunately, to see it with your own eyes how ruthless, evil, and relentless it is, is very difficult, especially when it involves people you grew up with or knew all your life. Days, weeks, and months passed, and the attitude toward the war changed. At first, there was fear, not of the war itself but probably of the fact that we would not be able to win. Then, the perception of the situation changed, and we began to support the military, realizing that in order for them to be able to protect us, they needed our support. But the time has come today; everyone is as afraid as February 24th, but we have a perception of the situation, and, most importantly, we have gained strength, confidence, rage, and hatred for the aggressor. With the help of this, all together, we have the most important need. The need for VICTORY, because only when we win will we repel the aggressor and show that breaking into our home will lead to their home. Моє життя було не дуже радісне ще до початку війни, але як вона розпочалася я змінила свою думку. Я гадала, що найважливіше є лише навчання нехтуючи своїми мріями чи собою забувши, що найголовніше це спокій. Двадцять четверте лютого для мене розпочався як будь-який звичайний день та тільки замість доброго ранку я почула, що почалася війна. Я не повірила у ці слова через те, ще декілька разів перепитала маму та це виявилася правда до якої я не була готова. Далі наступне, що я почула від мами швидко іди до аптеки та купи всі необхідні засоби для обробки можливих ран. Скрізь був шум галас, який ніяк не втихав, черги скрізь лише зростали, а люди бігли до магазину все скупляти ніби більше нічого не буде. На той момент мені здалося, що я потрапила у якийсь апокаліпсис або світ хаосу. Паралельно у грудні вайберу приходили відео та фото одногрупниць де щось вибухає, димиться це все підтверджувалося їхніми коментарями до цієї ситуації, паніка лише зростала і все стало ще гірше. Коли я подивилася у телевізор я побачила підтвердження всіх незрозумілих на той момент розповідей про війну. Через деякий час паніка людей ставала меншою та почали приходити повістки і я на власні очі побачила як матері відправляють на фронт своїх дітей та крім матерів були діти, сестри, брати. Коли я за цим спостерігала намагалася не слухати як всі присутні ридали тому, що серце просто розривалося на частинки. Далі всі новини які могли бути це ВІЙНА на жаль побачити на власні очі, яка вона безпощадна, зла, невгамовна дуже важко особливо, коли на ній люди з якими ти росла або ж знала все життя. Мінялися дні, тижні, місяці, а за ними й мінялося ставлення до війни. Спочатку був страх, страх не самої війни, а напевно того, що ми не зможемо перемоги. Далі почалося сприйняття ситуації ми почали підтримувати військових розуміючи, щоб вони змогли захистити нас їм необхідна наша підтримка. Та настало час сьогодення всі так само бояться як і двадцять четвертого лютого, але у нас є сприйняття ситуації та найголовніше ми здобули силу, впевненість, лють, ненависть до агресора. За допомогою цього все разом у нас з'явилася найголовніша потреба. Потреба ПЕРЕМОГИ, бо лише коли ми переможемо ми дамо відсіч не лише агресору, а покажемо, що вриватися до нашого дому призведе до їхньої домовини. Location 50.2547, 28.6587 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1603 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1603 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/32be40ca5a4fb7d13aa2bacef68f896a.pdf?Expires=1782345600&Signature=n8RKDq0kDRQdRbkXcmL2BWLnXhlC8uAr1DbyZ05ccjirGttTgiasu6zW4Kxv6wISeFVT63IVcTCG%7EPqa7REIbY1W5w9A-NijMDEV70wTTErFJoAwiWGhoi3Xb3WAppOfo8ohLQ-ACXiZ0iXrICVy6e2xwtfTkEHCeKWm2VMXhP9o0eee54NvoFZEDNhOYKxORvDky9xPqQhxQAS7zRXB55GfChA4HASvg6MD5FH9EU2-JcsqdKVH%7EmGvOxpNeyV8TThDSbRVSfX1%7EsWAWxUiNNCmNtHNuiaMICmvBre5173EtiQAUKjpanw%7Eq7%7EtVwzuEoXWOKVQlTBFEApY4GdSpw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 521426d814aab6ce3621b60591dafa6d Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 51-55 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Chernihiv region Чернігівська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-22 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни On the night of February 23rd to February 24th, I was an electrician on duty at the city water supply company. At first, it was quiet at night, but starting at three o'clock in the morning, the chief electrician contacted me and said that we were switching to an increased duty mode. At first, it caused a surprise as to why. Later, I understood from the news that the war had started, and since the city waterworks is a strategic facility, we were put on increased duty. At night, special passes were issued to everyone, with which we had to move around the city even during the curfew, which was announced later. After learning about the beginning of the war, I had a clear position on what I should do. Our company began to work even more than before. Troops of the Territorial Defense Forces began to be on duty at the waterworks. The obligation to turn on the air alarm signal during the announcement in the region was also added. All these responsibilities seemed to burden us and oppress us, but no. At that moment, and especially on February 24th, I felt a kind of elation and a sense of pride for my people, who united for the sake of one goal - common VICTORY. At the end of my shift, I returned home. I had a question that I would need to get food from somewhere, so I went to the nearest store to buy a minimum set of products: bread, pasta, and some cereals. I didn't know what was coming next. Will there be groceries in town? At that time, there was no panic in the city. But queues began to appear in stores. People swept all the products that were on the shelves. It was a little surprising because I am used to going to a store where there is a large selection of products, no queues, etc. After returning home, I started listening to the news on TV and reading Telegram groups. At that time, there was a large amount of news on Telegram, which was often fake. I didn't understand it yet and often believed in it. Only later did I realize which groups were honest and which were promoting the war. The night from February 24th to February 25th was difficult to sleep at home. I slept, dressed, and listened to every rustle of which there seemed to be many around. The emotions that I received during the whole day overwhelmed me. There were many thoughts and interpretations of events in my head: what would happen next, how events would develop, and what would happen to my hometown, [CITY], tomorrow. There were many questions and few answers. В ніч з 23 лютого на 24 лютого я був черговим електриком на міському водоканалі. Спочатку вночі було спокійно, але починаючи із третьої години ночі зі мною зв’язався головний електрик і сказав, що ми переходимо на посилений режим чергування. Спочатку це викликало здивування чому і навіщо так робити. Згодом із новин я зрозумів, що почалася війна та оскільки міський водоканал це стратегічний об’єкт то нас перевели на посилене чергування. Вночі всім видали спеціальні перепустки за якими ми повинні були пересуватися містом навіть в комендантську годину, яку оголосили згодом. Дізнавшись про початок війни в мене була чітко зрозуміла позиція чим я повинен займатися. Наше підприємство почало працювати ще більше ніж раніше. На водоканалі почали чергувати військові сил територіальної оборони. Також додався обов’язок вмикати сигнал повітряної тривоги під час оголошення в області. Всі ці обов’язки здавалося мали обтяжити нас та пригнітити, але ні. На той момент, а особливо 24 лютого я відчував якесь піднесення та почуття гордості за свій народ, який об’єднався заради однієї мети – спільної ПЕРЕМОГИ. Після закінчення зміни я повернувся додому. В мене постало питання, що потрібно буде здобувати десь харчові продукти, тому я сходив у найближчий магазин, щоб закупити мінімальний набір продуктів: хліб, макарони, якісь крупи. Я не знав, що буде далі? Чи будуть продукти в місті? На той час в місті не було паніки. Але почали з’являтися черги в магазинах. Люди розмітали усі продукти, що були на поличках. Це трохи дивувало, адже я звик, що заходиш в магазин де є великий вибір продуктів, немає черг і т.д. Повернувшись додому я почав слухати новини які були по телевізору та читати групи телеграму. На той час в телеграмі була велика кількість новин, які часто були фейками. Я це ще не розумів і часто вірив в них. Лише згодом усвідомив які групи чесні, а які піарилися на війні. Ніч із 24 лютого на 25 лютого було важко заснути вдома. Я спав одягненим і прислухався до кожного шурхоту яких навколо здавалося багато. Емоції які я отримав за цілий день мене переповнювали. В голові було безліч думок, інтерпретацій подій, що буде далі, як будуть розвиватися події, що буде із моїм рідним містом [МІСТО] завтра. Питань було багато, а відповідей мало. Location 51.4982, 31.2893 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1602 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1602 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/ff148592db68a1217af3badd16f34cab.pdf?Expires=1782345600&Signature=V2hokS8qqD39-QpnIn3us671JlnAeLKcqz4WyzUFEA2lS8Noj-VhlTAIf9vl4L0w%7EEt81J5q8q%7EwNplkf1Dk%7EEwfyYjWJ%7E0INR2MOWvIJnvgX%7E9FQx0GsupwQ3u3sbBux5DCzY6SqoGXVnN46b0aOjuVGjVWC-4eCLjr70nlLX07J8lj6YoWFFTQnPEunXMlrqPUJfWXrPPD%7EdL3Ojfj-2wqKmEUhY53HAi1DsSxu6eDuKsZWs0jjf-xI6b40d7RCoIjVr5CWsHn819gricHgJIWjX2tnkoitod1Gmrwiah7UHwlCTOd4EkvQf1m6WAm7c3zdZ6aEe9ka9V6yyh%7EEg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 04ecf821feaf70b05db66e1ba51e29e6 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Chernihiv region Чернігівська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-22 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни It all started in a suburban train car. My eyes peered into the darkness of the February morning, which was just beginning to dissipate. Despite the cold and early rise, I was full of hope and pleasant anticipation because I was going to a city I fell in love with literally at first sight - [CITY1]. This majestic, handsome man on the banks of the Desna always gave me peace. I felt at home in it, even though I never got the chance to fully learn all its secrets. You know, that's how it sometimes happens: someone can be with you all their life but at the same time remain a stranger, and for someone, two days are enough to penetrate into their own soul. This system also works with cities. But let's go back to that girl in the train carriage. Yes, girls, because 21 is just the beginning of the journey. A student full of ambitions and plans, who, in addition to walking around her favourite city, had a meeting with her best friend planned for the evening and a couple of sleepless hours because she had to complete the lesson plan for Friday. Then I made many plans. I clearly knew that in March, I would finish my internship at the school; in April and May, I would complete my coursework; in June, there would be state exams; then there would be exams for admission to the master's degree, if everything went well, then further studies... Everything was so clearly laid out in my head! Just until my mother's phone started ringing (she was travelling with me that day). We exchanged a confused look when we realized it was mad calling. It was strange because it was only six in the morning. What could have made him call so early? Did something happen to him? Or with grandma? Bad thoughts began to fill my head like acrid smoke, crowding out joyful forebodings. I saw my mother's face turn pale. How incomprehension appears in her hazel-green eyes, and then fear. She starts to get nervous and unconsciously pulls the zipper on the bag. "Dad said the war had started. Putin attacked. Rockets were fired at our city," these words stuck in my head like an annoying tape. Mom's voice broke then. She, like me, refused to believe it. How can this be? Dad must have messed something up. What war? The twenty-first century is outside. That's how crazy you have to be. I pulled out my phone and turned on the news. I was horrified when I saw the first videos of Russian military equipment crossing the border of Ukraine. My country! Blooming, peaceful and free! Reality refused to be like my happy dreams. It burst into life, cutting it like a knife into "before" and "after." I heard the rumble of my heart, which fluttered desperately in my chest, somewhere in my temples. Hands were shaking, and thoughts refused to gather into a bunch. Everything got mixed up. Mom has already called someone. People were talking, watching the news, and looking around anxiously. And I still didn't believe it. I don't remember how we urgently got off the train. It's like my brain shut off at that moment. I recovered when the building of the small station somewhere at the entrance to [CITY1] rose before my eyes against the background of the gray February sky. People crowded nearby but also decided not to go further, but to turn back. A woman who was a station employee, was standing on the platform with a small red flag in her hands and her calmness impressed me. Suddenly, the sounds of explosions rang out - and my heart skipped a beat. The war that seemed so far away caught up with me at that little station. The whole stream of news about Russia's alleged preparations for an attack and the withdrawal of troops to our borders, which has been heard for several months in a row and which I did not believe, covered my head and... crushed me. My beloved [CITY1] remained there - somewhere far away from where those explosions came from (take care, dear). My family is in my hometown of [CITY2], which, according to my father, was dealt a treacherous blow. My best friend is in Kyiv, which was the number one target for the aggressor. And my mother and I are here, at a small station, without any idea what to do next. My future seemed to suddenly cease to exist. I only had a present. That small station, the fear and anger that boils in the heart to this day. We got to [CITY2] by bus (sincere thanks to the local drivers who took the risk to leave on the wrong route that restless morning). On the way, we called all our relatives and friends to check if they were all right, read the news whenever possible, and prayed as much as we could. A void formed inside everyone who was on that bus. We all lost a part of ourselves then. But the terrible pictures of the war did not end there. As we drove away from that station, I was relieved to think that the explosions were behind us. I tried to ignore the presence of military equipment on the roads (I saw it for the first time - and it really terrified me), realizing that the heavy traffic that morning was the norm. It was necessary to strengthen the defence to react quickly. The military did their job. I dreamed of only one thing: to get home. Something inside me painfully broke when I saw smoke at the entrance to my city. Black and thick, it rose at once from several points, which were forever hardened by wounds in my native land. I knew there were people there...there were. A lump in my throat prevented me from breathing, but I couldn't take my eyes off the window. February 24th, 2022, is forever etched in my memory. After getting off the bus, my mother and I immediately went to the supermarket, where people, in a panic, had already raked absolutely everything they saw from the shelves. I spent my scholarship money on basic groceries, even though I should have bought something painfully banal and simple with it: a new sweater, a jacket, books, or movie tickets. Then, my needs narrowed down to the simplest, they became the desire to survive. I wanted it to be a dream. I wanted to wake up and understand that no war had ever started. But the armed policemen on the streets and the smell of smoke from burnt papers in the air when we quickly ran home with my mother with full bags brought me back to reality. That day, we packed our bags anxiously, discussed the way to the nearest bomb shelter as a family, and kept the news on all day. It was unbearably scary to watch the Russian troops approach the city. Our lives have changed forever. We understood that it would never be the same again. And this thought haunts me to this day - what if the war had not started? Усе розпочалося у вагоні приміського потягу. Мої очі вдивлялися в темряву лютневого ранку, яка тільки-тільки починала розсіюватися. Попри холод та ранній підйом, я була сповнена надій та приємного передчуття, адже їхала в місто, у яке закохалася буквально з першого погляду – [МІСТО]. Цей величний красень на берегах Десни завжди дарував мені спокій. У ньому я відчувала себе, як вдома, навіть попри те, що мені ніколи не випадало можливості досконало вивчити всі його секрети. Знаєте, так іноді буває: хтось може бути з тобою все життя, але залишатися при цьому чужим, а комусь достатньо двох днів, щоб проникнути в самісіньку душу. Ця система працює і з містами. Але повернемося краще до тієї дівчинки у вагоні потягу. Так, саме дівчинки, бо 21 рік – це лише початок шляху. Студентка, сповнена амбіцій та планів, у якої, окрім прогулянки улюбленим містом, на вечір була запланована зустріч із кращою подружкою, а ще пара безсонних годин, бо необхідно було завершити план уроку на п’ятницю. Тоді я будувала багато планів. Я чітко знала, що у березні закінчу практику в школі, у квітні та травні допишу курсову роботу, у червні складу державні іспити, потім будуть екзамени на вступ до магістратури, якщо все добре складеться, то подальше навчання… Усе було настільки чітко вибудувано у моїй голові! Рівно до тих пір, поки у мами не почав дзвонити телефон (у той день вона їхала зі мною). Ми неоднозначно переглянулися, коли зрозуміли, що телефонував тато. Це було дивно, адже на годиннику лише шоста ранку. Що могло змусити його так рано дзвонити? З ним щось сталося? Чи з бабусею? Погані думки почали заповнювати мою голову, як їдкий дим, витісняючи радісні передчуття. Я бачила, як блідніє мамине обличчя. Як у її каро-зелених очах з’являється нерозуміння, а потім страх. Як вона починає нервувати та несвідомо смикати застібку на сумці. «Тато сказав, що почалася війна. Путін напав. По нашому місту були випущені ракети», – ці слова застрягли у мене в голові, як набридлива касета. Мамин голос тоді зірвався. Вона, як і я, відмовлялася у це вірити. Як таке може бути? Тато, певно, щось наплутав. Яка війна? Двадцять перше століття надворі. Це ж наскільки божевільним треба бути. Я дістала свій телефон і увімкнула новини. Жах накрив мене з головою, коли я побачила перші відео з російською військовою технікою, яка перетинає кордон України. Моєї країни! Квітучої, мирної та вільної! Реальність відмовлялася бути схожою на мої щасливі мрії. Вона увірвалася в життя, розсікаючи його, як ніж, на «до» та «після». Гуркіт свого серця, яке відчайдушно тріпотіло у грудях, я чула десь у скронях. Руки тремтіли, а думки відмовлялися збиратися у купку. Усе змішалося. Мама вже комусь телефонувала. Люди навколо розмовляли, переглядали новини, стривожено оглядалися. А я все ще не вірила. Я не пам’ятаю, як ми терміново вийшли з електрички. Неначе у той момент мій мозок вимкнувся. Оговталася я, вже коли перед моїми очима на фоні сірого лютневого неба височіла будівля малесенької станції десь на під’їзді до [МІСТО]. Поруч товпилися люди, які також прийняли рішення не їхати далі, а повертатися назад. На пероні стояла жінка – працівниця станції, з маленьким червоним прапором у руках. Її спокій мене вразив. Раптом пролунали звуки вибухів – і моє серце пропустило удар. Війна, яка здавалася такою далекою, наздогнала мене на тій маленькій станції. Увесь той потік новин про начебто підготовку Росії до нападу та стягування військ до наших кордонів, який лунав вже кілька місяців поспіль та у який я не вірила, накрив мене з головою і… розчавив. Мій улюблений [МІСТО] залишився там – десь далеко, звідки лунали ці вибухи (бережи себе, рідненький). Моя сім’я – у моєму рідному місті [МІСТО2], на яке, за словами тата, було завдано підступний удар. Моя краща подруга – у Києві, що був ціллю номер один для агресора. А ми з мамою тут, на маленькій станції, без жодного уявлення, що робити далі. Моє майбутнє ніби враз перестало існувати. У мене було лише теперішнє. Той невеличкий вокзал, страх та злість, яка бурлить у серці та донині. У [МІСТО2] ми доїхали на автобусі (щиро дякую місцевим водіям, які ризикнули у той неспокійний ранок виїхати не за маршрутом). По дорозі ми дзвонили усім близьким та рідним, щоб перевірити, чи з ними все добре, читали по можливості новини та молилися, хто як умів. Усередині кожного, хто був у тому автобусі, утворилася порожнеча. Ми всі тоді втратили частину себе. Але страшні картини війни на цьому не закінчилися. Коли ми їхали геть з тієї станції, мені стало легше від думки, що вибухи залишилися позаду. Я намагалася ігнорувати присутність на дорогах військової техніки (я бачила її вперше – і вона дійсно жахала мене), розуміючи, що жвавий рух того ранку був нормою. Треба було укріпити оборону, швидко реагувати. Військові виконували свою роботу. Я ж мріяла лише про одне: дістатися додому. Щось всередині мене боляче зламалося, коли на під’їзді до свого міста я побачила дим. Чорний і густий, він підіймався одразу з кількох точок, які назавжди ранами запеклися в рідній мені землі. Я знала, що там були люди… Були. Ком у горлі заважав мені дихати, але я не могла відвести погляду від вікна. 24 лютого 2022 року назавжди викарбувалося у моїй пам’яті. Вийшовши з автобуса, ми з мамою одразу направилися в супермаркет, де люди в паніці вже згрібали з полиць абсолютно все, що бачили. Я витратила свої гроші зі стипендії на найнеобхідніші харчові продукти, хоча мала б придбати за них щось до болю банальне і просте: новий светр, куртку, книги або квитки у кіно. Тоді мої потреби звузилися до найпростішого. До бажання вижити. Я хотіла, щоб то був сон. Хотіла прокинутися і зрозуміти, що ніякої війни ніколи не починалося. Але озброєні поліціянти на вулицях та запах диму від спалених паперів, що відчувався у повітрі, коли ми швиденько з повними пакетами бігли з мамою додому, повертали в реальність. Того дня ми зібрали тривожні валізи, всією сім’єю обговорили шлях до найближчого бомбосховища та цілий день не вимикали новини. Нестерпно страшно було слідкувати за тим, як російські війська наближалися до міста. Наше життя змінилися назавжди. Ми розуміли, що як раніше, вже ніколи не буде. І ця думка переслідує мене донині. Що якби війна не почалася? Location 51.4982, 31.2893 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1601 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1601 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/818f767ee329d52535ef689acd7b12bb.pdf?Expires=1782345600&Signature=wKhX6IKqqWOipVGrj3gGORbRrIz6WmvxAaYsN%7E-OSaN67TXjxsHoQ4ifjEFg3hn2QurnosSBE0yRUrXzyG5a7I9GAR8F969FkxZ737d4joRJkuPyFowR5QB8LB-c%7Egm0VDGwh-luzdWSLjsBE6TSB3i1oIH8h4G2IXgQEm7kxd9X3Jysre4mX1REHVOFnagJxLnXUFMuKnw676anJMBLFdVSSKwvR3%7ExNksCmCBsBjgizwV-hEGob0FKSt2GoLl9agwbl3EyMrwQbfqEStKR1Wud87nMOZEi8jihyO6ocvjM7gdJvWRwSMu9FyiRhd-g8%7ETcqPrC6Ks-d0rpiSuqWA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM ff7972db38e9ecef2714f128e998dd3d Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Chernihiv region Чернігівська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-20 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни On the day the war broke out, I fell asleep at about one o'clock in the morning, and before that, I read all the current news that was available at that time. I understood that something was wrong, as always, and before coming home, I saw the movement of military vehicles through the city at night - it was alarming. In the morning, I was going to go to work. My alarm clock was set for 06:50, but I woke up at 06:30 because of a call from my mother, who was travelling to [CITY1] by train. Outside the window at that time, many cars were driving in different directions. I did not immediately realize why there were so many cars on my quiet street. In a telephone conversation, my mother said that the war had started and that it was necessary to prepare a "bug-out bag," collect documents, collect drinking water and all the things that would be needed during the evacuation. I didn't believe her at once and thought it was a bad joke, but my heart was beating anxiously. I got out of bed, went into the room and turned on the TV. The TSN marathon of events was already shown on TV. They constantly spun stories about how the occupation troops of Russia crossed the state border of Ukraine. My heart beat even harder, and I realized that the worst thing that could happen in the world had really begun - this meant, the terrible word "WAR" was happening. I talked to my mother and found out that a cruise missile hit the [AIRFIELD] of the State Emergency Service in the morning and there were casualties. I called my girlfriend and asked how she was and whether she needed any help. She learned about the events before me and was waiting for her father to go back to the village. And then I called my friend in Kyiv to I find out how he is. At that time, he was packing things in the car to go to the Lviv region. After learning information about my loved ones, I started collecting things in the house. I also called my supervisor at work to find out if I should go to work. I did not yet fully realize that life would not be the same as before, and I will not go to work for the next couple of months. The manager said to wait for orders, so I continued to pack and watch a marathon of events. At that time, I was constantly experiencing a feeling of uncertainty in my soul, I did not know what would happen next or how to act. I also experienced a feeling of hatred towards the occupiers who crossed the state border of a sovereign country. Around 10 in the morning, my mother returned home to [CITY2] after getting off the train on the way. When I returned home with my sister, I was glad that everyone was finally home, and now I could worry less. They went to the supermarket for products that could still be found on the shelves. And I went to work at lunch. It was necessary to evacuate the New Post office and load parcels into the car. Walking along the road, I saw a large number of confused people who did not know what to do next. Barricades began to appear on the streets, and there were military personnel walking around wearing different clothes, but I understood that they were our military personnel, so everything was fine. After that, I returned home and continued to watch the marathon of events and read the news feed on my phone. The news feed was updated at breakneck speed. Every minute, there were many events that had to be taken into account, and at the same time, I had to write to my friends and acquaintances, especially those who were in other cities and villages. At that time, it seemed that Ukrainians were united like never before, and this caused a sense of pride for their people. The day passed quickly. At night, we slept dressed so that we could quickly run to the bomb shelter. Also, at night, enemy planes could be heard flying high in the sky. At the beginning of the war, this was very common in [CITY2]. And it was the enemy planes that flew into the city of Kyiv. In general, that day radically changed my life and allowed me to think about many issues that I had not paid attention to before. В день початку війни я заснув приблизно о першій годині ночі, а перед цим прочитав усі актуальні новини, які були доступні на той час. Я розумів, що відбувається щось не так, як завжди та до приходу додому бачив пересування військових машин містом вночі – це насторожувало. Вранці я збирався йти працювати на роботу. В мене на 06:50 був заведений будильник, але прокинувся я о 06:30 від дзвінка матері, яка їхала в [МІСТО1] електричкою. За вікном в той час їздило дуже багато машин в різні сторони. Я зразу не усвідомив чому на моїй тихій вулиці їздить стільки машин? Мати в телефонній розмові сказала, що почалася війна і потрібно підготувати “тривожну валізку”, зібрати документи, набрати питної води та всі речі, які знадобляться під час евакуації. Я відразу їй не повірив і подумав, що це невдалий жарт, але серце тривожно забилося. Я встав з ліжка і пішов у кімнату увімкнув телевізор. По телевізору вже показували ТСН марафон подій. Постійно крутили сюжети як окупаційні війська росії перетинають державний кордон України. Серце забилося ще дужче і я зрозумів, що дійсно розпочалося найгірше, що могло бути та статися у світі – це жахливе слово “ВІЙНА”. Я поговорив із матір’ю і дізнався, що вранці крилата ракета влучила в [АЕРОДРОМ], є постраждалі та поклав трубку. Я зателефонував своїй дівчині. Запитав як вона, чи потрібна їй допомога якась. Вона дізналася про події раніше мене та очікувала свого батька, щоб поїхати назад в село. І потім я зателефонував своєму другу в м. Київ. Дізнався, як він. Він в цей час збирав речі в машину, щоб поїхати в сторону Львівської області. Дізнавшись інформацію про своїх близьких людей я почав збирати речі в будинку. І також зателефонував своєму керівнику на роботу, щоб дізнатися чи треба йти на роботу. Я ще не зовсім усвідомлював, що життя не буде таким як раніше і найближчі пару місяців на роботу я ходити не буду. Керівник сказала, що потрібно очікувати розпорядження, тому я продовжив збирати речі та дивитися марафон подій. В душі в цей час постійно переживав відчуття якої невідомості, що буде далі, як діяти. Переживав також почуття ненависті до окупантів, які перетнули державний кордон суверенної країни. Близько 10 ранку мама повернулася додому в [МІСТО2] зійшовши з електрички по дорозі. Повернувшись додому разом із сестрою я був радий, що всі нарешті вдома і тепер можна хвилюватися менше. Вони сходили в супер маркет за продуктами, які ще можна було купити на поличках. А я в обід пішов на роботу. Потрібно було евакуювати склад Нової пошти та завантажити посилки в машину. Ішовши по дорозі я бачив велику кількість розгублених людей, які не знали що робити далі. На вулицях почали з’являтися барикади, військові, які ходили хто в чому, але я розумів, що то наші військові тому все добре. Після цього я повернувся додому і продовжив дивитися марафон подій та читати стрічку новин в телефоні. Стрічка новин оновлювалася із шаленою швидкістю. Кожну хвилину були безліч подій, які потрібно було взяти до уваги та паралельно з цим писати своїм друзям та знайомим, особливо тим, які були в інших містах та селах. В той час здавалося, що українці були об’єднані як ніколи раніше і це викликало почуття гордості за свій народ. День минув швидко. Вночі ми спали одягнуті, щоб швидко можна було побігти в бомбосховище. Також вночі було чутно як високо в небі літають ворожі літаки. НА початок війни це було дуже часто в [МІСТО2]. І саме ворожі літаки які летіли в м.Київ. Взагалі той день кардинально змінив життя та дозволив замислитися над багатьма питаннями на які раніше не звертав увагу. Location 51.4982, 31.2893 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1598 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1598 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/13360290f2441ba46f8aec08958503de.pdf?Expires=1782345600&Signature=plOVq3Du5848md66dSCNioWKIjtpTqVtbArPmpi%7EWMRPhK7KX5P2hMAdbmH9OEHICH-jMIudIpHSO2lfsad-%7EclXFHmo1Jnk6z%7EYkxHgWdk4ZFz4yCgOIRUmRwaGbc6oKG3HBHhgQAmmLaVdZGlnEITh0JUklHDxD5d8dt-VUu6qA3p82LayW%7EAbfKj3lE2rC3biICjoA2RZ2RlqlEGzm03DhQdYtOWsvgKpg6hFM3X0p04kKlrOS-%7E2pxexa7nuzCi6VJwhJp9TPlt31PZlc82GznLsWqOG9YDW4g8j8KaMKNEDtnuLTHfCalERBpERgcZlTougg5-s5Hld8wk1Rg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM f229d0e6a45f058144bf8e0c2859c6e0 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 61-65 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kharkiv region Харківська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-19 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни I didn't fully believe there could be such a terrible, bloody, and cruel war. We all know about Donbas, and many of us have acquaintances from there, so we thought that if something were to happen, it would be an escalation or something like that. But we could not imagine there would be so much iron and weapons flying at us! On that first day, I went to work as usual. My working day started at seven in the morning, so I was already getting ready at five. I received a call from my daughter, who also lived in [CITY1] but closer to [CITY2], an area destroyed during the full-scale invasion. She said she was scared and didn't know what was going on. I began to listen and heard sounds as if the walls were shaking, although I was much further away from that area! We talked, and both continued to get to work. But later the director called and said that we were not working. So, I went to visit a friend, and he and I wanted to take our daughter to our place, but it was quiet then, and she refused to go. However, the next day, they started shooting harder, and the next day, even harder, and the friend could no longer come to her, so we waited for a taxi. But it was very difficult - you only had to wait for a free driver through the application, because all the taxis were busy. So, after waiting for a taxi, my daughter and son came to my place, and we lived like that for several days until we decided to leave the city. From the first day, the house my daughter used to live in, from which she moved literally a month before the war, came under terrible shelling. She showed me scary footage of a destroyed driveway at night in the snow and cold. In the literal sense, she was very lucky that her mother-in-law asked her to move out of there. After moving from the city, we lived in the region for a while, but the news was getting worse and worse. My youngest daughter panicked a lot, and we left for the Western part of Ukraine. We still live here and wait for Victory. Of course, it is difficult to remember all this; I still have nightmares about the war. But I understand that some people have a much harder time like those who survived the occupation or lost loved ones. It scares me to imagine what our soldiers have to go through, in the cold or the heat, under fire from the enemy. I am most worried about them now. Я до кінця не вірила, що може бути така страшна, така кровопролитна та жорстока війна. Всі ми знаємо про Донбас і у багатьох з нас є знайомі звідти, то ж ми думали, якщо й щось буде, то загострення там або щось на кшталт того. Але ми й представити не могли, що буде така кількість заліза, стільки зброї летіти на нас! В той перший день я як звично збиралась на роботу. У мене робочий день починався о сьомій ранку, то ж о п'ятій я вже збиралася. До мене зателефонувала дочка, яка жила теж у [МІСТО1], але ближче до [МІСТО2], району, який було зруйновано під час повномасштабного вторгнення. Вона сказала, що їй страшно й вона не знає, що коїться. Я стала прислухатися й почула теж звуки, ніби стіни тремтіли, хоча я була набагато далі від того району! Ми поговорили та обидві продовжили збиратися до роботи. Але згодом зателефонувала директорка й сказала, що не працюємо. То ж я пішла до друга в гості й ми разом з ним хотіли забрати доньку до себе, але в той час було затишшя й вона відмовилася їхати. Однак, наступного дня почали стріляти сильніше, а наступного ще сильніше, та друг вже не міг до неї приїхати, то ж ми чекали на таксі. Але це було дуже важко - треба було лише через застосунок чекати вільного водія, бо всі таксі були зайняті. Отже, дочекавшись таксі, дочка з сином приїхала до мене і так ми жили декілька днів, поки не вирішили виїхати з міста. З першого дня дім, в якому раніше жила дочка й з якого переїхала буквально за місяць до війни потрапив під страшенні обстріли. Вона мені показала страшні кадри зруйнованого під'їзду вночі посеред снігу й холоду. В буквальному сенсі, їй дуже пощастило, що свекруха попросила її переїхати звідти. Переїхавши з міста, ми трохи пожили в області, але новини були все страшніше й страшніше. Молодша донька сильно панікувала і ми виїхали до Західної частини України. Тут і живемо досі та чекаємо Перемоги. Звісно, пригадувати все це важко, мені досі сняться жахи про війну. Але я розумію, що є люди, яким набагато важче, тим, хто пережив окупацію, чи втратив близьких. Мені страшно уявляти, що приходиться переживати нашим військовим, в холоді або спеці, під обстрілами ворога. Найбільше зараз я переживаю за них. Location 49.9935, 36.2304 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1597 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1597 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/33f5d2aa05689fec9800f79e76477494.pdf?Expires=1782345600&Signature=isycla0kmH1ZK4r-K06MAR9tXgwAmHaSCjGsTACOaPD5mjdK8sLVIdmTftN3D61xSYNt4nuGYSt7HFt6gGoBXtdC25d3FqNksSXf%7EnHsydu3oRagwVnf7WnYeDGwVM9rJw1FKiumlEkBklo9BFXCkQP92JhOfj8wiQkyljxg9P7rvBfH1OGPukftAB%7ExAREAcQ822zoV7PFTlpxhNwzvtfBOPQIyxD0VQ0B9V4W5msNwJY8WYos4ZSM3zYeXijB%7EJ%7E2w4xP9f9SXR-dmJOzsg-VzTjtnItq441K5xOmbeyUgo1XGeIPQpFefU3YcIm0NlmTWt9xopQX3iKHFEIvVWQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM c9bc604edc068eb3cbd0e314cb7f3d63 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Chernihiv region Чернігівська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-19 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни The war caught me and my family by surprise. On the second day of the war, enemy equipment and enemy soldiers were in our village. We were forced to leave our native home, farm, and land and flee to the neighbouring village, or rather, the farm where we used to live. We lived there in our old hut with my brother, my father, my mother, and our elderly grandmother, but it was not peaceful in this village either. Daily enemy convoys aggravated the situation. Hundreds of units of enemy equipment, including tanks and self-propelled guns, passed through this village daily. When they drove past us, we all tried to sit quietly so that they wouldn't notice us. It happened that the convoys stopped in this village and spent the night, and then the next day, they left, and new ones entered. At that moment, when they were leaving, it was time to collect food products that they did not use in order to somehow eat because the food situation was quite difficult. After this you could find their dry rations closed, which could be eaten after heating. When we stood in a column in the village, soldiers came to our yard to fetch water; at that time, I tried to sit quietly so they wouldn't see me, and thank God, they didn't notice me. A little later, our Ukrainian soldiers came to the village and planted mines 200-300 meters from the village, on the road and in the field near the landing, where the Russian invaders went most often. They blew up on them very often, and one day after such an explosion, these bastards came to the village and started giving nightmares to the people who were in the village. Miraculously, they did not kill anyone, but a Russian soldier with a Buryat appearance took my new phone which I carefully hid. I gave him a broken, non-working phone, but he was not satisfied with it and demanded that I give him a working, normal phone. Otherwise, he would enter the house and shoot everyone there, so I had to give it to him. They wanted to know who laid the mines, but we didn't tell them anything, and they left. My brother and I packed our things and decided to go to the city of [CITY]. We walked for three hours, and then our soldiers met us and took us to a safe place. We stayed there until the de-occupation of our home. Війна застала мене і нашу сім'ю зненацька, буквально на другий день війни у нас в селі була ворожа техніка і ворожі солдати. Ми вимушені були покинути свою рідну домівку, господарство, своє угіддя і втікати до сусіднього села, а точніше кажучи, хутора, де ми раніше проживали. Ми там проживали у своїй старій хатині, я, брат, батько, мати, і наша старесенька бабуся, однак і в цьому селищі не було спокійно, щоденні ворожі колони нагнітали ситуацію довкола. Кожного дня через це селище проїжджало сотні одиниць ворожої техніки, включаючи танки й САУ. Коли вони їхали повз нас, ми всі намагалися сидіти тихо, щоб вони нас не помітили, бувало таке що колони ставали в цьому селищі та ночували, а потім на наступний день вони виїжджали та заїжджали нові. І в цей момент коли вони виїжджали був час, щоб зібрати після них харчові продукти які вони не використали, щоб хоч якось поїсти, бо ситуація з їжею була доволі скрутна. Після них можна було знайти закриті їхні сухпайки, які розігрівши можна було поїсти. Коли вони стояли колоною в селищі то до нас у двір приходили солдати по воду, я в цей час намагався сидіти тихо, щоб вони мене не бачили, і дякувати Богу вони мене не помічали. Трошки згодом наші українські солдати приходили до села і ставили міни поблизу селища, метрів за 200-300 від села, на дорозі та у полі біля посадки, там де частіше за все російські загарбники їздили. Вони дуже часто на них підривалися, і одного разу після такого підриву до села приїхали ці виродки та почали кошмарити людей які були в селі, дивом вони нікого не вбили, у мене російський солдат, бурятської зовнішності забрав мого нового телефона, якого я ретельно ховав, я був віддав йому зламаний неробочий телефон, однак його це не задовольнило і він вимагав, щоб я йому дав робочий нормальний телефон, інакше він зайде в дім і всіх там розстріляє, це він так сказав, довелося віддати. Вони хотіли знати хто, ставить міни, ми їм нічого не сказали, і вони пішли. Я з братом зібрав речі, і ми вирішили піти до міста Ніжин, йшли довго, годин три, а потім нас зустріли наші солдати та відвезли нас до безпечного місця. Там ми та перебували до деокупації нашої домівки. Location 51.4982, 31.2893 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1596 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1596 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/bbe776f365fc8445bd1bda241c4f7224.pdf?Expires=1782345600&Signature=eADqWeHR-pRCsPNhZuBUMsufSoOX7laa%7EPaBCiMOAZboIOLncvj6pb%7Em%7EEU0n8H0%7E9tTIaFDjbcmnHRg2Y%7E2QiByNKc5JpY42w6I5mIxL0tVeu3iCrXXj3%7EX3liSB-e-UAgUdPTN%7EO5MyG-taqjx9ElBUrJDF5e%7EphtlVyu4uT1kMjo7-rt4SMl9g3%7EULZskh1GHuaY2datPb4ZQr%7E7b3SOp5NBtU8Bqd4PVBsoZFb0vl59OIzc9eRDLYoTMuTgnezA9pMeoVlJerogY6UeoPbeRklW-IpYP3SLgpjHFYZ5UnEoVnQdNk5ShqpywRJ83vH%7EVg1IGWqa30mZbGD0fNQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM fe7b3aa45ed721be5329e7a94c06f27c Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kherson region Херсонська область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни During the last survey, I changed a lot morally. A lot has been experienced, and a lot has changed in my life; although I still live with my relatives, I feel like a different person. I didn't go to a psychologist but decided to work on my own by meditating, reading books, and developing my own business. I continued to work as a confectioner and baked cakes to order, primarily for the sake of earning, but at the beginning of the war, I definitely thought that the confectioner life was over. Life continues, and I am grateful that I dared to start from scratch. And in more than a year, I have already made more than 100 cakes and various desserts! Basically, my clients are also immigrants from different parts of Ukraine who also fled the war to [CITY1]. My main specialization is children's cakes, with various cartoon characters, because homemade cakes are not the cheapest thing that can be ordered. People are not willing to spend money on it for themselves. So, for example, if adults prefer not to spend extra money, then it is best to try to please the children with a beautiful, bright cake! And this, I believe, is the great strength of Ukraine in the struggle for a happy childhood for our children, our future generation. Also, all this time in the occupation in the Kherson region, I have relatives who cannot leave there, and we are grateful to God for the opportunity to hear them. Every day, we wait for a call, and their voices say that there are very loud, constant explosions. It is very difficult to hear from relatives because you understand how tired they are, how hard it is for them, and that you cannot help them in any way - this is the suffering that everyone who has relatives in the occupation has to go through! Another friend of mine is currently in [CITY2], which is under shelling from the Russians every day. I begged her 100 times to leave, but she did not want to; she said that her home was there, and I accepted her decision as an adult, but it is also constant nerves that must be experienced. Against the background of stress, I developed sebopsoriasis, which is a disease that cannot be cured, only treated with various ointments and drugs. The main reason why it occurs is stress. And I am sure that this horror of daily stress will manifest itself in the health of every Ukrainian.During the last survey, I changed a lot morally. A lot has been experienced, and a lot has changed in my life; although I still live with my relatives, I feel like a different person. I didn't go to a psychologist but decided to work on my own by meditating, reading books, and developing my own business. I continued to work as a confectioner and baked cakes to order, primarily for the sake of earning, but at the beginning of the war, I definitely thought that the confectioner life was over. Life continues, and I am grateful that I dared to start from scratch. And in more than a year, I have already made more than 100 cakes and various desserts! Basically, my clients are also immigrants from different parts of Ukraine who also fled the war to [CITY1]. My main specialization is children's cakes, with various cartoon characters, because homemade cakes are not the cheapest thing that can be ordered. People are not willing to spend money on it for themselves. So, for example, if adults prefer not to spend extra money, then it is best to try to please the children with a beautiful, bright cake! And this, I believe, is the great strength of Ukraine in the struggle for a happy childhood for our children, our future generation. Also, all this time in the occupation in the Kherson region, I have relatives who cannot leave there, and we are grateful to God for the opportunity to hear them. Every day, we wait for a call, and their voices say that there are very loud, constant explosions. It is very difficult to hear from relatives because you understand how tired they are, how hard it is for them, and that you cannot help them in any way - this is the suffering that everyone who has relatives in the occupation has to go through! Another friend of mine is currently in [CITY2], which is under shelling from the Russians every day. I begged her 100 times to leave, but she did not want to; she said that her home was there, and I accepted her decision as an adult, but it is also constant nerves that must be experienced. Against the background of stress, I developed sebopsoriasis, which is a disease that cannot be cured, only treated with various ointments and drugs. The main reason why it occurs is stress. And I am sure that this horror of daily stress will manifest itself in the health of every Ukrainian. За час останнього опитування я надзвичайно змінилась морально. Багато пережито, багато змінилося в житті, хоча я і далі живу з рідними, але в середині наче інша людина. До психолога я не зверталась, вирішила вигрібати самостійно, медитації, читання книг, розвиток власної справи. Я продовжила займатися кондитерською справою та пекти торти на замовлення, в першу чергу заради заробітку, але на початку війни точно думала, що з кондитеркою вже покінчено, але життя продовжується і я вдячна собі, що наважилася почати все з нуля, і більш ніж за рік часу вже зробила понад 100 тортиків та різних десертів! В основному мої клієнти це теж переселенці з різних куточків України, які також тікали від війни саме в [МІСТО]. Основною моєю спеціалізацією є дитячі торти, з різними героями мультфільмів, адже домашні торти це не найдешевше річ, яку можна замовити, і люди не охоче витрачають на це кошти, тому, якщо для себе на день народження, наприклад, дорослі воліють не витрачати зайві кошти, то дітей переважно намагатися порадувати гарним, яскравим тортом! І в цьому, я вважаю, велика сила України, в боротьбі за щасливе дитинство наших дітей, нашого майбутнього покоління. Також весь цей час в окупації в Херсонській області у мене знаходяться рідні, які не можуть виїхати звідти, і ми вдячні Богу за можливість їх почути, щодня чекаємо дзвінка і їх голосу, кажуть що дуже гучно, постійні вибухи. Це дуже тяжко чути від рідних, адже розумієш, як вони втомилися, як їм тяжко, і що ніяк не можеш їм допомогти - це страждання, які доводиться переживати всім у кого рідні в окупації! Ще одна моя подруга зараз знаходиться в [МІСТО2], який щодня під обстрілом рашистів, я 100 разів благала її виїхати, але вона не хоче, каже, що там її дім, і я прийняла її рішення, як дорослої людини, але це теж постійні нерви, які доводиться переживати. На фоні стресу у мене розвинувся себопсоріаз, захворювання, яке не можливо вилікувати, тільки залікувати різними мазями та препаратами, адже основне чому воно виникає це стрес. І я впевнена, що цей жах щоденного стресу ще проявить себе в здоров'ї кожного українця.. Location 46.6354, 32.6169 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1593 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1593 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/4ed39ef19269bd5a99bfe2b1a45ff1ed.pdf?Expires=1782345600&Signature=LrZGaExOUqTVsUwAkAzM1oLeZPtbe-iWnp4Tv5AHihujAShSUkgPwkcIvvmS5ynX050qnq1H5GRI2QaElsgV4UGAeh0BdDI1sou1F10hv%7EDD2KAVgAJc3xQIQvsXfG%7E61YOc0m5a127hOYnHqwoVeiwFyDmQdMtGvsmfjuNV8gbyRObwg50wsvOulOAH0cOZ9iB2041BK4veCpTAfr6zjcc6pObAb-T0OE%7EDht0jlcgYtGUHUP56%7EuDnsJ%7EBjhRFWBbLqVM5omPqkymCICze4%7EvSIYzRoPOBOe8bDbChkQmzxpFMRp8Z5aV8tRFJnJb-PKhopNlPzf5Ct9ybF-FutQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 584c64c2b768bc9dd5851f6c37966486 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/83377d37921bb254befd428146f9cc47.mp3?Expires=1782345600&Signature=HsrlhayB7HPd%7EFIacpCIL1U%7ExAd7llNYfm59Z5weUKvMDpLtJTlaFLdab4xMsstEwbnoR63UobmtydN3pDKX3xYA8dYr2X1hMgeymEYpZaZzENEAreOUB9t2aKIOcYEhAOYxOoc3TV18uswgJJK5hnoFuOhUjOrmoJeKvUwEafA1WV89L6-gDYwR9MoLMRaRp42FqjiJMB3CAvv9lGRRv5n2K2sXFRrw43Rkxr%7Ehn0h5zbO5cayHTtoT6KVXJbr4YY3xZgVesoLbdNCoTY9-V-sye-HGhps1DlGdoOzNF9PuDgBrrHrorYdic1b5L-pxFVjbgO0RbotMR-FdiuHU3A__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 954f45b2f6e4c64f062979ff273e31d7 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/a18232deb0273e964882191893a1fa7a.mp3?Expires=1782345600&Signature=XqD6zRdmpCvUpzTKy98zBhUaZwZOKmiBY8uqdNTlXIYoTCMzpr9IFC8OcAZ6DiZ5VzmHldFxnOTJ3SsDjLzq03UJKnf3qMjfxYzs9Z3LEzakY2WNVTmlhvuz6RO5bImBWmAIPjVOnUQFwHVDCe7bksw1XWo2B-BbEjGTkzATFFt2BI4vt29LJDHNrtyyET9WUhUEmVHMWgt4tk8v0zlwMRKDbpeJRV4jtFJUuO-weOMIhyHhixZAx00xUn2BZfyEFgbXI3dgV2ICKPaFQkAgWb-a2eNNvuliLXgIfnLiRNDZWYNoIv78xoq0zO-MPQtQ1zv9yI8K5u53dSs3PdQOlQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 6e0bbe7706a0ee5de82b9761b283dce7 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Chernihiv region Чернігівська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-17 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни I worked at Nova Poshta, and it just so happened that I was supposed to be on vacation from February 24th, so I went home to my parents on the 23rd. And on the morning of February 24th, my mother woke me up and said the war had begun. I can't even accurately describe what was going through my head at that moment: there was fear, rage, various bad thoughts. I thought I would never have the life I had again, that I would lose everything, that I might die at any moment. The only thing that reassured me then was that at least I was close to my relatives. But at the same time, I had a girlfriend who was in Kyiv and found herself in hell. She was terribly afraid, and I was afraid for her and angry that I could not do anything about it. I spent the first night in the basement. I was then in the small town of [CITY], and the occupiers had not yet reached there, but we all panicked as we were all afraid. Neighbours were called by acquaintances and told that a Russian convoy was already coming our way and would be here in a couple of hours. So of course, we hid. However, it was simply impossible to fall asleep in the basement. I sat and thought about what to do next, about how my girlfriend was doing and if everything was okay with her. Closer to the morning, we left the shelter and went home. It was quiet around, so we tried to get some sleep. I slept for a few hours and woke up to a phone call. It was my girlfriend. It turned out that she also spent the night in the basement and was very scared and worried about me. We talked a little, and I managed to calm her down. Later, she was able to reach the village where her grandmother lived and was safe, so I was calm. For me, the next morning was no longer so worrying. My parents, my brother, and I also went to the village, so it was a little more peaceful. However, as soon as there was an air alarm, we immediately hid in shelters, although I believed they would not waste their rockets on the village. After all, we were lucky. The occupiers were in [CITY] and in the villages near [CITY], but they never came to us. So, it all ended pretty well for me. Later, when the Russians were leaving our region, battles were taking place not far from me. It was good to hear automatic shots; it seemed as if I was in the epicentre of events. But no. It worked out here as well. Therefore, I can say that my family and I were not affected by the war and were only scared. However, from that moment on, my outlook changed forever. Some part of me died, and now I rejoice in the death of every Russian, even though I know it is wrong. I think because of the war, I became colder and crueller. Я працював на Новій Пошті та так склалося, що саме з 24 лютого у мене мала бути відпустка, тому 23 числа я поїхав додому до батьків. А вранці 24 лютого мене розбудила мама і сказала що почалася війна. Я навіть не зможу точно описати, що відбувалося в моїй голові в цей момент: страх, лють, різні думки про погане, про те, що більше ніколи не буде того життя, яке в мене було, що я все втрачу, що я можу померти в будь-який момент. Єдине, що мене заспокоювало тоді це те, що принаймні я був поруч зі своїми рідними. Але водночас у мене була дівчина, яка знаходилася в Києві й опинилася в самому пеклі. Вона страшенно боялася, а я боявся за неї та злився, що нічого не можу з цим діяти. Першу ніч я провів у підвалі. Я був тоді в маленькому місті [МІСТО] і окупанти туди ще не встигли дістатися, однак ми всі панікували, всі боялися. Сусідам дзвонять знайомі та кажуть, що російська колона вже йде в нашу сторону і через пару годин буде тут, тому звісно ж ми ховалися. Однак заснути в підвалі було просто неможливо. Я сидів і думав про те, що робити далі, про те, як там моя дівчина, чи все з нею добре. Ближче до ранку ми вийшли з укриття і пішли додому. Навколо було спокійно, тож ми спробували трішки поспати. Я поспав кілька годин і прокинувся від телефонного дзвінка. Це була моя дівчина. Виявилося, що вона теж просиділа ніч у підвалі, що була дуже налякана і переживала за мене. Ми трохи поговорили та мені вдалось її заспокоїти. Пізніше вона змогла дістатися до села, де живе її бабуся і була в безпеці, тож я був спокійний. Для мене ж наступний ранок був вже не таким тривожним. Ми з батьками та братом також поїхали до села, тож було трішки спокійніше. Хоча як тільки була повітряна тривога, ми відразу ж ховалися в укриття, хоч я і вважав, що роки не стануть витрачати свої ракети на село. Зрештою, нам пощастило. Окупанти були в [МІСТО], були в селах біля [МІСТО], але до нас так і не зайшли. Тому для мене все закінчилося доволі добре. Пізніше, коли росіяни покидали нашу область, то неподалік від мене точилися бої. Було добре чути автоматні постріли, здавалося наче я знаходжуся в епіцентрі подій. Але ні. Обійшлося і тут. Тому, можу сказати що я і моя родина не постраждали від війни та обійшлися лише переляком. Проте, з того моменту мій світогляд на завжди змінився. Якась частина мене померла і тепер я радію смерті кожного росіянина, хоч і знаю що це неправильно. Думаю, через війну я став більш холодним і жорстоким. Location 51.4982, 31.2893 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1591 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1591 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/5a2209244584c700e38bdd66ea9a0773.pdf?Expires=1782345600&Signature=vEcPby2DnD5gfenrGJ-bSzvsMJ8oidOJNe%7Ex9Rn%7Eq8Nm2HXB1kvvQNpLelizeNDEUR0PPk30BlsQKei2kvALHBNCF55A6ekejWhtQwGUJsCpqzTQwI3GceGQFFvGcvGj21e66tmmHv1H9cogLM8u1Ff8GfxZNmLlQMtmzMJd9uy80FkzRi87%7E17fPKiP3VhtIsm0lX2THjSMNx--Nd2AyDvKMS%7Ed5D7S1HH2Jm9Vny4ino7ZRiwtK0xWtmY7zSvcexpmag3K5FZ3KLYPs37E7HF4yI4E9KUF87vkVSqva-nZ0TLxE%7E9YG52rXGmafZVp4Nvq5vZEStPA8EuF%7EnsTGg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 9da788952dfbb7aa0c9ece94e900e1d3 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kherson region Херсонська область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-06-09 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни I don't remember much from the start of the full-scale invasion. My brain was probably trying to protect me and not remember those traumatic events. The war greeted me with the occupation of my hometown. Everything resembled the events of dystopias — people with machine guns checked people's phones for the presence of information unfavourable to the new regime and controlled queues of civilians for basic survival products. On the way to the territories controlled by Ukraine, I met an enemy soldier. Then, the barrel of the machine gun was directed at me. It's a pity that no one teaches us how to act in such situations. But their reaction is impossible to predict; maybe it is the same famous "Russian roulette"? Between the checkpoints of foreigners on our land, I watched as the godmother clutched her cross in her hands until she blushed while my mother whispered a prayer. Before that, I did not notice how every village in Ukraine had a consecrated cross before the entrance. And we were baptized in front of each of them. Not so much because they are pious, but because this is the only thing that could be hoped for at that time when you can be shot for saying the wrong word while rockets are flying nearby, and no one will know about it. Maybe this is the famous "Russian roulette"? What struck me about this apocalypse was the sky. On one side, it was densely filled with almost black clouds; on the other, it was clear, orange, with a bright sun that indicated the setting sun. Then, I thought it was quite poetic. "Light will overcome darkness” and the free sun will rise over Ukraine. Я мало чого пам’ятаю з початку повномасштабного вторгнення, напевно, мій мозок намагається захистити мене й не згадувати ті травматичні події. Війна зустріла мене окупацією рідного міста. Усе нагадувало події антиутопій — люди з автоматами перевіряли телефони людей на наявність невигідної новому режиму інформації, контролювали черги цивільних за базовими продуктами на виживання. Шляхом на підконтрольні Україні території я зустрілася поглядом із ворожим військовим. Тоді дуло автомата було направлене на мене. Шкода, що ніхто не вчить, як вчиняти в таких ситуаціях. Та їхню реакцію неможливо передбачити, може це і є та сама славнозвісна «російська рулетка»? Між блокпостами чужинців на нашій землі я дивилася, як хрещена стискає у руках свій хрестик до почервоніння, а мама пошепки читає молитву. До цього я не помічала, як кожне село України має перед в’їздом освячений хрест. А ми й хрестилися перед кожним з них. Не скільки тому, що набожні, а тому, що це єдине, на що тоді могла бути надія, коли десь тебе можуть розстріляти за неправильно сказане слово, а ще десь поруч пролітають ракети. І ніхто про це не дізнається. Може це і є та сама славнозвісна «російська рулетка»? Що вразило мене у цьому апокаліпсисі — це небо. З одного боку воно було густо заповнене майже чорними хмарами, а з іншого було чистим, помаранчевим, із яскравим сонцем, що вказувало на захід сонця. Тоді я подумала, що це досить поетично. «Світло переможе темряву». А над Україною встане вільне сонце. Location 46.6354, 32.6169 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1589 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1589 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/1b8e9085cbf8025bf658793da8ce865f.pdf?Expires=1782345600&Signature=SNP14cYEq54Od9ZMMkko0emIw1of1UkvgrYbjIl3RM4e92PIzvGmdJutQL1f1UCdK%7Ec02nwdS8la6yZN%7ESGtPWVf%7EREkTDhm8unmoe%7EFivvTA09uNLbOzWGSbcF1SAcAy6qvSpJPeN-G7dQVkI-aU-8ClCoW5Upg4BOjaHaHXQ45qM9PFqONWqO6y5pO0WUFT5s5jj%7EfzFyaQxNtqgi%7E0KXrrgQvM5zWBOxYxlalWBcR8KgmaTrrEEQxA0itdDoPZI6NC-A1s0wOlxip68GumpwAbM36ieilkiVn%7EOFxEIMSmF0Rnm41am9vu5lBUJa9F4uea8sUq6Gacu%7ELPueWcA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 0b2ee37cd77dd7585f629f9304cb6aa3 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Odesa region Одеська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-24 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good evening. On February 24th, I woke up at 5:40 in the morning to the sound of an airplane. I work at an elevator in [CITY1] and I always get up early, but on the day the war started, I had a day off. I live 10 km from my place of work. There is a military town near my village. Previously, there was a Soviet military communications unit there. I have a son named [NAME2]; he was 6 years old when the war started. I do not have a husband. I immediately turned on the television, checked the news on my phone, and was horrified. The war and the enemy are a nuclear state! I'll be honest: at first, I thought we wouldn't last even two weeks; I'm very glad I was wrong, and I just underestimated the Armed Forces of Ukraine. My son was sleeping when my neighbours and I were already putting forward different versions of what was happening on the landing. The school called and said they would inform me when and how classes would be held. My child was already in the first grade. Surprisingly, my salary came the next day, although they usually never paid in advance. Financially, I met the war with 7,000 hryvnias. I was afraid to go to the district center with my child to the supermarket, so I left him with a neighbour. After buying some groceries, I realized that this money would not be enough for my son and me, so I went to a pawn shop, where I bought gold earrings. When I returned, I was not surprised by the crowd near the house. Many residents were already planning to leave the country on the second or third day of the war. Some did not care where to go, they just wanted to leave Ukraine. People who went to Moldova will already be determined according to the circumstances. We couldn't go anywhere, mainly because of our financial situation. I had a job for more than two months until the grain deal appeared. The most terrible day was at the beginning of March 2022, when two rockets flew to the military communications unit located directly in the village very early in the morning. At night, literally seven hours before the flight, more than a hundred of our soldiers and their families were taken from there to another place. One family remained in the military unit and went to spend the night with their friends in the village. And thank God!!! As it turned out later, two rockets hit the part, and thank God no one was injured. Then, a long battle was between the Russians and the escort bridge. This bridge was no longer used, but it was still bombed. Months passed, but the war did not end. We were anxiously waiting for what would happen in the winter. You don't have to be a soldier to understand that the intensity of fighting will decrease in autumn and winter. But we did not expect they would fight with children, old people, and those who did not go or could not leave. I still don't understand why blowing up power plants in autumn and winter was necessary, this left Ukrainians without light and heat!? They underestimated us! I was in [CITY1] during this period, and the whole city was humming with the sound of generators. I am sure that the Russians were making fun of us. But we survived it. Now, my son is already in the second grade, and he studies online. The elevator is working, and salaries are being paid. It remains only to wait for our quick victory. God protects Ukraine! And with God's help, we will soon win! Доброго вечора. 24 лютого я прокинулася о 5:40 ранку від звуку літака. Я працюю на прохідній на елеваторі на Одещині та завжди встаю рано, але в день початку війни у мене був вихідний. Живу за 10 км від місця роботи. Поруч із моїм селом є [МІСЦЕ] містечко. Раніше там була радянська військова частина зв'язку. У мене син [ІМʼЯ], йому на момент початку війни було 6 років. Чоловіка немає. Відразу ввімкнула телебачення і перевірила новини в телефоні та з жахом заціпеніла. Війна, а ворог це ядерна держава! Скажу чесно, я спочатку думала, що ми та два тижні не протримаємося, я дуже рада, що помилялася і недооцінила ЗСУ. Син спав, коли я з сусідами по сходовому майданчику вже висували різні версії того, що відбувається. Зателефонували зі школи та сказали, що поінформують, коли і як відбуватимуться заняття. Дитина була вже у першому класі. На мій подив наступного дня прийшла зарплата, хоча зазвичай ніколи не платили наперед. У фінансовому плані війну я зустріла із 7000 гривень. Я побоялася з дитиною їхати до райцентру до супермаркету та залишила його із сусідкою. Купивши трохи продуктів я зрозуміла, що цих грошей нам із сином не вистачить і пішла в ломбард, де й заклала золоті сережки. Повернувшись, я не здивувалася натовпу біля будинку. На другий-третій день війни багато мешканців вже збиралися їхати з країни. Деяким було все одно куди, аби лише з України виїхати. Бої люди, які поїхали до Молдови, а там уже визначаться за обставинами. Ми ж нікуди не могли виїхати, в основному через фінансове становище. Понад два місяці у мене було роботи, поки не з'явилася зернова угода. Найстрашніший день був на початку березня 2022 року, коли дуже рано вранці до військової частини зв'язку, що знаходиться безпосередньо в селі, прилетіло дві ракети. Вночі буквально за сім годин до прильоту звідти вивезли в інше місце понад сто наших солдатів із сім'ями. У військовій частині залишилася одна родина, та й та пішла ночувати до друзів у село. І слава Богу!!! У частину потрапило дві ракети, як згодом з'ясувалося, і Слава Богу ніхто не постраждав. Потім йшов довгий бій росіян із розвідним мостом. Цим мостом уже нічого не їхало, а його все одно бомбили. Місяці йшли, а війна не закінчувалася. Ми зі страхом очікували, що ж буде взимку. Не треба бути військовим, щоб розуміти, що восени та взимку інтенсивність боїв знизиться. Але ми не очікували, що воюватимуть з дітьми, старими, з тими хто не поїхав чи не зміг виїхати. Я досі не розумію навіщо треба було восени та взимку підривати електростанції та залишати Українців без світла та тепла!? Вони нас недооцінили! Я як то була в [МІСТО1] в цей період, так все місто гуло від звуку генераторів. Я впевнена, що росіяни потішалися над нами. Але ми це пережили. Нині мій син уже у другому класі. Навчаються онлайн. Елеватор працює, зарплату платять. Залишилося лише дочекатися нашої швидкої перемоги. Бог захищає Україну! І з Божою допомогою ми незабаром переможемо! Location 46.4825, 30.7233 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1587 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1587 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/1539c571929eb70f270318daee30f347.pdf?Expires=1782345600&Signature=fQzToB1WodLFXKa2YwWuQlrnnW4ZX8QMvHEjcI9ynJNJgd3ullhdrgUOTKxKx8nLVuzXk7ly7ZK2Axq4SJGh1O-z6z-Ii2HHVgiQOKo34hC%7EjJsj3v93Rvp9NnSXSmZjgE1pNgjufTHVJL8qqy7Gqfrh4N%7EuxvIgD4NacrwXqo546gDlPGWCwYFG3SJHLBu3MCVmn%7EtpgMhwMf1ZBzy95gCQ8WFmYG5r17rPJPMaVGmprOBM-auE9CcVDPRSkdM9J7o8ALSq8HVYx99tIHn3MEEUAbsQhTCAjuIiQg7sijrxuJj8MjMuxFj3u0XVhegbnqpQSr4lMnzC%7EWMLR5OVaQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM b968f53f2b78f879ad76edfaba9be428 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Dnipropetrovsk region Дніпропетровська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-24 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни At 5:40, I was awakened by explosions; for some reason, the first thing that came to mind was that someone was setting off fireworks. My mom and sister were already awake, and they were having a heated discussion with my stepfather in the kitchen. When I walked into the kitchen, everyone said in one voice that a full-scale war had begun. Relatives called my mother and stepfather constantly and they reassured each other on the phone. Everyone, including me, naively believed that it would not last long and that they would soon come to an agreement. But even then, I asked, "what about the killed Ukrainians"? When you turn on the TV or open any social network, you can see one thing: they didn't come to leave so quickly and won't leave themselves; they must be chased away. The two words, denazification, and demilitarization, especially got on my nerves. Did the roof of the old ladies in the Kremlin collapse? So! You have to be an idiot to start a war with a country as big as Ukraine without being able to find out the mood of the Ukrainians. Today, I have the feeling that Putin was deceived by hearing that everyone who speaks Russian in Ukraine and was born before 1991 belongs to Russia. He is a fool, as such, he believed it. My stepfather is from [CITY1]. The first thing that came to mind at that moment was where to evacuate. The situation in [CITY1] was also bad at that time. While we were thinking, arguing and sometimes even cursing, hummingbirds flew over us, and a soft humming could be heard. It turns out that these were explosions 40 km from us. I studied first year physics at [UNIVERSITY] named after [NAME2]. We were sent a chat that said training is postponed for the time being, and if it is resumed, it will only be online. My stepfather called me to the balcony to talk. The conversation was like this: you are already an adult; go to [CITY1], help your mother and sister while I am at the front. I was the first to learn that my stepfather would go to the Military Commissariat without waiting for a summons. I tried to refuse him; after all, this person raised me and replaced my father. Standing on the balcony, I noticed how many people, like our neighbours, had already left, and most of them were families with children. I don't even write about the fact that we rushed to withdraw cash and buy food in the morning. We did it all. Four days later, I woke up early on Monday, February 28th. But we almost did not sleep; we listened to the silence, where it roared and flew. My stepfather was no longer there. He had come home at noon, and I remember that my mother started crying. It turns out that he has already agreed with his relatives in [CITY1] that they will accept and take care of us while he is at the front. I remember how my mother and sister tearfully collected things and documents. It turns out that he also already had all the documents ready, and he had already passed the medical board. He was released at 4:00 to see us. After seeing this, I honestly cried too. But he immediately took me aside and explained that I should not give in to my emotions, but on the contrary, I should encourage my mother and sister and calm them down. In the evening, we left for [CITY1] by bus. [CITY1] had its own atmosphere; everyone was afraid of landing. The most moral moment was when the Razi beat the TPS, and people were left without light and heat in the winter. My stepfather is a Senior Sergeant and went all the way from [CITY2] to [CITY3]. I really hope that we will win this year and this whole nightmare will end. Maybe I'm stupid, but I think that Nuremberg-2 will be needed, where these creatures will answer to the world and Ukraine for all the suffering of the Ukrainian people. О 5:40 мене збудили вибухи, чомусь перше що прийшло на думку, хтось пускає салюти. Мама і сестра вже не спали та на кухні щось бурхливо обговорювали з вітчимом. Коли я зайшов на кухню, всі в один голос сказали, що почалася повномасштабна війна. Мамі та вітчиму весь час хтось дзвонив, вони заспокоювали один одного по телефону, родичі. Всі, включаючи мене, наївно вважали, що це не надовго і скоро ось-ось домовляться. Але я вже тоді запитав "А як бути з убитими українцями!?" Включивши ТВ або відкривши будь-яку соцмережу, було видно одне, вони не прийшли, щоб так швидко піти, і самі не підуть, їх треба прогнати. Особливо на нерви діяли два слова, денацифікація та демілітаризація. У стареньких у кремлі поїхав дах? Так! Затіяти війну з такою великою країною, як Україна, не зумівши розвідати настрої українців, це треба бути ідіотом. На сьогодні у мене складається відчуття, що путіна обдурили, сказавши, що всі, хто в Україні говорить російською мовою і народився до 1991 року за Росію, а він, дурень повірив. Мій вітчим з [МІСТО]. Перше, що спадало на думку в той момент, так це куди евакуюватимемося. В [МІСТО] теж становище було погане на той момент. Поки ми думали, сперечалися й іноді навіть лаялися, над нами пролітали калібри, і були чути тихий гуркіт. Виявляється це були вибухи за 40 км від нас. Я вже навчався на першому курсі фізмату [ІНСТИТУЦІЯ]. Нам у чат розіслали, що навчання поки що відкладається і якщо відновлять, то лише онлайн. Вітчим покликав мене на балкон, поговорити. Розмова була такою, Ти вже дорослий, вирушите до [МІСТО], допомагай мамі та сестрі поки я буду на фронті. Про те, що вітчим піде у військкомат, не чекаючи повістки, я дізнався першим. Я намагався його відмовити, таки ця людина мене виростила і замінила мені батька. Стоячи на балконі мені попалося на очі те, як багато людей, наших сусідів уже виїжджали та здебільшого це були сім'ї з дітьми. Про те, що вранці ми помчали знімати готівку і купувати їжу, я навіть не пишу. Це все робили. Через 4 дні, у понеділок, 28 лютого я прокинувся рано. Та ми майже не спали, вслухалися в тишу, де бахкає, де летить. Вітчима не було. Він прийшов додому опівдні та мені запам'яталося те, що мама почала плакати. Виявляється, він уже домовився зі своїми родичами в [МІСТО], що вони приймуть і подбають про нас, поки він на фронті. Я добре пам'ятаю, як мама з сестрою зі сльозами збирали речі, документи... Виявляється, у нього вже були готові всі документи та він уже пройшов медкомісію. Його відпустили на 4:00, що проводити нас. Дізнавшись про це я, чесно кажучи, теж заплакав. Але він тут же відвів мене вбік і пояснив, що мені не можна піддаватися емоціям, а навпаки, треба підбадьорювати маму та сестру та заспокоювати. Увечері ми виїхали до [МІСТО] автобусом. В [МІСТО] була своя атмосфера, всі боялися десанту. Найморальніший момент був під час того, коли рашисти били по ТЕЦ і люди взимку залишилися без світла та тепла. Вітчим [ЗВАННЯ] і пройшов все від [МІСТО2] до [МІСТО3]. Я дуже сподіваюся, що ми переможемо саме цього року і весь цей кошмар закінчиться. Може я дурненький, але я думаю, що буде потрібний Нюрнберг-2, де ці тварюки дадуть відповідь перед Світом та Україною за всі страждання Українського народу. Location 48.4647, 35.0462 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1586 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1586 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/36855d53e0ec62b73676ad96bfd64e8b.pdf?Expires=1782345600&Signature=JyB0vlRqCTzjhK19RJlBHLuRBdNsX36bK0R0FxP6pKk7UqY7hJFtH67Lf0EKwMFHn85Cvvk15jFyix01nakOSk2kfGCrsBHgNlrbU6BwSTZSqqWhypnLyofSMt8aSOkq2taXBEqriN76tlyaP923VFGYjOS5CB-f5z8pnCjADd7AomG0uMLKtydE-AzE0EFZTArGeoWYiDS4sK-PSZwKJ9ZhTm86FZkfxP38%7Et6eZSnPACYrBSQvE0yeW2x54yyaWOGoG198OBWIRw7WeisF%7EFDVtmRYRRWOdpp2GqtNp46yGc0l7moc-g4Zx85ARbI5OIvbqCviJm-LoGuAo9qxqg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 18741d79ced4417d58448bcf92030ee3 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Dnipropetrovsk region Дніпропетровська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-04 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good afternoon. In no fantasy or fiction could I have imagined what has been happening for a year now, that Ukraine would be attacked, and by whom? The one who constantly assured me of friendship and support, the so-called "big brother"! This is VILENESS!!! I would rather accept it if Moldova or Poland attacked us. I met the war, like all Ukrainians, at home. My younger brother (8 years old) woke me up, shouting, "[NAME1], get up; the war has started". I thought the kid was playing a joke, but after I saw my mother crying and talking to my father on the phone, I realized something had happened. But still, I couldn't understand and accept that Russia had attacked us and that right now, battles were going on almost along the entire border. After I looked at the telegrams in the morning, I was so shocked! Just yesterday, the country was busy with its everyday affairs, schools, institutes, work, the supermarket, etc. and in an instant, everything stopped. What do you do? After talking to my father, my mother sent me to the store first. There was already a massive queue at the supermarket next door. When I finally got inside, I was surprised to see people I had known for a long time buying things in quantities they would never have bought before. At the same time, almost no one noticed each other; everyone was busy with themselves. When I came home, I saw my mother translating some documents. She told me to bring my brother and me our backpacks to start packing. With each update of the channels in the telegram, I was terrified, and at the same time, it seemed to me that this was not happening in reality. One of the scariest periods was in March. My dad was already in the territorial defence. We did not even know where he was. The enemy seemed to advance rapidly, seizing our land and killing my people. I will remember for the rest of my life the terrible screech of rockets over the [CITY1] River, the flash as if night turned into day, and then the sound of an explosion. My brother was most afraid of the sound of the explosion. [CITY1] is lucky and unlucky to have so many factories so nearby. My mother cried many times when she read the news about [CITY2]. She thought that it would be the same with us as with [CITY3]. But we were spared, although our region was still hit hard. The times when I managed to contact my dad, he ended the conversation by saying that we would definitely win! I believe my father! The second moment of despair was when the orcs started hitting our electricity. We're adults, but an 8-year-old child has been away from school for two years. Only the first few months were because of COVID and then it was because of the war. And now there's no remote control because there's no electricity and therefore no communication. I used to go to the "Point of Unbreakability" to charge my laptop and phones, to get my brother's homework via Viber, etc. ...but so did many of my compatriots. The only thing that kept us in line was that my dad was alive, healthy and fighting the enemy, which he does to this day. Today, my dad serves and drives out evil spirits from our country, my mom works as a 3-in-3 dispatcher, my brother is finishing the second grade remotely, and I study part-time at [CITY1] Polytechnic. After our victory, I plan to go full-time. Glory to Ukraine!!! Доброго дня. У жодному фентезі чи фантастиці не зміг би уявити те, що відбувається вже рік, те, що на Україну нападуть і хто!? Той, хто постійно запевняв у дружбі та підтримці, так званий "старший брат"!? ПІДЛІСТЬ!!! Я б швидше прийняв, якби на нас напала Молдова чи Польща. (Жарт) Війну зустрів, як і всі Українці, вдома. Розбудив молодший брат (8 років), з криками "[ІМʼЯ], вставай, війна почалася". Я думав малий приколюється, але після того, як побачив заплакану матір, що розмовляла по телефону з татом, я зрозумів, що щось трапилося. Але все одно, я не міг зрозуміти й прийняти, що росія на нас напала і прямо зараз точаться бої майже по всьому кордону. Після того, як я спросоння подивився телеграм, я був у такому шоці! Буквально вчора вся країна була зайнята своїми побутовими справами, школи, інститути, робота, сходити до супермаркету тощо. І в одну мить все зупинилося. Що робити!? Мама, після розмови з батьком, насамперед відправила мене до магазину. У супермаркеті по сусідству вже була величезна черга. Коли ж я нарешті потрапив усередину, я був здивований, коли люди, яких я давно знаю, купували те й у таких кількостях, що ніколи раніше не купили б. При цьому майже ніхто не помічав один одного, всі були зайняті лише собою. Прийшовши додому я побачив як мама перекладає якісь документи. Вона сказала мені принести мої з братом рюкзаки й почала складати речі. З кожним оновленням каналів в телеграмі я жахався й одночасно мені здавалося, що це не відбувається в реальності. Один із найстрашніших періодів був у березні. Папа вже був у теробороні. Ми навіть до ладу не знали де він знаходиться. Ворог, здавалося б, швидко просувався, захоплював нашу землю і вбивав мій народ. Я на все життя запам'ятаю страшний вереск ракет над [МІСТО1] і спалах, начебто ніч перетворилася на день, а потім звук вибуху. Брат найбільше боявся звуку вибуху. [МІСТО1] пощастило й одночасно не пощастило перебувати поряд мати стільки заводів тощо. Мама багато разів плакала, читаючи новини про [МІСТО2]. Вона думала, що з нами буде так само як і з [МІСТО3]. Але нас минула чаша ця, хоча нашій області дуже сильно дісталося. Ті рази, коли вдавалося зв'язатися з татом, він закінчував розмову тим, що ми обов'язково переможемо! Я вірю своєму батькові! Другий момент відчаю був, коли орки почали бити по нашій електриці. Ми то дорослі, але 8-річна дитина і так за два роки, проходив до школи всього кілька місяців, спочатку ковід, а потім війна. А тепер ще й немає дистанційки, бо немає світла та відповідно зв'язку. Я ходив у "Пункт незламності" щоб зарядити ноут і телефони, по вайберу отримати домашнє завдання брата і т.п.. ...проте як і дуже багато моїх співвітчизників. Єдине, що тримало нас у "строю", це те, що тато був живий, здоровий і бив ворога, що робить і до цього дня. На сьогодні тато служить і виганяє нечисть з нашої країни, мама працює 3 через 3 диспетчером, брат закінчує другий клас дистанційно, а я навчаюсь заочно у [ІНСТИТУЦІЯ]. Планую після нашої перемоги перейти на стаціонар. Слава Україні!!! Location 48.4647, 35.0462 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1575 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1575 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/d87130bd0291933ce2346fb9a5c31816.pdf?Expires=1782345600&Signature=XQBg8NZ%7EFlFtTEq1r9Cm2OGs-ON%7E-3gc38TE4LfrgIStRXuPbwmPncpuLidhe8r7aaIrzAXQNGO8j2Emz8ryFF8-xmiLb4GMeyTkBSCnS41CV%7EXZyI99aHpfoZBWIBo4F3n%7E2i9BJWEWjMaloQs2IMD6ZxFZdxbb5WwtJmLcGvfXqSqnBUUq89Dyp0zd1vlqzAkNNMS7z2U-jzdONgJ73WeT96Y1rra1i1IsR5rdRASrlbgZx2lp1qGPqu2-gTBQYnGvC2JWHX0GEXOSff1YpQ7YxxedM1x5A4uyfvpR%7Ew1O2seyGyyuJxWK5PKvqREp-Yq-lBphohLKNxSdtxQuHw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM e93568fe137e75967f4cf8492b8179e7 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Vinnytsia region Вінницька область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-04 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Hello. I am from [CITY1]. Compared to other cities in Ukraine, you might think [CITY1] got it less, but everything is relative. My parents were the first to wake up and argue loudly about something. As it turned out, there was already a war in Ukraine. The argument between my parents was that my father, who is Armenian by nationality, insisted that my mother and I go to his relatives in Armenia. In contrast, my mother said we would not go anywhere without him. I thought [CITY1]’s advantage was its geography, that we had no border with Russia... It turned out that the proximity of the Odesa region and the sea was just as much of a threat. I just didn't acknowledge the navy or the limits for missiles in my panic. We hadn't gone to Armenia initially as we thought everything would be fine. We thought they were just scaring us, forcing us to make some kind of decision about Donbas. Neither my mother nor I stopped talking on the phone while my Dad went to find out what he could do and decided what we would do. I talked to my close friends and most of them were already planning to leave Ukraine. Most of them were those with children and "old people" but there were also a couple of female ex-friends, although I have no right to blame them, who had a stupid chance to go to Europe for a long time and get married there. It does happen. Relatives on my father's side called us every day and persuaded us to fly to Yerevan but we were waiting. In the early days, my mother and I prepared an "emergency suitcase" with documents, medicines, and a bag of food and water for a day or two. On the 29th of March, my dad joined the Ukrainian Armed Forces as a sergeant. He served in the army as a tank driver. After he called us, I was surprised to find out that many Armenians serve in the Armed Forces and defend us together with Ukrainians. My mother and I were left alone on the farm. The only thing we were waiting for was my dad's call. In March, my full-time studies ended. I started studying online. Everyone probably knows that during the war, you must buy inexpensive and nutritious food whenever possible! My grandmother also told me about matches, salt and soap. Despite the long queues, my mum and I bought as much as possible. We spent more time in the telegraph, reading news about the war while still in shock. But upon watching videos and reports from the Chernihiv, Sumy and Kharkiv regions, we realized it would not end quickly. With the curfew in place, we went out less and less every day. I remember that the first "arrivals" were from the sea. It was horrible. But we still did not see the enemy's eyes, like the residents of Mariupol or Kherson. The city and its suburbs were empty. Most people went to Moldova, away from the war and then you could decide where to go next. Most of the missiles and drones were flying through [CITY2] and us. Of course, Bucha shocked us and stunned us. Only Hitler's fascists were more cruel. My dad and mum were constantly fighting because my dad wanted to send us out of Ukraine, and my mum said she wouldn't leave without him. The turning point happened in autumn when the Nazis started bombing our power stations without electricity or communication for weeks. "Something will happen to you, and I won't even recognize you" she said, but we managed to persuade her. My mother and I flew to Yerevan via Chisinau at the end of November. My relatives in Armenia were shocked when I ran into the corridor at every sound of the plane. They had seen war, but they had never seen a war like the one in Ukraine. We stayed without my dad for a little over a month. In January, we were already in [CITY1]. And we are still at home. Thank God my dad is alive and defending Ukraine to this day. I now have a part-time job and my mother is at the farm. We will win in any case, and we will return to Crimea!!! Glory to the Armed Forces! Вітаю. Я із [МІСТО1]. На тлі інших міст України можна подумати, що [МІСТО1] дісталося менше, але все відносно. Першими прокинулися батьки й голосно про щось сперечалися. Як виявилося, в Україні вже йшла війна. Як виявилося суперечка батьків був у тому, що тато, він за національністю вірменин, наполягав, щоб ми з мамою поїхали до його родичів до Вірменії, а мати казала, що без нього нікуди не поїдемо. Я думала, що перевага [МІСТО1] в географії, що у нас немає кордону з росією... Виявилася близькість Одеської області та моря є такою ж загрозою, я просто в паніці не зрозуміла про флот. Та і які межі існують для ракет. До Вірменії поки що ми не поїхали. Думали все обійдеться, домовляться. Думали нас просто лякають, примушують до якогось рішення щодо Донбасу. Телефон не замовкав ні в мене, ні в мами. Тато поїхав дізнатися, що зможе, і визначитися, що робитимемо. Я поговорила зі своїми близькими подругами. Більшість уже збиралися їхати з України. В основному це були ті, у кого діти та "старі". Але була й пара вже колишніх подруг, хоча я не маю права їх звинувачувати, яким тупо випав шанс поїхати надовго до Європи та вийти заміж там. Буває й таке. Родичі з татового боку дзвонили нам щодня і вмовляли прилетіти до Єревану. Ми чекали. У перші дні ми з мамою приготували "тривожну валізку" з документами та ліками, а так само сумку з їжею та водою на день-два. 29 березня тато пішов до ЗСУ сержантом. Він служив у армії та він танкіст. Після того, як він нам дзвонив, я з подивом дізналася, що у ЗСУ служать і разом з українцями захищають нас багато вірмен. Ми з мамою залишилися на господарстві одні. Єдине, що ми чекали – це дзвінка тата. У березні моє стаціонарне навчання закінчилося. Почався суцільний онлайн. То що під час війни треба по можливості закуповуватися продуктами недорогими та поживними напевно знають усі!? А ще бабуся розповідала про сірники, сіль та мило. Ми з мамою скупилися як могли, незважаючи на величезні черги. Ми стали проводити в телеграмі більше часу, читаючи новини про війну, при цьому перебували ще в шоці. Але дивлячись на відео та репортажі з Чернігівської, Сумської та Харківської областей розуміли, що це не закінчиться швидко. Не зволікаючи на комендантську годину, ми з кожним днем виходили на вулицю все рідше. Як я пам'ятаю, перші "прильоти" були з моря. То був жах. Але все одно ми не бачили очей ворога, як жителі Маріуполя чи Херсона. Місто з передмістям спорожніло. Більшість поїхали до Молдови, а там, подалі від війни, можна визначитися кудись далі. Більшість ракет та безпілотників летіли через [МІСТО2] та через нас. Звичайно ж Буча шокувала нас, ступор. Жорстокіші були хіба що фашисти Гітлера. Тато з мамою весь час лаялися через те, що тато нас із мамою хотів відправити з України, а мама казала, що без нього не поїде. Перелом стався восени, коли рашисти почали бомбардувати наші електростанції та світла та зв'язку не було тижнями. "З вами щось трапиться, а я навіть не впізнаю". Маму вдалося вмовити. Наприкінці листопада ми з мамою, через Кишинів, відлетіли до Єревану. Родичі у Вірменії були шоковані, коли я на кожен звук літака тікала в коридор. Вони бачили війну, АЛЕ такої війни, як в Україні вони не бачили. Протрималися ми без тата трохи понад місяць. Вже у січні ми були у [МІСТО1]. І досі ми вдома. Слава Богу тато живий та захищає Україну до сьогодні. Я підробляю. Мати на господарстві. Ми в будь-якому разі переможемо, ще й Крим повернемо!!! Слава ЗСУ! Location 49.2331, 28.4682 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1574 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1574 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/320eb71dca94d55645d5821f0606adea.pdf?Expires=1782345600&Signature=mSVTKC0rX9sDkE7DAe8o9RO6x5LEA3PoKiZlpL%7EGMwyjc3W9mwYNXAcx7SK-ojRQFrsMFHQ-9akVP3gBUpwnUggQ%7EEKTlC7nMIUQFZzqogKe50HM1DvIlm2cASDJLDQmYfwxCxEHpgcCO8B9zvfWikWcSIOsDar6IGVnSSdri8w6fDWj42zD78hhHmC%7E7ZuZ8DuWfhLKnjHPg1zsxsQ6FerBD0c5CNd6KZFYvkYGgozsQ4j99uXNRI3HmZ4X2BflCizcfl7p-murnwECGJCMVJ6DOsQZyTv9Z9PIcHHC-DnfQV3oWoTi3E7C8TyXKgiAujHvzYxNUAM1fs2zt5uKbg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 1dcde9f051d241ac3636ef0dc30a4499 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 56-60 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Mykolaiv region Миколаївська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-04-28 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good evening. For me and my son, the war began the same way as for most of my fellow Ukrainians. A suspiciously bad feeling kept me awake on the 23rd of February. My son, who is 37, kept reassuring me with a kind of mockery that the time for total wars was over and that people don't fight like that now. It turned out that they did! No one in [CITY1] could even imagine that someone would ever attack us. After all, every summer, we used to meet our future enemies on the beaches of [CITY2] and [CITY1]. But we have what we have. I worked, and still work, in a pharmacy. In the first days/weeks, there was shock, slight panic and a feeling that we had been betrayed. After the first week, I assumed it would last for a long time and started buying "wartime" food like canned food, cereals, pasta, oil, etc. I didn't even realize how quickly most men, and not only the population of my homeland, started wearing khakis, not because it was fashionable. One day at work, early in the morning, I was counting the cash register, as usual, to hand over the shift to the shift worker when there was an explosion and all the glass from the windows and the counter covered me. It turned out that there was a one-storey building a kilometer away from the pharmacy where I work, and these creatures decided to bomb it at 7 a.m. There were residential buildings nearby; people woke up, some were going to work, some were walking their children to school...it was horrible! After this incident, my son volunteered to serve and is still serving. I have a mini-heart attack every time the phone rings just to hear his voice. The only restriction that affected my work was that we stopped working around the clock because of the curfew. People always need medicines, especially during the war. The war has brought disaster on the other side as well. My son's father is Russian. We divorced in 1994, but my son maintained a relationship with his father until he finished school. Now, this is not the case and will not be in the future. Just think about it: the father's country attacked the son's country! And there are many such examples. If it wasn't for my job as a pharmacist in a pharmacy, I can't imagine how I would have survived the most challenging time when those creatures bombed our tanks and the whole of Ukraine was left without electricity and warmed up with stoves. The movement of life! This is the main principle at my age. I am confident of our victory! I really want my people to look up to the sky when they hear the sound of a moped, to repair and build without delay in case there is an "arrival" nearby, to have the school opposite where I work filled with children again, and to use candles only for birthday cakes and to light them in church for the health of our loved ones. Добрий вечір. Війна для мене і мого сина почалася так само як і для переважної більшості моїх співвітчизників, українців. Підозріло погане передчуття не давало мені заснути 23 лютого. Син, йому 37, мене весь час заспокоював з добрим глузуванням, що час тотальних воєн минув і зараз так не воюють. Виявилося ще як воюють! Ніхто в [МІСТО1] навіть уявити собі не міг, що колись на нас хтось нападе. Адже раніше щоліта ми зустрічали наших майбутніх ворогів на пляжах [МІСТО2] та [МІСТО1]. Але маємо те, що маємо. Я працювала, та й працюю досі в аптеці. У перші дні/тижня був шок, легка паніка і почуття, що нас підло зрадили. Після першого тижня я припустила, що це надовго і почала потроху купувати продукти "воєнного часу", консерви, крупи, макарони, олія, і т.п. Я навіть не зрозуміла, як швидко переважна частина чоловічого, та й не тільки населення моєї Батьківщини стало носити "хакі" і не, тому що це модно. Якось на роботі, рано-вранці я як завжди перераховувала касу, щоб здати змінниці, як пролунав вибух і все скла з вітрин і прилавка засипали мене. Я не зрозуміла, що сталося. Виявляється за кілометр від аптеки, де я працюю, була якась одноповерхова будівля і ці тварюки вирішили о 7-й ранку розбомбити її. Поруч житлові будинки, люди прокинулися, хто на роботу, хто дітей до школи проводжатиме... Жах! Після цього випадку син пішов добровольцем і слугує досі. При кожному дзвінку телефону у мене трапляється мініінфаркт, аби тільки почути його голос. Єдине обмеження, яке зачепило мою роботу - це те, що через комендантську годину ми перестали працювати цілодобово. Ліки людям потрібні завжди, тим більше під час війни. Війна принесла лихо і з іншого боку. Батько мого сина росіянин, ми розлучилися ще в 1994 році, але син до закінчення школи підтримував стосунки з батьком. А тепер цього немає і вже не буде. Тільки вдумайтесь, країна батька напала на країну сина! І таких прикладів дуже багато. Якби не моя робота фармацевтом в аптеці, то я не уявляю, як би я перенесла б найважчий час, коли ці тварюки розбомбили наші тек і вся Україна залишилася без електрики та грілася буржуйками. Рух життя! У моєму віці це головний принцип. Я впевнена у нашій перемозі! Я дуже хочу, щоб мій народ не розумів очі на небо, почувши звук мопеда, щоб робив ремонт і будувався не відкладаючи на те, що раптом буде "приліт" поряд, щоб школа, навпроти якої я працюю, знову наповнилася дітьми та щоб свічки нам потрібні були тільки для тортів на день народження і для того, щоб у церкві поставити за здоров'я рідних та близьких. Location 46.9750, 31.9946 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1573 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1573 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/5055647fbb71b303e27a08b5f69a682c.pdf?Expires=1782345600&Signature=CKtpKxe-g4m2rqlsMX-xat44AoROfbK6rupcZPXzHgXdLgJD5bWrOOPrWUU749hBGuh3QSnMzWA%7EMJlkaEmpvmkTJ%7ES4BKVCTD8jtqjDR894LarFa5KWUU4z4cEm7uwi6GZF2btT%7E4V65xK%7EUr6j%7EAvOsnH8zqIKVNyV8y%7EzFDleAJUYlzmoE794AbfZiHSzHaVdWRTizcookTfNIMjovNMEVqTuGhqyE88qx6NoVz%7E9PlfE7K2a8XRpUETZ7FQpyon1FchxvTP8hvE3y135%7E3s8or1Vw-IYNRhNHrLgJpGdIJCzcb4JGJCrgIqkQSntzjMxMcWf05Sbh8mmxtwQKg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 8146daad65f2c1bd5a97b9520add4f90 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Odesa region Одеська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-04-28 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good afternoon. I am [NAME1] from [CITY]. I will soon turn 18 years old. On 23 February, in the evening, my mum was at work on the "twenty-four hours." Ironically, I was playing tank games on the computer, and my 71-year-old grandfather was telling me about his service in the Soviet army, in the missile forces on the border with China. Then we looked at his army photo album together once again and went to bed after. My grandfather woke me in the morning, shouting that the war had started. I thought he was continuing yesterday's jokes, but after several explosions and a fighter jet overflight, I realized it was no joke; it was war. A war with whom? Russia? I could not understand and accept that Russia attacked us until the end of the day. What for? What have we done? What can we do to make the second army of the world? That's what I thought at the time. We can... and we are doing it! Naturally, the first thing I did was call my mother. (I had never seen my father, my grandfather raised me). Mum was already on her way home in the minibus. The phone rang off the hook with calls from neighbours and my friends. Mum arrived, and we started thinking about what to do. My grandfather said it was some kind of misunderstanding and would stop in the next few hours/days, just like it was with China and when he was in the service. Grandfather is naive. First of all, my mother sent me to the grocery store to buy food. I had never bought so much cereal, pasta and canned food. If I had known what would happen in autumn and winter, I would have bought candles. My mother worked as a dishwasher in a cafe and I was preparing for graduation so our finances were quite bad. My grandfather's pension helped and we survived as best we could. My grandfather also got humanitarian aid for pensioners. Looking at the caravans of cars and people who want to leave Ukraine, I felt very sad. My grandfather immediately warned me that he was not going anywhere! By autumn, the myth of the "second army of the world" was already a meme. Ukraine had united and managed to survive! It was a fact! But when the enemy began to bomb anything connected with electricity and heat supply and even the homes of Ukrainians, this was genocide! I can imagine how families with small children or families with sick people lived during this period. The cafe where my mother worked closed, and the owners went abroad. It became difficult to live. If it weren't for my grandfather's pension, my mother would have received some kind of allowance. School also turned into a big holiday; when there was light, teachers had time to give assignments. The President's magnificent New Year's speech left no doubt about our victory! When the electricity was fixed, I had lessons sometimes until 20:30! It was graduation year and my mum got a job in a supermarket nearby so I'm preparing for my exam and will enter [UNIVERSITY]. I think the enemy regretted very much that he started all this! We have survived. We will win! Glory to our brave soldiers! Glory to Ukraine! P.S. my grandfather is still alive and is shocked that those whom he served with were preparing to repel the enemy, have now attacked him and his country. Доброго дня. Я [ІМʼЯ] з [МІСТО]. Мені незабаром виповниться 18 років. 23 лютого ввечері, мама була на роботі, на "добах". Як би це не було іронічно, я грав на комп'ютері в танчики, а мій 71 річний дід розповідав мені про свою службу в радянській армії, в ракетних військах на кордоні з Китаєм. Потім ми разом ще раз подивилися його армійський фотоальбом і вдосталь надивившись пішли спати. Вранці дід розбудив мене, з криками, що почалася війна. Я подумав, що він продовжує вчорашні жарти, але після кількох, як потім з'ясувалося, вибухів і прольоту винищувачів, я зрозумів, що це не жарти, це війна. Війна із ким? росія!*? Я до кінця дня так і не міг зрозуміти та прийняти, що на нас напала росія. За що? Що ми зробили? Що ми можемо зробити другу армію світу!? ))) Так я думав тоді. Можемо. ...і робимо! Природно насамперед я почав дзвонити мамі. (Свого батька я ніколи не бачив. мене виростив дід). Мама вже їхала у маршрутці додому. Телефон розривався від дзвінків сусідів та моїх друзів. Мама приїхала і ми почали думати, що робити. Дід казав, що це якесь непорозуміння і в найближчі години/дні це припиниться, як було з Китаєм і коли він служив. Наївний дідусь. Насамперед мама відправила мене в магазин за продуктами. Стільки крупи, макаронів та консервів я ніколи не купував. Знав би що буде восени та взимку, то ще й свічки купив би. Мама працювала посудомийницею у кафе. Я готувався до випускного... Тож із фінансами було зовсім погано. Допомагала пенсія діда. Виживали, як могли. Дід десь отримав гуманітарку для пенсіонерів. Дивлячись на каравани машин та людей, які хочуть залишити Україну, ставало дуже сумно. Дід одразу попередив, що нікуди не поїде! До осені міф про "другу армію світу" був уже мемом. Україна об'єдналася та змогла вистояти! То був факт! Але коли ворог ПІДЛО почав бомбити все, що пов'язане з електрикою і подачею тепла в будинки українців - ось це і є геноцид! Я уявляю, як у цей період жили сім'ї з маленькими дітьми або сім'ї з хворими. Кафе, де працювала мама, закрилося, господарі поїхали за кордон. Стало взагалі тяжко жити. Якби не пенсія діда та мама отримувала якусь гуму. допомога. Школа перетворилася на великі канікули, коли було світло, вчителі встигали дати завдання. Шикарний виступ Президента на новий рік не залишив сумнівів у нашій перемозі! Коли з електрикою налагодилося у мене уроки були іноді до 20:30! Випускний клас. Мама влаштувалася на роботу до супермаркету неподалік. Я готуюся до нмт, поступатиму в [ІНСТИТУЦІЯ]. Я думаю, ворог дуже сильно пошкодував, що взагалі почав все це! Ми вистояли. Ми переможемо! Слава нашим хоробрим воїнам! Слава Україні! p.s. ...дід живий і досі в шоці, що ті з ким вони служили разом і готувалися дати відсіч ворогові, напав на нього та його країну. Location 46.4825, 30.7233 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1572 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1572 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/fd5cd9f4674e42f456c237fb6575b4f4.pdf?Expires=1782345600&Signature=ewRZBToOKl7ESqPLwP4ryPbIedoWB1s%7E%7EcE-JtJ-iB%7EJUU7K5JpHNcudCTLx-MOtCFtbF76xJW%7EuZJ8U7vbQhMCNui19jtWtKQnOmXPKbVPK5Vjr-VwUYd0HS3JjyICzMVSo6mabo434kdwZ-Ea6MtGnvMXpSB2AZjMaNwSURTk4xPDxEDGFr3MZI9yL6NWmn3fKKjranS4BBcqJNIG-QxwQ33fdV-rrfea0iJJp2cBH54E5FQCCYEPMNTTlRZf2lYuU8B5FD0ufDCX3v99ZFca127ZIyvF5hG9hfhpSZiAM7UKvxZUb1uvsxxz15YwLz394fKAKOS58bRKwe5DT-g__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM f420f410eb52d2674890ad3b934dc4c8 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-04-10 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good afternoon. Despite all the strange "warnings" and news on TV, the war started suddenly for us. My son (17 years old) woke me up to watch. When he heard the sounds of explosions, he started browsing social media and convinced me that war had broken out. Of course, I thought it was some kind of prank in their "tiktoks" and so on. But 15-20 minutes later, after scrolling through my Telegram, I got up in a kind of shock. There were explosions. The first thing that came to mind (I don't know why) was to pack all my documents, some clothes and another bag with who knows what into my backpack. First thing in the morning, with the phone ringing incessantly, I ran to the store and then a picture from Soviet films about the beginning of the war appeared before my eyes - huge queues, inflated prices, gossip, guesses, assumptions. I ran home after buying as much as possible of the most necessary goods at that time: cereals, pasta, and canned food. In such a situation, you don't fully understand what to take. The next night was just some kind of hell. Everything was exploding everywhere and at once. The myth of the "second army of the world" was making itself felt. You don't know whether they are attacking and bombarding you or our guys are trying to fight back, defend you, and keep them out of the city. What's going on? We hear loud shots, explosions, and bright flashes from some heavy weapons. I understand that it's not small arms; it's something heavy. At Telegram, we learnt about the "two-wall rule", that staying in the corridor and taping the windows crosswise was better. I moved a large cotton mattress into the corridor, plus the thickest blanket, so that during the shelling, we could hide from glass shards, etc. and that's how our narrow corridor became a temporary shelter. The horror began when rockets started flying with a wild roar. Just the sound of them scared us to death. They seemed to be flying high, but we instinctively ducked as if they were a metre away. Of course, we were glad that it didn't hit us...but we sadly realized that it still exploded somewhere. Within a week, the slightest hope that this could be resolved through negotiations disappeared. I finally became convinced that this was a war against the people of Ukraine when these scum started hitting power substations. And what about hospitals, maternity homes, operating theatres... The alarm was often not heard over the explosions, and frankly, it did not help. The beginning of the shelling was reported on TV channels. And we don't have a basement. We fled to our neighbour's grandmother, Aunt [NAME1]. She lives alone, and we have been helping each other throughout the war. Even before the war, work was not "plentiful," and then there was the war. The state provided some help. My son and I survived a little. My [NAME2] is a good boy. He chopped wood and carried water. He helps as much as he can. Sadly, all the children had such a hard time with school. First COVID-19, then the war. Well, it's okay; we will survive and WIN!!!! Glory to Ukraine!!! Доброго дня. Незважаючи на всі дивні "попередження" та новини по телебаченню, війна для нас почалася раптово. Мене розбудив син (17 років) дивитися. Почувши звуки вибухів, він почав переглядати соцмережі й переконувати мене, що почалася війна. Я звичайно ж подумала, що це якісь витівки в їх "тік токах" і т.п. Але через 15-20 хвилин, прогорнувши свій телеграм, я піднялася в якомусь шоці. Вибухи. Перше що спало на думку, (не знаю чому) зібрала в рюкзак всі документи, якийсь одяг і ще одну сумку з незрозуміло чим. Насамперед вранці під безперервні дзвінки телефону, я побігла в магазин і тут у мене перед очима з'явилася картина з радянських фільмів про початок війни - величезні черги, завищені ціни, плітки, здогади, припущення. Скупившися по можливості найнеобхіднішими на той момент товарами, крупи, макарони, консерви, я побігла додому. У такій ситуації не до кінця розумієш, що брати тобі. Протягом наступної ночі було просто якесь пекельне пекло. Вибухало все, скрізь і відразу. Міф про "другу армію світу" давав про себе знати. Не розумієш, це наступають на тебе і бахають, чи це наші намагаються відбиватися, захищають, не пускають їх до міста. Що відбувається!? Ми чуємо гучні постріли, вибухи, яскраві спалахи від якихось важких знарядь. Я розумію, що це не стрілецька зброя, це щось важке. З Тг ми дізналися про "правилу двох стін", що краще пересидіти в коридорі, про хрест на хрест заклеєних вікнах скотчем. Я перенесла великий ватний матрац в коридор + найтовстіша ковдра, щоб під час обстрілу можна було сховатися від уламків скла і т.п. Так наш вузький коридор став тимчасовим укриттям. Жах почався, коли з диким ревом почали пролітати ракети. Вже від їхнього звуку страшенно до жаху. Вона летить начебто високо, але ми інстинктивно пригиналися, ніби вона за метр від нас. Звичайно раділи, що не в нас "прилетіло"... Але сумно розуміли, що вона все одно десь вибухнула. За тиждень найменша надія, що це можна вирішити переговорами зникла. Остаточно утвердилася в тому, що це війна проти народу України тоді, коли ці мразі почали бити по електропідстанціях. А як же лікарні, пологові будинки, операційні... Дуже часто тривогу не було чутно через вибухи, та й чесно, не допомагає вона. Про початок обстрілу писали у ТГ каналах. Та й підвалу в нас немає. Ми тікали до сусідської бабусі, тітки [ІМʼЯ1]. Вона живе одна і ми всю війну допомагаємо один одному. З роботою і до війни було не "густо", а тут ще й війна. Держава надала трохи допомоги. Дещо вижили з сином. Мій [ІМʼЯ2] молодець. І дрова колов і воду носив. Допомагає, чим може. Сумно, що зі школою у всіх дітей так склалося. Спершу ковід, потім війна. Ну та гаразд, виживемо і ПЕРЕМОЖЕМО!!!! Слава Україні!!! Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1568 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1568 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/c211e3050abae952c3a1c47f828d09fb.pdf?Expires=1782345600&Signature=JDqHgnPMoSYRiDARjTNWMkZsfQacF1GPKs4nncDaD5ODnSpde5fVwsH1wmlaHipmG0nue1yUDiNDc97gLZU0Q1YjlmBh%7EJLbr9p%7EMkvvDretaT30OCSx6ZYgWEZ1Aidf8Q50SuFdxZixcamYinhHTlmpd6A5VrrH787CiyercFh0cix3sP56kxFjGWcIsfP7LkR89oUgoR9FQ6HFm%7E9l2Bkgk18DEl%7EgEoiWXiXQ5hENsorR6ng4wKDTVcXZku-owPq3oSOU-eEGUaxLRfCIJ5SQBL3Iikrc%7EJWiaHSO1ff04Ptqvi5c2Yf8EeuHWrizZ4Vlijae0A2SlwQtZ6YEVA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM d45116d52ba1aa642d87fbecc934e952 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Mykolaiv region Миколаївська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-04-05 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good evening. The war started for my family, probably, like for all Ukrainians. Denial that this could happen at all. Confusion and doubts, "Maybe it's a provocation", "They'll come to an agreement." And, of course, SHOCK! I am alone with my eight-year-old son... What to do? Where to run to? Or maybe it won't affect us? But no! War in its most vile form. War is war, but life goes on. We have what we have! In [CITY1], everyone was terrified of one thing: it is close to Crimea. That's where things used to come from. They were not afraid of anything. When they started shelling us with all sorts of Grads, I realized the enemy was near the city. Our region was always considered "Russian," just like [CITY2] and [CITY3], BUT I have seen such a level of unity of people against the enemy in very few places. The first months, I was passed in a frantic pace of survival. There was only one goal - for my son and me to survive. I slowly got used to the checkpoints, document checks, dark streets at night and ominous silence. At first, the silence at night was the worst. We lived all these months in anticipation. We were waiting for the explosions, for the anxiety, checking the telegram with fierce curiosity. Where is the "arrival"? Are there any dead? My neighbours, pensioners, shared canned food with us... I'm the only one with a well on the whole street! I provided water for the whole street! The "cruelty" began in autumn, when these bastards started bombing substations and the whole of Ukraine was left without electricity, water, and communication. [CITY1] turned into a city of generators. My child and I survived until mid-December and then went to my friend's house in the Odesa region. Although [CITY2] is close by, it was a little calmer there. My friend helped me a lot. My son and I, she and her husband, and their four children, plus her mother, lived with her. I returned home to [CITY1] at the end of January and is still here. As long as our brave soldiers fight the enemy, I will not leave my homeland. And to be honest, I have nowhere and no one, to go to. I know one thing for sure - Ukrainians are the most resilient people in the world! No one can defeat us! Everything will be Ukraine! Добрий вечір. Війна для моєї родини почалася, мабуть, як і для всіх українців. Заперечення того, що взагалі таке може статися. Розгубленість та сумніви, "а може провокація", "зараз домовляться". І звичайно ШОК! Я одна з восьмирічним сином... Що робити? Куди втекти? А може, саме нас не торкнеться? Але немає! Війна в найпідлішому своєму прояві. Війна війною, але життя продовжується. Маємо те, що маємо! У [МІСТО1] всі дуже боялися одного, це близько до Криму. Звідки зазвичай за нами та "прилітало". Не дарма боялися. Вже коли нас почали обстрілювати всякими Градами, я зрозуміла, що вороги під містом. Наш регіон весь час вважали "російським", так само як і [МІСТО2] та [МІСТО3], АЛЕ такого рівня об'єднання людей проти ворога я мало де зустрічала. Перші місяці пройшли в шаленому темпі виживання. Була одна мета – вижити синові та мені. Почала потихеньку звикати до блокпостів, перевірок документів, темних ночами вулиць та зловісної тиші. Спочатку найстрашніше була тиша ночами. Ми всі ці місяці жили в очікуванні. В очікуванні вибухів, тривоги. З шаленою цікавістю перевіряючи телеграм. Де "приліт"? Загиблі є? Мої сусіди, пенсіонери, ділилися з нами консервацією... На всій вулиці тільки в мене криниця! Забезпечила водою всю вулицю! "Жесть" почалася восени, коли ці сволоти почали бомбити підстанції та вся Україна залишилася без електрики. А відтак і без води та без зв'язку. [МІСТО1] перетворився на місто генераторів. Я з дитиною протрималися так до середини грудня і потім поїхали до моєї подруги на Одещину. Хоч [МІСТО2] і поряд, але там було трохи спокійніше. Подруга мені дуже допомогла. Жили у неї я з сином і вона з чоловіком та четверо їхніх дітей + її мама. Повернулася додому до [МІСТО1] наприкінці січня і досі тут. Поки наші хоробрі воїни б'ють ворога, я не збираюся залишати мою Батьківщину. Та й чесно кажучи нікуди та нема до кого мені їхати. Точно знаю одне – Українці найстійкіший народ у світі! Нас не перемогти нікому! Все буде Україна! Location 46.9750, 31.9946 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1567 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1567 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/fcc2a8f7fab2db278052c3e8f30292ec.pdf?Expires=1782345600&Signature=FgyQOGfLbdh3jGWp6jgVxpbtBjFc-bk%7EolWVSlaIqHG%7E0ILqHwCFxV86JTav0F-bZMhiYAks9BbRw85HlnvFEiWOvKK2d-X6fT4bM6%7EQdf8XK2gTWD6Zzh0JjSt1aVfDqqBNuhy-EuXt-KYZffYMqEHfyMLx%7Ew2h5e%7EmpRHwShyrOHnhCoh73j-yU0GY8Wjxbc%7EmyJRshMlHEZdah4neDI3m0p9cKxkSkeOxSk%7EpFZVAAAHrXfrOpm2uhI2cWiGYpmkNYW5JDswXardU-a27OZkF2UHMFkFoadyTNncPmz4bl85KnWwvlo8kfpwHd%7EEaoQ3NSSipMKxUUy3IyZEi9w__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 43b2d566064abc7c886c4b9743f16a27 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-04-03 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни On February 24 at night, I was awake. First, I heard the sounds of our fighter jets taking off from the military airfield about 3 km from my house; then I heard a sound like a fighter jet again, and then explosions. I went to wake my grandmother and call my uncle, who is serving there on a contract. Later, I was walking with a friend, and we were 2 km from the oil depot and heard a missile flying overhead and hitting the oil depot. My father serves in the Armed Forces of Ukraine in the [BRIGADE]. My father came under rocket fire: they got on a bus when they had to retreat. It hit them, and my father was thrown out of the bus; he was lying with a piece of shrapnel in his head for 2 days. No one wanted to pull it out, so he decided to do it himself. And since the summer, my father has been in hospital because he has big problems with his back. My father does not allow me to join the Armed Forces of Ukraine because I am still young and hot, and people like me are easily recruited; for example, in Bakhmut, I do not mind going to Bakhmut and taking revenge for all the people, children who suffered at the hands of the occupiers, they awakened me like a beast. I am ready to kill 200 occupants with my bare hands, no weapons, and so on... I also have good friends and acquaintances who serve in the Azov Army, and I am very proud of their deeds and exploits. In general, I have long wanted to join the Armed Forces, and after February 24, I want to drive out evil spirits from here even more, as our Cossacks did). I believe there is no such nation as "Russia"; generally, it is bio-waste in our world. And it is time to eliminate this bio-waste. Putin is a devil's doll who became bored in the last years of his life and decided to indulge like a little child, not with plastic soldiers, but with his people who bend to Putin like those slaves whose word and life are not valued by anyone. Glory to Ukraine!!! 24 лютого в ночі я не спав, спочатку почув звуки наших винищувачів, які вилітали з військового аеродрому, він знаходиться приблизно 3 км від мого дому, потім почув знову звук схожий на винищувач, а потім вибухи, пішов будити бабусю і дзвонити до свого дядька, який там служить на контракті. Пізніше гуляв з другом і ми були 2 км від нафтобази й чули як над нами летіла ракета і влучила в нафтобазу. Мій батько служить в лавах ЗСУ в [БРИГАДА], батько потрапив під ракетний обстріл і коли вони мали відступити сіли в автобус і влучило в них і батька викинуло з автобуса, 2 доби пролежав з уламком в голові. Ніхто не хотів витягувати, то він рішив сам витягнути. І десь з літа батько ще досі перебуває в госпіталі оскільки виникли великі проблеми зі спиною. Мене батько не пускає в лави ЗСУ оскільки я ще молодий гарячий і таких як я спокійно беруть на 0, наприклад в Бахмут, я сам то не проти піти в Бахмут і помститись за всіх людей, дітей які постраждали від рук окупантів, вони в мені розбудили наче звіра. Я готовий голими руками без зброї просто з окупанта зробити 200 і тощо … Ще в мене є хороші друзі та знайомі які служать АЗОВІ та дуже горджусь їхніми вчинками та подвигами, взагалі я давно хочу в лави ЗСУ, а після 24 лютого ще більше хочу, щоб виганяти звідси нечисть як робили наші козаки). Я рахую що такої нації як ₚосія не існує і, взагалі, це біосміття в нашому світі й час ліквідувати це біосміття, а Путін це взагалі лялька диявола якій стало нудно в останні роки свого життя і рішила побалуватись як маленька дитинка тільки не пластмасовими солдатиками, а своїми людьми які прогинаються під Путіна як ті раби яких ніхто не цінує їхнє слово та життя. Слава Україні!!! Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1565 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1565 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/b2b6b7bcbdbf7bacf0634cea6e80f907.pdf?Expires=1782345600&Signature=L-aA3IqoGdZ5cpNttdo7u3vFP5vKcTky8Wy5qtnyHiXZDzTOkfY0Toce0hcQSxK6JxYhA0BwFAuVLoTUIWqED8IaKDDYWw-Cb6tP035-MjHAz3H6aMV0QzhYDHtQ3LjBHdQ3cf2b9oM6scXvQVWDeP3qikoe6YZAqaq9Ru5aU5FEOQLBvH-If6AlOKSJ1slj7yb0rZGQatQCaBue6oQa2mHTszTc0lYP-0AOCETOY0VyI6SBlMwRpkYqeK0GL13m09Q7450eXFHXaze2DjTRhbtZWnDF4f7cvsnnvxKLPXbLLJNV6DcBUvbH5RAc69ZOpzeZCg9ZgP0uhWeeBkQBHA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM a9fdbf84461b73cbc8d3383392c6b3c2 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-04-02 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни It all started with me after an MMA training session. On 23 February, in the evening after training, I was walking home and came across the news: the signing of a well-known document by the President of Russia. I realized that I would not stay away, so through my friends, I signed up for the [PUBLIC FORMATION] Volyn region after the military commissariat told me that they would call me. During my stay in the public formation, I patrolled the streets of my native [city] during the curfew. Later, through the same friends, I joined the ranks of the [BRIGADE] from that moment, my combat training began. After a while, we went as a group to replace our comrades-in-arms at positions near the Belarusian border, and there, I got used to the usual routine of soldiers. I didn't feel any discomfort living in a dugout, and I consider the experience I gained then to be significant. У мене почалось все з після тренування з ММА. 23 лютого ввечері після тренування я йшов додому і натрапив на новини, підписання відомого документу президента росії, я зрозумів що осторонь точно не залишусь , через знайомих записався до [ГРОМАДСЬКЕ ФОРМУВАННЯ] Волинь ,після того, як у військкоматі мені сказали що ЗАТЕЛЕФОНУЮТЬ , за час перебування у ГФ патрулював вулиці рідного [МІСТО] у комендантську годину. Пізніше через тих самих знайомих потрапив до лав бійців [БРИГАДА], і від цього моменту почалась моя бойова підготовка , через певний час поїхали групою замінити бойових товаришів на позиціях біля Білоруського кордону й уже там я звикав до звичайних буднів бійців. Жити у бліндажі дискомфорту не відчував, досвід отриманий тоді рахую дуже важливим. Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1564 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1564 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/a7e50977b98deaee83cbdf6d18ae2182.pdf?Expires=1782345600&Signature=KLle1Ve9tB%7EmcS3i0Pb6jxvs9cJQgJedZRbEuDBufNWHXQIUIpexmK4BGphMi2L6f4Bkvh9sD9ghj8edFPmdhJx-obKTqdrWYXdFF8vQnyFrCwOt3%7E11flXSFfhm%7EjuwntYJ7clysqyXn80SVA2390gOoWwXhSSFQ5LHUGoygkSGE%7EUkbLpGinVzJ-%7ERsYx2agVEGomnGXMoaxhi38D97oLHQkTZfl5XFBKR6hYcHIrQWW2mIUFBIit3SHC7r8Kj3HZSgNtc-q23qHlQRvQxL73xyFVvn74mkP%7EUN99UuPdK2aCzUCaZV8R-5OBjsz%7EsLP-S4EYnjXN8v9lfmZeqig__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 20a7995fe4ef7312648c05714b0a1a3f https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/b5e45af51fbf207910f1ec9bcbfcb3a2.mp3?Expires=1782345600&Signature=jDTGEIwwYNdcbKhnIA175sDnzyNmB8OjsaGXbBoJSAV4xY5dnLjwjvc5wgkg3Z%7EW67oKt9VzhnDX-P9YfYplo-I5nsZibBqoZwezM%7Eu76op1bIGCyrSCKDYj8xs3Pyxg4-Dmoa0vJY4VLd3PnTeMyYERQYg41sA%7EEajObRH9UVZSsfH8wcSy2wyU1G12yZkOE9zhfLEDE74uhBCY%7EjAShSyw6JcscDcdvvrA5mzuibcoTUp8B7cI5RGSZBX0Pd0GBtPM2r3WnSlqSku6rWzO9aeg-kwnxSCDTqCFdmJUp%7E23Jc3iI9Gx4SwSYt8AvTF1MV6hooY4c2vi247ny8oWaw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM eb9c4fc27c72d73afe91f41ee62bfc76 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/e390affcf5275157eb0edb7ef096aaee.mp3?Expires=1782345600&Signature=IlRU4zsVAGTNVNWcilARpN%7E6ZBt4FdUFbY3550oW2ez6yh6DWBhUKEkuSTcpSbaf60nRmQfro0mxZ4gk1LnKrwU3LaUFhARY1Tnb384SoFV9Ilj-HETBa7ukQFX%7EgezyKtTaZ6Y5rBEFyyRRTtdV2q3oebTrhV1sYpd-gMUP7PPo6ZcB62tyXyxxyQWkJbyJ7CpruCTNdxNr1oGxx5%7EoM%7ETl0bGSJapA2zBMJa2Qztg5gvdJM6Fz8HHMqdiN25JXswlOiDDFU%7E5-8zCYJJ55XNnEPcDOssSNXdrYMWiOuBOhSuF8FC6QBB8qZU1RdPzPhI5TBtTKwjJ5doylomBTIw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM df30a89e0313798791163c878031a68f Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Odesa region Одеська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-30 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good morning. On February 24, I woke up to the sound of a fighter jet. My father said - WAR! I thought he was joking. But when I opened the Internet, I was horrified! Sumy, Chernihiv, Kharkiv, Donbas and my native [CITY]. Then videos began to appear with people who wanted to leave Ukraine and were standing in crowds and lines at the border. I have three children and a sick father. My first thoughts were, "now a little bit" - a demonstrative shooting and negotiations followed by a truce. I think no one in Ukraine at that time could have believed that there would be such a brutal, "dirty", long war. Since I had nowhere to go and no one to visit, I continued to go to work (as a supermarket cashier), and my father looked after the children. School was immediately canceled. Remote learning is not learning. Poor children! And the gray military routine began. Untial March 5, at 5:03 a.m., an enemy fighter jet launched two missile strikes on an object 2 km from my house. We went into the hallway in a panic. The window frame was smashed out, the glass shattered... and all this on my youngest 7-year-old son. He still stutters. I went to work in such shock. Two weeks later, my father died. My father's funeral, two weeks after we were shelled? It's too much.... But there are many Ukrainians who are in worse trouble than I was. Months passed and the war became part of our everyday life. Alarms, "arrivals", telegrams, remote control, etc. There are no jobs, and you hold on to what you have with a steel grip. The employer took advantage of the situation, "To whom the war is for, to whom the mother is for," and set the conditions and payment that were beneficial ONLY to him. If you want to work, or if you don't want to leave, they will find someone to take your place quickly. Many of my friends left, some to Germany, some to the Czech Republic, BUT after 1-2 months they returned and were surprised to find that there were no neighborhood boys, brothers, husbands, or fathers. However, I survived as best I could. And now I have a new problem: my eldest son is graduating from high school and needs to go to university. How will this happen? More than a year of distance learning will take its toll. How much will it cost? Where can I get the money for tuition? I don't want to and I'm not going to leave my city and my country. I really hope that the war will end soon or at least stop. But I also have no idea what will happen after the war. We know from history that the most difficult years are the years after the war. But my children and I are not sad, we are happy with what we have and we are waiting. Ukraine will win! Доброго дня. 24 лютого я прокинулася від звуку винищувача. Батько сказав - ВІЙНА! Я подумала, що він жартує. Але відкривши інтернет я жахнулася! Суми, Чернігів, Харків, Донбас та моя рідна [МІСТО]. Потім почали з'являтися відео з людьми, які хочуть залишити Україну та стоять у тисняві та чергах на кордоні. У мене троє дітей та хворий батько. Перші думки були, "зараз трохи" показово постріляють і переговори з наступним перемир'ям. Я думаю, ніхто в той момент в Україні не міг би повірити, що буде така жорстока, "брудна", довга війна. Через те, що мені не було куди їхати, та й не до кого, то я продовжувала ходити на роботу (касир супермаркету), а батько наглядав за дітьми. Школу одразу скасували. Дистанційка – це не навчання. Бідні діти! І почалися сірі військові будні. Поки 5 березня о 5:03 ворожий винищувач не завдав двох ракетних ударів по об'єкту за 2 км від мого дому. Ми в паніці пішли у коридор. Вибило раму вікна, скла вщент ... і все це на мого молодшого 7-річного сина. Він досі заїкається. Ось у такому шоку я пішла на роботу. За два тижні помер мій батько. Похорон батька, через два тижні після того, як нас обстріляли!? Це вже занадто.... Але є дуже багато українців, у яких біда страшніша за мою. Минули місяці й війна стала частиною нашого побуту. Тривоги, "прильоти", телеграм, дистанційка тощо. Робочих місць немає, а за те, що є, тримаєшся сталевою хваткою. Роботодавець скористався ситуацією "Кому війна – кому мати рідна", поставив такі умови та оплату, які вигідно ТІЛЬКИ йому. Хочеш працюй, а не хочеш йди, на твоє місце знайдуть швидко. Багато моїх подруг поїхали, хто до Німеччини, хто до Чехії, АЛЕ через 1-2 місяці повернулися і з подивом виявили, що немає сусідських хлопців, братів, чоловіків і батьків. Втім виживала як могла. А тепер нова проблема, мій старший син закінчує школу і треба вступати до університету. Як це відбуватиметься? Понад рік навчання на дистанційці дадуться взнаки. Скільки це буде коштувати? Де взяти гроші на навчання? Я не хочу і не збираюся залишати моє місто та мою країну. Я дуже сподіваюся, що війна скоро закінчиться або хоча б припиниться. Але я також не уявляю, що буде після війни. З історії ми знаємо, що найважчі роки – роки після війни. Але ми з дітьми не сумуємо, радіємо з того, що маємо і чекаємо. Україна переможе! Location 46.4825, 30.7233 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1562 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1562 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/967199dbf4cc09ca26a467f373d0910e.pdf?Expires=1782345600&Signature=EBswcfDBFnNKsCckuggkdPGcYr1ah9Ee6dmcD8Roh4TwbcuTux-n3nHh-nsjy41KKidRYYLd5d0z92fUFPiBZ%7EZQc1Uj0qslCqlAayzVE7FC0jxn5aGKD4%7EPfdHiHhqzswH3Bx2PMXX0YjtKV%7Efec41quZIIADOEURhqIjtXRJlJTZanAA-bxTquzWEdjFrWwkyF1eJuGwVODMUD%7ExODT4b38q8kmMReCpnG-Qa1TbNAqe1TBfRxiHYgDDDkkcm-FChYAOHRPC2PQlMK8FRBXhZEcjPGjfpcDTnfAc2BrSRsm7NHZBE94esg3QsY%7EK7VztLIN0pJNxa9E9KyCICCRA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM a5cf254fdfcfecbd93a3c0d26b4f978a Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 41-45 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни I learned about the outbreak of war from the Internet! Even before the war, my beloved, who was in Ato from the first days, told me that he would leave without hesitation if something happened. On the morning of that day, he went to work. He didn't know the war was happening because he was still on the road. We talked on the phone; I cried because I was scared for him. On the first day of the war, he left, as he promised. I started going to church because it was the only place where I felt peace; I prayed like never before, hardly listened to the news, and lived from call to call, from message to message. Sometimes, I worked at the school to prepare goodies for the guys at the front, and then I felt remorse that I could not do more to help. There was despair and fear, a feeling of uselessness because of the betrayal of relatives and friends, sometimes to the point of not wanting to live. I didn't understand how it was possible to think about myself in such a difficult time, to be indifferent to others, not to understand other people's pain, how it was possible to live my life hiding behind other people's backs without feeling any gratitude or respect for the defenders. I listened to many insulting words from curious neighbours, insulting words, not words of gratitude, with calculations of the military's salaries. And this: "Why me? Let others do it!" which simply killed me. I realized, and this was the worst part, that no one felt sorry for anyone and that everyone thought only of themselves. I have weeded out insincere relatives and fake friends, and I communicate only with trusted people, with my family. Sometimes, I feel disgusted with people around me who live as if nothing is happening. It's quiet here. I have no fear of death. The only thing I have is fear for my child and him because he is at war. Of course, sometimes there is a feeling of confusion, fear of the unknown, disappointment in people, anger, despair... But hope... "Hope has never left me. I have always, I don't even know if I believed or just chased away bad thoughts in such a way; I knew everything would be fine. I believe in the Victory! I know everything will be fine! If only I knew when... Про початок війни я дізналась з інтернету! Ще до війни, коханий, який був в Ато з перших днів, говорив мені, що якщо раптом щось, він піде не задумуючись. Зранку того дня він поїхав на роботу. Про те що війна він ще не знав, тому що був ще в дорозі. Ми розмовляли телефоном, я плакала, бо мені було страшно за нього. У перший день війни він пішов, як і обіцяв. Я почала ходити до церкви, бо тільки там відчувала спокій, молилась, як ніколи до того, новин майже не слухала, жила від дзвінка до дзвінка, від повідомлення до повідомлення. Інколи була робота в школі з приготування смаколиків хлопцям на фронт, тоді й виникали докори сумління, що не можу зробити більше, щоб допомогти. Був відчай і страх, відчуття непотрібності, через зраду близьких і друзів, інколи до небажання жити. Я не розуміла ,як можна в такий важкий час думати про себе, бути байдужими до інших, не розуміти чужого болю, як можна жити своїм життям, ховаючись за чужі спини, при тому не відчуваючи ,ні вдячності, ні поваги до захисників. Слухала багато образливих слів від цікавих сусідів, так саме образливих, а не слів подяки, з підрахунками зарплати військових. І оте:"А чому я? Хай інші!", яке просто, вбивало. Приходило розуміння того, і це було найгірше, що нікому нікого не шкода, що кожен думає лише про себе. Відсіяла нещирих родичів, фальшивих друзів, спілкуюсь тільки з перевіреними, з сім'єю. Інколи відчуваю відразу до оточення, яке живе так, ніби, нічого не відбувається. У нас тихо. Страху смерті у мене немає. Єдине, що є це страх за дитину, і за нього, бо на війні. Звичайно, що буває інколи відчуття розгубленості, страх перед невідомістю, розчарування в людях, злість, відчай... Але, надія... Ніколи не залишала мене. Я завжди ,навіть не знаю, вірила я, чи просто, таким способом гонила від себе погані думки, знала, що буде все добре. Вірю в Перемогу! Знаю, все буде добре! Знати б ще коли... Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1560 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1560 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/3561805026f667e8477d30ff2d2951b1.pdf?Expires=1782345600&Signature=hWv6s6lE1ekqqL4YcoaerCyni8Z9YEVO6ry8KHL%7ESJ3fi6eZw0gNPzf4rMEcGgSyYqFuZ-qQdZZyXvGm0EUniquYmzU8ju9iaFJ1jMKCsFBlZg6cJpSaj4S56DPRYVqwIJaCgizunosNK7KC28JzxNcTaq1gRqjuuTR1wS4mE3hxET-gPONdS%7E56dcu-FvO74AGyApcfwzfTO-FOXx5JFd9bxq2z0Hv8ms-oFlsZZ2kGSfr7CVhQH4QKg7nPAFhaok1rxLbRUYUZ5FPPC3nBN7A5YRvV2T5zr7-0tYOjdLSjdlEqZEQcr5Np45lze9mbFWwYVfKUkxsO8jBO%7E-aqnQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM f6da1c742806d314e9173f0d053d77bb Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 26-30 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-28 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Essay on the topic: "My experience of the Russian-Ukrainian war..." "The war will be repeated as long as as long as the question of it is decided not by those who die on the battlefield..." Henri Barbusse "The sirens cut off our sleep..." - it is impossible to disagree with the quote from the song of the famous band Antytila because this bloody morning of February 24 is etched in the memory of each of us by the roar of sirens. Which divided life into before and after, and the worst thing is that this "after" is entirely unknown... What was so important and necessary loses any meaning in the moment, and values are perceived entirely differently, and the values are different now (perhaps this is the only plus). Russia's war against Ukraine instantly radically changed my life and the lives of all Ukrainians: from an unborn baby looking forward to a bright future to an elderly gray-haired grandfather who had already experienced war in his life. It would be nice if no child in the world knew what war is. But children learn about all the horrors not from the pages of history books but from the realities of their own lives. In today's world, many countries cannot reach an agreement with each other and settle their differences through fierce battles with the demonstration of terrible weapons. Thousands of innocents are killed, cities are destroyed, and lives are broken. The war through the eyes of children is even more frightening because these children have practically no childhood. From my own sad experience, I remember the night of February 24 - fireworks. I thought through my dream but realized it was not New Year's Eve... My mother opened the window; I heard the fierce sounds of a siren and the first explosions. These were the terrible sounds of war... My mom started to panic, although she tried very hard not to show me her excitement. I was also terrified because I had never seen such a real war before and did not know how to act in such a situation, what to do, where to run, and what to take... anxiety overshadowed common sense. The same questions kept running through my head: how come? Why? For what? Again? In the civilized, progressive twenty-first century, there is a war. These and other similar questions are on everyone's minds, and it is especially acute in the memory of innocent children, resulting in stress, pain, anxiety, and fear. The refugees are carrying anxious suitcases that cannot contain their most valuable belongings, and next to them are terrified children in tears. Children are the energy source for every nation; they are its future. For me, as for the younger generation, this is very scary because children should not cry, and people should not suffer and die. We have not lived everything yet; we have not experienced the full sweetness of this life in all seasons, all the tenderness and feeling of love, the smell of flowers and honey cake on a birthday... And the inhuman is ruthlessly taking these values away from us. ...having calmed our fear a little and accepted uncertainty, we still stay home with our families and friends. We convince ourselves every time during the attacks that with God's help and the active actions of the invincible Armed Forces of Ukraine, Victory is near! Another factor in our family was patriotism (why we did not leave the territory of Ukraine), sincere love for our native land, and another year of university because how else can you explain the fact that when there is a war in your country, and all the doors of the world are open to you, everyone leaves, even those who are more or less safe. We can't all leave; someone has to be here because we are all needed on our land. But today, as terribly strange as it may sound, people have psychologically learned to live with the war, including me. When asked, "How are you?" I answer, "We're holding on, we believe..." On the one hand, everything seems to be fine, but on the other hand, Russia still exists… So, let's bring our joint Victory closer with our prayers and help our military and everyone involved in the war. I believe that it is essential for us to remember those who died in the war and to prevent a new war from breaking out. War is a traumatic epidemic, and language is a weapon of war. We feel that our Victory is coming; it is near - great, real, eternal! As Levko Lukyanenko said, "The war will end when we want victory, not peace!" So, we continue to pray and strive for Victory with every cell of our body and soul! Then we will have peace, and we will have bread and salt. "And on the renewed earth there will be no enemy, no adversary, but a son, a mother, and people on the earth." - Taras Shevchenko. Everything will be Ukraine! Glory to Ukraine! Glory to the heroes! Есе на тему: «Мій досвід переживання російсько-української війни…» «Війна буде повторюватися до тих пір, поки питання про неї буде вирішуватися не тими, хто помирає на полі бою…» Анрі Барбюс «Сирени обірвали наш сон…» – не можливо не погодитись із цитатою з пісні відомого гурту Антитіла, адже цей кривавий ранок 24 лютого закарбувався у пам’яті кожного із нас гучним ревом сирен. Котра поділила життя на до і після, найжахливіше те, що це «після» зовсім невідоме… Те, що було так важливо і потрібно, в моменті втрачає який-небудь сенс, а цінності сприймаються вже зовсім по-іншому, та й цінності тепер інші (можливо в цьому єдиний плюс). Війна росії проти України вмить докорінно змінила моє життя та життя усіх українців: від ще ненародженого, у світле майбутнє немовлятка, до літнього сивочолого дідуся, котрий вже мав досвід переживання війни у своєму житті. Було б добре, якби жодна дитина в світі не знала, що таке війна. Але діти дізнаються про всі жахи не зі сторінок підручників з історії, а з реалій власного життя. У сучасному світі багато держав не можуть домовитися між собою і з’ясовують відносини жорстокими боями з демонстрацією страшної зброї. Гинуть тисячі невинних, руйнуються міста, ламаються долі. Війна очима дітей ще більш лякає, адже у таких діток практично немає дитинства. З власного сумного досвіду згадую ніч 24 лютого – це салюти, подумалось крізь сон, але потім збагнула, що зараз не новорічна ніч... Мама відчинила вікно, було чути ревні звуки сирени й пролунали перші вибухи. Це були страшні звуки війни… Мама почала панікувати, хоча дуже намагалася не показувати мені свого хвилювання. Злякалася дуже сильно і я, адже до цього, ніколи не бачила настільки реальної війни й не знала, як діяти у такій ситуації, що робити, куди бігти, та що прихопити… тривожність затьмарювала здоровий глузд. Одні й ті ж питання прокручувались у голові: як так? Чому? За що? Знову? У цивілізованому прогресивному XXI столітті війна? Ці та інші подібні питання у головах кожного, особливо гостро це вкарбовується у пам’яті невинних дітей, як наслідок: стрес, біль, переживання, страх. У руках біженців тривожні валізки, у котрі не складеш найцінніше, а поряд у сльозах налякані діти. Діти – джерело енергії кожного народу, це його майбутнє. Для мене, як для молодого покоління, це дуже страшно, адже діти не повинні плакати, люди не повинні страждати та помирати. Ми ще не все прожили, не відчули на повну солоду цього життя у всіх порах року; всієї ніжності та відчуття любові, запаху квітів та медового торта на іменини… А в нас нелюд забирає безжально вже ці цінності. …вгамувавши трішки свій страх та прийнявши невизначеність, все ж залишаємось вдома з рідними, близькими. Переконуємо себе кожного разу під час атак, що з Божою допомогою та активними діями незламних ЗСУ – Перемога близько! Також у нашій сім’ї зіграв ще фактор патріотизму (чому ми не покинули територію України), щирої любові до рідної землі, та ще один рік навчання в університеті, адже як ще можна пояснити той факт, коли у твоїй країні війна і всі двері світу для тебе відкриті, виїжджають усі, навіть ті, хто більш-менш у безпеці. Всі не виїдемо, хтось повинен бути тут, адже ми всі потрібні на своїй землі. Але на сьогодні, як це жахливо-дивно не звучить, люди психологічно навчились жити із війною, та і я теж, зокрема. На питання «Як ти?» Відповідаю – «Тримаємось, віримо…», з одного боку наче все добре, а з іншого – росія все ще існує… Отже, наближаємо спільну Перемогу своїми молитвами, допомагаємо нашим військовим та всім причетним до війни. Я вважаю, що нам важливо пам'ятати загиблих на війні та не допустити виникнення нової війни. Війна – це травматична епідемія, а мова – як вид зброї на війні. Відчуваємо, що наша перемога ось-ось, вже поряд – Велика, справжня, вічна! Як сказав Левко Лук’яненко «Війна закінчиться тоді, коли ми будемо хотіти не миру, а перемоги!», тому продовжуємо молитись і надзвичайно прагнути, кожною клітинкою свого тіла і душі прагнути до перемоги! Тоді матимемо мир, і буде хліб, і буде сіль. «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі» – Тарас Шевченко. Все буде Україна! Слава Україні! Героям Слава! Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1559 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1559 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/3ea1b3420923d5a192090f1176b27e0e.pdf?Expires=1782345600&Signature=DbDnv-ovsPiJt57nkFWMCGemr7VIVU8GWIElTNq2%7El05tKDKzcl6i7E7rGjLBtc99zE3fIBVaVp76v7yw6DoGH6ntUMMQKK9pC22DmK%7EhX7N4jFXVgGGX8IDtTFO8iD-mfMEckYIQ3Vuo%7E7ZKLLVqEIxS66CF9N32uzx5qdZG0FRVIZlt5%7Etjry5%7Ek0FJoCPftxQgf%7EfwUQy6ySO8li%7EsbMkH%7EpQpkpzHUulF9gZmouDlUixyMLPavufrh12kCc2FKKa%7EwR-spzHZAcvl9CeA-VtVyRypxZCBJG8x84TetJPR1GOEqdyivfDA68KW51O%7EuKvFvy8Ry%7E2LNdY4R8dew__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 20ca3a5c5d48cba1c64aff75b78d2b01 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kherson region Херсонська область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-28 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни War... Every modern boy or girl can tell about it based on historical facts alone. But is one story enough to convey all the horror experienced by the same sixteen- and seventeen-year-old boys who found themselves at the front? Watching today's youth, one wonders how frivolous we are about life! Nowadays, in a time of peace, there is no need to think about what you will eat tomorrow or where you will sleep. Everything is around us; we live a full life. But to imagine at least one of us in the shoes of those boys who went to die at the age of seventeen, who did not know what awaited them there, at the front. They did not think about it because they would defend their homeland. How many young lives were lost? How many fates were ruined? They returned from the war not only crippled, broken not only physically but most of all mentally, or they did not return at all. You ask yourself: did people like Hitler have the right to take people's lives? Who gave them this right? After all, these people also had children, wives, and mothers who gave birth to them! Of course, my attitude to the situation in the East is negative because every day, someone lays down their body and soul for a free Ukraine. I could never have imagined that in the 21st century, I would witness such violence. Russians are not our brotherly people at all! Russia is not a brotherly country! How can anyone say such things? Ukrainian national consciousness has always been under pressure; remember the tsarist Russia or the USSR period. Of course, a ceasefire agreement must be reached at the highest level. This should be done by the head of state, the Supreme Commander-in-Chief. "Peace is above all" is the idea that should guide negotiations with the opposite side of an armed conflict. The primary human need is security. Without security, normal existence is impossible. Thus, the absence of peace means the absence of a future. Due to the war in the East, many Ukrainians were forced to change their place of residence. Fleeing the war, they moved to a peaceful territory controlled by Ukraine. Now, not all of these people are happy with their current situation. They lost their small homeland, their homes, jobs, and usual living conditions. Especially true Ukrainians were treated as "cattle" and were subjected to attempts to break and suppress them. How can a fraternal people do this? And today, they continue to "love" us, as they did before, holding us in their firm, "friendly and brotherly" arms. Therefore, I sincerely hope in my heart that all these bloody events will end soon. But my mind says otherwise. God forbid anyone to have such a "neighbour," let alone a brother! GLORY TO UKRAINE!!! Війна… Кожен сучасний юнак або дівчина можуть про неї розповісти, ґрунтуючись лише на історичних фактах. Але чи досить однієї історії, щоб передати весь той жах, що випробовували такі ж шістнадцяти, сімнадцятилітні хлопці, що опинилися на фронті? Спостерігаючи за сучасною молоддю, замислюєшся, як же все-таки легковажно ми ставимося до життя! У наш час, мирний час, не треба замислюватися про те, що ти завтра будеш їсти, де спати. Навколо все є, ми живемо повноцінним життям. А от уявити хоча б одного з нас на місці тих хлопців, які в сімнадцять років ішли вмирати, які не знали, що їх чекає там, на фронті. Вони не замислювалися про це, тому що йшли захищати Батьківщину. Скільки молодих життів було загублено, скільки доль зіпсовано! З війни верталися або каліками, людьми, зломленими не тільки фізично, але найбільше душевно, або не верталися взагалі. Ставиш собі питання: чи мали право такі як Гітлер віднімати в людей життя? Хто давав їм таке право? Адже в цих людей теж були діти, дружини, матері, що народили їх на світло! Звичайно, що моє ставлення до ситуації на сході є негативним, оскільки кожного дня хтось покладає свою душу й тіло за вільну Україну. Раніше ніколи не міг подумати, що в 21 столітті стану свідком подібного насилля. Росіяни — зовсім не братній нам народ! Росія — не братня країна! Як можна взагалі таке говорити? На українську національну самосвідомість завжди чинився тиск, згадаймо і період царської Росії чи СРСР. Звісно, домовленість про припинення вогню має бути досягнуто на найвищому рівні. Це має зробити голова держави, який є Верховним Головнокомандувачем. «Мир понад усе», – ось якою думкою треба керуватися під час перемовин з протилежною стороною збройного конфлікту. Потреба у безпеці — першорядна потреба людини. Якщо її немає, то немає й умов для нормального існування. Таким чином, відсутність миру — це відсутність майбутнього. Через війну на сході чимало українців змушені були змінити місце проживання. Рятуючись від війни, вони переїхали на мирну територію, що підконтрольна Україні. Зараз не всі ці люди задоволені своїм теперішнім становищем. Втративши малу батьківщину, вони втратили житло, роботу та звичні умови життя.Особливо за «бидло» тримали справжніх українців, яких намагалися зламати й придушити. Хіба братній народ може так чинити? І в сучасності вони продовжують нас «любити», як і колись, затискаючи в своїх міцних, «дружніх і братерських» обіймах. Тому щиро в серці сподіваюсь, що всі ці криваві події скоро закінчаться. Проте розум каже протилежне. Не дай Боже нікому такого «сусіда», а брата — тим більше! СЛАВА УКРАЇНІ!!! Location 46.6354, 32.6169 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1558 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1558 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/c40cf79f600810aa82d6c82269687345.pdf?Expires=1782345600&Signature=qwW%7E%7EfZhNLrZw86hVAT7b4VmrLObi0tJ5j6DlhhG7t6gvWpOiBhtvJY7Imo4h2SxMOeGBKTBbx-M5ow20zR%7Ebd0b4lRy0Y04bFOlpuPdnowJ1w2KtUT3xYl3jhXdSn%7EJT8qBQumDkRr-lFTEcrY%7EeNJfwvuz%7E5vK8TdIy9NNEFDTiWPo3sc4UWo5PDnGb5Y%7E8oUy9ZzEo3WX0L6N7J-h6Hj6xvie5A-AK1j4Eq6ZeQnWREez8FcPAvon9-JuFwMTHpwRyVKPcUxM7aXrQL8ZKS2W5x-ek87wSYwoXw%7E3FDMzLfzmzYwcfmuSQ1nNnJwKLVgfUgqYq57N17F-xzkTeQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM ffadaaf738e1c67bf417810e7dde136b Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 26-30 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kyiv region Київська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-28 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни This war has left a huge mark on the soul of every Ukrainian, and I am no exception. For more than a year now, I have been hearing sirens every day and have to go down to the bomb shelter with an eternal, overwhelming sense of fear. At the moment, I can say with certainty that my mental state is very depressed. My emotions change between anxiety, fear, horror, pain and worry. I can't sit still and watch some funny TV program, ignoring the siren. After all, when you have seen the explosion, heard how large and dangerous it is, sitting and laughing is a ridiculous decision. I feel fear. Every day my feelings change regarding the situation in Ukraine. I want to say that when I found out that the Crimean bridge was on fire, I was very happy and my mood was great all day. I think it will be over soon. I love my Ukraine. Ця війна залишила в душі кожного українця величезний слід, та я не є винятком. Вже більше, аніж рік, я кожен день чую сирени та змушена спускатися в бомбосховище з вічним неподоланним відчуттям страху. На сьогоднішній момент я можу з певністю сказати, що мій психічний стан дуже пригнічений. Мої емоції змінюються між тривогою, страхом, жахом, болем та переживаннями. Я не можу спокійно сидіти на місці та дивитись якусь веселу телепередачу, ігноруючи сирену. Адже, коли ти бачив вибух, чуючи наскільки це масштабно та небезпечно, сидіти та сміятись – безглузде рішення. Я відчуваю страх. З кожним днем мої почуття змінюються, стосовно ситуації в Україні. Хочу сказати, коли я дізналася, що кримський міст горить, я була дуже щаслива та мій настрій був чудовий увесь день. Я гадаю, що це швидко закінчиться. Я люблю свою Україну. Location 50.4501, 30.5234 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1557 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1557 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/d0b5023c17f6c6c80bdf717e3f06627e.pdf?Expires=1782345600&Signature=t3GiOpNbU7jQSWoNwbB3QDeaNlzVSx0QJGSFdp0dxRNzDaosIb6mhQ00Du2BsUCtfO0Xx08PR46YiJdlz59vEzxJauy29r%7EHh18QScNRPRn5tzrIS-P0dJryvOwrDlhAmYi9r9d8Ri-DFTxq0N7dGe94dHwjAfAtVbld3YgjBeagvqjr0pGyq-0YMUHTvhvoI8j9DWBdX3uwuZfn77e1Qmd21AD1-I1kAb7f1iW8WFBh4K6c5DleC7O3Wl6P5fbD9BT7%7Et8jpZ447qyZGorNfxL1eTMMv4ImVZWSiO3mOL0wyizE8TSF0J2R3T0oRoujQcwA5MyxZMOOfpKIJHsCkA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM bf3bfbed6f86f6b8040bbf9dcb6ed533 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-28 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни February 24. Morning. Half past 6 in the morning. You wake up in your dormitory to an incomprehensible noise outside and don't understand what's happening. At first, you think it's just the winds, or maybe something just happened... it's so disturbing: there are fire trucks, ambulances, and police, and all of them together make such a scary sound. Then you pick up your phone and read a lot of news...a lot of news that a full-scale invasion of Ukraine has begun. You read and don't understand what is happening. Half an hour passes and your phone starts ringing off the hook with calls from relatives, acquaintances, friends, etc. After another half an hour, the commandant announces a meeting that all the dormitory residents must attend. Five minutes before the meeting starts, the alarm sirens sound again, and you panic, not knowing what to do. All floors immediately start running from the ground floor to the basement. You're on the 6th floor, you don't understand what's going on, and you're just being swept down those stairs to the very first floor. You're standing there in despair, not knowing what to do or where to go. You're just sitting between other people like you who don't understand what's going on either. It's scary... it's terrifying! Not because of the situation but because it is possible in the 21st century. It is scary that the people who called us "brothers" are doing such terrible things. The sirens ended, and the alarms ended. We were all released and told that we could return to our rooms and get ready to go home or stay here. I mean, it was everyone's choice. My parents were supposed to come for me. I tried to pack my things neatly, not to forget anything, but the constant notifications on my phone simply did not allow me to do so. I was scared of every text message, every ringtone. I was worried when my family didn't pick up the phone immediately, but some time passed. This fear of ringing into nothing... it's terrifying. My parents came and picked me up, and we were on the road for two hours in silence. No one spoke to anyone, and there were a lot of cars - traffic jams on the way out of the city, traffic jams in the city, queues at gas stations, and queues at stores. There is just panic among people, and it's scary to see such panic; it's terrifying! Because you yourself are in that panic, surrounded by panic, you become even more panicked than you were, and it's impossible to put it into words. You just have to experience it yourself to understand what it's like to be in a panic. It's not even scary; it seems like you're standing in front of many doors, and each door is wrong. It's, I mean, it's such a dead end. You... wherever you go, it's not going to be correct. This feeling of hopelessness, of not being able to find this way out, is perhaps one of the most terrible feelings a person can experience. When we arrived home, we also didn't say a word to each other, not our parents, grandmothers, relatives, or anyone! Everyone was in a kind of... well, we were all in a kind of trance, that we just did what seemed right to us at the time. We arrived, put our things away, and packed our bug-out bags. Do you want to go abroad? Probably not. We knew that no one was waiting for us there. Yes, of course, we could have left. After all, my dad used to work abroad and remained in good, friendly relations with the employer for whom he worked. But we knew that we would not be able to stay there for long, that we simply could not leave our home for long, our family nest that we had been building for as long as I can remember. We... We probably wouldn't be able to just leave these walls of our home, which contain love, problems, and all that family stuff. That's why we didn't consider going abroad. Perhaps, if there had also been military operations in the Ternopil region, we would have moved somewhere in Zakarpattia. Although... I doubt it. We would not have left our home anyway. My parents would definitely have stayed here unless I was sent somewhere, as I said, to Zakarpattia. Although I'm not sure, I would have gone either. Although I won't swear, because in such situations, it is impossible to predict what you would do, what your family would do - it is simply impossible to predict. Right now, 30 days of war have passed, and every day, you feel such a calmness in your soul; that is, every day, you feel calmer and calmer. I don't know why; it's impossible to explain, but every day at home, every victory of our Armed Forces, a piece of peace is instilled in my soul, in my reflections, in my thoughts. With every positive, even small, piece of news, the heart of every Ukrainian is probably filled with even more hope that we will win this war. After all, we did not start it; let's say we did not want it. Our enemies wanted it. They ruthlessly attacked and ruthlessly tortured our people for hundreds of years... And here they decided that they should conquer us now. But no, it was not like that! We, Ukrainians, have always been unbreakable and will remain so forever. And it doesn't matter what generation it is: old, middle, or young, we are all of the same spirit; we are all Cossack ancestors. We are all people who will lay down their bones for their country. We will not give up, never! We will not surrender; we will make sure that we are independent, as we have always been, even though we have not been recognized. But we have proved to everyone that we are independent, that we can resist any forces. Simply, no one will take away our independence, which we proclaimed with blood in 1991!!!. No one will take it away from us because we knew what we wanted, what we were doing and why we were doing it. Our current president, Volodymyr Zelenskyy, is simply a man with a capital M. I have to say it for sure: it even seems to me that he is definitely some kind of ancestor (in the sense of a descendant) of the Cossacks, one of the famous Cossack leaders. He is filled with such strength, such power to prove that his state deserves better, that his state is better, stronger, that it is unbreakable and will never give up. He simply made all Ukrainians rise up and become a mountain for a tiny goal - to be Ukraine. Although, why is this not a big goal? It is a huge goal for us Ukrainians. Many other countries probably don't understand our situation, although they are helping. But... they don't feel it that way. None of them have fought for their identification and recognition for so long, so hard, so indeed, as we have. That is why they should also be proud that there is a country like Ukraine on the market, even on the market but in the sunshine of the world. Because we are making a new history with our freedom-loving attitude, our stubbornness, our inspiration, and the fact that we are going all the way, we are setting an example of how much people should love their country. I would like to ask if anyone else loves their country as much as Ukrainians love Ukraine. Probably not... So, back to the war. The day before, on February 16, there was almost open talk in Ukraine about a possible attack. Then, Volodymyr Zelenskyy announced February 16 as the Day of Unity. And I will say frankly, we needed this day very much. It united us even more than we were united before. Hundreds of cities held various unification events. And even we, including [INSTITUTION1], also held our event. For example, we made a symbolic theme of Ukrainian unity in a psychology lecture. In this class, we showed the attributes of our symbols: flags and coats of arms. And, of course, we quoted poems by prominent poets such as Kostenko, Symonenko, Stus... We raised our spirits with this, and I think that the people who participated in this unity action also raised their morale. They were again filled with the belief that our Ukraine is united and will remain united. And yet, if I think about it frankly, if I go deep into my thoughts... I involuntarily recall that I probably dreamed of big black ravens with crows on the night of February 20-21. That's all I remember. Just a lot of black ravens and crows. And apparently, this particular dream was somehow disturbing. It was as if he was telling me with his blackness that something was coming, that something terrible was going to happen. I didn't pay much attention to it, but I should have. Perhaps I would have avoided the panic that gripped me on February 24. Perhaps if I had noticed this fact, I would have prepared myself mentally for the fact that something would happen, no matter what the scale. It would have been easier for me to feel better. However, I cannot say for sure. I didn't know what war was before. I only read about it in newspapers and books. I know the stories almost by heart... 24 лютого. Ранок. Пів 6 ранку. Ти прокидаєшся в гуртожитку від незрозумілого шуму на вулиці та не розумієш, що відбувається. Спочатку, ти думаєш, що це просто якісь, можливо, вітри, можливо, просто щось сталось…це так тривожні машини: там пожежна, швидка, поліція і все це разом робить такий страшний звук. Потім ти береш в руки телефон і читаєш масу новин…масу новин про те, що почалось повномасштабне вторгнення в Україну. Ти читаєш і не розумієш, що відбувається. Проходить пів години та в тебе починає розриватись телефон від дзвінків рідних, знайомих, друзів… Ще через пів години комендант оголошує збори, на яких повинні бути усі присутні, що проживають в гуртожитку. За 5 хвилин до початку зборів знову лунають тривожні сирени та ти в паніці, не знаєш, що робити. Усі поверхи моментально починають збігатися на перший поверх до підвалу. Ти з 6 сходиш, не розумієш, що відбувається і тебе просто зносить потоком по тих сходах аж на найперший поверх. Ти стоїш у розпачі, не знаєш, що робити, куди йти. Ти просто сидиш між інших таких самих як ти, які теж не розуміють, що відбувається. Це страшно…це дуже страшно! Не то, що страшно від ситуації, а від того – що таке можливо у 21 столітті. Страшно від того, що народ, який називав нас «братами» робить такі страшні речі. Закінчились сирени, закінчились тривоги. Нас усіх відпустили, сказали, що можна повертатись до своїх кімнат і збиратись додому чи залишатись тут. Ну, тобто, це вибір кожного. За мною мали приїхати батьки. Я намагалась акуратно скласти речі, нічого не забути, але постійні сповіщення, котрі приходили мені не телефон просто не давали змоги це зробити. Я шарахалась від кожної смс-ки, від кожного гудка. Я хвилювалась, коли мої рідні не підіймали слухавку одразу, а проходив певний час. От цей страх гудка в пустоту…це дуже страшно. Приїхали батьки, забрали мене. І ця дорога тривалістю в 2 години – просто мовчки. Ніхто ні з ким не говорив, машин багато – на виїзді з міста пробки, в місті пробки, на заправках черги, біля магазинів черги. Просто паніка серед людей і це страшно спостерігати таку паніку, це дуже страшно! Оскільки ти сам перебуваєш в тій паніці та навколо тебе оточується паніка і ти стаєш немов би ще в більшій паніці, ніж був і це неможливо передати словами. Це просто треба пережити самому, щоб зрозуміти як це, коли ти буваєш в паніці. Це навіть не страшно, це просто здається, що ти стоїш перед безліччю дверей і кожна з дверей є невірним шляхом. Це, тобто, така безвихідь виходить. Ти…куди б ти не пішов – все буде не так. Це от таке відчуття безвиході, неможливості знайти цього виходу – це просто, мабуть, одне з найжахливіших відчуттів, що може пережити сама людина. Приїхавши додому, ми також не сказали один одному ні слова, ні батьки, ні бабусі, ні рідні – ніхто! Просто у всіх отакий якихось…ну всі ми перебували в якомусь такому трансі, що ми просто робили те, що здавалось нам правильним в той час. Ми приїхали, розклали речі й почали збирати тривожні валізи. Чи хотіли виїхати за кордон? Напевне, ні. Ми свідомо розуміли, що там нас ніхто не чекає. Так, звісно, ми могли поїхати. Адже колись мій тато працював закордоном і залишився в гарних дружніх відносинах із роботодавцем, в якого він безпосередньо працював. Але ми знали, що ми там довго залишатись не зможемо, що ми просто не зможемо надовго залишити свій рідний дім – наше родинне гніздечко, яке ми будували, скільки я себе пам’ятаю. Нам…Напевне, ми б не змогли просто покинути ці наші рідні стіни, які тримають в собі та любов, і проблеми та все таке сімейне. Тому, за кордон ми не розглядали. Можливо, якби на Тернопільщині також велись воєнні дії, ми б переїхали кудись на Закарпаття. Хоча…Я сумніваюсь. Ми все одно б не покинули свій рідний дім. Батьки б точно залишились тут на місці, хіба мене б відправили кудись, як я вже казала, на Закарпаття. Хоча, я не впевнена, що я також би поїхала. Хоча не буду зарікатись, адже в таких ситуаціях неможливо передбачити як би ти вчинив, як би вчинили твої рідні – це просто неможливо передбачити. Ось зараз, минуло вже 30 днів війни й з кожним днем відчувається в душі таке заспокоєння, тобто, з кожним днем ти відчуваєш все більший спокій. Я не знаю чому, це неможливо так пояснити, але з кожним днем, з кожним днем вдома, з кожною перемогою наших ЗСУ вселяється якась частинка спокою в душу, в роздуми, в думки. З кожною позитивною, навіть маленькою новиною, серце кожного українця, напевне, наповнюється ще більшою надією в те, що ми переможемо цю війну. Адже не ми її започаткували, так скажемо, не ми її хотіли. Це хотіли наші вороги. Вони безжально наступили, безжально катували наш народ вже сотні років… І ось тут вони вирішили, що їм загарбати нас тепер. Та ні, не тут то було! Ми, українці, як були незламними, так і залишимось ними довіку. І неважливо яке це покоління: старе, середнє чи мале, всі ми одного духу, всі ми предки-козаки. Всі ми ті люди, які кістками ляжуть за свою країну. Ми не здамось, ніколи! Ми не здамось, ми будем добиватись того, щоб ми були самостійні, якими ми завжди були, хоч нас не визнавали. Та ми всім довели, що ми самостійні, що ми спроможні дати відсіч будь-яким силам. Просто, нашу незалежність, яку ми кров’ю проголосили у 91 році не забере в нас ніхто!!!. Ну ніхто в нас цього не забере, тому що ми свідомо знали, що ми хочемо, на що ми йдемо і задля чого ми це робимо. Наш президент, сьогоднішній, Володимир Зеленський просто людина з великої літери. Я мушу сказати це точно, мені навіть здається, що Він точно якийсь предок (в сенсі нащадок) козаків, одного з відомих козацьких ватажків. Він наповнений такою силою, такою снагою довести, що його держава варта кращого, що його держава – краща, сильніша, що вона незламна і ніколи не здасться. Він просто заставив всіх українців піднятися і стати горою за одну невелику мету – бути Україною. Хоча, чому це не велика мета? Це дуже велика мета для нас, українців. Багато інших країн, напевне, не розуміють нашої ситуації, хоча вони й помагають. Але…все ж вони не так це відчувають. Жодна з них не боролась за свою ідентифікацію та визнання так довго, так вистраждаймо, так по-справжньому як ми. Тому вони також мають пишатись тим, що на ринку – навіть, не на ринку – а на сонцеликих країн є така країна як Україна. Адже ми своїм вільнолюбством, ми своєю впертістю, натхненням і тим, що ми йдемо до кінця робимо нову історію. Ми показуємо приклад того, як сильно люди повинні любити свою країну. Мені так і хочеться запитати, чи ще хтось любить свою країну так, як українці Україну. Напевне, ні… Так от, вернімось до війни. Напередодні, ще 16 лютого в Україні майже відкрито говорили про можливе напад. І тоді Володимир Зеленський оголосив 16 лютого як День Єднання. І я скажу відверто, цей день був нам потрібен дуже сильно. Він нас об’єднав ще більше, ніж ми були об’єднані. Сотні міст тоді провели різноманітні акції об’єднання. І навіть ми, зокрема [ІНСТИТУЦІЯ] також проводив свою акцію. До прикладу, на лекції з психології ми зробили символічну тему єднання українців. На цьому занятті ми транслювали атрибути нашої символіки: прапори, герби. І, звісно ж, ми цитували вірші видатних поетів, таких як Костенко, Симоненко, Стус… Ми цією парою підняли дух собі і я думаю, що люди, які брали участь у цій акції єднання також підняли свій бойовий дух. Вони знову сповнились вірою в те, що наша Україна єдина і буде єдиною. Та все ж, якщо замислитись відверто, отак поринути у свою роздуми… я мимоволі пригадую, що, напевне, в ніч з 20 на 21 лютого мені снились великі чорні круки разом із воронами. Це все, що я пам’ятаю. Просто сила-силенна чорних круків і ворон. І мабуть, саме цей сон був якимось таким, що викликав занепокоєння. Він немов би сповіщав оцією своєю чорнотою про те, що щось наближається, що має щось статись погане. Я не надала цьому значення, але варто було. Можливо, я б уникнула тієї паніки, яка охопила мене 24 лютого. Можливо, якби я помітила цей факт, я б підготувала себе морально до того, що щось станеться і неважливо якого масштабу. Просто мені морально, напевне, було б легше. Проте, сказати напевне я не можу. До цього я не знала, що таке війна. Я читала про це лише на сторінках газет, книжок. Я знаю майже напам’ять історії… Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1556 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1556 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/bb79b76a824d39575b1bd08d2bca07ed.pdf?Expires=1782345600&Signature=pEFuyMCfTkSm3kM8AimkK9sUlkM0OKKyfeNVWFJ4nPG5MgQHBYVSJKgbJU3rlIl66HVPIWDqbHje085sbnwrPlnk%7EgEXCL1o0Ma0E4sBS%7EMwyuZKtUg04JWIVhYj1glMAmqar%7EThqcEihQwkFtREKSwpWj2XU3vbj8CxqcsPUrbACqjlAQj2ecgB2rNWFg8sQkHvAwuqPbA5ywzNPTrj4pN%7ETYUBUqFbrEzDstcfi05xGXMUueUJAKayFAEDBQI5ZF96vWRnHSvQyIw2a0dK8sd4Ii4g6xcMHRelaG0D2UZkdDeDT--HY88JCVx%7EY6huFxjaylvKSB9RVRUMYVyVQw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 335f58a7b2156917fac902b6bdaeeaea Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-23 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни In the first days of the war, I was scared. I monitored the news daily. There was a feeling of tension and stress. I stayed at home and didn't go out. Closer to April, I started to go out, go for walks, etc. I was distracted by walking and spending time with friends. Then, I started to read the news less and less, as I did in the early days of the war, and I was less stressed. I was less worried because I live in the West. But sometimes, the feeling like when the anxiety started, or the plane was flying return. Then, I started preparing for exams, which distracted me. I was thinking about where to apply since because of the war, my plans changed dramatically. At first, I didn't know what to do next. But because of the war, I realized that the best thing to do is to stay at home and not have to go anywhere far. As for the experience of going through the war, in order to worry less, I would advise you to read the news less. Because every time you read the news, you worry about yourself and your family. When relatives are in hot spots, it has a significant impact on their emotional state. When the power was cut off, it was impossible to contact your family. There was nothing to do during that period, and you were left alone with your thoughts. At that time, the worries and stress were very high especially because of the light, all plans depended on the light. During this period, to avoid my thoughts, I slept. I wanted to escape from reality. When school started, it was a bit of a distraction, but I had to plan my day to keep up with everything. So, to survive the war, I went to work. While working, thoughts recede. And when you go out with your friends, they do too. It's a bit difficult to combine study and work and this also has its consequences. I also started to suffer from insomnia as I have trouble falling asleep. Immersed in the daily routine, I forget that there is a war in the country. But when full-blown anxiety starts, I remember that there is a war in the country. Now that they don't switch off the power, everything seems fine. But there are still daily worries. First of all, it's worrying about my relatives who are far away. As I said before, I tried to monitor the news less, but recent events forced me to read it. I also feel irritated a lot. I try to be less nervous and avoid things that irritate me. В перші дні війни було страшно, щодня моніторила новини. Було відчуття напруги, стрес. Я сиділа вдома і нікуди не ходила. Ближче до квітня я почала виходити у світ, гуляти й т.д. Мене відволікали прогулянки й час проведений з друзями. Далі все менше почала читати новини, так як в перші дні війни, й стресу стало менше. Пропало переживання, тому що я живу на заході. Але деколи коли починалася тривога або коли летів літак переживання поверталося. Далі я готувалася до НМТ і це мене також відволікало. Думала куди поступати. Через війну плани кардинально змінилися і перший період я не знала, що робити далі. Але через війну я зрозуміла, що саме краще це вдома і нікуди далеко їхати не потрібно. Щодо досвіду переживання війни, щоб менше переживати я б порадила менше читати новини. Тому що кожен раз, коли читаєш новини ти переживаєш за себе і за своїх рідних. Коли родичі перебувають в гарячих точках, це дуже впливає на емоційний стан. Коли почали вимикати, зв'язатися з рідними було неможливо. В цей період не було що робити й ти залишався зі своїми думками на самоті. Тоді переживання і стрес були дуже великі. Тому що через світло, всі плани залежали від світла. В цей період, щоб уникати своїх думок я спала. Хотіла втекти від реальності. Коли почалося навчання це трішки відволікло, але потрібно було розпланувати свій день, щоб усе встигати. Так щоб пережити війну, я пішла на роботу. Працюючи думки відступають. І коли гуляєш з друзями такою. Трішки важко поєднувати навчання і роботу. І це також має свої наслідки. Мене почало турбувати безсоння. Я погано засинаю. Занурюючись в щоденну рутину, забувається що у країні війна. Але коли починаються повномасштабні тривоги згадуєш, що у країні війна. Тепер коли не вимикають також здається що все добре. Але щоденне переживання все-таки присутнє. Насамперед це переживання за своїх рідних, які далеко. Як я вже казала, що старалася менше моніторити новини, але останні події змушують все-таки їх читати. Також з'явилося часте роздратування. Стараюсь менше нервуватись і уникати речей які мене дратують. Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1553 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1553 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/71d42611d4d222cff2b154cacc7ecb5d.pdf?Expires=1782345600&Signature=RvioXOC7q%7EhusyvCFXNNyX0apyJFippZfP-3ihmDEzfJaAihxx1YkadR6WA1oGcQ6wiSC1GqN5PeSQ2hyCO%7EKnupfTAGCeTzzPQGXpQj55yBmdNX9GXxtCQMJtthzhsvnYOOEWMn-DLKE7g9-P4ORVAE6TeBLvEVL2Ha4%7EcnqcrAcmYeBzDyUlzEjk6eXgz7FJTmXfAXlUQWigR4F8RLW13e%7EpR55c-J57nr8FMufAX8LgXitmJ34ZtU9wBlgeRp7gJlcbyiw%7EZx4%7EnLPXLpg%7EyH8IajvnbIJ2ZWlZ7J1maOUCYXJKYNeKr5RnZUJyUfDzUaq7OJ-PXcmANfv0IaQg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM ae4f5ebd195c4eba67cffe0bc6acb335 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kharkiv region Харківська область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Fear, anxiety, mobilization, unemployment, and uncertainty due to the fact that there is no work. I changed my priorities. Страх, тривога, мобілізація, впо, невизначеність через те, що немає роботи. Змінила пріоритети. Location 49.9935, 36.2304 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1545 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1545 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/5b34777f81b07478cc7a052268c50a48.pdf?Expires=1782345600&Signature=cwZIeXb-O6sNOlAGFYnlM9XEkGXWElV17tVVpFuZ1Lm%7EdEBLvLkrWRNKxKcpTD%7ESXiS9FxInFCrIp68Wofv%7EDtWGG-Ly6iUbsJm1y5q%7EksplnCOweOAb03mpyZ4k3MXrGHGsxRJUcd%7EAzivRV168axpnzdankDdKa4UgSdtFNJZunvqpbf1TqmskaIHhklWWB3bGnBKjrQL59JnhAV0nfWylzXMonJJOCrTFqri0GtuAtMdvjhE2z2N2ZVsPO1zDSeM6qfbHSVXSRZgYTX2bq-3xzSTqUDhhuEwLYJf4iyU4Gbm8U2BWmOx-ESTl6lafB16aDsREoc7O76r3j35DGQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 1f90a1ce659433adcb10fc6c8efeef0f https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/b4e246db30152507b4f7608be1713b7b.mp3?Expires=1782345600&Signature=hDfIW8vl-xd9fuRvYrHWe7PWPrj%7Ebo9QCNNUvl0sq74OMgLCstm%7E-sYmoPvWz9fCFavq4Ir0YaBl9Jv51SuUDFWdXIFyRdb8lXNsUVpBS6KgHshvT0JDaRze5Oi6UFxKfbLDqapmVch2zZEj0SWJ6mzWoRGju3Llep5FAuuPolm9uDkghRjx2lYn77%7E8FWBEB67NMxiU1BtMk404uzh7fzXLStVOE%7EGCE%7EA-VnJ76-OxSl0rMb9llsPfv2Gut1Z8bQDEubYLny92rWmxdMN8Nti2%7EmwCOhBO7TDSXOtswfzjoq60RyU6YblQAc9zGXNgZOENbzVjo3wPpORXZNYOng__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 00fdbe6380840bd6a8892533b79a30e6 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/625d27864f72b8a3023f37fc900c59fc.mp3?Expires=1782345600&Signature=eJxC3CCQtvYWj46ZmuBOAtriUNqG4-bSF-udz0EWIiVhnYR7IYNHa5pKcEhIw4BN-0%7EPTe1B1YbH17VQYKFYF5nSCoalAd-zSnYAr9fcYlaE1OTnsGamFmN-pf-hEsxexUUoSRvZDb7lOCAVsflaYF6KOaOICe3KkdGQ04ASCJzmsHYs3pus2AFDUraLl0%7EyvbDDXaKJwg%7EHFbB%7EWAGWyNEaGoNBzyzDwjr%7EGYzUC4z5lRg97%7EkUHSI2mFlwsV9B%7EF1HOHb7v09taiQ6RCTVOXuSW%7ECwJrZdL6PD6omjTUCxIXOg7D1OQhsOVUDP4e-Auvu0QTpkk-BY2M4ZW4kNBg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 40946a65113bd473492a3c66f1a9ffe4 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Khmelnytskyi region Хмельницька область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни On February 24th, I woke up as usual to go to school and was surprised by the many messages on my phone. After reading a message that said “the war has begun”, ants ran through my body, and tears appeared in my eyes. What all Ukrainians were so afraid of had happened. The day the full-scale invasion began will always remain in my memory. I was overcome with the fear about never seeing my relatives and people close to me again and how many Ukrainian soldiers may not return home. And then I started weaving nets, volunteering a little, and mastering my emotions. There were still many terrible days for me and my loved ones, but we are all holding on because we are strong and will cope with everything together. 24 лютого я як завжди прокинулася щоб піти до школи, і здивувалася великій кількості есемес на моєму телефоні. Прочитавши повідомленн «почалась війня» то моєму тілі пробігли мурахи і на очах виступили слтози. Те чого всі українці так боялися наступило. День початку повномаштабного вторгнення зазавжди залишиться в моїй пам‘яті. Мене охопив страх: що я можу більше ніколи не побачити своїх рідних та близьких мені людей, скільки українських воїнів може не повернутись до дому. І тоді я почала займатися плетінням сіток, трохи волонтерити і опановувати свої емоції. Було ще купі страшенних днів для сені та моїх близьких, але ми всі тримаємося , тому що ми сильні та впораємось зі всім разом. Location 49.4230, 26.9871 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1544 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1544 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/470fda2f20de95a868443d44a7826005.pdf?Expires=1782345600&Signature=Ecob2VUAoXF41bi%7E4VwY9P9x6WnHue90XISJkWtnsnWm5MFb1%7EZa0KDL49BoWRHy2xYT5-jKlQi%7ExqfOqccsIGbrdu0WiIKJ2bVKW8QyYDpXu6PR9p0apm2XGbbLwMkTGgD04TudhvnjPoXFR9sP9ZCyXKEqm%7ES3Bo0l6MymJE3pPHOgH9dxBjDG3W0oGk4ZL0nlBazTC3kMHtlxky80hoILM0T8fLN1G3JFo%7EYkOVSubRPYG99FiDmp-GRPzg0ncq17XF43yg-pIJSE-4B4ZR%7E0Z06SRtwz78e4EDJk08%7EhwyqXPpa%7E4sKRmx1MgYRWtzXxYRP1-fH7aAo22L6THg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 6c4f72b2c2ce9332d4ded8f5bdc7c056 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни At first, it was pretty difficult. I live near the border with Belarus and it was even scary to sleep. A month after the start of the full-scale war, I started going outside, and after another 2, I went for a walk with my friends. And then we had the first losses of our village. During the war, 5 heroes died; such moments are perceived as very hard and traumatic. The most difficult loss for me was the death of a young hero who died a month before his 20th birthday due to orc beasts. Спочатку було досить тяжко, я проживаю біля кордону з Білорусією страшно було навіть спати.Через місяць від початку повномасштабної війни почала виходити на вулицю, ще через 2 гуляти з друзями. А далі уже перші втрати нашого села. За час війни загинуло 5 героїв, ось такі моменти дуже тяжко і травматично сприймаються. Найбільш же тяжкою для мене втратою була смерть молодого героя який через звірів орків помер за місяць до свого 20-річчя. Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1543 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1543 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/ed35a9b15f3079a5475e20d275c02136.pdf?Expires=1782345600&Signature=Z52wBH7kBWjoIoKWxHqccQu0m16OvR7wms5f%7E3DrJUSYaVLeBE4I-FrYqCzjjbcUfV563TAiMb8uDTENjriN6DlPPtHexDQ3VgJXYDwb4VImrUEaM065G341vsHkQfBRZJPhvJjnYkwNzePsQLwB65RdqvschacVxWksfP4wP6N3qlwxt5wgVb8x5PcSlh5RRptfK40BqFWkFx2h5yHEKvw8mMZ%7EEKl55Laaw-ibpbBUFd2AwIQ9m-VbOly7XRHEgY6oQbjYyfYRRPc5S02Bs9UfZFXB5FwmIvU%7EU7ZXU4CbIB8A0N0uYqHWFeZ6xH%7Eg-pxpAqMiAx6IVp0Zw-gFyg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 4b9108fff2c3deb47a820e3379fe3573 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/df5262469a05e5acfa192a9cd0ccc239.mp3?Expires=1782345600&Signature=rtgd%7Eax8k9pwzPLlo%7EqafMn2FGg4o3FdhpPSWl3a--BcvC4X-7vSWhexj3xvUiMFA6DX5D84MdqLhjvE5tfbfvjwI5GRx%7EOcpijF2N0B9sPf20waVjnVZnOeFaSYx9MAXXzW%7E7AT8N8c3hOs7b7UAhzBaTM0Yb1yFnNRwPePxA5hCp1IYZXxziVyjJxwwiC%7EAgGLicmaj7xKneiDk4Qr09pODbDnFAkbe4vdcaqaQ9nT9okfwOptRBxm%7EW-G-EED27ERU7u3zB%7Ezu9RDQEKeH4MHbVmODufPJzcQTPwgC4OM%7Eof7HtwZJ%7EQyITd%7ELScDhPYAAl-mYU8KeZ5iBdVbQg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 662e2e16ca0b68e8d681af01fd84ab79 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/cd6076722cd2fd8d840d957445feea95.mp3?Expires=1782345600&Signature=bjWgXh5-SWvWkL-KI-38Wtkm0IH5UKEESNiADHYkmGA9Ha6GG7zge1nTA-mH3RHtFRqOtN1P17K9SooiGbG1vF6ZW2nV41O968X2F%7EHZ0hM-z6ylVqjRDKfuxFjkBSSrUC0ni2EZ85WaDM-fzUn98E%7E8L79Ozz-spjPLXriOcon5nrtpHghtZ%7EzQ6oEOEn0uvVJ4K%7En5SSZzgeBHMPGXTUeOZqyahIagyOpXClo%7E6hh%7EJ%7EN-DEhVHgh7Gf-gmT0qEypRB-RaKUCnjmpQpAkEMTkrCxzYTO2ZbKeQOK06Ov5zR8q5DKj0lX6a8gjaCMGEF6AvE3Rb2mazUKCb32UqFQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM b216499383d5dd3eb3fd23d6e341a294 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Lviv region Львівська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Me and War: My Experience of Living Through War My emotions and thoughts at the beginning of the war: War...so much pain, fear and regret is contained in this short word. I remember when I was little, I asked my mother what war is, and she replied: "God forbid, child, that you ever know what it is”. However, many years later, I felt the traces of this terrible word on myself. On the morning of February 24th, 2022, I was sleeping peacefully when I heard my mother's excited voice: “[NAME1], get up. The war has begun...". At first, I did not fully understand what was happening until I went to social networks and read the news. I couldn't think about anything else all day long. At times, I felt anxious; my fingers even trembled. I was overcome with fear, sadness, and despair. I did not know where the children were going. I was afraid of every siren, and at night I even went to sleep in my mother's bed because it was important for me to feel the support of someone from my family. How I managed: Only my convictions helped me cope with my experiences. I believed that everything will be fine and this horror will end very soon. Over time, everyone, including me, began to get used to air alarms and ignore them. However, there was an incident after which I became more responsive towards them. It was June 14, 2022. On this day, I witnessed an explosion in my hometown of [CITY]. Then I heard a deafening sound outside and saw it with my own eyes. The explosion was very loud and the smoke seemed so close that my panic knew no bounds. Fortunately, it later turned out that it was an enemy missile shot down. However, many buildings, including my house, were damaged. I still remember this terrible day for me with anxiety and stress in my soul. I concluded for myself that you cannot be 100% sure that trouble will pass you by. You need to be ready for everything. The main thing is not to panic and learn to act decisively in such situations. My experiences now: Now, I have adapted a little to the situation in the country and react more or less calmly to the news and sirens. Of course, sometimes there are sudden anxiety attacks. Still, I try to calm myself and my loved ones using various methods because mutual support is very important for everyone in such a difficult time. Therefore, you need not lose hope; support each other, believe in God and our Armed Forces and boldly go to victory! Я і війна: мій досвід проживання війни Мої емоції та думки на початку війни Війна… Скільки болю, страху та жалю містить у собі це коротке слово… Пригадую, коли була маленька, я запитала у мами, що таке війна, на що вона відповіла: «Дай Боже, дитино, щоб ти ніколи не дізналася, що це». Однак через багато років сталося протилежне, адже я відчула на собі сліди цього страшного слова. Вранці, 24 лютого 2022 року, я мирно спала, коли почула схвильований голос мами: «[ІМʼЯ], вставай. Війна почалася…». Я спочатку не до кінця не зрозуміла, що коїться, аж поки не зайшла в соцмережі та не почитала новини. Весь день я не могла більше ні про що думати, окрім цього. На парах я почувалася тривожно, у мене навіть тремтіли пальці. Мене охоплював страх, смуток, розпач, я не знала, куди себе діти. Я лякалася кожної сирени, а вночі навіть лягала спати у мамине ліжко, адже для мене важливо було відчувати підтримку когось з рідних. Як я впоралась Впоратись із переживаннями мені допомогли лише власні переконання, що все буде добре і зовсім скоро це жахіття закінчиться. З часом усі вже почали звикати до повітряних тривог та ігнорувати їх, і я в тому числі. Проте був випадок, після якого я стала відповідальніше до них ставитись. Це було 14 червня 2022 року. У цей день я стала свідком вибуху у своєму рідному місті [МІСТо]. Тоді я перебувала надворі, почула дуже гучний звук і побачила це на власні очі. Вибух був настільки гучний і дим здавався так близько, що моїй паніці не було меж. На щастя, згодом виявилось, що це збили ворожу ракету. Проте постраждало чимало будівель, у тому числі та мій будинок. Ще досі згадую цей страшний для мене день із тривогою та стресом на душі. Для себе зробила висновок, що не можна бути впевненою на всі 100%, що біда тебе омине. Потрібно бути готовою до всього. Головне – не панікувати та навчитися діяти рішуче у таких ситуаціях. Мої переживання зараз Зараз я вже трохи адаптувалась до такої ситуації в країні та більш-менш спокійно реагую на новини та чергові сирени. Звісно, іноді зненацька бувають приступи тривоги, проте стараюся всілякими методами заспокоїти себе та своїх близьких, адже взаємопідтримка у такий важкий час усім дуже важлива. Тому потрібно не втрачати надії, підтримувати один одного, вірити у Бога та наші ЗСУ і сміливо прямувати до перемоги! Location 49.8397, 24.0297 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1540 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1540 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/fa74b22b5fb2b4dba4481a8753d4b874.pdf?Expires=1782345600&Signature=GOCL1amx-hO2SFC9NA4Yp1sh8fAwdS1NBUjp0oEI2pWQHukiUTTeJ3HIvtTwHqwYRrby5h6Li4Q5Roe5qP4zhj2LCgFJ70zrOl46ZCQddKx6Ers6guU6xR2MIrmiHXK2P6I3JFRSPSpHFL3kmW2IvHE5vDG0Ml865WWodfIfeTYbbsivjl9tD8kH%7ENzeqmyBvIWCwyfJRBmHOB082gJck7EIRAVVlCThHkLkE6ofFrhxxZ-r%7Ej85qTdU3aVti3-J2GYlC7EjVYDDLJGYSdfFlCBaOSSIIipc1Lsxki3vBviuZdE-VyUFJn683r%7EDUFjPBM8g%7EizZBFi8SpGvcla96Q__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 4b979e568fd274c02c732ba35de370aa Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-17 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни It was scary at the beginning of the war because the rockets were flying not far from the house, but when we went to [CITY] my soul eased. У перший час війни було страшно, бо прилітали ракети не пожалів від будинку, а коли поїхали до [МІСТО], то аж на душі стало легше. Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1539 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1539 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/18a93622f23ca480591b0a64061b4994.pdf?Expires=1782345600&Signature=UImHkbhft%7EqbrDt0zoOKVbXXXWxdZEZuLC61bVDkkzNjaME4oW1LnZ%7E8j%7EleBTxKNIvu3KL5UnqtEwYSm6oT266AT6jhC8paO-Xg%7E71aU4VIG0h9sQ3buzr4Op4W5cKNSvSp4srGIM75ILk%7E8oF3HRHwebmt5m1AWnA9mr8QqSHFiK7qxypGnpvBI-AwAAHWuc1f-F3BJQTCSI9fFGY7eyFMuQLmrTu3XudDI7xuIl9btyfbkkvpBHc6KPqrrOM4hLldhbvsjHqFmIDUR4vGG3Rck47-d5hTITqIVcditWcBYD8ajFMw6Q6Usw6JQA5qS6PW67joflXC5kY8IJxtOQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 5cd2ecc6f5825fe509d869f66316c43e Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-15 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни My experience of the war is hardly different from the experience of all Ukrainians because we all suffered from a full-scale invasion. I still remember that February — the moment when my life took a wrong turn. I live outside the city and I haven't travelled anywhere during this time. For me, it was something unrealistic for the modern world, for civilized countries, that one country could attack another so brutally. Probably no one expected it. Personally, I did not believe it until the very end. I was thinking that it was some kind of riot and it would end in a couple of days. But the world has changed a lot in recent years. We have been living in stress, whether it was the Maidan, the coronavirus, or the war. My family and I helped as much as we could from the very beginning. We set up checkpoints in front of the city, made Molotov cocktails, and looked for shelter for people fleeing the war. I wasn't afraid of rockets or attacks. I don't know why, but I didn't have panic or fear. I have a dog that was very afraid of explosions and sirens, so I started feeding animals with no owners. I still continue to do this. But during the war, my life acquired new meanings. I found a job that brought me income, I tried myself in a new business, my financial situation improved, and I became more aware, brave, and thoughtful. I realized a lot; I realized that I am responsible for my life and actions. I cannot significantly influence what happens outside these events, but I can influence my life. It was the war that helped me understand this. I don't want to stop. I want to move on, I want to help our army and people, and I want to earn money for my life for the future. I want to continue operating my business. I understand it will be difficult, but I believe in our victory, reconstruction, and adjustment. We must live and work so time passes faster so everyone can get closer to victory. Because it depends on all of us, not only on the army or the government. I understand that, so I will continue in the same spirit, and everything will be fine! Мій досвід війни, навряд відрізняється від досвіду всіх українців, адже всі ми постраждали від повномасштабного вторгнення. Я досі згадую той лютий. Коли життя повернуло не туди. Я живу за містом, нікуди не виїжджав за цей час. Для мене було чимось нереальним для сучасного світу, цивілізованих країн, що може одна країна напасти на іншу так жорстоко. Напевно ніхто цього не очікував. Особисто я не вірив до останнього, думав, що це якась заворушка і закінчиться за пару днів. Але світ дуже змінився, останні роки ми постійно живемо у стресі, чи то був майдан, потім коронавірус, тепер війна. Я з сім’єю з самого початку допомагав чим міг. Облаштовувати пости перед містом, робили коктейлі молотова, шукали прихисток для людей, які втікали від війни. Я не боявся ракет, нападів, не знаю чому, але в мене не було паніки чи страху. У мене є собака, яка дуже лякалась вибухів та сирени, я почав підгодовувати тварин, які не мали господарів. Досі продовжую цим займатись. Але за час війни моє життя набуло нових сенсів, я знайшов роботу, яка приносить мені дохід, я спробував себе у новій справі, налагодилось моє фінансове становище, я став усвідомленим, сміливішим, обдуманішим. я багато переусвідомив, зрозумів, що я несу відповідальність за своє життя, вчинки. Я не можу вплинути значним чином на те, що відбувається зовні, на ці події, але я можу вплинути на своє життя. Саме війна допомогла мені це зрозуміти. Я не хочу зупинятись, хочу рухатись далі, хочу допомагати нашій армії, людям, хочу заробляти гроші собі на життя, на майбутнє. Хочу далі відкрити свій бізнес, розумію, що це складно буде, але я вірю в нашу перемогу. А після неї у відбудову і налагодження. Треба жити та працювати, так швидше проходить час, так кожен може наблизити перемогу. Бо вона залежить від усіх нас, а не тільки від армії чи влади. Я це розумію, тому буду продовжувати в тому ж дусі та все буде добре! Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1538 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1538 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/019886205094f7fce37be208c04c40cd.pdf?Expires=1782345600&Signature=D5t3QB8lLYvYPxlTs%7ECgBhd3fs77t4%7Ed8zO8ELf-QfifrZUwwTvxLvKo70o1%7E926iuauOBzHnm1Hj5WRkEioR8ycC9lbX7ijyDgbZhuTXQmihngz4V8zMLg-W8tLdUQ84Tksjk-soqBgoFRa4xJD4b0Svq7dprLZWJGsvkhqNxRIdiW-xvE0QHvGajK1gm0PehXb98f8rWBOePLnr6-7Ip-JlEJzGFtVEFDBZh53gtuvVi423SbZguLUDvVOIV9y%7EUBC8h985hbL03iVF5UkjYORMf-DTg5vcRpztbHIxzZh1BIkksm5rWp9-m64r-8uGaZZaNwsN6yftsnbSbx4bg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 016bf1200e90696a3f8e824ee524a201 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-11 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни When the full-scale invasion began, my life was turned upside down. I always grew up in a big family, and the first biggest stress for me was when the whole family was separated. My dad went to war and we tried our best to win. Then, my child and I decided to go abroad to make it easier for the child. I blamed myself a lot for not staying at home and helping there but I tried to find other ways to help Ukraine and Ukrainians win. I spent all my free time volunteering by packing humanitarian aid, visiting wounded soldiers in local hospitals, weaving camouflage nets, and making trench candles. All of this, in one way or another, helped me to mitigate my feelings of guilt a little. Коли почалося повномасштабне вторгнення, моє життя перевернулось з ніг на голову. Я завжди росла у великий сім'ї та першим найбільшим стресом для мене було, це коли вся сім'я роз'їхалась. Тато пішов воювати. Ми максимально старались докладати зусиль для перемоги. Потім я з дитиною вирішили поїхати за кордон, щоб дитині було спокійніше. Я дуже звинувачувала себе в тому, що я не залишилась вдома, не допомагаю там. Але я старалась знайти інші можливості допомоги Україні та українцям задля перемоги. Весь вільний час волонтерила: складали гуманітарну допомогу, відвідувала поранених військових у місцевих лікарнях, плели маскувальні сітки, робили окопні свічки. Це все так чи інакше, допомогло мені трохи пом'якшити своє почуття провини.  Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1536 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1536 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/b7dbd8a878cc6f364564fc473ad605ff.pdf?Expires=1782345600&Signature=MC05AlZeXEfFw15yvK9APZee%7EdD5n4saoq2EQuCFbfsUJtpxIPtJcjn3JlVJD1Pa66msPQvGLgNenOiwyJgqo-xB4HqeYwBIax1syj5hrFzJ0dFLWkgqExC5sBEN1f4aNDtBNoVr3TJGjlhTqbeUaGALpZVqbiatr%7E7ck149VHxSGNpUWLsCJrJZ%7Ed9w2Fdm3J4O-HUxZUcgXik3nYVOnl2PNz%7E%7Elp7L8Yk16qGg5wa5vG4XHpYjHS4UbJHK7Ebxge2LpaMryj07aHbvF5WiQoG1k1BVHU1fw9A8xLEHVXnvg6vSnt04BDgqWf2YJentPXyj4CdhjmIsRmo9q%7Ec9tw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM f7282172a71adc03fb8ab43b7f20edb7 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-03 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни The war caught me in bed as I woke up to the sound of explosions. No one was at home, and my parents were already at work. My sister called me and calmed me down. She offered for me to come to her so we could be together. I was worried. I couldn't believe it had happened, that the war had started. But an hour later, when I recovered, I gathered necessary things just in case, contacted my parents, and stayed at home. On the second day of the events, I went abroad with my mother, we went to Poland, to my brother. I remember the hours I spent in line at the border. There were a lot of refugees; everyone was fleeing, volunteers were helping people, and everyone was scared. I stayed in Poland until the end of May, and yes, I was safe with my loved ones but I monitored the news every day. I had an alert app and a map of Ukraine's alarms. I was perturbed about my relatives who remained in Ukraine. I went to rallies and meetings to support Ukraine in Poland. I felt proud of the people, of our Ukrainians. I wanted to return home as soon as possible, but my parents insisted I stay abroad. I started taking courses in IT, and I was interested in it. And to this day, I am developing in this area. Also, the war brought me back into contact with several people. I resumed communication with a close person, and today, I am grateful that it happened, even under such circumstances. When I returned to Ukraine at the end of May, I was thrilled to be here. Yes, perhaps it is not as safe as abroad, but this is my home, with my family and friends. It is my country. I am immensely proud of our soldiers, people, and everyone who helps. I left for Poland for the second time when massive missile attacks began on Ukraine's energy structure. A month later, I returned and bought everything I needed like candles and power banks. At home, I found a new hobby for myself: when the lights were turned off, I would paint pictures by numbers and calm down. I spent time with my loved ones, went for more walks and learned to appreciate the moment. I changed internally. I matured, became more principled and developed a keen sense of justice. It hurts me to look and realize what the invaders brought to us, our people and our country. I will never forget it—no one will. But we will definitely win and live in a free country. I believe in it. Війна застала мене у ліжку, я прокинулась від звуків вибухів, вдома не було нікого, а батьки вже були на роботі. Мені подзвонила сестра та заспокоювала мене, пропонувала приїхати до неї та бути разом. Я була стурбована, не вірила у те, що це сталось, що почалась війна. Але через годину, коли оговталась, я зібрала необхідні речі про всяк випадок, зв’язалась із батьками та залишалась вдома. Вже на другий день подій я з мамою виїхала за кордон, у Польщу, до брата. Пам’ятаю ті години, проведені у черзі на кордоні, було дуже багато біженців, всі рятувались, волонтери допомагали людям, всі були налякані. У Польщі я перебувала до кінця травня, так, я була у безпеці, разом із близькими людьми, але щодня я моніторила новини, у мене була програма оповіщень і карта тривог України. Я дуже переймалась за своїх рідних, які залишались в Україні. Я ходила на мітинги, зібрання для підтримки України у Польщі, я відчувала гордість за людей, за наших українців. Я хотіла швидше повернутись додому, але батьки наполягали на тому, щоб я залишалась за кордоном. Я почала проходити курси з ІТ сфери, мене це зацікавило. І до сьогодні я розвиваюсь у цій сфері. Також, війна повернула мені втрачені спілкування із декількома людьми, я відновила спілкування із близькою мені людиною і сьогодні я вдячна, що це сталось, навіть, при таких обставинах. Повернувшись в Україну, у кінці травня, я була безмежно щаслива бути тут. Так, можливо не в такій безпеці, як за кордоном, але тут мій дім, мої рідні, друзі, моя країна. Я безмежно пишаюсь нашими воїнами, нашими людьми, кожним, хто допомагає. Вдруге я виїхала у Польщу, коли почались масовані ракетні атаки на енергетичну структуру України. Через місяць я повернулась, закупилась там свічками та павербанками, усім необхідним. Вдома я знайшла для себе нове хобі, коли вимикали світло, я малювала картини по номерах і заспокоювалась. Я проводила час зі своєю близькою людиною, більше гуляла і навчилась цінувати момент. Я змінилась внутрішньо, я подорослішала, стала більш принциповою та виникло гостре відчуття справедливості. Мені боляче дивитись і усвідомлювати те, що загарбники принесли нам, нашим людям та країні. Я ніколи цього не забуду, ніхто не забуде. Але ми обов’язково переможемо і будемо жити у вільній країні, я в це вірю. Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1531 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1531 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/eb8a72d427368330b4ff2d163531e0b4.pdf?Expires=1782345600&Signature=HSs-fEp8w4JTUrQcUQPx55oYcL6eF79J0N0SPIWm%7ESHPGMquSvppQmvnpco8ZXsrhbiW9WBhcMli6hxd%7EsTPZM5oZkTaWA%7EhcUdAQ2MYwmPEOJbmzEipff5Snz1gV2UuoxTfuATVDB0ogd7cXM%7Eo9XTf0uxotuwj5NN%7E3hIXnbo3TTQAoLNHtlynxD9Fe1XlrjShlgxNk2SaH9WAAPoMHPBGXX8C-jtZZR8e2RM2WwuhRbRVLDmGsMqPtHBjRoLuIe-5jXkRB2x1qkFvP%7E0hv-eMEb7L4sFmHZmPsAgFXLBFUpFk4nBKqxPjKZ5s7lp1TqmkufQQlCkSWECVTDObxQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 961647e77bfea9bd82146decce83d607 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-02 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни During the year of the war, my life changed. I did not feel panic, rather I felt focused. On the 24th of February, in the morning, when I saw that the war had started, I immediately refuelled my car because I knew I would need to move my family and help them. From the very first day of the war, I helped my mates carry sand, tires and bags to checkpoints and make Molotov cocktails. I donated to the Armed Forces, posted information on Instagram, and read and still continue to read the news, but to a lesser extent. Over the entire war period, until today, I have noticed that I have more hatred and anger, not towards my family or others, but towards the 'invaders.' This hatred and anger pushed me to work harder, look for opportunities, not sit still, be at work, live and provide for myself. The war taught me not to be afraid or worry about financial difficulties, and I take every challenge as an opportunity to grow and become stronger in spirit to move on to greater things. The war has united my true friends around me. I have seen who is who, and I am glad for that. Now I know who I can really count on. I noticed that I became less emotional towards my loved ones and heard it from them. I have learnt to treat many things with a cool mind. Yes, I have changed; everyone's life and perception of life has changed. I am learning to adapt to the new realities, realizing that the war will not end tomorrow and that the old life will not exist anymore, but there will be a new one. And I feel responsible to myself to ensure a decent life and future. I feel proud of our defenders and help them financially every time. За рік війни моє життя змінилось. Я не відчував паніки, а навпаки був зосередженим. 24 лютого вранці, коли побачив, що почалась війна я відразу поїхав заправити своє авто, бо знав що буде потрібно возити рідних та допомагати. Вже з першого дня війни я допомагав з товаришами возити пісок, шини та мішки на блокпости, робити коктейлі Молотова, донатив на ЗСУ, публікував інформацію в Інстаграмі, читав і продовжую читати новини, але вже меншою мірою. За весь період війни, до сьогодні, я помітив, що в мені побільшало ненависті, якогось гніву, але не до близьких чи оточуючих, а до «загарбників». І ця ненависть, гнів підштовхнули мене більше працювати, шукати можливості, не сидіти на місці, бути в роботі, жити й забезпечувати себе. Війна навчила мене не боятись, не перейматись за фінансові труднощі, кожен виклик я сприймаю як можливість, рости й ставати сильнішим духом, рухатись далі до більшого. Війна згуртувала навколо мене справжніх друзів, я побачив хто є хто і радий цьому. Тепер я знаю на кого справді можна розраховувати. Я помітив, що став менш емоційним, стосовно близьких, чув це від них. Я навчився ставитись до багатьох речей з холодним розумом. Так, я змінився, змінилось життя усіх і сприйняття життя. Я вчусь адаптовуватись під нові реалії, розуміючи, що війна не закінчиться завтра і що минулого життя уже не буде, але буде нове. І я відчуваю відповідальність перед собою забезпечити собі гідне життя і майбутнє. Щоразу відчуваю гордість за наших захисників та допомагаю фінансово нашій армії та вірю в її перемогу. Кожен з нас, на мою думку, повинен докласти максимум, не в плані фінансів, а загалом як може до нашої перемоги. Я почав не будувати грандіозні плани на майбутнє, а ставити перед собою коротко досяжні цілі та плани, в нових реаліях війни. Війна загострила моє відчуття справедливості. Я подорослішав, став більше покладатись на власні сили та розум. Війна показала мені іншого мене, в собі я знаходжу сильні сторони та розвиваю їх. Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1530 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1530 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/b8c2c27e18e94fb2cd3d09ec1f08c8f4.pdf?Expires=1782345600&Signature=syx3Mirkr8X%7EdMwTnlRkYEuRcgh-CCDWpYZ2iMG%7EFoksuNgiDC2BEGNAbry9A8WSR8unT2ZRC8-MeBX%7EYsWQzU6z%7E0iGNZSzeaanHcfPMtclLGn4LeNMK38gJ1bWQPbIND9KwOPOArnx-Gq8Mzp4FzubTnh9oTL6sxBfRVj31qnRxGX3SU%7EJhEgdJ2Pk2MsEaoEkT7%7E4QgRvw%7EXruZx-LSCSZvRjjWAdTuAB1EBO9GVs2gYcQBe2MwsZOyI2iCM47OBC58EsmQSMLuOpM-f04Pt2M3Uh%7El5vafBkha%7En2RM%7E2nqMruuMGqpY3HWttTOSi4GkZRbnx-Jkcmz8neozpg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM fe66ce5d9481a0ef4237adfeebe55bc3 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 42 Age Range / Віковий діапазон 41-45 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни I learned about the beginning of the war from the Internet! Even before the war, my beloved, who was in ATO from the very first days, told me that if something happened, he would leave without hesitation. On the morning of that day, he went to work. He did not know there was a war because he was still on the road. We talked on the phone; I cried because I was scared for him. He left on the first day of the war, as he had promised. I started going to church because it was the only place where I felt calm; I prayed like never before, hardly listened to the news, and lived from call to call, from message to message. Sometimes I worked at the school to prepare goodies for the guys at the front, and then I felt remorse that I could not do more to help. There was despair and fear, a feeling of uselessness because of the betrayal of relatives and friends, sometimes to the point of not wanting to live. I didn't understand how it was possible to think about myself in such a difficult time, to be indifferent to others, not to understand other people's pain, how it was possible to live my life hiding behind other people's backs without feeling either gratitude or respect for the defenders. I listened to many insulting words from curious neighbours, insulting words, not words of gratitude, with calculations of the military's salaries. And this: "Why me? Let other people do it!" killed me. I realized, and this was the worst part, that no one feels sorry for anyone, that everyone thinks only of themselves. I have gotten rid of insincere relatives and fake friends and communicate only with trusted ones, with my family. Sometimes I feel disgusted with people around me who live as if nothing is happening. It's quiet in our house. I have no fear of death. I only have fear for my child and him because he is at war. Of course, sometimes there is a feeling of confusion, fear of the unknown, disappointment in people, anger, despair... But hope... "Hope has never left me. I always, I don't even know whether I believed or just chased away bad thoughts in this way, knew that everything would be fine. I believe in Victory! I know everything will be fine! If only I knew when... Про початок війни я дізналась з інтернету! Ще до війни, коханий, який був в Ато з перших днів, говорив мені, що якщо раптом щось, він піде не задумуючись. Зранку того дня він поїхав на роботу. Про те що війна, він ще не знав, тому що був ще в дорозі. Ми розмовляли по телефону, я плакала, бо мені було страшно за нього. В перший день війни він пішов, як і обіцяв. Я почала ходити до церкви, бо тільки там відчувала спокій, молилась, як ніколи до того, новин майже не слухала, жила від дзвінка до дзвінка, від повідомлення до повідомлення. Інколи була робота в школі по приготуванню смаколиків хлопцям на фронт, тоді й виникали докори сумління, що не можу зробити більше, щоб допомогти. Був відчай і страх, відчуття непотрібності, через зраду близьких і друзів, інколи до небажання жити. Я не розуміла, як можна в такий важкий час думати про себе, бути байдужими до інших, не розуміти чужого болю, як можна жити своїм життям, ховаючись за чужі спини, при тому не відчуваючи, ні вдячності, ні поваги до захисників. Слухала багато образливих слів від цікавих сусідів, так саме образливих, а не слів подяки, з підрахунками зарплати військових. І оте:"А чому я? Хай інші!", яке просто вбивало. Приходило розуміння того, і це було найгірше, що нікому нікого не шкода, що кожен думає лише про себе. Відсіяла нещирих родичів, фальшивих друзів, спілкуюсь тільки з перевіреними, з сім'єю. Інколи відчуваю відразу до оточуючих, які живуть так, ніби нічого не відбувається. У нас тихо. Страху смерті у мене немає. Єдине, що є це страх за дитину, і за нього, бо на війні. Звичайно, що буває інколи відчуття розгубленості, страх перед невідомістю, розчарування в людях, злість, відчай... Але, надія... Ніколи не залишала мене. Я завжди, навіть не знаю, вірила я, чи просто, таким способом гонила від себе погані думки, знала, що буде все добре. Вірю в Перемогу! Знаю, все буде добре! Знати б ще коли... Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1529 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1529 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/78173e016d25840f9828012f8e97ee3d.pdf?Expires=1782345600&Signature=WX1ehc621jhmoODIoNpRU661nGuHgJT1jxycvxGmS4a2Mux69MHnMzMuc4q4eeweWjJruTI1P0Zg3zNO8p3cMXguzvhAD0r2IPEXyC3CAKr4Bp9difcRax0nIvLIeQTEeXHOQLs-sOmse%7EsZB3UnQP41vltJrdQtu2Emv23CpBJEXrfNUqKBT9f8gKuZI4vXVAI%7Esj9j1B5HHbIFpvhGAMcemm0ERl8ROPnsTsoD44YpPQF5hAMWemnwIbDZyENEraQRQMxstx5rqdxQVwtiT8QbN%7ESBTkTuat5VOkMNgACSvGXLZrIEyV9Xi7oLxHnSOFmsihIj%7E8z2-u3Tw3n-0A__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 07ffa65b8944afb239eebbacfcd6e488 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 21 Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kherson region Херсон Occupation Status / Окупованість територій it is unclear (occupied or deocupied) не зрозуміло (окуповані чи деокуповані) Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-28 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни War... Every modern boy or girl can tell about it based only on historical facts. But is one story enough to convey all the horror experienced by the same sixteen- and seventeen-year-old boys who found themselves at the front? Watching today's youth, you wonder how frivolously we treat life! Nowadays, in peaceful times, you don't have to think about what you will eat tomorrow or where you will sleep. Everything is around us; we live a whole life. But imagine at least one of us in the place of those boys who went to die at the age of seventeen, who did not know what was waiting for them there, at the front. They did not think about it because they would defend the Motherland. How many young lives were lost? How many destinies were ruined? They returned from the war either disabled, people broke physically, and most of all mentally, or they did not return at all. You wonder: did people like Hitler have the right to take people's lives? Who gave them such a right? After all, these people also had children, wives, and mothers who gave birth to them! Of course, my attitude to the situation in the East is negative because every day, someone puts his soul and body on the line for a free Ukraine. Previously, I could never have thought that in the st century I would witness such violence. Russians are not our fraternal people at all! Russia is not a brotherly country! How can you say such a thing? Війна… Кожен сучасний юнак або дівчина можуть про неї розповісти, ґрунтуючись лише на історичних фактах. Але чи досить однієї історії, щоб передати весь той жах, що випробовували такі ж шістнадцяти, сімнадцятилітні хлопці, оказавшиеся на фронті? Спостерігаючи за сучасною молоддю, замислюєшся, як же всетаки легковажно ми ставимося до життя! У наш час, мирний час, не треба замислюватися про те, що ти завтра будеш їсти, де спати. Навколо все є, ми живемо повноцінним життям А от представити хоча б одного з нас на місці тих хлопців, які в сімнадцять років ішли вмирати, які не знали, що їх чекає там, на фронті. Вони не замислювалися про це, тому що йшли захищати Батьківщину. Скільки молодих життів було погублено, скільки доль зіпсовано! З війни верталися або каліками, людьми, зломленими не тільки фізично, але найбільше душевно, або не верталися взагалі. Задаєшся питанням: чи мали право такі як Гітлер віднімати в людей життя? Хто давав їм таке право? Адже в цих людей теж були діти, дружини, матері, що народили їх на світло! Звичайно, що моє ставлення до ситуації на сході є негативним, оскільки кожного дня хтось покладає свою душу й тіло за вільну Україну. Раніше ніколи не міг подумати, що в столітті стану свідком подібного насилля. Росіяни — зовсім не братній нам народ! Росія — не братня країна! Як можна взагалі таке говорити? На українську національну самосвідомість завжди чинився тиск, згадаймо і період царської Росії чи СРСР. Звісно, домовленість про припинення вогню має бути досягнуто на найвищому рівні. Це має зробити голова держави, який є Верховним Головнокомандувачем. «Мир понад усе», – ось якою думкою треба керуватися під час перемовин з протилежною стороною збройного конфлікту. Потреба у безпеці — першорядна потреба людини. Якщо її немає, то немає й умов для нормального існування. Таким чином, відсутність миру — це відсутність майбутнього. Через війну на сході чимало українців змушені були змінити місце проживання. Рятуючись від війни, вони переїхали на мирну територію, що підконтрольна Україні. Зараз не всі ці люди задоволені своїм теперішнім становищем. Втративши малу батьківщину, вони втратили житло, роботу та звичні умови життя. Особливо за «бидло» тримали справжніх українців, яких намагалися зламати й придушити. Хіба братній народ може так чинити? І в сучасності вони продовжують нас «любити», як і колись, затискаючи в своїх міцних, «дружніх і братерських» обіймах. Тому щиро в серці сподіваюсь, що всі ці криваві події скоро закінчаться. Проте розум каже протилежне. Не дай Бог нікому такого «сусіда», а брата — тим більше! СЛАВА УКРАЇНІ!!! Location 46.6354, 32.6169 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1528 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1528 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/888170eebaafb8cbc9b37802432da564.pdf?Expires=1782345600&Signature=Y42qlbIeWlgLC9hDjIxoA3NZr6kG3LU8YE4FB%7EE79nW5qXeeLSNqbuu2gOhexcp3k26wgdh7Rjzeq1bHjU1wxBHrNejLWYeYr5laK2qTFQAWrzEMmUXc5iR-QJOzF9fSMD9sck2%7EQFPz9Mx2mAq03ASuLfmb7jG5%7E9mHswcn%7ETk15LWZbqghe0cZWir-g6q9gct82lbkeq8RSZmHB6Vo3085SF6BPEUzzgbNbnnkIDiCpEqa5vP1KZYPg69PLMLStK-yN8b9FOhQ57ZLySvzxH6U4S-K-t-vGoeZOO0nMmiz4qecU3Vf57WFzRpJAkmjllFVLL7TwVkFHHTz6fAngA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 3fca7be4b258d8ee495c9189aa439af2 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 20 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-28 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни February . Morning. Half past six in the morning. You wake up in the dormitory from an incomprehensible noise on the street and do not understand what is happening. At first, you think that it's just some, maybe the winds, something just happened... these are such alarming cars: there's a fire engine, an ambulance, the police and all this together makes such a scary sound. Then you pick up your phone and read tons of news…lots of news that a full-scale invasion of Ukraine has begun. You read and do not understand what is happening. Half an hour passes, and your phone starts ringing with calls from relatives, acquaintances, friends... Another half an hour later, the commandant announces a meeting at which everyone living in the dormitory must be present. Five minutes before the start of the meeting, alarm sirens sound again, and you panic; you don't know what to do. All floors immediately begin to converge on the first floor to the basement. You go down from , you don't understand what is happening, and you are simply carried away by the flow of those stairs all the way to the first floor. You stand in despair; you don't know what to do, where to go. You're just sitting among others like you who also don't understand what's going on. It's scary...it's terrifying! Not that the situation is scary, but that it is possible in the st century. It is scary that the people who called us "brothers" do such terrible things. The sirens are over; the alarms are over. We were all released and told to return to our rooms and go home or stay here. Well, that is, it is everyone's choice. My parents were supposed to come for me. I tried to put things together carefully, not to forget anything, but the constant notifications that came to me from my phone simply did not allow me to do it. I shuddered at every text message, at every beep. I was worried when my relatives did not pick up the phone immediately, but some time passed. This fear is ringing in the void...it's terrifying. My parents came and took me away. And this road lasting hours is just silent. No one spoke to anyone; there were many cars - there were traffic jams on the way out of the city, traffic jams in the city, queues at gas stations, queues at shops. Just panic among people, and it's scary to watch such panic; it's terrifying! Because you yourself are in that panic, and panic surrounds you, and you become, as it were, even more panicked than you were, and it is impossible to convey it in words. You just have to experience it yourself to understand what it's like when panicking. It's not even scary; it just feels like you're standing in front of many doors, and each door is the wrong way. This that is, such a dead end turns out. You...no matter where you go, everything will be wrong. This is such a feeling of hopelessness, the impossibility of finding this way out - this is simply, perhaps, one of the most terrible feelings that a person can experience. When we got home, we also didn't say a word to each other, neither parents, nor grandmothers, nor relatives - no one! It's just that everyone has some kind of... well, we were all in some kind of trance that we just did what seemed right to us at the time. We arrived, laid out our things and began to pack our alarming suitcases. Do you want to go abroad? Probably not. We consciously understood that no one was waiting for us there. Yes, of course, we could go. After all, my dad once worked abroad and remained on good terms with the employer he worked for. But we knew that we would not be able to stay there for a long time, that we simply would not be able to leave our native home for a long time - our family nest, which we have been building for as long as I can remember. Us... Probably, we wouldn't be able just to leave these native walls of ours, which hold both love and problems and all that family stuff. Therefore, we did not consider going abroad. Perhaps, if military operations were also conducted in Ternopil Oblast, we would move somewhere in Transcarpathia. Although... I doubt it. We would not have left our native home anyway. My parents would have stayed here, but they would have sent me somewhere, as I already said, to Transcarpathia. Although, I'm not sure that I would go either. Although I will not deny it because, in such situations, it is impossible to predict how you would act and how your relatives would act - it is simply impossible to predict. Now, days of the war have already passed, and every day, you feel such calmness in your soul; that is, every day, you feel calmer and calmer. I don't know why; it's impossible to explain it like that, but every day, every day at home, with every Victory of our Armed Forces, some piece of peace is instilled in my soul, in my thoughts, in my thoughts. With every positive, even small piece of news, the heart of every Ukrainian probably fills with even greater hope that we will win this war. After all, we didn't start it; let's say we didn't want it. This is what our enemies wanted. They mercilessly attacked, mercilessly tortured our people for hundreds of years... And that's when they decided that they had to conquer us now. But no, it wasn't here! We, Ukrainians, were indomitable and will remain so forever. And it doesn't matter what generation it is: old, middle or young, we are all of the same spirits; we are all Cossack ancestors. We are all those people who lay down our bones for our country. We will never give up! We will not give up; we will strive to be independent, as we have always been, even though we are not recognized. But we proved to everyone that we are independent, that we can fight back against any forces. Simply, no one will take away our independence, which we proclaimed with blood in !!!. Well, no one will take that away from us because we consciously knew what we wanted, what we were going for and why we were doing it. Our president today, Volodymyr Zelenskyi, is simply a man with a capital letter. I must say this for sure; it even seems to me that He is definitely some kind of ancestor (in the sense of descendants) of the Cossacks, one of the famous Cossack leaders. He is filled with such strength, such an effort to prove that his state is worth better, that his state is better, stronger, that it is unbreakable and will never surrender. He simply forced all Ukrainians to rise and become a mountain for one small goal - to be Ukraine. Although, why is this, not a big goal? This is a huge goal for us Ukrainians. Many other countries probably do not understand our situation, although they are helping. But... still, they don't feel that way. None of them fought for their identification and recognition as long, patiently, and truly as we did. Therefore, they should also be proud of the fact that there is such a country as Ukraine on the market - not even on the market - but on the sunny side of countries. After all, we are making a new history with our love of freedom, our stubbornness, inspiration and the fact that we go to the end. We show an example of how much people should love their country. I really want to ask if anyone else loves their country as much as Ukrainians love Ukraine. Probably not... Well, let's go back to the war. The day before, on February , Ukraine almost openly discussed a possible attack. And then Volodymyr Zelensky announced February as Unity Day. And I will say frankly, we needed this day very much. He united us even more than we were united. Hundreds of cities then held various unification actions. And even we, particularly [INSTITUTION], also held its own campaign. For example, in the psychology lecture, we made a symbolic theme of the unity of Ukrainians. In this lesson, we broadcast the attributes of our symbols: the flag and the coat of arms. And, of course, we quoted the poems of prominent poets, such as Kostenko, Symonenko, and Stus... With this couple, we raised our spirits, and I think that the people who participated in this action of unity also raised their fighting spirits. They were once again filled with faith that our Ukraine is united and will be united. And yet, if I think about it frankly, then plunge into my thoughts... I involuntarily remember that, probably, on the night of February -, I dreamed of big black ravens together with ravens. That's all I remember. Just the might of black ravens and crows. And probably, it was this dream that caused concern. It was as if he was announcing with his blackness that something was approaching and that something bad was about to happen. I did not attach importance to it, but it was worth it. Perhaps I would have avoided the panic that gripped me on February . Perhaps, if I had noticed this fact, I would have prepared myself mentally for the fact that something would happen, no matter what the scale. It would probably be easier for me mentally. However, I cannot say for sure. Before that, I didn't know what war was. I read about it only on the pages of newspapers and books. I know almost by heart the history of the First and Second World Wars; since my grandmother is a historian by profession, I studied, read, and was interested. I read about all those horrors. What happened during the famine, genocide, etc? But now, now it's much scarier. Maybe it's because you live in this time; it's happening in your lifetime. But it seems to me that the horrors of all previous such bloody events are now simply happening simultaneously. And we also have a pandemic - covid; although now it seems to be fading, it is still there. We have regions that have been left without food supplies - this can already be called famine. We have genocide because the occupiers, the so-called liberators, "liberate" the Ukrainian people, although, in reality, they are stupidly destroying us. And although we also destroy them, we defend ourselves. Our boys defend their land; our boys defend their families. They protect the whole country, even those they don't know. And this is worthy of respect! This self-sacrifice of theirs deserves to be known to the whole world. They deliberately went to war; they deliberately protected us! And the Russians are a shame! They went to study and stubbornly talked about it at every step. Hey people, no one believes you!! You knew everything very well. You left for money; you left for some obscure fame, of course, in quotes. And our Ukrainians went to fight not for money, not for fame, not for recognition. They went to fight for our country, and everyone understood that! Except for the so-called brotherly people. Honestly, it is unfortunate that such realities exist, but they make all Ukrainians stronger. And I'm sure we won't give up. Frankly speaking, there is nothing to add. I just want to shout to the whole world about the crimes committed by those shameful katsaps on our land. How many women they killed, how many children...children! It just doesn't fit in my head. They were the same children - innocent, innocent, who were just playing. And they kill them... And what is the story of a mother who was looking for her baby Sashka for, it seems, weeks - and she found him? And you know, dead! Just imagine the grief of a mother whose child died just like that, for what. It's just horrible. Hatred, anger, and the desire to destroy the soul of her child awaken in her. And I fully support it. I would let them all be crushed with my bare hands for such crimes against humanity. Many Ukrainians are very good. They treat Russians and help them in captivity. No need, no need!!! They despise us; they kill our children, women, parents, and you men. Why pity them? They came. They deliberately came to kill us! Of course, we have different mentalities: we are used to helping people, but we have to choose who needs it and who doesn't. I give a hundred percent guarantee that the Russians in captivity will not celebrate with our people. They do not choose words, actions, or methods of consuming information. They just mock, they just torture, but our Ukrainians are good: they help and treat wounds. This, of course, is good, but not in current conditions. Be that as it may, no matter what they say about cruelty, everyone must be responsible for what they have done. And every Russian will pay for every death, every wounding of a Ukrainian and every piece of destroyed Ukrainian land! лютого. Ранок. Пів ранку. Ти прокидаєшся в гуртожитку від незрозумілого шуму на вулиці і не розумієш, що відбувається. Спочатку, ти думаєш, що це просто якісь, можливо, вітри, можливо, просто щось сталось…це так тривожні машини: там пожежна, швидка, поліція і все це разом робить такий страшний звук. Потім ти береш в руки телефон і читаєш масу новин… масу новин про те, що почалось повномасштабне вторгнення в Україну. Ти читаєш і не розумієш, що відбувається. Проходить пів години і в тебе починає розриватись телефон від дзвінків рідних, знайомих, друзів… Ще через пів години комендант оголошує збори, на яких повинні бути усі присутні, що проживають в гуртожитку. За хвилин до початку зборів знову лунають тривожні сирени і ти в паніці, не знаєш, що робити. Усі поверхи моментально починають збігатися на перший поверх до підвалу. Ти з сходиш, не розумієш, що відбувається і тебе просто зносить потоком по тих сходах аж на самий перший поверх. Ти стоїш у розпачі, не знаєш, що робити, куди йти. Ти просто сидиш між інших таких самих як ти, які теж не розуміють, що відбувається. Це страшно… це дуже страшно! Не то, що страшно від ситуації, а від того – що таке можливо в столітті. Страшно від того, що народ, який називав нас «братами» робить такі страшні речі. Закінчились сирени, закінчились тривоги. Нас усіх відпустили, сказали, що можна повертатись до своїх кімнат і збиратись додому чи залишатись тут. Ну, тобто, це вибір кожного. За мною мали приїхати батьки. Я намагалась акуратно скласти речі, нічого не забути, але постійні сповіщення, котрі приходили мені не телефон просто не давали змоги це зробити. Я шарахалась від кожної смс-ки, від кожного гудка. Я хвилювалась, коли мої рідні не підіймали слухавку одразу, а проходив певний час. От цей страх гудка в пустоту…це дуже страшно. Приїхали батьки, забрали мене. І ця дорога тривалістю в години – просто мовчки. Ніхто ні з ким не говорив, машин багато – на виїзді з міста пробки, в місті пробки, на заправках черги, біля магазинів черги. Просто паніка серед людей і це страшно спостерігати таку паніку, це дуже страшно! Оскільки ти сам перебуваєш в тій паніці і навколо тебе оточується паніка і ти стаєш немов би ще в більшій паніці, ніж був і це неможливо передати словами. Це просто треба пережити самому, щоб зрозуміти як це, коли ти буваєш в паніці. Це навіть не страшно, це просто здається, що ти стоїш перед безліччю дверей і кожна з дверей є невірним шляхом. Це, тобто, така безвихідь получається. Ти…куди б ти не пішов – все буде не так. Це от таке відчуття безвиходу, неможливості знайти цього виходу – це просто, мабуть, одне з найжахливіших відчутів, що може пережити сама людина. Приїхавши додому, ми також не сказали один одному ні слова, ні батьки, ні бабусі, ні рідні – ніхто! Просто у всіх отакий якихось…ну всі ми перебували в якомусь такому трансі, що ми просто робили те, що здавалось нам правильним в той час. Ми приїхали, розклали речі і почали збирати тривожні валізи. Чи хотіли виїхати закордон? Напевне, ні. Ми свідомо розуміли, що там нас ніхто не чекає. Так, звісно, ми могли поїхати. Адже колись мій тато працював закордоном і залишився в гарних дружніх відносинах із роботодавцем, в якого він безпосередньо працював. Але ми знали, що ми там довго залишатись не зможемо, що ми просто не зможемо надовго залишити свій рідний дім – наше родинне гніздечко, яке ми будували, скільки я себе пам’ятаю. Нам…Напевне, ми би не змогли просто покинути ці наші рідні стіни, які тримають в собі і любов, і проблеми і все таке сімейне. Тому, закордон ми не розглядали. Можливо, якби на Тернопільщині також велись воєнні дії, ми б переїхали кудись на Закарпаття. Хоча… Я сумніваюсь. Ми всерівно б не покинули свій рідний дім. Батьки би точно залишились тут на місці, хіба мене б відправили кудись, як я вже казала, на Закарпаття. Хоча, я не впевнена, що я також би поїхала. Хоча не буду зарікатись, адже в таких ситуаціях неможливо передбачити як би ти вчинив, як би вчинили твої рідні – це просто неможливо передбачити. Ось зараз, минуло вже днів війни і з кожним днем відчувається в душі таке заспокоєння, тобто, з кожним днем ти відчуває все більший спокій. Я не знаю чому, це неможливо так пояснити, але з кожним днем, з кожним днем вдома, з кожним-кожною перемогою наших ЗСУ вселяється якась частинка спокою в душу, в роздуми, в думки. З кожною позитивною, навіть маленькою новиною, серце кожного українця, напевне, наповнюється ще більшою надією в те, що ми переможемо цю війну. Адже не ми її започаткували, так скажемо, не ми її хотіли. Це хотіли наші вороги. Вони безжально наступили, безжально катували наш народ вже сотні років… І ось тут вони вирішили, що їм загарбати нас тепер. Та ні, не тут то було! Ми, українці, як були незламними так і залишимось ними довіку. І неважливо яке це покоління: старе, середнє чи мале, всі ми одного духу, всі ми предки-козаки. Всі ми ті люди, які кістками ляжуть за свою країну. Ми не здамось, ніколи! Ми не здамось, ми будем добиватись того, щоб ми були самостійні, якими ми завжди були, хоч нас не визнавали. Та ми всім довели, що ми самостійні, що ми спроможні дати відсіч будь-яким силам. Просто, нашу незалежність, яку ми кров’ю проголосили у році не забере в нас ніхто!!!. Ну ніхто в нас цього не забере, тому що ми свідомо знали, що ми хочемо, на що ми йдем і задля чого ми це робимо. Наш президент, сьогоднішній, Володимир Зеленський просто людина з великої літери. Я мушу сказати це точно, мені навіть здається, що Він точно якийсь предок (в сенсі нащадок) козаків, одного з відомих козацьких ватажків. Він наповнений такою силою, такою снагою довести, що його держава варта кращого, що його держава – краща, сильніша, що вона незламна і ніколи не здасться. Він просто заставив всіх українців піднятися і стати горою за одну невелику мету – бути Україною. Хоча, чому це не велика мета? Це дуже велика мета для нас, українців. Багато інших країн, напевне, не розуміють нашої ситуації, хоча вони й помагають. Але…все ж вони не так це відчувають. Жодна з них не боролась за свою ідентифікацію та визнання так довго, так вистраждливо, так по-справжньому як ми. Тому вони також мають пишатись тим, що на ринку – навіть, не на ринку – а на сонцелику країн є така країна як Україна. Адже ми своєю свободолюбивістю, ми своєю впертістю, натхненням і тим, що ми йдемо до кінця робимо нову історію. Ми показуємо приклад того, як сильно люди повинні любити свою країну. Мені так і хочеться запитати, чи ще хтось любить свою країну так, як українці Україну. Напевне, ні… Так от, вернімось до війни. Напередодні, ще лютого в Україні майже відкрито говорили про можливий напад. І тоді Володимир Зеленський оголосив лютого як День Єднання. І я скажу відверто, цей день був нам потрібен дуже сильно. Він нас об’єднав ще більше, ніж ми були об’єднані. Сотні міст тоді провели різноманітні акції об’єднання. І навіть ми, зокрема [ІНСТИТУЦІЯ] також проводив свою акцію. До прикладу, на лекції з психології ми зробили символічну тему єднання українців. На цьому занятті ми транслювали атрибути нашої символіки: прапори, герби. І, звісно ж, ми цитували вірші видатних поетів, таких як Костенко, Симоненко, Стус… Ми цією парою підняли дух собі і я думаю, що люди, які брали участь у цій акції єднання також підняли свій бойових дух. Вони знову сповнились вірою в те, що наша Україна єдина і буде єдиною. Та все ж, якщо замислитись відверто, отак поринути у свою роздуми… я мимоволі пригадую, що, напевне, в ніч з на лютого мені снились великі чорні круки разом із воронами. Це все, що я пам’ятаю. Просто сила-силена чорних круків і ворон. І мабуть саме цей сон був якимось таким, що викликав занепокоєння. Він немов би сповіщав оцією своєю чорнотою про те, що щось наближається, що має щось статись погане. Я не надала цьому значення, але варто було. Можливо, я б уникнула тієї паніки, яка охопила мене лютого. Можливо, якби я замітила цей факт, я б підготувала себе морально до того, що щось станеться і неважливо якого масштабу. Просто мені морально, напевне, було б легше. Проте, сказати напевне я не можу. До цього я не знала, що таке війна. Я читала про це лише на сторінках газет, книжок. Я знаю майже напам’ять історії першої та другої світових воєн, оскільки в мене бабуся за фахом історик, я вивчала, читала, цікавилась. Я читала про всі ті жахи. Що відбувались і під час голоду, геноциду тощо. Але зараз, зараз набагато страшніше. Можливо, це тому, що ти живеш в цьому часі, це відбувається за твого життя. Але мені здається, що жахи всіх попередніх таких кривавих подій зараз відбуваються одночасно просто. І в нас є і пандемія – ковід, хоча зараз вона начебто згасає, але вона все-таки є. В нас є райони, які залишились без постачання продуктів – це вже можна назвати голод. В нас є геноцид, адже окупанти, так звані визволителі, «визволяють» український народ, хоча насправді вони тупо нас нищать. І хоча ми також їх нищимо, але ми захищаємось. Наші хлопці захищають свою землю, наші хлопці захищають свої сім’ї. Вони захищають всю країну, навіть тих, кого не знають. І це варте пошани! Оця їхня пожертва самих собою заслуговує бути відома на весь світ. Вони свідомо пішли на війну, вони свідомо нас захищають! А росіяни – ганьба! Вони пішли на навчання і вперто говорять про це на кожному кроці. Агов, люди, ніхто вам не вірить!! Ви все прекрасно знали. Ви пішли заради грошей, ви пішли заради якоїсь незрозумілої слави, звісно ж в лапках. А наші українці пішли боротись не за кошти, не за славу, не за визнання. Вони пішли боротися за нашу країну і це розуміють всі! Крім, так званого, братського народу. Чесно, прикро, що такі реалії, але вони роблять всіх українців сильнішими. І я впевнена, ми не здамось. Відверто кажу, додати немає що. Лише хочеться кричати на весь світ про те, які злочини здійснили ті ганебні кацапи на нашій землі. Скільки жінок вони погубили, скільки дітей…дітей! Це просто не вкладається в голові. Вони ж були такими самими дітьми – безневинними, незобідними, які просто гралися. І вони їх вбивають… А чого варта історія мами, котра шукала, здається тижні, свою дитинку Сашка – і вона його знайшла. І знаєте, мертвим! Ви лишень уявіть горе матері, дитина котрої загинула просто так, на за що. Це просто жах. У ній прокидається ненависть, злість, бажання погубити душогуба своєї дитини. І я цілком підтримую. Я б дозволила просто голими руками їх усіх придушити за такі злочини перед людством. Багато українців дуже добре. Вони й лікують росіян і допомагають їм в полонах. Та не треба, не треба!!! Вони нас зневажають, вони вбивають наших дітей, жінок, батьків, вас – чоловіки. Навіщо їх жаліти, вони прийшли. Вони свідомо прийшли нас вбити! Звісно, у нас різні ментальності: ми звикли допомагати людям, але треба обирати кому треба, а кому ні. Я даю стовідсоткову гарантію, що росіяни в полоні з нашими людьми не церемоняться. Вони не підбирають ні слів, ні дій, ні методів випиту інформації. Вони просто знущаються, вони просто катують, а наші українці – хороші: допомагають, лікують рани. Це, звісно, добре, але не в умовах сучасності. Як би там не було, що б там не говорили про жорстокість, але кожен має відповідати за те, що зчинив. І кожен росіянин заплатить за кожну смерть, кожне поранення українця і кожен шматочок знищеної української землі! Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1527 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1527 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/250408e4779c7e19fbbf4038a6674b08.pdf?Expires=1782345600&Signature=IjBnR1Gnp7J-EVLjxiHOEmEGWTQMzCkIaoVl8XjUmg7TOMnRoV5EhscVHSbr7yBCnJYya4cvFRwupZZnCUNC0vO4oukF3lMelL2BbxBv1Bd43s-5G2gzJ5tlz%7EfwqjLNnFJfZPz8Ctq29UjdMUrFmdtpaKw-5Tf58WP-bj5NVI3pd9ZG0YNmJmEzH02kZ8TS5y%7ENCWMvjXU-10q908IIy9AmqF6KmMieCrl0iVQaw2-wrBrAbt8RbfACbKFOYZMgI3KuyLHhyWaCrsXxMhhIQWw-2EU0k0RNQ6sWrjdSw3hxqy%7ES0%7EjUkgvIhsqi-Q9MuFWZlqU%7EQSmiIxzL4o9FMg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 7f2d02242e600664dc71af2242da8515 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 18 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-23 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни In the first days of the war, it was scary; I monitored the news every day. There was a feeling of tension and stress. I sat at home and did not go anywhere. Closer to April, I started going out into the world, walking, etc. I was distracted by walks and time spent with friends. Then she began to read the news less and less, as in the first days of the war and stress became less. The experience is gone because I live in the West. But sometimes, when the anxiety started or when the plane was flying, the experience returned. Then I was preparing for NMT, and that also distracted me. I was thinking about where to go. Because of the war, the plans changed radically, and in the first period, I did not know what to do next. But because of the war, I realized it is better to do it at home, and there is no need to go far. Regarding the experience of going through war, to worry less, I would advise you to read less news. Because every time you read the news, you worry about yourself and your family. When relatives are in hot spots, it dramatically affects my emotional state. When they started turning off the lights, it was impossible to contact relatives. During this period, there was nothing to do, and you were left alone with your thoughts. Then the worries and stress were very significant. Because of the light, the plans depended on the civil. During this period, to avoid my thoughts, I slept. I wanted to escape from reality. When the study started, it was a little distracting, but you had to plan your day so that you could study in time. So to survive the war, I went to work. While working, thoughts recede. And when you walk with friends too. It is a bit difficult to combine studies and work. And this also has its consequences. Insomnia began to bother me. I don't sleep well. Plunging into the daily routine, one forgets that there is a war in the country. But when full-scale anxiety begins, you remember that the country is at war. Now, when they do not turn off the light, it also seems that everything is fine. But the daily experience is still present. First of all, it is a concern for relatives who are far away. As I already said, I tried to monitor the news less, but recent events still forced me to read them. Frequent irritation also appeared. I try to be less nervous and avoid things that annoy me. В перші дні війни було страшно, щодня моніторила новини. Було відчуття напруги, стрес. Я сиділа вдома і нікуди не ходила. Ближче до квітня я почала виходити в світ, гуляти і т.д. Мене відволікали прогулянки і час. проведений з друзями. Далі все менше почала читати новини, так як в перші дні війни і стресу стало менше. Пропало переживання, тому що я живу на заході. Але деколи, коли починалася тривога або коли летів літак, переживання поверталося. Далі я готувалася до НМТ і це мене також відволікало. Думала, куди поступати. Через війну плани кардинально змінилися і перший період я не знала, що робити далі. Але через війну я зрозуміла, що саме краще це вдома і нікуди далеко їхати не потрібно. Щодо досвіду переживання війни, щоб менше переживати, я би порадила менше читати новини. Тому що кожен раз, коли читаєш новини ти переживаєш за себе і за своїх рідних. Коли родичі перебувають в гарячих точках, це дуже впливає на емоційний стан. Коли почали виключати світло, зв'язатися з рідними було неможливо. В цей період не було що робити і ти залишався зі своїми думками на самоті. Тоді переживання і стрес були дуже великі. Тому що через світло вчі плани залежали від свіила. В цей період, щоб уникати своїх думок я спала. Хотіла втекти від реальності. Коли почалося навчання це трішки відволікло, але потрібно було розпланувати свій день, щоб уче встигати. Так щоб пережити війну, я пішла на роботу. Працюючи, думки відступають. І коли гуляєш з друзями також. Трішки важко поєднувати навчання і роботу. І це також має свої наслідки. Мене почало турбувати безсоння. Я погано засинаю. Занурюючись в щоденну рутину, забувається, що у країні війна. Але коли починаються повномасштабні тривоги, згадуєш, що у країні війна. Тепер, коли не виключають світло також здається, що все добре. Але щоденне переживання все-таки присутнє. Насамперед це переживання за своїх рідних, які далеко. Як я вже казала, що старалася менше моніторити новини, але останні події змушують все-таки їх читати. Також з'явилося часте роздратування. Стараюсь менше нервуватись і уникати речей, які мене дратують. Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1524 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1524 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/87843f7614e6014f61daca787be8c126.pdf?Expires=1782345600&Signature=hR5uvO3%7EKLtnznfkGr7WU771vnglgUI1Mvnyu6uB8DvIFhEEhk61GT-K05T-G%7E7omVw5eIucD9Q-OvJv8kt5OZ%7EKyrGSQksSrnZpFd14e4vxbm2OOv0-R0sWt%7E828WL424Ww4SFUwMetdsOJbXXIVnGR8Dj7u7T6%7EYJfp5esGa0%7EvFVznEmXdp6EOYGU4V9WG2XLnj6ba-lYMQwaGufeBgACvVOsIm3uiIseXAuNk25rZJfi8pk6tZsCnujMnMqjyL99fsjy%7ExvTAmYjMfaUSrZLNvaa1zVreBLx9I2-HJ9tksZiZqlpYAJh9YwwkvDLdb7fqGykzNcGcK2R6UX1Aw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 315a431f09ccfa0899c2022b5cfd0e47 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 18 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волинська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Completed secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-19 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни February , the day when horror movies became a reality, the day when you put down the book and only read telegram channels to understand what and how was happening, the day when you woke up to the fact that an unhealthy movement began in the apartment at in the morning and from the glare of flashes in the windows of your apartment. You open Instagram; all the stories are filled with Russian tanks crossing the border. That's how I met you this morning. This terrible war happened to us unexpectedly, filling Ukraine with darkness and horror. I put my life on hold. Everything seemed to be as usual. On February , I finished all the unfinished tasks and went to bed. However, on February , I woke up to the words, "Collect everything you need. War". On this day, I did not take my phone off for a moment and kept in touch with my friends from the Eastern regions almost all morning, trying to help in any way I could. The first videos appeared, and time froze... I had the impression that I did not open my eyes and was in a dream, in a very, very terrible nightmare: panic, tears, loss of understanding of what to do next. Having come to my senses a little, I analyzed the situation. I decided to visit my grandmother in [CITY] because she lives alone. It was important that, at her advanced age, she would not succumb to informational pressure. Later, the state, which was the deprivation of "everything is gone" sensations. I will not say that it was a manageable period, there were mood swings and uncontrolled emotional outbursts, but everything was crowned with success. I used several methods and gradually came to my senses. This process was challenging but exciting for me as a young researcher. It allowed me to delve into some of the innermost corners of my soul. A state of euphoria "woke" me up. Every Ukrainian felt unity. We feel proud of our Armed Forces volunteers. We joined the collection of food, money, clothes, wove nets, closed canned goods and handed them over to the front. We did everything in our power. Then life seemed to be turned on again, only at a different speed and on a different platform. At first, there was a desire to wake up and realize that it was a terrible dream, but now I can confidently say that the day of our victory will surely come, which will forever be marked in the calendar. From my side, I will inform you I am engaged in volunteer activities, and I am confidently approaching victory together with all Ukrainians! лютого, день коли фільми жахів стали реальністю, день, коли ти поклав книгу і читаєш лише телеграм канали, щоб зрозуміти, що і як відбувається, день коли ти прокинувся від того, що розпочався нездоровий рух в квартирі о ранку та від відблиску спалахів у вікнах твоєї квартири. Відкриваєш Instagram, усі історії засіяні перетином кордону російських танків. Саме так цей ранок зустріла я. Ця страшна війна сталась з нами дуже несподівано, наповнила Україну темрявою і жахом. Поставила на паузу життя. Начебто все було як завжди. лютого я дороблюю всі невиконанні завдання і лягаю спати. Проте, лютого прокинулась від слів «Збирай все найнеобхідніше. Війна». В цей день я ні на хвилинку не відходила від телефону та практично весь ранок тримала зв’язок зі своїми знайомими зі Східних регіонів, старалась допомагати, чим тільки зможу. З’явились перші відео, час завмер… Склалося таке враження, що я не відкривала очі і знаходжуся в сні, у дуже і дуже страшному кошмарі. Паніка, сльози, втрата розуміння, що робити далі. Трішки отямившись, проаналізувала ситуацію. Прийнято рішення їхати до бабусі на [РАЙОН], адже через те, що вона живе сама, було архіважливо, щоб при її похилому віці, вона не піддавалася інформаційному тиску. Пізніше стан, який являв собою позбавлення відчутів «все пропало». Не скажу, що це був легкий період, були і перепади настрою, і неконтрольовані емоційні вибухи, але все увінчалось успіхом. Використала декілька методик і поступово прийшла до тями. Цей процес для мене, як молодої дослідниці був складним, але цікавим. Це дозволило мені розібратися у деяких найпотаємніших куточках своєї душі. Стан ейфорії «пробудив» мене. Кожний українець відчув єднання. Ми відчуваємо гордість за наших ЗСУ, волонтерів. Ми долучались до збору їжі, грошей, одягу, плели сітки, закривали консерви та передавали їх на фронт. Робили все, що було у наших силах. Тоді життя немов знову увімкнули, тільки вже на іншій швидкості, і не на тій платформі. Спочатку виникало бажання проснутися і зрозуміти, що це був страшний сон, але зараз я з впевненістю можу сказати, що обов’язково настане день нашої перемоги, який назавжди буде відмічений в календарі. Від себе я доначу, займаюсь волонтерською діяльністю та впевнено разом зі всіма українцями наближаю перемогу! Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1520 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1520 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/9961f64cb0b14177640cc3b79b54f6f0.pdf?Expires=1782345600&Signature=JMSogV36clXaMmAXGzZY4kfiS7Wfkoz7Z-hmUFLgiAUjbhCfM5pRQKdUqmT1zNyfvvJBOBtLcLmFqcib1UpqSL%7EEmOxj6qYxLMWZcZA16zHbTS95zD9mn98YsvdMRZHm4W8hLuxhxauR7EB9OX7KIiIst5An7vW9NrLJUM9nMVYz%7E38uJfEL%7ELKec7eOUWdV0VqtPf5Q2lvy3JqXOQjTb5qAL7OlULeKJZGCgka7mHpsjWiEDGC45m-ncLEs9-GLCtFJP-HTvSNauxAgGitQMYZ0FZ-ouKJxBzVEpNDSfdB1c0C9z22ydTiYwLDscOlG%7EgKOAaduhFtVg%7El7YU25wg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM a1bd2fe8e1ac28edb4473c35ce711827 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 18 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Male чол Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-19 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни I didn't know what war was. Now I know. Although seeing the photo from the East, I understand we are still unafraid. I'm used to anxiety. Sometimes during studies, you want to be anxious and interrupt classes. But I understand that this is stupidity. I was in the village during the first months of the war. There were no sirens; it was calm. Although, of course, there was anxiety. I wanted to go to Germany, but my parents were in no hurry. Postpone, I won't go out, because I'm of age. I don't want to anymore. Somehow conscience does not allow it. However, I don't want to fight. I am afraid of death, cold, and weapons. I'm afraid. However, I don't tell anyone about it because I'm ashamed. At the beginning of the war, I helped prepare food for the guys at the checkpoints and transferred my money. And now I don't do that. Shame about it sometimes. I plan to go weave nets. I have an operation soon. Complicated. I won't be able to walk for a while. I'm afraid of injections. I'm afraid of pain. But I want to believe that everything will be fine. I do not believe that the war will end soon. I feel that active hostilities will begin, and I won't have time to do the operation. I want to live in a peaceful state. I want to travel and work. I understood who the Russians were. They are zombies. Cruel inhuman. Do I hate them? Although my uncle lives in Russia. I don't know him personally. It's a good thing because he also became a zombie. I used to listen to Russian music and watch Russian films. I don't do it now. I didn't give it up right away. Somehow he gradually got used to it. I want to survive the operation. Then we will win. I firmly believe that. I will become an architect in the future. And I will rebuild [CITY], [CITY]. Я не знав, що таке війна. Тепер знаю. Хоча насправді, бачачи фото зі Сходу, я розумію, що в нас ще нестрашно. До тривог звик. Інколи під час навчання хочеться, щоб була тривога і зірвались заняття. Але я розумію, що це дурість. Перші місяці війни я був в селі. Там не було сирен, було спокійно. Хоча тривожність звичайно була. Я хотів у Німеччину їхати, але батьки не спішили. Відкладають. А тепер я вже й не виїду, бо повнолітній. Та й не хочу вже. Якось совість не дозволяє. Хоча воювати я не хочу. Боюсь смерті, холоду, зброї. Мені страшно. Хоча я нікому про це не кажу, бо соромно. На початку війни я допомагав готувати їжу для хлопців з блокпостів, перекидав свої гроші. А зараз не роблю цього. Соромно за це інколи. Планую піти плести сітки. Скоро в мене операція. Складна. Якийсь час не зможу ходити. Боюсь уколів. Боюсь болю. Але хочеться вірити, що все буде добре. Я не вірю в те, що скоро закінчиться війна. Маю стах, що почнуться активні бойові дії і мені не встигнуть зробити операцію. Я хочу жити в спокійній державі. Хочу подорожувати, працювати. Я зрозумів, хто такі росіяни. Вони зомбі. Жорстокі нелюди. Я ненавиджу їх? Хоча в Росії живе мій дядько. Я не знаю його особисто. Та й добре, бо він теж став зомбі. Я раніше слухав російську музику, дивився рос фільми. Зараз не роблю цього. Я, чесно кажучи, не одразу відмовився від цього. Якось поступово відвикав. Хочу пережити операцію. Потім ми переможемо. Я вірю в це сильно. Я стану у майбутньому архітектором. І буду відбудовувати [МІСТО], [МІСТО]. Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1519 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1519 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/42a193022b8fdf24dc656c84add92223.pdf?Expires=1782345600&Signature=kLe33lkthzbJG%7E9XweD1mwK6%7EnjfFX68lKiNMp89L9up9vyqqPuyhxvnEzBi2g%7EaEFE0PaUpNSXyZ4IrLrcJXK9kEPG8cAIDWCImF6NJPUxSjEAS-u9BzUX9hZ1LU6I6BeV905LBeNpehk2H-vaVfcUN9w6AjyiRIRxAFgpGEaiHSBvMv7naOwk149aHS%7ENG%7EXvKg2u2IcQL1bljoK6Abr9GmuZ-V5uycEjf4auWFpB6nXYsm2bBO3hqSh-D18pj%7E95HY6e6nNtFHVLkRi1HsVFWfvfoEqt5Sii6x7H3YwqGnX5aUfW3o4v-uHNG6eUNtcRJrxvGZ9PS6ORRx3XXpg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM cd51f8bb03de79b0c891365c9828c319 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 19 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта вища базова (бакалавр) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-19 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни On February , I was in Kyiv; it was challenging to leave it. I still remember the primal fear, the understanding that you are alone in a big city and must act quickly. There is no network; the city is at a standstill, the banking system is completely down, and they can't pick me up because they don't let cars through. It felt as if everything had been taken away in one moment: work, friends, studies, the life that I had built for a long time as I wanted. After that, I was constantly alert, my sleep worsened, irritability, and there was hope that everything would return soon. Then a feeling of anger, helplessness, and hatred towards everyone, especially towards oneself. I left safely, and my friends were firing Molotov cocktails under fire. I returned in the spring; everything was relatively calm. Active shelling in the fall, winter, complete blackout, no light, water, heat, and maps don't work again. Constant explosions near the house, you lie down and pray that it doesn't fly into you. You think about why you can be recognized in the rubble in case of what. Over time, I stopped responding to explosions near my house or work. Only by the sounds did I hear the flight's arrival, what exactly was launched and where. I'm always ready to act; I keep documents and a charged phone with me, and I'm dressed comfortably if I need to run. Even in a dream, I do not relax; the nervous system is always in motion. There is no more feeling of fear, helplessness, unknown. Also notable is the fact that there are memory lapses. . я перебувала в Києві, було надзвичайно складно виїхати з нього. Досі пам'ятаю тваринний страх, розуміння того, що ти одна у великому місті й тобі потрібно швидко діяти. Мережі нема, місто стоїть, банківська система лягла повністю, мене не можуть забрати, бо машини не пропускають. Було відчуття, ніби в один момент забрали все: роботу, друзів, навчання, життя, яке довго будувала як хотіла я. Після цього я постійно була насторожі, погіршився сон, дратівливість й була надія на те, що скоро все повернеться. Потім відчуття злості, безпорадності, ненависті до всіх, особливо до себе. Що виїхала, в безпеці, а мої друзі під обстрілами роблять котейлі Молотова. Весною знову повернулась, все було відносно спокійно. Активні обстріли осінню, зимою, повний блек аут, нема світла, води, тепла й карти знову не працюють. Постійні вибухи біля будинку, лише лежиш і молишся, аби не прилетіло в тебе. Думаєш, по чому тебе можуть опізнати у завалах в разі чого. З часом перестала реагувати на вибухи, які були біля мого будинку чи роботи. Лише по звуках чую приліт, що саме пустили й де. Завжди готова діяти, тримаю біля себе документи, заряджений телефон, одягнута зручно, якщо потрібно бути бігти. Навіть у сні я не розслабляюсь, нервова система завжди у русі. Вже нема відчуття страху, безпорадності, невідомості. Також помітним є той факт, що присутні провали у пам'яті. Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1517 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1517 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/fb66e709c2ecb3d83a68b737fa1e0a58.pdf?Expires=1782345600&Signature=wRROBqt8c5rhCDLoF4Zzh3Gq7FaeYRqc6r%7Eeu3ncDU8ZSdlOJDGTcOQWWaGW854IVStt0dhpZqNTtUUPAVY8w-KB%7ESMxZ-bMGxfBsOqo%7ECppiVIpDBrxuqUcInhdpj4a1eP2EPLpi6n1Fop4Bzgs53Mskr1AQI7dHvzRlZYQWEMRRbu-fiQT%7Et4Ge16KjvQmU%7EahF5394JYExOzKdzBq7zPc9NamA7XeaToCB-srMJx3XJqf5miXcbrTwe6rpVLQYK1zKGZ%7ENTvUaTToYDKiXSDVEOEluNtzX2F%7EdrWF1Sgwl7x6aF%7EBjdp2KYHWzMoe0G2EBgTXUy-PTHahIT4FNg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM afdc608145055e7598e1418e64ee905c Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 31 Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kharkiv region Харкiвська Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Fear, anxiety, mobilization gni, and uncertainty because there is no work. I changed priorities. Страх, тривога, мобілізація внд, невизначеність, через те що немає роботи. Поміняла пріоритети. Location 49.9935, 36.2304 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1515 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1515 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/c9d35afc89592af1fd816c044ab90b77.pdf?Expires=1782345600&Signature=bhXFBvlZa0SDw1S%7EiEm1ywwhjPzooJFpQBmgy3pU4wuP8t2qDj-KE%7Ez1oUTTh2%7ESPx5M6XHbq11dnDoWr56a4VYoXGmN0bYd%7Erz7U6RE3Ihm5Y%7E-5x4nbDsS3qJY4uswSXCOyTR-r4LropVeCDl0yTf0Uwq9j%7E82i48CRB-cHKT0RHGMG5sPKFCvd5O9NFwe-iP8u-HXbZuWLrUzSgMwwA5bhCjAE%7Eg3X5AcEYn9p%7EKGKK6F6FmJTNFh0EMtWrhzfJ%7ER81vEVrBXOVnhEE2JtyixAhJlMTGSU4xamT0TXwzPsucnqo0R%7EGyYVkP7tV8CSWIAegIo4n-JnujQh3vjyg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM c3fb3785d64c9da6097017fe5babe608 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 18 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Khmelnytskyi region Хмельницька Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни On February , I woke up, as usual, to go to school and was surprised to see many texts on my phone. After reading the message, "The war has begun," ants ran through my body, and tears came to my eyes. What all Ukrainians were so afraid of happened. The day the full-scale invasion began will forever remain in my memory. I was overcome with fear: that I may never see my relatives and people close to me again, how many Ukrainian soldiers may not return home. And then I started weaving nets, volunteering a little and mastering my emotions. There were still a lot of terrible days for me and my loved ones, but we are all holding on because we are strong, and we will get through everything together. лютого я як завжди прокинулася, щоб піти до школи, і здивувалася великій кількості есемес на моєму телефоні. Прочитавши повідомлення «почалась війня», по моєму тілі пробігли мурахи і на очах виступили сльози. Те, чого всі українці так боялися, наступило. День початку повномаштабного вторгнення назавжди залишиться в моїй пам‘яті. Мене охопив страх: що я можу більше ніколи не побачити своїх рідних та близьких мені людей, скільки українських воїнів може не повернутись до дому. І тоді я почала займатися плетінням сіток, трохи волонтерити і опановувати свої емоції. Було ще купа страшенних днів для мене та моїх близьких, але ми всі тримаємося, тому що ми сильні та впораємось зі всім разом. Location 49.4230, 26.9871 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1514 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1514 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/8537c3392a2224fc6367ee9454e66e9c.pdf?Expires=1782345600&Signature=nh6jPIa%7EhgRADjmftwxQcF0fxpI9Z1i7enu2S4OnehVn9GvEsmrPYMsnwE8x5ScZssmpMN0%7Ea%7E3DvAmi9XrZe4dMItMxzfbR3xwNt%7EIWX771gHLGc8COeUYTb1Mij5%7EQcDi0WfD-O8g1j0yb7Da7LkvDrDicN53ZBtBEgN07emd53wv1Tmmx1sOoFHg7692EYfvfYUY8VQB64WX1c6RPVs4t7iROdAGD6Q9areLESJT9TaplopGjXSHQecwvLfwCY0yrrPbj4kfDo4lE8%7EBETMvWLDXdO72H4yTiF4YSj8wDqvgAs7bGW68qKMSPg0gouiJa3ATtxpZ63T7modG1Uw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 6cd25ac7267aa09a0d88e628c0785a66 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 18 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волиньська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни At first, it was pretty tricky; I live near the border with Belarus, and sleeping was scary. A month after the start of the full-scale war, she began to go outside, after another to walk with friends. And then the first losses of our village. During the war, heroes died - such moments are perceived as very hard and traumatic. The most difficult loss for me was the death of a young hero who died a month before his th birthday due to orc beasts. Спочатку було досить тяжко, я проживаю біля кордону з Білорусією, страшно було навіть спати. Через місяць від початку повномаштабної війни почала виходити на вулицю, ще через гуляти з друзями. А далі уже перші втрати нашого села. За час війни загибло героїв – ось такі моменти дуже тяжко і травматично сприймаються. Найбільш тяжкою для мене втратою була смерть молодого героя, який через звірів орків помер за місяць до свого -річчя. Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1513 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1513 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/f5973fefc86f11861791fd180de27330.pdf?Expires=1782345600&Signature=RnN8eUH210e2KxhqL-w0DofIQE5umZIQKAFYe8QIeJaMhe%7EpX4kXTM%7EHjNlXUAgFJXweWNCK2APZ37VEdvfUbDmbuFUlPsBRX-KSfI3AMBHMCUe8yTLpnZklMuygIOzf%7Eyy0N9pkugVfFLQYvuL5LYAdRBI4-KZg3w1lP6ySMPq8066LYQqUREUOLhX3tBnqZMERzrIOoIc-NwJnvLUAub0MExjkPlHIeP5%7EkpyYvvyp1np3FPfJ8DzAiYo27jtbguFDgFOs8vK2%7E3nL5JIpVa9xjlpyxr6cxyGT6EAKl3AYt9WCoQoSaf1ffEW47PQCYEyoo1bdnN2c0chnJFZG9Q__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM d111cd1b5057c7d2b80210311d8edb70 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 18 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Lviv region Львівська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Me and the War: my experience of Living in the War My emotions and thoughts at the beginning of the War... How much pain, fear and regret is contained in this short word... When I was little, I asked my mother what war is, to which she replied: "God forbid, child, that you never know what it is." However, many years later, the opposite happened because I felt the traces of this terrible word on myself. On the morning of February , , I was sleeping peacefully when I heard my mother's worried voice: "[NAME], get up. The war has begun...". At first, I did not fully understand what was happening until I went to social networks and read the news. I couldn't think about anything else all day long. At times I felt anxious; my fingers even trembled. I was overcome with fear, sadness, and despair; I did not know where the children were going. I was afraid of every siren, and at night I even went to sleep in my mother's bed because it was vital for me to feel the support of someone from my family. How I managed Coping with my experiences was helped only by my own convictions that everything would be fine and this horror would end very soon. Over time, everyone began to get used to air alarms and ignore them, including me. However, there was an incident after which I became more responsible towards them. It was June , . On this day, I witnessed an explosion in my hometown of [CITY]. Then I was outside, heard a loud sound and saw it with my eyes. The explosion was so loud, and the smoke seemed so close that my panic knew no bounds. Fortunately, it later turned out that it was an enemy missile shot down. However, many buildings were damaged, including my house. I still remember this terrible day with anxiety and stress in my soul. I concluded that you cannot be % sure that trouble will pass you by. You need to be ready for everything. The main thing is not to panic and learn to act decisively in such situations. My feelings now I have already adapted a little to such a situation in the country and react more or less calmly to the news and the next sirens. Of course, sometimes, there are sudden anxiety attacks. Still, I try to calm myself and my loved ones using various methods because mutual support in such a difficult time is significant for everyone. That's why you need not lose hope, support each other, believe in God and our Armed Forces, and boldly go to victory! Я і війна: мій досвід проживання війни Мої емоції і думки на початку війни Війна… Скільки болю, страху та жалю містить у собі це коротке слово… Пригадую, коли була маленька, я запитала у мами, що таке війна, на що вона відповіла: «Дай Боже, дитино, щоб ти ніколи не дізналася, що це». Однак через багато років сталося протилежне, адже я відчула на собі сліди цього страшного слова. Вранці, лютого року, я мирно спала, коли почула схвильований голос мами: «[ІМʼЯ], вставай. Війна почалася…». Я спочатку не до кінця зрозуміла, що коїться, аж поки не зайшла в соцмережі і не почитала новини. Весь день я не могла більше ні про що думати, окрім цього. На парах я почувалася тривожно, у мене навіть тремтіли пальці. Мене охоплював страх, смуток, розпач, я не знала, куди себе діти. Я лякалася кожної сирени, а вночі навіть лягала спати у мамине ліжко, адже для мене важливо було відчувати підтримку когось з рідних. Як я впоралась Впоратись із переживаннями мені допомогли лише власні переконання, що все буде добре і зовсім скоро це жахіття закінчиться. З часом усі вже почали звикати до повітряних тривог та ігнорувати їх, і я в тому числі. Проте був випадок, після якого я стала відповідальніше до них ставитись. Це було червня року. У цей день я стала свідком вибуху у своєму рідному місті [МІСТО]. Тоді я перебувала надворі, почула дуже гучний звук і побачила це на власні очі. Вибух був настільки гучний і дим здавався так близько, що моїй паніці не було меж. На щастя, згодом виявилось, що це збили ворожу ракету. Проте постраждало чимало будівель, у тому числі і мій будинок. Ще досі згадую цей страшний для мене день із тривогою та стресом на душі. Для себе зробила висновок, що не можна бути впевненою на всі %, що біда тебе омине. Потрібно бути готовою до всього. Головне – не панікувати і навчитися діяти рішуче у таких ситуаціях. Мої переживання зараз Зараз я вже трохи адаптувалась до такої ситуації в країні і більш-менш спокійно реагую на новини та чергові сирени. Звісно, іноді зненацька бувають приступи тривоги, проте стараюся всілякими методами заспокоїти себе та своїх близьких, адже взаємопідтримка у такий важкий час усім дуже важлива. Тому потрібно не втрачати надії, підтримувати один одного, вірити у Бога та наші ЗСУ і сміливо прямувати до перемоги! Location 49.8397, 24.0297 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1510 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1510