1 50 1197 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/40a8e1512bacb0746e55851153cd2939.pdf?Expires=1779321600&Signature=rzTNiHfQ4MeLCUEbqLgG-q5K6KnAPuYvfb544f9r-q4HLTYyBamzdpYQgpjJN4zH3Uypd217K8SCTXwQnd69PJtcnM1wLS5NXbvmMZY9Xci00-ZDFvylQG5zkpItL61efPdlz8K%7EgWK2QdQc7TYA4Qi3NAdD6Kjc21CT3SS3ESLX9MrehBjbgDVnvI4pJgF6hvXr593IfMWkCEAncDn7WZu%7EwupRWW-9Sc540kwNkAJ3fijCCDdWHC0W69zkHl7Tb8uGaUJHphc7tpNbJ5T4tkzUdc01yEhR6xpm%7Eaulf6gx9XRYV8HRLuHzDbhaN366%7Eir-2CUR3WIJqWQTVol3-Q__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM b22cf5768de38345e1d1287283536626 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 41-45 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kharkiv region Харківська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни I discovered a Russian missile destroyed my house while I was abroad. I did not eat or sleep for a week. Alone in a small room in a Polish dormitory, I could not allow myself to cry because of the pain that was grinding my heart. Crying was not a luxury available to me. The interior walls were so thin that I could hear everything my neighbours talked about. And what could the Ukrainian refugees talk about? About dead relatives, about the tortured childhood of young Ukrainians, about how difficult it is to live in a foreign land, with the constant feeling that you are already fed up with everyone in a foreign country. And I wanted to speak, shout about the ominous message from the neighbour that my home (my parent's house), is no longer there and was burned and destroyed by yesterday's brothers. But there was no one to talk to. I had neither close people nor good acquaintances abroad. Everyone kept to their own family and lived as families. So nobody cared about me, a single woman. In my not-quite-42 years, I have never drank as much alcohol as I drank that evening. I wanted to forget and fail so that those terrible thoughts about the burned past life that remained in the Motherland would not oppress my soul. Then there was another evening of drunkenness, then another and another, until one day I looked in the mirror and saw in front of me a neglected, 55-year-old woman, that had aged. I killed myself. And finally, I realized it. The psychologist at the refugee aid point helped me understand what exactly I needed. I was terribly drawn to my home. I needed to say goodbye to the past and figure out what to do next. So I went. Before my arrival, no one had sorted out the ruins of the farm. Therefore, I saw all the horror with my own eyes. This was not my home. It was someone else's house in place of my house. I spent the night at my neighbours'. The next day, the entire street was cleared of debris. Everything was foggy. I collected the remnants of my past life that survived. I put them in dusty bags without understanding why. Where will I take it all: leftover dishes, a shelf from the bathroom, smoky, dirty towels, a ruined fur coat, which I spent 2 years saving money for? I knew I would not take it all with me, but I collected it. The ceiling from the kitchen, which had collapsed along with the roof, was not liftable for us and our neighbors. I had to involve an acquaintance who had a tractor to remove the rubble, with the help of which the ceiling was still removed. A "surprise" awaited us under the rubble. The dead Russian soldier in military uniform had a machine gun and documents with him. They began to examine the ruins in even more detail. Already, with the involvement of the police, another Russian soldier was found near the tanks. It turns out that invaders lived in my house. A Russian missile took the lives of Russian soldiers, this was a paradox. Про те, що мою хату знищено російською ракетою я дізналась бувши за кордоном. Тиждень взагалі нічого не їла і не спала. Сама, в маленькій кімнаті польського гуртожитку я не могла дозволити собі плакати від болю, що точив моє серце. Це була не доступна для мене розкіш – плакати. Міжкімнатні стіни були такими тоненькими, що я чула все, про що говорять мої сусіди. А про що могли говорити українські біженці? Про загиблих рідних, про страчене дитинство маленьких українців, про те, як важко жити в чужому краї, з постійним відчуттям, що всім ти вже набрид в чужій країні. І мені хотілось говорити, кричати про те зловісне повідомлення від сусіда, що моєї домівки, моєї батьківської хатини вже немає, що вона обпалена і знищена вчорашніми братами. Але говорити було ні з ким. Не було в мене на чужині ні близьких людей, ні добрих знайомих. Всі трималися своєї купки, жили родинами. Тож до мене, самотньої жінки нікому особливо діла не було. За свої не повні 42 роки, я ніколи не пила стільки спиртного, як випила того вечора Хотілося забутися, провалитися, щоб не давили душу ті страшні думки про спалене минуле життя, яке залишилось на Батьківщині. Потім був ще один вечір сп'яніння, потім ще і ще, доки одного дня я глянула в дзеркало і побачила перед собою занедбану, жінку років 55, не менше, що постаріла. Я вбивала сама себе. І нарешті я це збагнула. Психолог з пункту допомоги біженцям допомогла зрозуміти мені, що саме мені необхідно. Мене страшенно тягнуло додому. Мені потрібно було попрощатися з минулим і збагнути, що робити далі. І я поїхала. До мого приїзду завали господарства ніхто не розбирав. Тому я побачила весь жах на власні очі. Це був не мій дім. Це був чужий дім на місці моєї хати. Заночувала у сусідів. Наступного дня всією вулицею розбирали завали. Все було як в тумані. Я збирала залишки свого минулого життя, що вціліли. Складала їх в запилені мішки, сама не розуміючи для чого. Куди я повезу це все: залишки посуду, поличка з ванної кімнати, продимлені, брудні рушники, зіпсована шуба, на придбання якої збирала гроші добрих 2 роки. Знала, що з собою не заберу це все, але збирала. Обвалена, разом з дахом, стеля з кухні для нас з сусідами була не підйомною. Довелося до розбирання завалів залучати знайомого, який мав трактор, за допомогою якого стелю все ж вдалося прибрати. А під завалами нас чекав "сюрприз". Мертвий російський солдат в військовій формі мав при собі автомат та документи. Оглядати руїни почали ще детальніше. Вже з залученням поліції знайшли о танки ще одного російського солдата. Виявляється в моїй хаті жили загарбники. Російська ракета забрала життя російських військових. Парадокс. Моя знищена домівка загинула не даремно. Вона забрала з собою двох окупантів. З такою думкою я поверталась назад, на чужину. І знаєте, мені стало значно легше. Я попрощалась з минулим. З собою взяла лише весільний фотоальбом моїх батьків, що вцілів на половину Цього мені достатньо. Більше нічого не візьму з собою в нове життя. Location 49.9935, 36.2304 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1606 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1606 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/a294dc7214fa718e51591c174c9495c0.pdf?Expires=1779321600&Signature=PlyRMLAGnSNRE18vFAiwyMyDFpZGWce-Eb7qb-KSBIcH%7EIaFMQHea61NTonmQxnmd7nUWjH-33-zwS5fEgz9PSIWz7QEiTKonhIW9zw1SPMamwhqIh8P%7E0xgzYnYzdqv8rABKvStBfIJg3JUl1SGTsBNIPXGWRegxX1DQ6USQffRsPZN%7EqfH-Nt%7E8P%7E5GV3uNnte1Lrs2uD4F9RQ7e3WJyNQ8dFiw2xmrjQQfH8wqvAW-u9OFQi0qKek%7ESr4pAJQqEI94NIczrQFXu-v9Gjzww0wjcBzKz490Ab%7EdXwNAGpk45xkctXybilyboUUXjUnAUnK2MHgf1TlYxaH9nR6yQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM b4fdeddf0e4c15304afca27a4316167d Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 46-50 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Chernihiv region Чернігівська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-22 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни The war caught me on the road. After getting up early together with my daughter, I went on a trip to the city of [CITY1]. The weather was quite good; nothing foreshadowed trouble. But we only reached half way, and suddenly people started calling intensively; phones were ringing non-stop. I generally don't like listening to other people's conversations, but this time I listened... It was about an explosion, but my subconscious said it was not here; it was probably something in the east. But suddenly a call sounded on my phone; I picked up the phone. My ex-husband called me, and his voice sounded anxious and afraid. He asked where my children and I were at the moment, and when he heard the answer, he got scared and began to demand that I return home because the war had started. Our hometown has already been bombed; there were several hits on particular objects, and for certain reasons I cannot name them. After hearing such words, I left with my daughter at the first stop. It was terrifying; my eldest son remained home, and all my thoughts were about him. Many people got off at the station, but there was nothing to return home. Somewhere in the distance, explosions were heard; for the first time in my life, I heard real explosions. The ground trembled under his feet. I couldn't believe that in today's world, such a thing could happen: what awaits us ahead, what will happen to us further, how we will live. All these thoughts were swarming in my head, and I still needed to find transportation to get home. But the world is not without good people. I agreed with a driver, and he took us and several other people to [CITY2]. At the entrance to the city, everything was burning; columns of black smoke were rising from the mountain, and there was a terrible picture before the eyes. I understood that everything I heard on the phone was true; my hometown, where I was born and grew up, was all up in smoke. [CITY2] is a small town with many temples, ancient monuments, and a famous university where [NAME2] studied. And in general, it is a beautiful, cozy town drowning in greenery and flowers. And suddenly, this terrible word WAR! Why? Why is this the case with us? We all have relatives in Russia but, now we are enemies? That's how they don't understand us; they didn't feel sorry for us, they didn't feel sorry for our children. They came to kill us, to kill mercilessly, to kill our children, to destroy our homes. How could this happen? Війна мене застала у дорозі. Рано вставши разом зі своєю донькою я відправилась у поїздку до міста [МІСТО1]. Погода була досить гарна, нічого не передвіщало біди. Але доїхали ми тільки до півдороги та раптом люди в вагоні почали інтенсивно телефонувати, телефони дзвонили без перестанку. Я взагалі не маю звички слухати чужі розмови, але цього разу прислухалась… Мова йшла про якісь вибухи, але моя підсвідомість говорила це не у нас, це, мабуть, щось на сході. Та раптом пролунав виклик і на моєму телефоні, я підняла слухавку. Мені подзвонив мій колишній чоловік і в його голосі звучала тривога і страх. Він поцікавився де я з дітьми знаходжусь наразі та почувши відповідь злякався, почав вимагати, щоб я повернулась додому, бо почалася війна. Наше рідне місто вже бомбили, було декілька влучань по певних об’єктах з певних причин не можу їх назвати. Почувши такі слова я разом з донькою на першій зупинці вийшла. Було дуже страшно вдома залишився старший син, всі думки були про нього. На станції вийшло багато людей, але повернутись додому було нічим. Десь в далині було чути вибухи, в перше у своєму житті я почула справжні вибухи. Під ногами дрижала земля. Мені не вірилось що в сучасному світі могло таке трапиться, що чекає нас попереду, що буде з нами далі, як ми будемо жити. Всі ці думки роїлись в моїй голові, а ще потрібно було знайти транспорт, щоб добратись додому. Світ не без добрих людей, я домовилась з водієм і він відвіз нас та ще декількох людей до [МІСТО2]. На під’їзді до міста все горіло, в гору підіймалися стовпи чорного диму, перед очима була страшна картина. Я розуміла що все почуте по телефону було правда, моє рідне місто, місто в якому я народилась і виросла все в диму. [МІСТО2], маленьке містечко в якому багато храмів, старовинних пам’яток, знаменитий університет, в якому навчався [ІМʼЯ] і взагалі це дуже красиве затишне містечко яке потопає в зелені та квітах. І раптом це жахливе слово ВІЙНА! Чому, за що з нами так, адже в Росії в нас у кожного є рідні, тепер ми вороги? Так вони нас не розуміють, вони нас не пожаліли, не пожаліли наших дітей. Вони прийшли нас вбивати, безжально вбивати, вбивати наших дітей, руйнувати наші домівки. Як таке могло статись? Location 51.4982, 31.2893 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1604 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1604 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/d88e4c7c24d18751ce9d7f8f8ec4ede1.pdf?Expires=1779321600&Signature=YTyZ7pbmbPIf7UCjVWEpUdRiW8gddlEsp7BXDuJuBETHsuWT-edbeE1WZwDw0yQVEMjIPoSBqdBWJYcvHoAqdrxMnyofMKaGnPz8sVnXaWSvqj1c2s8xAzIOsBRZRK7k%7EkUz6Tcjt4MVS0EeJ03hqNUvIpi-mOfpMOsq8t3OmC3X5wgbS9LaT%7EBBFVJbkgjgqYwEXX5RPvUxuHyOh1%7EGRyMiBBKX1FW8h5fWaSrqcdy4aS7DlBktMQA5Qn-QM-zpX%7EERQtiODbPd9RTa9DPgvsTEnmveID8B3YWyrO5yuuN0N6kaFoT7kauenX2hS0NhpGkXOwBdLlwTwyKTNNDw1g__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 9e38dca817c494b2f28adce47d9c67ac Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Zhytomyr region Житомирська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-22 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни My life was not very happy even before the war started, but when it started, I changed my mind. I originally thought that the most important thing was only to study, but now neglecting my dreams and forgetting myself, the most important thing is peace. February 24th began for me like any ordinary day but instead of hearing good morning I heard that the war had begun. I did not believe in these words but I asked my mother several more times, and it turned out to be the truth for which I was not ready. Then, the next thing I heard from my mother was to quickly go to the pharmacy and buy all the necessary means to treat possible wounds. Everywhere, there was a noise of uproar that did not die down; queues everywhere only grew, and people ran to the store to buy everything as if nothing else would happen. At that moment, it seemed to me that I had entered some kind of apocalypse or a world of chaos. At the same time, in December, videos and photos of fellow group members where something was exploding while smoking were all confirmed by their comments on this situation; the panic only grew, and everything worsened. When I looked at the TV, I saw confirmation of all the stories about the war that were incomprehensible at that time. After some time, people's panic became less, and summons began to arrive. And I saw with my own eyes how mothers sent their children to the front, and in addition to mothers, there were children, sisters, and brothers. When I watched this, I tried not to listen to how everyone present was sobbing because my heart was breaking into pieces. Next, all the news that could have been was about the WAR. Unfortunately, to see it with your own eyes how ruthless, evil, and relentless it is, is very difficult, especially when it involves people you grew up with or knew all your life. Days, weeks, and months passed, and the attitude toward the war changed. At first, there was fear, not of the war itself but probably of the fact that we would not be able to win. Then, the perception of the situation changed, and we began to support the military, realizing that in order for them to be able to protect us, they needed our support. But the time has come today; everyone is as afraid as February 24th, but we have a perception of the situation, and, most importantly, we have gained strength, confidence, rage, and hatred for the aggressor. With the help of this, all together, we have the most important need. The need for VICTORY, because only when we win will we repel the aggressor and show that breaking into our home will lead to their home. Моє життя було не дуже радісне ще до початку війни, але як вона розпочалася я змінила свою думку. Я гадала, що найважливіше є лише навчання нехтуючи своїми мріями чи собою забувши, що найголовніше це спокій. Двадцять четверте лютого для мене розпочався як будь-який звичайний день та тільки замість доброго ранку я почула, що почалася війна. Я не повірила у ці слова через те, ще декілька разів перепитала маму та це виявилася правда до якої я не була готова. Далі наступне, що я почула від мами швидко іди до аптеки та купи всі необхідні засоби для обробки можливих ран. Скрізь був шум галас, який ніяк не втихав, черги скрізь лише зростали, а люди бігли до магазину все скупляти ніби більше нічого не буде. На той момент мені здалося, що я потрапила у якийсь апокаліпсис або світ хаосу. Паралельно у грудні вайберу приходили відео та фото одногрупниць де щось вибухає, димиться це все підтверджувалося їхніми коментарями до цієї ситуації, паніка лише зростала і все стало ще гірше. Коли я подивилася у телевізор я побачила підтвердження всіх незрозумілих на той момент розповідей про війну. Через деякий час паніка людей ставала меншою та почали приходити повістки і я на власні очі побачила як матері відправляють на фронт своїх дітей та крім матерів були діти, сестри, брати. Коли я за цим спостерігала намагалася не слухати як всі присутні ридали тому, що серце просто розривалося на частинки. Далі всі новини які могли бути це ВІЙНА на жаль побачити на власні очі, яка вона безпощадна, зла, невгамовна дуже важко особливо, коли на ній люди з якими ти росла або ж знала все життя. Мінялися дні, тижні, місяці, а за ними й мінялося ставлення до війни. Спочатку був страх, страх не самої війни, а напевно того, що ми не зможемо перемоги. Далі почалося сприйняття ситуації ми почали підтримувати військових розуміючи, щоб вони змогли захистити нас їм необхідна наша підтримка. Та настало час сьогодення всі так само бояться як і двадцять четвертого лютого, але у нас є сприйняття ситуації та найголовніше ми здобули силу, впевненість, лють, ненависть до агресора. За допомогою цього все разом у нас з'явилася найголовніша потреба. Потреба ПЕРЕМОГИ, бо лише коли ми переможемо ми дамо відсіч не лише агресору, а покажемо, що вриватися до нашого дому призведе до їхньої домовини. Location 50.2547, 28.6587 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1603 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1603 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/ff148592db68a1217af3badd16f34cab.pdf?Expires=1779321600&Signature=qylz7eiG-Eu887YtSWODaajwFyubAaCFRRGRiVMXkW6apHV0yPQGuGo7v1nPsYuFJIqBoBAb2zagoe56bbeewnThGMKPUGVYAHJz8lao6iCN3qaiGaMapOwI1fPKiPapdeKFaQDBLBli3hCDwEwSu1QJm5pvL18HAYinVZv8jQgL2ji75SH0Akzhu%7E3qcybp9fN4-C1jn7pcjVhs7tjrXFu%7Eyg35SC%7EOgmJd5RJ9If4rjzhGsw%7E2OO%7EcQU5lAlV1bipf-INzuvX1uxd0heY-2nb39unP9rMrNXzCJBdKs3maPxGl7ypRLASy9iy-UrlSkOgS0z6P3N6PLh2QVMFOIw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 04ecf821feaf70b05db66e1ba51e29e6 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Chernihiv region Чернігівська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-22 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни It all started in a suburban train car. My eyes peered into the darkness of the February morning, which was just beginning to dissipate. Despite the cold and early rise, I was full of hope and pleasant anticipation because I was going to a city I fell in love with literally at first sight - [CITY1]. This majestic, handsome man on the banks of the Desna always gave me peace. I felt at home in it, even though I never got the chance to fully learn all its secrets. You know, that's how it sometimes happens: someone can be with you all their life but at the same time remain a stranger, and for someone, two days are enough to penetrate into their own soul. This system also works with cities. But let's go back to that girl in the train carriage. Yes, girls, because 21 is just the beginning of the journey. A student full of ambitions and plans, who, in addition to walking around her favourite city, had a meeting with her best friend planned for the evening and a couple of sleepless hours because she had to complete the lesson plan for Friday. Then I made many plans. I clearly knew that in March, I would finish my internship at the school; in April and May, I would complete my coursework; in June, there would be state exams; then there would be exams for admission to the master's degree, if everything went well, then further studies... Everything was so clearly laid out in my head! Just until my mother's phone started ringing (she was travelling with me that day). We exchanged a confused look when we realized it was mad calling. It was strange because it was only six in the morning. What could have made him call so early? Did something happen to him? Or with grandma? Bad thoughts began to fill my head like acrid smoke, crowding out joyful forebodings. I saw my mother's face turn pale. How incomprehension appears in her hazel-green eyes, and then fear. She starts to get nervous and unconsciously pulls the zipper on the bag. "Dad said the war had started. Putin attacked. Rockets were fired at our city," these words stuck in my head like an annoying tape. Mom's voice broke then. She, like me, refused to believe it. How can this be? Dad must have messed something up. What war? The twenty-first century is outside. That's how crazy you have to be. I pulled out my phone and turned on the news. I was horrified when I saw the first videos of Russian military equipment crossing the border of Ukraine. My country! Blooming, peaceful and free! Reality refused to be like my happy dreams. It burst into life, cutting it like a knife into "before" and "after." I heard the rumble of my heart, which fluttered desperately in my chest, somewhere in my temples. Hands were shaking, and thoughts refused to gather into a bunch. Everything got mixed up. Mom has already called someone. People were talking, watching the news, and looking around anxiously. And I still didn't believe it. I don't remember how we urgently got off the train. It's like my brain shut off at that moment. I recovered when the building of the small station somewhere at the entrance to [CITY1] rose before my eyes against the background of the gray February sky. People crowded nearby but also decided not to go further, but to turn back. A woman who was a station employee, was standing on the platform with a small red flag in her hands and her calmness impressed me. Suddenly, the sounds of explosions rang out - and my heart skipped a beat. The war that seemed so far away caught up with me at that little station. The whole stream of news about Russia's alleged preparations for an attack and the withdrawal of troops to our borders, which has been heard for several months in a row and which I did not believe, covered my head and... crushed me. My beloved [CITY1] remained there - somewhere far away from where those explosions came from (take care, dear). My family is in my hometown of [CITY2], which, according to my father, was dealt a treacherous blow. My best friend is in Kyiv, which was the number one target for the aggressor. And my mother and I are here, at a small station, without any idea what to do next. My future seemed to suddenly cease to exist. I only had a present. That small station, the fear and anger that boils in the heart to this day. We got to [CITY2] by bus (sincere thanks to the local drivers who took the risk to leave on the wrong route that restless morning). On the way, we called all our relatives and friends to check if they were all right, read the news whenever possible, and prayed as much as we could. A void formed inside everyone who was on that bus. We all lost a part of ourselves then. But the terrible pictures of the war did not end there. As we drove away from that station, I was relieved to think that the explosions were behind us. I tried to ignore the presence of military equipment on the roads (I saw it for the first time - and it really terrified me), realizing that the heavy traffic that morning was the norm. It was necessary to strengthen the defence to react quickly. The military did their job. I dreamed of only one thing: to get home. Something inside me painfully broke when I saw smoke at the entrance to my city. Black and thick, it rose at once from several points, which were forever hardened by wounds in my native land. I knew there were people there...there were. A lump in my throat prevented me from breathing, but I couldn't take my eyes off the window. February 24th, 2022, is forever etched in my memory. After getting off the bus, my mother and I immediately went to the supermarket, where people, in a panic, had already raked absolutely everything they saw from the shelves. I spent my scholarship money on basic groceries, even though I should have bought something painfully banal and simple with it: a new sweater, a jacket, books, or movie tickets. Then, my needs narrowed down to the simplest, they became the desire to survive. I wanted it to be a dream. I wanted to wake up and understand that no war had ever started. But the armed policemen on the streets and the smell of smoke from burnt papers in the air when we quickly ran home with my mother with full bags brought me back to reality. That day, we packed our bags anxiously, discussed the way to the nearest bomb shelter as a family, and kept the news on all day. It was unbearably scary to watch the Russian troops approach the city. Our lives have changed forever. We understood that it would never be the same again. And this thought haunts me to this day - what if the war had not started? Усе розпочалося у вагоні приміського потягу. Мої очі вдивлялися в темряву лютневого ранку, яка тільки-тільки починала розсіюватися. Попри холод та ранній підйом, я була сповнена надій та приємного передчуття, адже їхала в місто, у яке закохалася буквально з першого погляду – [МІСТО]. Цей величний красень на берегах Десни завжди дарував мені спокій. У ньому я відчувала себе, як вдома, навіть попри те, що мені ніколи не випадало можливості досконало вивчити всі його секрети. Знаєте, так іноді буває: хтось може бути з тобою все життя, але залишатися при цьому чужим, а комусь достатньо двох днів, щоб проникнути в самісіньку душу. Ця система працює і з містами. Але повернемося краще до тієї дівчинки у вагоні потягу. Так, саме дівчинки, бо 21 рік – це лише початок шляху. Студентка, сповнена амбіцій та планів, у якої, окрім прогулянки улюбленим містом, на вечір була запланована зустріч із кращою подружкою, а ще пара безсонних годин, бо необхідно було завершити план уроку на п’ятницю. Тоді я будувала багато планів. Я чітко знала, що у березні закінчу практику в школі, у квітні та травні допишу курсову роботу, у червні складу державні іспити, потім будуть екзамени на вступ до магістратури, якщо все добре складеться, то подальше навчання… Усе було настільки чітко вибудувано у моїй голові! Рівно до тих пір, поки у мами не почав дзвонити телефон (у той день вона їхала зі мною). Ми неоднозначно переглянулися, коли зрозуміли, що телефонував тато. Це було дивно, адже на годиннику лише шоста ранку. Що могло змусити його так рано дзвонити? З ним щось сталося? Чи з бабусею? Погані думки почали заповнювати мою голову, як їдкий дим, витісняючи радісні передчуття. Я бачила, як блідніє мамине обличчя. Як у її каро-зелених очах з’являється нерозуміння, а потім страх. Як вона починає нервувати та несвідомо смикати застібку на сумці. «Тато сказав, що почалася війна. Путін напав. По нашому місту були випущені ракети», – ці слова застрягли у мене в голові, як набридлива касета. Мамин голос тоді зірвався. Вона, як і я, відмовлялася у це вірити. Як таке може бути? Тато, певно, щось наплутав. Яка війна? Двадцять перше століття надворі. Це ж наскільки божевільним треба бути. Я дістала свій телефон і увімкнула новини. Жах накрив мене з головою, коли я побачила перші відео з російською військовою технікою, яка перетинає кордон України. Моєї країни! Квітучої, мирної та вільної! Реальність відмовлялася бути схожою на мої щасливі мрії. Вона увірвалася в життя, розсікаючи його, як ніж, на «до» та «після». Гуркіт свого серця, яке відчайдушно тріпотіло у грудях, я чула десь у скронях. Руки тремтіли, а думки відмовлялися збиратися у купку. Усе змішалося. Мама вже комусь телефонувала. Люди навколо розмовляли, переглядали новини, стривожено оглядалися. А я все ще не вірила. Я не пам’ятаю, як ми терміново вийшли з електрички. Неначе у той момент мій мозок вимкнувся. Оговталася я, вже коли перед моїми очима на фоні сірого лютневого неба височіла будівля малесенької станції десь на під’їзді до [МІСТО]. Поруч товпилися люди, які також прийняли рішення не їхати далі, а повертатися назад. На пероні стояла жінка – працівниця станції, з маленьким червоним прапором у руках. Її спокій мене вразив. Раптом пролунали звуки вибухів – і моє серце пропустило удар. Війна, яка здавалася такою далекою, наздогнала мене на тій маленькій станції. Увесь той потік новин про начебто підготовку Росії до нападу та стягування військ до наших кордонів, який лунав вже кілька місяців поспіль та у який я не вірила, накрив мене з головою і… розчавив. Мій улюблений [МІСТО] залишився там – десь далеко, звідки лунали ці вибухи (бережи себе, рідненький). Моя сім’я – у моєму рідному місті [МІСТО2], на яке, за словами тата, було завдано підступний удар. Моя краща подруга – у Києві, що був ціллю номер один для агресора. А ми з мамою тут, на маленькій станції, без жодного уявлення, що робити далі. Моє майбутнє ніби враз перестало існувати. У мене було лише теперішнє. Той невеличкий вокзал, страх та злість, яка бурлить у серці та донині. У [МІСТО2] ми доїхали на автобусі (щиро дякую місцевим водіям, які ризикнули у той неспокійний ранок виїхати не за маршрутом). По дорозі ми дзвонили усім близьким та рідним, щоб перевірити, чи з ними все добре, читали по можливості новини та молилися, хто як умів. Усередині кожного, хто був у тому автобусі, утворилася порожнеча. Ми всі тоді втратили частину себе. Але страшні картини війни на цьому не закінчилися. Коли ми їхали геть з тієї станції, мені стало легше від думки, що вибухи залишилися позаду. Я намагалася ігнорувати присутність на дорогах військової техніки (я бачила її вперше – і вона дійсно жахала мене), розуміючи, що жвавий рух того ранку був нормою. Треба було укріпити оборону, швидко реагувати. Військові виконували свою роботу. Я ж мріяла лише про одне: дістатися додому. Щось всередині мене боляче зламалося, коли на під’їзді до свого міста я побачила дим. Чорний і густий, він підіймався одразу з кількох точок, які назавжди ранами запеклися в рідній мені землі. Я знала, що там були люди… Були. Ком у горлі заважав мені дихати, але я не могла відвести погляду від вікна. 24 лютого 2022 року назавжди викарбувалося у моїй пам’яті. Вийшовши з автобуса, ми з мамою одразу направилися в супермаркет, де люди в паніці вже згрібали з полиць абсолютно все, що бачили. Я витратила свої гроші зі стипендії на найнеобхідніші харчові продукти, хоча мала б придбати за них щось до болю банальне і просте: новий светр, куртку, книги або квитки у кіно. Тоді мої потреби звузилися до найпростішого. До бажання вижити. Я хотіла, щоб то був сон. Хотіла прокинутися і зрозуміти, що ніякої війни ніколи не починалося. Але озброєні поліціянти на вулицях та запах диму від спалених паперів, що відчувався у повітрі, коли ми швиденько з повними пакетами бігли з мамою додому, повертали в реальність. Того дня ми зібрали тривожні валізи, всією сім’єю обговорили шлях до найближчого бомбосховища та цілий день не вимикали новини. Нестерпно страшно було слідкувати за тим, як російські війська наближалися до міста. Наше життя змінилися назавжди. Ми розуміли, що як раніше, вже ніколи не буде. І ця думка переслідує мене донині. Що якби війна не почалася? Location 51.4982, 31.2893 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1601 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1601 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/9424f9498e6330b3f54f8b24ead88e8c.pdf?Expires=1779321600&Signature=jsX8r8RIBjF2wRPIibTuHYU6HlXm%7EwEykztsMFXP2fyzFZqVys7h4YaP8agNp3MxE3dC3Qln2sTn1P-cBs5TCgDYXTU459NX5ea1x7DAHz6nJwn-81VvAaAswzzgrC%7E2a8tOElxTTV9B3udWzSwV7b1Btjd9KJ5Ub5PjGPEbVQMXeVvm3JCtKnnQP3vyteywt-hHY3wYVOmbt30G-M3cW6GWBjZUHtgqXxVV7CDzM4okC1CxHSQd8Fe7vetD6BhSlXpaSPNu5VKgpfKIXQi9y3myXu1B7VaYgl1cIYtC-0hxX23Dw4uoF7BQ5Na%7E3SI0wAG-q-YwaNmX1O3AzpHA3w__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM ccd51c7a13d96ae94fd9a3c5c1708572 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 51-55 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Donetsk region Донецька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-21 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни We woke up at four in the morning and I did not expect that this would happen in my life. No one in my family believed that such a thing could happen. My husband went to work; he was told that the company was closing, and I worked for a couple more days. Then, they also handed out employment history and told us to sit at home. My husband and I are still unemployed. There is no work and food prices are very high. We feed the dogs with human products and there is no money to pay utility bills. We run a small farm with four chickens, two dogs and a cat. It is very scary. Last year, there was no water supply for three months. They also turned off the lights every day. It was very difficult psychologically and there were constant quarrels with my husband because there is no work. You can't have two people in the house; the neighbours have the same situation. Some left the city, but many returned. They spent all their money and then returned. There is a lot of destroyed property near us. Communication and the Internet are a big problem now. Since July 2023, there is also no water supply. Could the [INSTITUTION] affect us? It is very far from us. My daughter is also leaving, and I miss her very much. It is very hard on my soul and my emotional state is also upset. I want to go to my daughter, but I cannot leave my husband. Everything that was planted in the garden burned and disappeared because there was nothing to water it. There is no opportunity to meet with friends. Telephone connection is the only option. There are very high fees for communication but poor communication quality. The connection was even lost when I answered this questionnaire. We have hope that everything will be the best. I believe in the victory of the Armed Forces. Прокинулися ми о четвертій ранку і не очікували, що це трапиться у моєму житті та в моєї сім'ї ніхто не вірив що таке може бути. Чоловік пішов на роботу йому казали, що підприємство закривають, я ще пару днів працювала. Потім теж роздали трудові книжки на руки й теж казали сидіть дома. Досі ми з чоловіком без роботи. Роботи немає, ціни на харчові продукти дуже високі. Собак годуємо з гуманітарних продуктів. Комунальні платежі немає чім оплачувати. Ведемо маленьке господарство чотири курки дві собаки та кіт. Дуже страшно. Бо кожен день прильоти. Минулого року три місяці не було водопостачання. Кожного дня вимикали світло, дуже тяжко психологічно. З чоловіком постійні сварки, бо нема роботи. В домі знаходиться у двох не можна, у сусідів така ж сама ситуація. Дехто виїхав з міста, але багато повернулись, витрачали всіх свої кошти та повернулись. Рядом з нами багато зруйнованого майна. Зараз дуже велика проблема зв'язку та інтернет. З липня 2023 року теж нема постачання води невже ж [ІНСТИТУЦІЯ] могла вплинути на нас. Але вона дуже далеко від нас. Донька виїхати, дуже за нею сумую, дуже тяжко на душі, емоційний стан розладжений. Хочу поїхати до доньці, але чоловіка не можу залишити. Те що посадили на городі все погоріло та пропало, тому що нема чим поливати. З подругами нема можливості зустрічатися. Тільки телефонний зв'язок. Дуже високі тарифи на зв'язок та поганий зв'язок. На анкету відповідаю пропадає зв'язок. Маємо надію. Що буде все найкраще. Вірю в перемогу ЗСУ Location 48.0159, 37.8028 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1600 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1600 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/13360290f2441ba46f8aec08958503de.pdf?Expires=1779321600&Signature=mY6CXe60G-PZXkYKKmFc81AhG%7EB6uesSj6N79BG%7E7IYYJmXP5ezjRTF%7EsMgFtk-ivc2gXqwpMCN0Lo4XlQxiv-GuRvi%7EdsP0mibQqSjmFNi3qnOQhUV6Zcp2bKOLxXkUsJGqt6JFEF6I%7EfL2mWDSgBV0ELiH1MLTFhmNcxG%7E5iJeh%7EgAHWWHu9asIZIbjvfC5bmIunt7SSM7VWoSfautA0JRJC6ghqu6z15oXpLT1GSS%7Et6gvzxmZcWauqyWOvBMtospPHNVhdpSXJYDXszWQbO3q6H4DMxGXA9tnJkZ-2drg8r0cMumiiAiUSCimLG5ryx77TjECXus0yngAqjjqg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM f229d0e6a45f058144bf8e0c2859c6e0 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 61-65 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kharkiv region Харківська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-19 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни I didn't fully believe there could be such a terrible, bloody, and cruel war. We all know about Donbas, and many of us have acquaintances from there, so we thought that if something were to happen, it would be an escalation or something like that. But we could not imagine there would be so much iron and weapons flying at us! On that first day, I went to work as usual. My working day started at seven in the morning, so I was already getting ready at five. I received a call from my daughter, who also lived in [CITY1] but closer to [CITY2], an area destroyed during the full-scale invasion. She said she was scared and didn't know what was going on. I began to listen and heard sounds as if the walls were shaking, although I was much further away from that area! We talked, and both continued to get to work. But later the director called and said that we were not working. So, I went to visit a friend, and he and I wanted to take our daughter to our place, but it was quiet then, and she refused to go. However, the next day, they started shooting harder, and the next day, even harder, and the friend could no longer come to her, so we waited for a taxi. But it was very difficult - you only had to wait for a free driver through the application, because all the taxis were busy. So, after waiting for a taxi, my daughter and son came to my place, and we lived like that for several days until we decided to leave the city. From the first day, the house my daughter used to live in, from which she moved literally a month before the war, came under terrible shelling. She showed me scary footage of a destroyed driveway at night in the snow and cold. In the literal sense, she was very lucky that her mother-in-law asked her to move out of there. After moving from the city, we lived in the region for a while, but the news was getting worse and worse. My youngest daughter panicked a lot, and we left for the Western part of Ukraine. We still live here and wait for Victory. Of course, it is difficult to remember all this; I still have nightmares about the war. But I understand that some people have a much harder time like those who survived the occupation or lost loved ones. It scares me to imagine what our soldiers have to go through, in the cold or the heat, under fire from the enemy. I am most worried about them now. Я до кінця не вірила, що може бути така страшна, така кровопролитна та жорстока війна. Всі ми знаємо про Донбас і у багатьох з нас є знайомі звідти, то ж ми думали, якщо й щось буде, то загострення там або щось на кшталт того. Але ми й представити не могли, що буде така кількість заліза, стільки зброї летіти на нас! В той перший день я як звично збиралась на роботу. У мене робочий день починався о сьомій ранку, то ж о п'ятій я вже збиралася. До мене зателефонувала дочка, яка жила теж у [МІСТО1], але ближче до [МІСТО2], району, який було зруйновано під час повномасштабного вторгнення. Вона сказала, що їй страшно й вона не знає, що коїться. Я стала прислухатися й почула теж звуки, ніби стіни тремтіли, хоча я була набагато далі від того району! Ми поговорили та обидві продовжили збиратися до роботи. Але згодом зателефонувала директорка й сказала, що не працюємо. То ж я пішла до друга в гості й ми разом з ним хотіли забрати доньку до себе, але в той час було затишшя й вона відмовилася їхати. Однак, наступного дня почали стріляти сильніше, а наступного ще сильніше, та друг вже не міг до неї приїхати, то ж ми чекали на таксі. Але це було дуже важко - треба було лише через застосунок чекати вільного водія, бо всі таксі були зайняті. Отже, дочекавшись таксі, дочка з сином приїхала до мене і так ми жили декілька днів, поки не вирішили виїхати з міста. З першого дня дім, в якому раніше жила дочка й з якого переїхала буквально за місяць до війни потрапив під страшенні обстріли. Вона мені показала страшні кадри зруйнованого під'їзду вночі посеред снігу й холоду. В буквальному сенсі, їй дуже пощастило, що свекруха попросила її переїхати звідти. Переїхавши з міста, ми трохи пожили в області, але новини були все страшніше й страшніше. Молодша донька сильно панікувала і ми виїхали до Західної частини України. Тут і живемо досі та чекаємо Перемоги. Звісно, пригадувати все це важко, мені досі сняться жахи про війну. Але я розумію, що є люди, яким набагато важче, тим, хто пережив окупацію, чи втратив близьких. Мені страшно уявляти, що приходиться переживати нашим військовим, в холоді або спеці, під обстрілами ворога. Найбільше зараз я переживаю за них. Location 49.9935, 36.2304 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1597 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1597 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/4342b0ffe7b32327ca3054ad430c5983.pdf?Expires=1779321600&Signature=WLXtm9x8%7Eputx2EfUCJ5Re7G9Bp8T%7EsEfHJdBCbLGtnEoINKzQ8oqD543SBYNlf6AeILHQccwTb-lAUfbB%7EmenJfU6cNKwol8otE87Db-5TkLZpS4NB5S6NkdBqPkYSUq2NNxcHtJ9A50R84Bws2BkjwHGS%7EUvNw9MBh7qJM7X3bZv-IcuEEG2a3mAV06w3rmOznvPbaQUFuSaBCfn2cQ1Qmftr%7EzOSyTA1IUXET0t-a0t6Ow5fTG93yOBVCao8j2qReekrtXjCxoGFZTJ1u5r8xU5hM5UwPhr5ZBiQ451kcopx1vJd%7EeHXRzGSLzyd1hwagydCBSzYms2ZL%7EmCSgA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 99ba95b7c711e0920227160599c24718 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 65+ Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-19 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни This terrible war has been going on for almost a year and a half. I live now in the temporarily occupied territory. The war began for me last February when I woke up in the morning to explosions. I did not want to believe that this was a war. I really hoped that this horror would end soon. But no, everything has just begun. Two days later, Russian military equipment passed through our city. Every day, it got worse and worse. They bought everything in the shops. The shelves were empty. Medicines could not be bought, and my children have lost their jobs. It was necessary to save the grandchildren as they had to leave their homes and move out. I remained in the occupation. Here is my house, which my husband and I built together with our own hands. I can't leave my house. I am already an elderly woman. I have many friends and acquaintances. And with the beginning of the war, I had to reconsider my attitude towards everyone. Because the war divided us into those who remained loyal to Ukraine and supporters of the "new government". How could this government be accepted when peaceful people die, when families are destroyed, and many are left without homes? Many relatives do not communicate with each other. Psychologically, this is very difficult. Now, I live alone in my house with a dog and a cat. I haven't seen my children and grandchildren for over a year. Apart from the store and pharmacy, I don't go anywhere. I communicate with a few people. The more time passes, the greater the gap between people. Once friendly neighbours who shared everything among themselves accepted the "Russian world". Now, we don't communicate at all. But many people are waiting for de-occupation. Now there are very few people left in our city, these are mostly elderly people. The remaining children are taught according to Russian programs. A lot of foreigners also came to the city. Everything that is happening now in our city reminds us of a return to the past. I am really looking forward to this whole horror being over soon, and I will be able to meet my children and grandchildren. I really hope that it will happen soon because we now live with faith in an early Victory. Вже майже півтора року триває ця жахлива війна. Я мешкаю зараз на тимчасово окупованій території. Війна почалася для мене в лютому минулого року, коли зранку я прокинулася від вибухів. Не хотілося вірити, що це війна. Я дуже сподівалась, що цей жах скоро закінчиться. Та ні, все тільки почалося. Через два дні через наше місто пройшла російська військова техніка. З кожним днем ставало все гірше і гірше. В магазинах скупили все. Полки були порожні. Ліки не можна було купити. Мої діти залишилися без роботи. Потрібно було спасати онуків. Вони мусили покинути домівки та виїхати. Я залишилася в окупації. Тут мій дім, який ми з моїм чоловіком разом будували своїми руками. Покинути свою домівку я не можу. Я вже літня жінка. Маю багато друзів, знайомих. І з початком війни я мусила переглянути своє відношення до всіх. Бо війна розділила нас на тих, хто залишився вірним Україні та прихильників "нової влади". Як цю владу можна було прийняти, коли гинуть мирні люди, коли руйнуються сім'ї, багато хто залишився без домівок. Багато рідних не спілкуються між собою. Психологічно це дуже важко. Зараз я мешкаю одна у своєму домі з собакою та кішкою. Я понад рік не бачила своїх дітей та онуків. Крім магазину та аптеки нікуди не ходжу. Мало з ким спілкуюсь. Чим більше минає часу, тим більша прірва між людьми. Колись дружні сусіди, які ділилися між собою всім, прийняли "руський мир". Зараз ми взагалі не спілкуємося. Але багато людей чекають на деокупацію. Зараз в нашому місті залишилося дуже мало людей. Переважно - це літні люди. Дітей, які залишилися, навчають за російськими програмами. Натомість у місто заїхало дуже багато чужих. Все, що відбувається зараз в нашому місті, нагадує повернення у минуле. Дуже чекаю, щоб весь цей жах скоріше закінчився, і я зустрілася зі своїми дітьми та онуками. Дуже сподіваюсь, що це відбудеться скоро, бо живемо ми зараз однією вірою у скорішу Перемогу. Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1595 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1595 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/bbe776f365fc8445bd1bda241c4f7224.pdf?Expires=1779321600&Signature=SJj6dsb%7EXFPz8Rg%7Eemi-ZPa-ik3uhWEwRenvBgWSwXbozA9dIJ4x-mYtYJC7IMfD1CoQgvGHWzipftpDmC-mLp75HJdSBZmNrp8uucp0wFOOAOg9-CmGoKFlogTJz2MNmpXnrx05U50CwjtfoF35AXmyf4MykMEFfFjVMkRlrSo8K4tHcEwlCxtij1BCdTrg64ILU3WHoX9DZntAwFWYZ5l%7EsundcZIt9LqvkOaA3p9nZyCZ7ABdswC7SQDImY8qPTbDuOVNJaR7a7VwPy9TATjqRHmi5isMe%7EanFrUdAvaYtSqSXhT2ZxbYytoc6Jk3Mv9KCHujLA41MVnNf63b7Q__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM fe7b3aa45ed721be5329e7a94c06f27c Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kherson region Херсонська область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни During the last survey, I changed a lot morally. A lot has been experienced, and a lot has changed in my life; although I still live with my relatives, I feel like a different person. I didn't go to a psychologist but decided to work on my own by meditating, reading books, and developing my own business. I continued to work as a confectioner and baked cakes to order, primarily for the sake of earning, but at the beginning of the war, I definitely thought that the confectioner life was over. Life continues, and I am grateful that I dared to start from scratch. And in more than a year, I have already made more than 100 cakes and various desserts! Basically, my clients are also immigrants from different parts of Ukraine who also fled the war to [CITY1]. My main specialization is children's cakes, with various cartoon characters, because homemade cakes are not the cheapest thing that can be ordered. People are not willing to spend money on it for themselves. So, for example, if adults prefer not to spend extra money, then it is best to try to please the children with a beautiful, bright cake! And this, I believe, is the great strength of Ukraine in the struggle for a happy childhood for our children, our future generation. Also, all this time in the occupation in the Kherson region, I have relatives who cannot leave there, and we are grateful to God for the opportunity to hear them. Every day, we wait for a call, and their voices say that there are very loud, constant explosions. It is very difficult to hear from relatives because you understand how tired they are, how hard it is for them, and that you cannot help them in any way - this is the suffering that everyone who has relatives in the occupation has to go through! Another friend of mine is currently in [CITY2], which is under shelling from the Russians every day. I begged her 100 times to leave, but she did not want to; she said that her home was there, and I accepted her decision as an adult, but it is also constant nerves that must be experienced. Against the background of stress, I developed sebopsoriasis, which is a disease that cannot be cured, only treated with various ointments and drugs. The main reason why it occurs is stress. And I am sure that this horror of daily stress will manifest itself in the health of every Ukrainian.During the last survey, I changed a lot morally. A lot has been experienced, and a lot has changed in my life; although I still live with my relatives, I feel like a different person. I didn't go to a psychologist but decided to work on my own by meditating, reading books, and developing my own business. I continued to work as a confectioner and baked cakes to order, primarily for the sake of earning, but at the beginning of the war, I definitely thought that the confectioner life was over. Life continues, and I am grateful that I dared to start from scratch. And in more than a year, I have already made more than 100 cakes and various desserts! Basically, my clients are also immigrants from different parts of Ukraine who also fled the war to [CITY1]. My main specialization is children's cakes, with various cartoon characters, because homemade cakes are not the cheapest thing that can be ordered. People are not willing to spend money on it for themselves. So, for example, if adults prefer not to spend extra money, then it is best to try to please the children with a beautiful, bright cake! And this, I believe, is the great strength of Ukraine in the struggle for a happy childhood for our children, our future generation. Also, all this time in the occupation in the Kherson region, I have relatives who cannot leave there, and we are grateful to God for the opportunity to hear them. Every day, we wait for a call, and their voices say that there are very loud, constant explosions. It is very difficult to hear from relatives because you understand how tired they are, how hard it is for them, and that you cannot help them in any way - this is the suffering that everyone who has relatives in the occupation has to go through! Another friend of mine is currently in [CITY2], which is under shelling from the Russians every day. I begged her 100 times to leave, but she did not want to; she said that her home was there, and I accepted her decision as an adult, but it is also constant nerves that must be experienced. Against the background of stress, I developed sebopsoriasis, which is a disease that cannot be cured, only treated with various ointments and drugs. The main reason why it occurs is stress. And I am sure that this horror of daily stress will manifest itself in the health of every Ukrainian. За час останнього опитування я надзвичайно змінилась морально. Багато пережито, багато змінилося в житті, хоча я і далі живу з рідними, але в середині наче інша людина. До психолога я не зверталась, вирішила вигрібати самостійно, медитації, читання книг, розвиток власної справи. Я продовжила займатися кондитерською справою та пекти торти на замовлення, в першу чергу заради заробітку, але на початку війни точно думала, що з кондитеркою вже покінчено, але життя продовжується і я вдячна собі, що наважилася почати все з нуля, і більш ніж за рік часу вже зробила понад 100 тортиків та різних десертів! В основному мої клієнти це теж переселенці з різних куточків України, які також тікали від війни саме в [МІСТО]. Основною моєю спеціалізацією є дитячі торти, з різними героями мультфільмів, адже домашні торти це не найдешевше річ, яку можна замовити, і люди не охоче витрачають на це кошти, тому, якщо для себе на день народження, наприклад, дорослі воліють не витрачати зайві кошти, то дітей переважно намагатися порадувати гарним, яскравим тортом! І в цьому, я вважаю, велика сила України, в боротьбі за щасливе дитинство наших дітей, нашого майбутнього покоління. Також весь цей час в окупації в Херсонській області у мене знаходяться рідні, які не можуть виїхати звідти, і ми вдячні Богу за можливість їх почути, щодня чекаємо дзвінка і їх голосу, кажуть що дуже гучно, постійні вибухи. Це дуже тяжко чути від рідних, адже розумієш, як вони втомилися, як їм тяжко, і що ніяк не можеш їм допомогти - це страждання, які доводиться переживати всім у кого рідні в окупації! Ще одна моя подруга зараз знаходиться в [МІСТО2], який щодня під обстрілом рашистів, я 100 разів благала її виїхати, але вона не хоче, каже, що там її дім, і я прийняла її рішення, як дорослої людини, але це теж постійні нерви, які доводиться переживати. На фоні стресу у мене розвинувся себопсоріаз, захворювання, яке не можливо вилікувати, тільки залікувати різними мазями та препаратами, адже основне чому воно виникає це стрес. І я впевнена, що цей жах щоденного стресу ще проявить себе в здоров'ї кожного українця.. Location 46.6354, 32.6169 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1593 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1593 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/0b3363c8a8a385e87b1bf3d6803785ab.pdf?Expires=1779321600&Signature=raC7%7EmpS58Ic1k71rK8kdpCD7HrODlbeOxTJCPxd7fL028K26VZUpVczKA9gi7d3pN3Id4ulQFlqCOuOjS99P8M8DPkd5XbW2A9q4hyfxwBells0-979VX5Gi0mQXsVZzdcJms9YBP9MIcNvuQgQYCoIO22vLonOnxj1E3kz7%7E3WIy6mHM8mKzC0-j6iIcCXkOiuIZA5BTbVroKpG727ycfLDUajrdlypJQO4KeRRleLMDsdXelLU053Kr5pY1nWkWtfQGHJSwgw-Q7Uj-TvAQUeI3O00SolWwBxYMqg9eGhrKO-sBx-z5Qi0qzP8rriun9gp-XrRn8jn49upXby6A__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 390eef72ff520adb83b7d3f14fe6b32f Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-17 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни The war brought a lot of grief to my home! My relatives (sisters, nephews and mother) remained in the occupation while only my husband, our small child and I were able to leave for the controlled territory. According to the state of my child’s health, we almost lost her, although she was completely healthy before the war. It so happened that it was very expensive to leave, and all the money saved immediately went to food and hygiene, which has increased many times since the first day of the occupation of my native city. At the moment, we are still fighting for the child by looking for a reason and a way to support her. It's very frustrating and annoying that I can't do much to change anything... Every time there is an attack by our enemy, I understand how much grief they bring because people, children, and our defenders die. It doesn't get in my head; how can this happen? I did not expect that I could hate so much; I did not think that my worldview would change again, but a country and its people can cause nothing but resentment, anger, and hatred if they go against others with weapons. My child almost did not die but it's all against the background of emotional stress, the neurological system and the immunological system that are currently affected! When these scoundrels struck the first blows, all our neighbours began to run to the basement and very loudly banged on the metal door. This scared my daughter and she cried constantly since she was still afraid of noise and the sounds of thunder and cars. We moved from [CITY1] to [CITY2] only a week after. We lived under frequent shelling for a year. I really want this to be over! Not simply, but with our victory, so that every enemy pays in full for all the grief they have caused us because they stole our lives! They stole our children's childhood, and caused the death of our people! During the war, I realized one thing: that our people are very strong! Our warriors are the best! I am proud to be Ukrainian! I don't want to go outside my country because I feel so at home! I didn't want to lose this feeling because I had to move several times, but there was always a feeling of an abyss and hopelessness until I adjusted myself to the fact that I was at home! I no longer fear for my life, but there is fear for children, for all children, not only my child. I am afraid of how my relatives are in the occupation. I know that they are waiting for our defenders, and I know that they cannot speak freely, although we have always had freedom of speech! I don't know where the strength comes from to wake up and live on; now life is like a film. Every day is alike, and there is no variety. But I am thankful that I am still alive, and I understand how much this phrase would have been misunderstood before the war and how relevant it is now. The only thing that scares me is that life is like this at the moment! I want peace; I want to fall asleep without thoughts of "what if" and I just want sleep in general because this is not a dream; this is not life. We are strong! We are free! We are winners! Війна принесла в мій дім багато горя! Мої рідні(сестри, племінники та мати) залишилися в окупації, виїхати на підконтрольну територію змогли тільки - я, чоловік і наша мала дитина. І то за станом її здоров'я, ми ледь не втратили її, хоча дитина була повністю здорова до війни. Так сталося що виїхати було дуже дорого, а всі заощаджені кошти одразу пішли на харчові продукти та гігієну, яка зросла в рази з першого дня окупації мого рідного міста. На разі ми досі боремося за дитину, шукаємо причину та спосіб її підтримки. Дуже засмучує та дратує те що я не можу нічого зробити, змінити... Кожен раз коли йде атака нашим ворогом, я розумію скільки горя і в яку кількість сімей вони приносять, мруть люди, діти, наші захисники. В моїй голові не вкладається, як взагалі таке може відбуватися? Я не очікувала, що вмію так ненавидіти, не думала, що мій світогляд знову зміниться, але нічого крім обурення, злості та ненависті не може викликати країна та її народ, якщо вони пішли зі зброєю на інших. Моя дитина майже не померла, це все на фоні емоційного стресу, наразі постраждала неврологічна система та імунологічна! Бо коли ці падли завдавали перші удари, то всі наші сусіди почали збігати до підвалу, дуже гучно стукав металевими дверима, доньку це лякало, вона безперестану плакала, вона досі боїться шуму, звуків грому та машин. Ми тільки тиждень як переїхали з [МІСТО1] до [МІСТО2], рік прожили під частими обстрілами. Я дуже хочу, щоб це все закінчилося! Та не просто, а нашою перемогою, щоб кожний ворог заплатив сповна за все горе що нам наробили! За те що вони вкрали наше життя! За те що вкрали та лишили дитинства дітей, за смерті наших людей! За час війни я зрозуміла одне, що наш народ дуже міцний! Наші воїни найкращі! Я пишаюсь тим що я Українка! Я не хочу їхати за межі моєї країни, бо так почуваюсь вдома! Я не хочу втрачати це почуття, бо вже декілька разів прийшлося переїжджати, та постійно було почуття безодні та безвиході, поки сама себе не налаштувала на те що я вдома! Вже не маю страху за своє життя, але є страх за дітей, за всіх дітей, не тільки моєї дитини. Мене лякає як там мої рідні в окупації, знаю, що вони чекають на наших захисників, знаю що не можуть розмовляти вільно, хоча завжди ми мали свободу слова! Я не знаю звідки беруться сили прокидатися та жити далі, зараз життя як діафільми, все як один день, немає різноманіття. Але я дякую що все ще жива, та розумію на скільки це не зрозуміла фраза була б до війни, та наскільки зараз вона актуальна. Лише лякає одне, що саме життя наразі таке! Хочу спокою, хочу засинати без думок "а якщо?.." та взагалі спати, бо це не сон, це не життя... Ми сильні! Ми вільні! Ми переможці! Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1592 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1592 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/6ca1ef12d6d493bc047d632473fbf034.pdf?Expires=1779321600&Signature=JXClC7JIiw1qNQ%7EsjiDccx3xzN5BPkHOs4Ipd%7ELq8DHzplQlssp5KmD7WJbCIO6AAUvLDtnbqV52YAyR3bcWmuSQgdNGExmbALeYKY07MDL1Dd0aT6wa%7EVQRVlqRmVPW2BoaOqthOnmNvfJVQ5KD5qZTYNVrITqdSPsXZh3VD9Bbl8YcXWcRlaVPMaOta7HH3jpcUBSOnlGBIwyjuGSCTtJdHJCCQkPjShmz6uoYzUkz01OCDlLymqDPub1p2CL8gLBXM0XRYlIc31SUS%7EG6CF4zUFecBYlPCBKn5KPYaM-uBhJCcFGJxej7nu6-6mlGc67kCy7XL5hRzbwwSmuJvQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM f4520857690a9caeff56a0fcc3e024aa Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 41-45 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Poltava region Полтавська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-07-17 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни Good afternoon. My name is [NAME], and I live in Poltava region. I have a big family, a husband, and two children, a boy and a girl. And my parents live not far from us. This year was not easy for us. The eldest son graduated this year from seventh grade, but the study was done remotely. It is very difficult when the lesson starts and the alarm sounds. Children have to finish, go to the shelter, and later study the material they missed. In winter, the lights were turned off very often, and we even sat in the dark for four hours at a time and tried to do at least something from our homework. There was a large workload for my children for independent study and homework. The TPS was bombed in our city, and heat was not provided to homes until later. In the apartment, a fungus started to develop on the walls due to humidity. I had to fight the fungus so that my children did not get sick. In one room, I even had to completely remove the wallpaper and wash off the fungus with linen. This is not the worst thing that can happen, and we all survived it together; the main thing is that we are alive and healthy. I have another three-year-old daughter who already needs to go to kindergarten, but only private kindergartens work in our city. And we do not have money for private kindergartens. And now we need to think about where to send the child because even if the kindergartens start working, they said that they will take them from the age of four. Now, there is a catastrophic lack of money and the kindergartens have run out. I got up on the stock exchange, but you can stand there for only three months, and then they take it off. I went to interviews during this time, but no one wanted to hire a young child. You ask why grandparents can't sit. I will answer you because my parents have a country house and it is necessary to constantly do something in the garden, and now it is summer, and we still need to preserve food to have something to eat in the winter. My husband's parents are very sick, and they themselves need help. But I have hope that in the fall, my parents will move to the city and be able to sit with my daughter while I go to work. Honestly, the prices are constantly rising, and I have no idea how to live. I must save until September because my son needs to buy things for school, like pants, tracksuits, sneakers, shoes, T-shirts and school supplies. I hope my husband will not be taken to the war because he has heart problems, and I can't live without him. I really want these Katsaps to leave our land and end this damn war. We want our children to live under a peaceful sky and not be afraid of anything so that they have a childhood and youth without fear so they can live and rejoice and not be afraid of helicopters flying overhead. I also want our soldiers after the war to drive out all the deputies who sit and do nothing but only embezzle money and steal humanitarian aid. I really want our Ukraine to be a flourishing country, which I love very much after what has happened. I wish everyone happiness, goodness, and a peaceful and calm sky above their heads. Добрий день. Мене звати [ІМʼЯ] і я проживаю в Полтавській області. У мене велика родина. Маю чоловіка та двох діток, хлопчика та дівчинку. А недалеко від нас живуть мої батьки. Цей рік був нелегкий для нас. Старший син в цьому році закінчив сьомий клас, але навчання було дистанційне. Дуже важко коли починається урок, а в цей момент звучить тривога. Дітям приходиться закінчувати й іти в укриття, а згодом самостійно вивчати матеріал, який вони пропустили. Зимою дуже часто відключали світло і ми навіть по чотири часи сиділи в темряві й намагалися хоча б щось робити з домашнього завдання. Велике навантаження було для дітей для самостійного вивчення та домашнього завдання. В нашому місті розбомбили ТЕЦ і тепло в домівки надали пізно. В квартирі на стінах почав розвиватися грибок від вологості. Щоб діти не почали хворіти прийшлось з ним боротися. Навіть в одній кімнаті повністю прийшлось зняти шпалери й змивати грибок білизною. Це не саме страшне що може трапитись і ми це всі разом пережили, головне, щоб ми живі та здорові. У мене є ще трьох річна донька, якій вже потрібно ходити до дитсадка, але в нашому місті дитсадки працюють тільки приватний. А на приватні садки грошей не має. І зараз потрібно думати куди дівати дитину, бо навіть якщо дитячі сади запрацюють, то сказали що будуть брати з чотирьох років. Зараз катастрофічно не вистачає грошей, дитячі закінчилися. Я вставала на біржу, але стояти можна всього три місяці, а потім знімають і що хоч то і роби. За цей час ходила на співбесіди, але ніхто не хоче брати на роботу з малою дитиною. Ви спитаєте, а чому не можуть посидіти бабусі та дідусі. Я вам відповім, бо мої батьки мають дачу і треба постійно щось робити на городі, а зараз літо і потрібно ще консервувати , щоб взимку було що попоїсти. А батьки мужа дуже хворіють і їм самим потрібна допомога. Але в мене є надія, що восени мої батьки переїдуть у місто і зможуть сидіти з внучкою, а я піду на роботу. Бо чесно кажучи постійно підійматися ціни і я не уявляю як далі жити. До вересня треба економити, бо сина потрібно бути скупити до школи. А це і штани, і спортивний костюм, кросівки, туфлі, футболки та шкільні приладдя. Дуже боюся, щоб чоловіка не забрали на війну, бо в нього проблеми з серцем. І я не зможу жити без нього. Дуже хочеться, щоб ці кацапи вже залишили нашу землю і закінчилася ця клята війна. Хочеться, щоб наші діти жили під мирним небом і не боялися нічого. Щоб у них було дитинство і молодість без страху. Щоб вони жили й раділи. Щоб жили та не боялися гелікоптерів, які пролітають над головою. А ще хочу, щоб наші воїни після війни вигнали всіх депутатів, які сидять і нічого не роблять, а тільки гроші гребуть і гуманітарку крадуть. Дуже хочеться, щоб наша Україна після пережитого була квітучою країною, яку я дуже люблю. Всім бажаю щастя, добра та мирного і спокійного неба над головою. Location 49.5883, 34.5514 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1590 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1590 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/5a2209244584c700e38bdd66ea9a0773.pdf?Expires=1779321600&Signature=Cvf1-c5QeRUOrvVY81-AgYCafxYjEB1DbbQOUJWfvT7HiKCEECmDtBkzlCEfaRVILg1PH-SJclfQkR8KFL14UghgWiY96BxBigH01Dc2G76VjWunFQL5TLjTzdaWMjiJqMoLlkf3keu2Sf544qFkDHB1-DN-WINXXS%7EbR0-bl-UEX70KpaImr3wzGJdI9T9vGhgOyuCDEIQb6NVf%7EreMi10aNvlal7YI4%7Ex0-aCrpGA-8MDXhuMgMqusNxQZNTpREtk18SMyUbG-EBXiq2zlK7trhX%7EVD4Y4%7EwaWk-CdA7gSUi0IDOOGK4ieXRbCuWVih0-c3UjJIlU3-B3Z4aPl1Q__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 9da788952dfbb7aa0c9ece94e900e1d3 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kherson region Херсонська область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-06-09 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Summer 2023 Літо War Testimony / Досвід війни I don't remember much from the start of the full-scale invasion. My brain was probably trying to protect me and not remember those traumatic events. The war greeted me with the occupation of my hometown. Everything resembled the events of dystopias — people with machine guns checked people's phones for the presence of information unfavourable to the new regime and controlled queues of civilians for basic survival products. On the way to the territories controlled by Ukraine, I met an enemy soldier. Then, the barrel of the machine gun was directed at me. It's a pity that no one teaches us how to act in such situations. But their reaction is impossible to predict; maybe it is the same famous "Russian roulette"? Between the checkpoints of foreigners on our land, I watched as the godmother clutched her cross in her hands until she blushed while my mother whispered a prayer. Before that, I did not notice how every village in Ukraine had a consecrated cross before the entrance. And we were baptized in front of each of them. Not so much because they are pious, but because this is the only thing that could be hoped for at that time when you can be shot for saying the wrong word while rockets are flying nearby, and no one will know about it. Maybe this is the famous "Russian roulette"? What struck me about this apocalypse was the sky. On one side, it was densely filled with almost black clouds; on the other, it was clear, orange, with a bright sun that indicated the setting sun. Then, I thought it was quite poetic. "Light will overcome darkness” and the free sun will rise over Ukraine. Я мало чого пам’ятаю з початку повномасштабного вторгнення, напевно, мій мозок намагається захистити мене й не згадувати ті травматичні події. Війна зустріла мене окупацією рідного міста. Усе нагадувало події антиутопій — люди з автоматами перевіряли телефони людей на наявність невигідної новому режиму інформації, контролювали черги цивільних за базовими продуктами на виживання. Шляхом на підконтрольні Україні території я зустрілася поглядом із ворожим військовим. Тоді дуло автомата було направлене на мене. Шкода, що ніхто не вчить, як вчиняти в таких ситуаціях. Та їхню реакцію неможливо передбачити, може це і є та сама славнозвісна «російська рулетка»? Між блокпостами чужинців на нашій землі я дивилася, як хрещена стискає у руках свій хрестик до почервоніння, а мама пошепки читає молитву. До цього я не помічала, як кожне село України має перед в’їздом освячений хрест. А ми й хрестилися перед кожним з них. Не скільки тому, що набожні, а тому, що це єдине, на що тоді могла бути надія, коли десь тебе можуть розстріляти за неправильно сказане слово, а ще десь поруч пролітають ракети. І ніхто про це не дізнається. Може це і є та сама славнозвісна «російська рулетка»? Що вразило мене у цьому апокаліпсисі — це небо. З одного боку воно було густо заповнене майже чорними хмарами, а з іншого було чистим, помаранчевим, із яскравим сонцем, що вказувало на захід сонця. Тоді я подумала, що це досить поетично. «Світло переможе темряву». А над Україною встане вільне сонце. Location 46.6354, 32.6169 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1589 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1589 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/98d577304ddcf8bbe64a22a139ee3f10.pdf?Expires=1779321600&Signature=pfCpiMjD48C7-P%7E%7Eg%7Euy1y1bfiSUK4ob7LQZJqQzONHzcyc9036Poi0Yr45ddlyAQs4P3W79rqqNBvmUigLWbFZJyZOm7q5O37FTQR%7EbiNEMsYLF0VxXwvjD34R6HvnNUNDZ5K6vui0Z12059fcSkOfQy0OSZ6LOGlc4HZl4oVFaWID5Wuj4tYQ9y5k4XOoeEhGmAnX5ILmtXesxVAwVqpOGpjEvBR8XaTr0oDb1dUTSAz2-nFCqIBN1sstpwd8nCpOx-agTv6Fq-1x%7EgBTQnXlGwNsL-llBa90uhQvdmoJWllHHfrwc2ld2VdynXPJOHwCyrPFLjtB967d-ynSPlw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 6005b942455357321b9bb00cac58eee4 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 56-60 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Khmelnytskyi region Хмельницька область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-28 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Hello. I am [NAME] from the Khmelnytskyi region and I live with my husband, daughter and grandson. Like all Ukrainians, we worked, studied, and took the child to kindergarten. Each family member was engaged in some kind of work that brought benefits. Of course, I looked at what has been happening in Donbas since 2014 with caution and mistrust. How can any region of the country decide for itself that it is now independent? It's like declaring a kitchen in an apartment to be independent or even a part of a neighbour's apartment! Returning these areas to Ukraine under certain conditions would set a precedent. After that, any other region could try to do the same. And the people of Ukraine would never agree to such a thing. I think that for all Ukrainians, without exception, a full-scale war began simultaneously. The war began with rocket explosions. I was in a state of shock when I saw the video from the northern regions bordering Russia. landing in the Sumy Oblast and the Chernihiv Oblast as well as the missile shelling of the Kharkiv region. To be honest, I panicked at first. Because part of the enemy's troops attacked from Belarus. I had the feeling that we had been betrayed. A week after the negotiations did not take place at the request of our President, I began to suspect that this was a long-term situation, and we decided to send our daughter and grandson from Ukraine to a safer place. This place temporarily turned out to be Poland. Thank God they were given housing there and could stay until the end of the war. Our son-in-law received a summons to the ranks of the Armed Forces. My husband and I were left alone. During this year, my husband and I went through a lot, but most of all, we worried about our son-in-law, who was in [CITY1] when [CITY2] was liberated. And, of course, we were very worried about our daughter and grandson, who were in a foreign country. The war was also divided into several stages. Many did not know what to do at the beginning of the war and what would happen. In Autumn and winter, when there was no electricity, the state gave 42 million woods for the stove. This is probably the most difficult period. The explosion in [CITY3] is very similar to a nuclear mushroom. No matter how sad it is, the Ukrainians have already started to understand explosions quite well, and I still don't remember such an explosion during the entire war. God forbid I be wrong. This explosion was very strong. After that strong explosion, people from the Khmelnytskyi and Ternopil regions went to other regions of Ukraine. They did not leave the whole war, but because of that mushroom-shaped explosion, they left. Our son-in-law is still in the Armed Forces. When he was sent home for 5-6 days, my daughter and grandson came from Krakow to see my husband and father and then we were left alone again. My son-in-law went to the front, and my daughter and grandson went to Poland. That's how we ended up living apart. I believe that we should show everyone that it is not worth going to Ukraine as we will immediately kick them in the teeth! I dream that all this will end very quickly with our victory, and all families will be able to reunite. Glory to Ukraine!!! Вітаю. Я [ІМʼЯ] із Хмельницької області. Я з чоловіком, донькою та онуком жили, як і всі українці. Працювали, вчилися, водили дитину в садок. Кожен член сім'ї був зайнятий якоюсь справою, яка приносить користь. Звичайно, я з обережністю та недовірою дивилася на те, що відбувалося на Донбасі з 2014 року. Як може якийсь регіон країни сам собі вирішити, що він тепер незалежний? Це як у квартирі оголосити кухню незалежною та взагалі частиною квартири сусіда! Це й не могло інакше скінчитися. Повернути ці райони до складу України на певних умовах створило б прецедент, і після цього будь-який інший регіон міг би спробувати провернути таке. Та й народ України ніколи не погодився б на таке. Я думаю, що для всіх без винятку українців повномасштабна війна почалася одночасно. Війна розпочалася з вибухів ракет. Я була в шоковому стані, коли побачили відео з північних, що межують з Росією областей. Десант на Сумщині та Чернігівщині. Ракетні обстріли Харківщини. Відверто кажучи, я спочатку запанікувала. Тому що частина військ противника нападала і з Білорусії. У мене було почуття, ніби нас все зрадили. Через тиждень після того, як на заклик нашого Президента все одно переговори, так і не відбулися, я почала підозрювати, що це надовго і ми вирішили відправити доньку та онука з України в безпечніше місце. Цим місцем тимчасово виявилася Польща. Слава Богу їм дали там житло і можна було залишатися до завершення війни. Зять отримав повістку до лав ЗСУ. Ми з чоловіком залишилися самі. За цей рік з невеликим ми з чоловіком багато пережили, але найбільше ми переживали за зятя, який був у [МІСТО1], коли звільняли [МІСТО2]. І звичайно ж ми дуже хвилювалися за донечку та онука, які хай там як у чужій країні. Війна також розділилася на кілька етапів. Початок війни, коли багато хто не знав що робити та що буде. Осінь і зима, коли не було електрики та в 42 млн держава видавала дрова для грубки. Напевно, це найважчий період. І вибух у [МІСТО3] дуже схожий на ядерний гриб. Як би це не було сумно, але українці вже досить добре почали розумітися на вибухах і такого вибуху за всю війну я ще не пам'ятаю. Дай Боже, щоб я помилялася. Цей вибух був дуже сильним. Після того сильного вибуху були люди з Хмельницької та Тернопільської області, які поїхали в інші області України. Вони не виїжджали всю війну, але через того грибоподібного вибуху поїхали. Зять досі у ЗСУ. У той час, коли його відпускали додому на 5-6 днів, донька з онуком приїжджали з Кракова побачитися з чоловіком і батьком, а за одне і з нами, а потім знову ми залишалися одні. Зять на фронт, а дочка та онук у Польщу. Отак і живемо у розлуці. Я вважаю, що ми маємо показати всім, що до України не варто лізти, одразу дамо їм по зубах! Я мрію, щоби все це дуже швидко закінчилося нашою перемогою і всі сім'ї змогли возз'єднатися. Слава Україні!!! Location 49.4230, 26.9871 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1588 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1588 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/1b8e9085cbf8025bf658793da8ce865f.pdf?Expires=1779321600&Signature=Yj6biCFTGiZ6tgkY3K9O%7EIjVmOkxPfnEvD2EsLWAaxiby6xePnyYE2tuhvuj2CRcSPzTudZsybSbTSqwtrIFxxi1S2mFJaBeRq64%7E-qgOdv50qz1xBMQ5SP8VDP1wdSp36x8mntT1zRq-t836NRcN2FGPDV6QC2V9ucNJ3HS4M2rlPw22OOq8qvhiRa7ZHl11sOUfQp5IepFa8N2lcBSv5-zpxeaTAb8PLZDRV8dzvCjC4rxDsXZBQ4zvKHqPuYKGiqHg-tYGmWvWb%7EhE7n7XQ5TOSlkvuTYzYFmL7kWZwQ3SLLjQFh6VXsyKMKtAzk0qbjfAiXTxJZ-U2fsnHM0yQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 0b2ee37cd77dd7585f629f9304cb6aa3 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Odesa region Одеська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-24 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good evening. On February 24th, I woke up at 5:40 in the morning to the sound of an airplane. I work at an elevator in [CITY1] and I always get up early, but on the day the war started, I had a day off. I live 10 km from my place of work. There is a military town near my village. Previously, there was a Soviet military communications unit there. I have a son named [NAME2]; he was 6 years old when the war started. I do not have a husband. I immediately turned on the television, checked the news on my phone, and was horrified. The war and the enemy are a nuclear state! I'll be honest: at first, I thought we wouldn't last even two weeks; I'm very glad I was wrong, and I just underestimated the Armed Forces of Ukraine. My son was sleeping when my neighbours and I were already putting forward different versions of what was happening on the landing. The school called and said they would inform me when and how classes would be held. My child was already in the first grade. Surprisingly, my salary came the next day, although they usually never paid in advance. Financially, I met the war with 7,000 hryvnias. I was afraid to go to the district center with my child to the supermarket, so I left him with a neighbour. After buying some groceries, I realized that this money would not be enough for my son and me, so I went to a pawn shop, where I bought gold earrings. When I returned, I was not surprised by the crowd near the house. Many residents were already planning to leave the country on the second or third day of the war. Some did not care where to go, they just wanted to leave Ukraine. People who went to Moldova will already be determined according to the circumstances. We couldn't go anywhere, mainly because of our financial situation. I had a job for more than two months until the grain deal appeared. The most terrible day was at the beginning of March 2022, when two rockets flew to the military communications unit located directly in the village very early in the morning. At night, literally seven hours before the flight, more than a hundred of our soldiers and their families were taken from there to another place. One family remained in the military unit and went to spend the night with their friends in the village. And thank God!!! As it turned out later, two rockets hit the part, and thank God no one was injured. Then, a long battle was between the Russians and the escort bridge. This bridge was no longer used, but it was still bombed. Months passed, but the war did not end. We were anxiously waiting for what would happen in the winter. You don't have to be a soldier to understand that the intensity of fighting will decrease in autumn and winter. But we did not expect they would fight with children, old people, and those who did not go or could not leave. I still don't understand why blowing up power plants in autumn and winter was necessary, this left Ukrainians without light and heat!? They underestimated us! I was in [CITY1] during this period, and the whole city was humming with the sound of generators. I am sure that the Russians were making fun of us. But we survived it. Now, my son is already in the second grade, and he studies online. The elevator is working, and salaries are being paid. It remains only to wait for our quick victory. God protects Ukraine! And with God's help, we will soon win! Доброго вечора. 24 лютого я прокинулася о 5:40 ранку від звуку літака. Я працюю на прохідній на елеваторі на Одещині та завжди встаю рано, але в день початку війни у мене був вихідний. Живу за 10 км від місця роботи. Поруч із моїм селом є [МІСЦЕ] містечко. Раніше там була радянська військова частина зв'язку. У мене син [ІМʼЯ], йому на момент початку війни було 6 років. Чоловіка немає. Відразу ввімкнула телебачення і перевірила новини в телефоні та з жахом заціпеніла. Війна, а ворог це ядерна держава! Скажу чесно, я спочатку думала, що ми та два тижні не протримаємося, я дуже рада, що помилялася і недооцінила ЗСУ. Син спав, коли я з сусідами по сходовому майданчику вже висували різні версії того, що відбувається. Зателефонували зі школи та сказали, що поінформують, коли і як відбуватимуться заняття. Дитина була вже у першому класі. На мій подив наступного дня прийшла зарплата, хоча зазвичай ніколи не платили наперед. У фінансовому плані війну я зустріла із 7000 гривень. Я побоялася з дитиною їхати до райцентру до супермаркету та залишила його із сусідкою. Купивши трохи продуктів я зрозуміла, що цих грошей нам із сином не вистачить і пішла в ломбард, де й заклала золоті сережки. Повернувшись, я не здивувалася натовпу біля будинку. На другий-третій день війни багато мешканців вже збиралися їхати з країни. Деяким було все одно куди, аби лише з України виїхати. Бої люди, які поїхали до Молдови, а там уже визначаться за обставинами. Ми ж нікуди не могли виїхати, в основному через фінансове становище. Понад два місяці у мене було роботи, поки не з'явилася зернова угода. Найстрашніший день був на початку березня 2022 року, коли дуже рано вранці до військової частини зв'язку, що знаходиться безпосередньо в селі, прилетіло дві ракети. Вночі буквально за сім годин до прильоту звідти вивезли в інше місце понад сто наших солдатів із сім'ями. У військовій частині залишилася одна родина, та й та пішла ночувати до друзів у село. І слава Богу!!! У частину потрапило дві ракети, як згодом з'ясувалося, і Слава Богу ніхто не постраждав. Потім йшов довгий бій росіян із розвідним мостом. Цим мостом уже нічого не їхало, а його все одно бомбили. Місяці йшли, а війна не закінчувалася. Ми зі страхом очікували, що ж буде взимку. Не треба бути військовим, щоб розуміти, що восени та взимку інтенсивність боїв знизиться. Але ми не очікували, що воюватимуть з дітьми, старими, з тими хто не поїхав чи не зміг виїхати. Я досі не розумію навіщо треба було восени та взимку підривати електростанції та залишати Українців без світла та тепла!? Вони нас недооцінили! Я як то була в [МІСТО1] в цей період, так все місто гуло від звуку генераторів. Я впевнена, що росіяни потішалися над нами. Але ми це пережили. Нині мій син уже у другому класі. Навчаються онлайн. Елеватор працює, зарплату платять. Залишилося лише дочекатися нашої швидкої перемоги. Бог захищає Україну! І з Божою допомогою ми незабаром переможемо! Location 46.4825, 30.7233 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1587 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1587 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/6261e0995e1aed628da74fd91db63744.pdf?Expires=1779321600&Signature=TR%7EV55lR2XXQr13dlzhpZgMNTKh2-QqWQ1FwQ1jKhPvlL8F9dnFPlgvQCGaj1g7gWwgW0jjOOEAJLAupULsKkY21Vhhpmk-GErnE7dzsjurh-uFXPDZBavUvk577qwziG3fUTF58RnapZ6-KZfZwgdQNXX8mMhFqKd5l1FbJfW1h%7E9EkTEs5tGZ5C16z5K8ljvnkL2Fm-vRlO6KbGVleSuQLUNj1g20IzUVgBmV7dG%7EpcCtgUjwOTHQCaHjQJBr2wZnT00-icjIcMGem9OYPkEigsxQ4-77fx67JfldECRz46BWbGrURxN3CwqK3j1yMVjPez6dmKkKYVKsX8j%7E-Nw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM e90aa0d73cbe454d6aa662466d727397 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Mykolaiv region Миколаївська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-20 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good evening. I am [NAME1] from the Mykolayiv region. In 2020, I was diagnosed with cancer and there was no way I could get pregnant. It was trouble on trouble. My relationship with my parents was also not very good. In general, everything was terrible. I got a job working in a cafe (the owners are Turks) and that's how life went. To be honest, feeling the illness inside me and the absence of a child in my life at that time, it felt like I "killed" everything. I didn't care about anything. I lived out, in my opinion what was left to me. But suddenly...this war started. It was unexpectedly and sudden for the vast majority of my compatriots. I adore my [CITY1], my Ukraine! As cynical as it may sound, it was the fact that an enemy who had always pretended to be a friend attacked and bombarded my country that made me fight. My parents sold the dacha, which was not worth much even before the war, and sent me for treatment. After 14 "chemo" courses, I went for corrections. The nurse who put me on drips is a nice guy named [NAME2]. I was surprised by his attention to me, not just as a patient because of the way I looked at that moment. I was a full, sick girl. But he supported me, cheered me up, and reassured me despite the fact that there was a war going on in our country with him. When the scum destroyed the electricity of my country, in addition to the normal needs of people, there was also, as they say now, an object of critical infrastructure - hospitals. When our "fraternal people" bombed our TPS, etc., they wondered about the fact that there are hospitals where people cannot survive without certain procedures. And these procedures are carried out with equipment that works on current, and if there is no light, people will DIE! How many "Nazis" did the Racists defeat when in one ward they did "chemo" to me, another girl underwent dialysis, and one child's lungs were cleaned with some kind of apparatus!? All this was from one outlet! War is always a pain that includes suffering and death. But Russia is waging a "dirty" war with us. There have probably never been such wars in history. Do the people in Russia really think or believe that there are Nazis on trucks in [CITY1], [CITY2], [CITY3], [CITY4], and all over the rest of my Ukraine!? If they do, I wonder at their stupidity. Sorry for the extra emotions. If it weren't for my parents and [NAME2], I wouldn't be writing this text now, at the same time reminding my daughter [NAME3] to eat. Yes Yes!!! [NAME2] and I got married. We already have a daughter, [NAME3]. Who says that miracles do not happen!? I would argue with them! Of course, I was not completely cured but I decided to live, and now I have meaning. I don't know how much God has measured for me, but I will definitely wait for my husband to come home and live until the day when the Supreme Commander-in-Chief of Ukraine announces our VICTORY! It will be very soon! Glory to Ukraine!!! Доброго вечора. Я [ІМʼЯ1] із Миколаївської області. У 2020 році у мене діагностували онкологію + я ніяк не могла завагітніти. Біда на біді. З батьками стосунки складалися не дуже. Загалом все було погано. Я влаштувалася працювати в кафе, (господарі турки). Так життя і йшло. Якщо чесно, то відчуваючи хворобу всередині себе і відсутність на той момент дитини в моєму житті, я на все "забила" Мені було вже все одно на все, я доживала те, що, на мою думку, мені залишилося. Але раптом... Раптом розпочалася ця війна. Зненацька, раптово для переважної більшості моїх співвітчизників. Я обожнюю свій [МІСТО1], свою Україну! Як би це цинічно не було, але саме те, що ворог, який весь час видавав себе за друга, напав і бомбардує мою країну, змусив мене боротися. Мої батьки продали дачу, яка і до війни коштувала небагато і відправили мене на лікування. Після 14 курсів "хімії" я пішла на виправлення. Медбрат, який ставив мені крапельниці, симпатичний хлопець звуть [ІМʼЯ2]. Я була здивована його увагою до мене, не як до пацієнта, виходячи з мого стану, з того, як я на той момент виглядала. Нудна, хвора дівчинка. Але він підтримував мене, веселив, заспокоював, незважаючи на те, що у нашій з ним країні йшла війна. Коли ці мразі знищували електрику моєї країни, крім звичайних потреб людей, є ще й, як зараз кажуть, об'єкт критичної інфраструктури – лікарні та госпіталі. Коли наш "братський народ" бомбардував наші ТЕЦ і т.п. , вони замислювалися про те, що є лікарні, в яких люди не можуть вижити без певних процедур. А ці процедури проводять апаратурою, яка працює від струму і якщо не буде світла, то ці люди ПОМРУТЬ! Скільки "нацистів" рашисти перемогли, коли в одній палаті мені робили "хімію", іншій дівчинці робили діаліз, а дитині якимось апаратом очищали легені!? І це все з однієї розетки! Хтось цих мразей просив нас звільняти!?Війна завжди біль, страждання, смерть. Але Росія веде з нами "брудну" війну. Напевно, таких воєн ще не було в історії. А народ у Росії реально думає чи вірить, що в [МІСТО1], [МІСТО2], [МІСТО3] [МІСТО4], та у всій моїй Україні нацисти на бандеромобілях!? Тоді я дивуюсь їхній тупості. Вибачте за зайві емоції. Ну та гаразд. Якби не батьки та [ІМʼЯ2] то я б не писала зараз цей текст, одночасно нагадуючи донечці [ІМʼЯ3], щоб вона їла. Так Так!!! У нас із [ІМʼЯ2] "закрутилося", ми одружилися. У нас уже є донька [ІМʼЯ3]. Хто скаже, що чудес не буває!? Я з ним посперечаюсь! Звичайно ж, я не вилікувалась до кінця. Але я вирішила жити та тепер маю сенс. Я не знаю скільки Бог мені відміряв, але я обов'язково дочекаюся чоловіка додому і доживу до того дня, коли Верховний Головнокомандувач України оголосить про нашу ПЕРЕМОГУ! Це буде дуже скоро! Слава Україні!!! Location 46.9750, 31.9946 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1583 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1583 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/bc088823ec58181a50cdf73e6b3b3cbc.pdf?Expires=1779321600&Signature=P%7EKti5hZW19SbzAL1wrGNynEvGacNhV%7EZauO0AgAcdjcGIKqP9lC3KBMZvIX6awNgk1nNnP1uocDsqbYhgzwL-pUJtkjZA9X-AfmUtvmjrnsoHFH5nsC%7E4Mv8Iv8ne%7E0vA-c49Q-aKCywocjTr2VjD8tEKLCAlcDRquOW4CCJLyIbj3HbXVUoG5TcaopSWWKOr0UrqhTtgHQQ12e7qnBSP6H2hv0BgZrOlUr-baiLOKzmxW1yb8lNauRWpMSmZ966k-A0z4Qwxz91Fki4IUQWnpaNSIWb88IsX8orlyrBXEXCZ3UsTFyer%7EiQtscfiWzVWDoigVZXxk05LuvQ4F0TA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 608d1ff00b60aab57db85cb04ccedccb Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 26-30 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-16 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good evening. Two years before the start of the war, I divorced my husband and was left alone with two children. I moved in with my parents. They had a "kiosk" in one of the district centers. I helped them, and they began to spend more time with their grandchildren. After some time, I met my now-husband and I worked full time. Soon, we began to live together, and my children accepted him. We were in no hurry to register the relationship. Despite the anti-terrorist operation, life more or less went on in the Russian-occupied territories of Ukraine. My children went to school and we worked. Then everything collapsed in one moment on the morning of February 24th. We had been attacked. We were being bombed, rockets were flying, and explosions were happening. Mom and Dad were in a terribly depressed state and my husband had an unnatural patriotism. He started rushing to the front, and my first and only thought at that moment was, "What do I do? How can I protect the children?". My older sister has lived in Germany with her family for seven years. The first call was from her. My sister demanded I take my children and mother and father and go to her. I couldn't decide for a long time because the childrens school is like everything. The parents also categorically refused and said that they would not abandon the house to marauders. My husband also volunteered for the front without waiting for the summons. I succumbed to my sister's persuasion, and at the beginning of March, I went to my sister's with my two children. I watched all the horrors of the first two months from Germany with a sinking heart. I didn't last long. After about 45 days, I returned home. There are a lot of checkpoints, huge traffic jams, everything had become more expensive, including document checks and Martial law. To my surprise upon my return, the people were not sad. Mom and Dad were very depressed though. Dad aged a lot in one month. A week after I returned, my husband was sent home for 4 days, and we officially registered our marriage. So now I'm married again. My husband then drove to the location 4 days later. Our "kiosk" was looted by looters but it was necessary to survive. We lived on my husband's salary in the Armed Forces and my parents' pension. In August, they called me and asked me to come to the hospice in [CITY]. My husband was seriously wounded in the spine. I left the children with my parents and went to [CITY]. I will not describe our torments because we were learning to walk anew. All of Ukraine suffered and suffered. Thank God he survived. My husband's recovery period came at a time when the orcs left us without electricity. It was hell. Soon, he was ordered to check his health. We headed home. In March 2023, my dad died of a heart attack. My mom was in such a state that I was already afraid that I would lose her. But more than a month has passed already. After my father's funeral, my sister took our mother and returned to Germany. I am at home with my husband and children. Now I am five months pregnant! We are looking forward to the victory of Ukraine!!! Доброго вечора. За два роки до початку війни я розлучилася з чоловіком і залишилася одна із двома дітьми. Переїхала до своїх батьків. У них був "кіоск" в одному з райцентрів, я допомагала їм, а вони стали більше часу проводити з онуками. Через деякий час я познайомилася з чоловіком, працював на сто. Незабаром почали жити разом, діти прийняли його. Реєструвати стосунки не поспішали. Незважаючи на АТО в ОРДЛО життя більш-менш йшло своєю чергою. Діти ходили до школи, ми працювали... Все звалилося в одну мить, вранці 24 лютого. На нас напали, нас бомблять, летять ракети, вибухи. Мама з татом були в жахливо пригніченому стані, у чоловіка заграв неприродний патріотизм, почав рватися на фронт, у мене ж перша та єдина думка на той момент була "Що робити, як убезпечити дітей?". Моя старша сестра вже сім років жила в Німеччині зі своєю сім'єю. Перший дзвінок був від неї. Сестра вимагала взяти дітей та маму з батьком та їхати до неї. Я дуже довго не могла визначитись. Школа начебто все. Батьки відмовилися категорично, сказали, що не кинуть будинок на мародерів. Чоловік пішов добровольцем на фронт, не дочекавшись повістки. Я піддалася на вмовляння сестри й на початку березня з двома дітьми поїхала до сестри. Усі жахи перших двох місяців я із завмиранням серця спостерігала з Німеччини. Протрималася я так не довго, близько 45 днів, і повернулася додому. Дуже багато блокпостів, величезні затори, все подорожчало, перевірки документів. Воєнний стан одним словом. На мій подив народ не сумував. Мама і тато були дуже пригнічені. Тато за один місяць сильно постарів. Через тиждень після того, як я повернулася, мого чоловіка відпустили додому на 4 дні й ми офіційно зареєстрували наш шлюб. Тож тепер я знову заміжня. Чоловік через 4 дні поїхав до розташування. Наш "кіоск" був розграбований мародерами. Треба було виживати. Жили ми на зарплату чоловіка у ЗСУ та пенсію батьків. У серпні мені зателефонували та попросили приїхати до госпісу в [МІСТО]. Чоловіка поранили тяжко у хребет. Я дітей залишила з батьками та поїхала до [МІСТО]. Не описуватиму наші муки, тому що ми наново вчилися ходити. Вся Україна страждала та мучилася. Слава Богу живий лишився. Період відновлення чоловіка потрапив на момент, коли орки залишили нас без електрики. Це було пекло. Нелюди. Невдовзі чоловіка комісували за станом здоров'я. Ми рушили додому. У березні 2023 року від інфаркту помер мій тато. Мама була в такому стані, що я вже боялася, що її втрачу. Але минуло вже понад місяць. Сестра після похорону батька забрала маму і повернулася назад до Німеччини. Я з чоловіком та дітьми вдома. Зараз я на п'ятому місяці вагітності!) З нетерпінням чекаємо на перемогу України!!! Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1581 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1581 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/2cf789fcd9c010d0df88d5c1d5c02f6d.pdf?Expires=1779321600&Signature=RC-%7EHcykNCfNwGadqS5qTtGLFunqktAU%7EG8ZcJyTYqsB3SzRnLzISNuNIfSgAjXCtlHeBVtjcpYbdvYc33FxWlYdjm4LTdIW4tn6YNVV6TWKuXcTjZIuL%7EiRMLXU4OHR5-UZ7B-pLW0VYChaRgyU335Ebkmm5-IqmsyDj5uO-co0VWaw2ukcoJqAYzdJ%7EB864seMzgBVbMkBCcVsFJ2uTBIpry6VpTFHr0D32Oru-uUygzVtQNQvX8PMuNfFLf38NOuhOqVZ%7ET6qKs%7EWlSYbagyOOjMOSCRKapfaP9VWRP-l0r8wh9dQBaKeaVyPj6SGk9Ysz6al4d-hb2x0Qdcaig__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM d6a946cd32a64f46b24add1dd918dbe1 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/3d0577087acd1b3ac8279376e4ea2bad.mp3?Expires=1779321600&Signature=i7trAWDYqy7KsdSnWfFdtR-7zuu13PQPKaiRgGwO-PB-r9yMuNsyD9hWEAgWAUWmJMWLxsxhZ3TGHZqN3Ms2RAUgmoxzIco1NKqdlIYyrKUzb4eNrrF2pm3Vc49R9n791-j7ZWHQWLHWBSLQ%7ERAFBzBSgUQkteN7u5TcBTdRW2VRtAhMSUCqJvqJ8nxFq%7E9AjMFbrcdkB7EZmantV2R5sDtj92mlYtqbbFbBEOsdV-hLIEs0GUs0KGiWo480d766xPaZ4waehKzooQE%7E1FWupuPQhP43KBmxlbI-JXDHXgu6%7EeXhmhQH7cA0eqEqugDLc4QHUeHvEgbkXqu65KfL8w__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 108a65b6c20c43c2114c7fe64aafa250 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/3df29ca6687776ad5d4e7ee5583c8d5c.mp3?Expires=1779321600&Signature=g0P8TzHpOV7OeZDtwtAsHBZS9fKMW3ox6Ey2mk9lxO6Qdn-r8fzD1Ewny4YWYnlCbcuRez-eEXxhX82SKTj5b65LdcA6qfI3ebcZDpCyRhU5lbUwSxmvLkV%7EXVqFjeQPwh6nLPXqnahU0B0ReV3-d2OnRNoDUw8rIjXx6NkI0QdB4LS4VyBm%7EZVfWW6uWoY%7Ea7UcOab2ik7TgvSjTvA3es1WEMxbLio-3T0AqGM8NXeD3gENja4reKM3JYCwcPG1l1Lsb0Qr-jytCu19RX-xNjxXctQ3xNqRU%7Eem8oIroAE-VIdhT78gX7B0DRAIFAbXTA0bWJvnY-G9%7E3QcDa3rmA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM c721f43db0c96de0a7efddda5e78a405 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Autonomous Republic of Crimea Автономна Республіка Крим Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-16 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good afternoon. I am from [CITY1]. The war for me began in 2014. When crazy idiots imported from Russia arranged in Crimea what we have now. When the previous government (Yanyk [Yanukovych]) betrayed its people and gave its land to the enemy, I was forced to choose. There was no Crimea for Russia! I chose Ukraine, [CITY2]! We are two sisters and we have no parents. Since 2014, we have been in [CITY2] and we rented a room for two and worked in a cafe for truck drivers. Years passed, and we got used to the fact that we could not return home yet, but there was hope. When the annexation of Crimea happened, no one helped us in Ukraine. In [CITY2], I met a good guy, he was a taxi driver. Surprisingly, he was completely Ukrainian-speaking, although it is more "surzhik". Now, I speak Ukrainian better than some residents of the western regions. I married him and his family accepted me as a family. We also had a son. Now, he is in the first grade. The war on February 24th, did not start suddenly for me; I guessed that they would not be limited to Crimea. My husband and I had to go to work, and my mother-in-law had to take the child to kindergarten. But all these plans changed, and I came to work to find out what to do next. The shots from the northern regions amazed and shocked us. Yes, we had explosions, but more flew over us toward central Ukraine. Leaving my child with his grandmother, my husband and I went to my sister's house to decide what to do next. We decided to wait, hoping that they would surely quickly agree on a truce, and in general, this was all a provocation. Well, the Slavs can't kill each other! Joint families have both sides. But the experience of Crimea told me the opposite. My sister's husband is from western Ukraine. A week later, they went to [CITY3] and from there to Hungary, where they are still. We stayed in [CITY2]. We bought essential products, collected documents and at first thought we were about to leave. But this temporary state continued until autumn. All this time, I continued to go to work, then I worked at ATB as a cashier. My husband was taken to the Armed Forces directly from work, he worked in security. Although he had a trepanation, what can you do? After my husband was taken to the front, all thoughts about leaving Ukraine disappeared. I will not go anywhere without my husband! The most difficult period was when these cattle started shelling power plants. There is no light, heating, or communication. I did not know for weeks whether my husband was alive or not. He didn't know either, but as a military man, he understood the situation a little better. We survived this period thanks to mutual support in my husband's family. Now my husband is at the front, alive, although there were injuries, and he was lying in a hospital in [CITY4]. My son and I visited him. I continue to work at ATB as there are no other jobs, even though I have a higher education. This year, my son should go to the first grade, but looking at the remote control makes me sad. I hope my husband is sent home and my son will be sent to the first grade and it is better if the war is over by then. I have no doubts about our victory!! We are waiting for our boys; let them return with victory! They still need to return to Crimea! Доброго дня. Я із [МІСТО1]. Війна для мене розпочалася у 2014 році. Коли завезені з Росії шалені ідіоти влаштували в Криму те, що ми маємо зараз. Коли попередня влада (Яник) зрадила свій народ і віддала свою землю ворогові. Я була змушена обирати. Не був Крим за Росію! Я вибрала Україну, [МІСТО2]! Нас дві сестри, батьків нема. З 2014 року ми в pМІСТО2], винаймали кімнату на двох і працювали в кафе для далекобійників. Минули роки, ми вже звикли до того, що не можемо поки що повернутися додому, але надія була. Коли трапилася анексія Криму, нам Україні ніхто не допоміг. В [МІСТО2] я познайомилася з добрим хлопцем, таксист. На мій подив повністю україномовний, правда це більше "суржик"). Зараз я розмовляю українською краще, ніж деякі жителі західних областей. Вийшла за нього заміж. Його сім'я прийняла мене як рідну. У нас народився син. Нині він у першому класі. Війна 24 лютого, для мене почалася не раптово, я здогадувалася, що Кримом вони не обмежаться. Я і чоловік мали піти на роботу, а дитину свекруха мала відвезти в садок. Але всі плани змінилися, хоча я на роботу прийшла, щоб дізнатися, що робити далі. Кадри з північних областей вражали нас і шокували, та й у нас були вибухи, але більше пролітало через нас, у бік центральної України. Залишивши дитину з бабусею, ми з чоловіком поїхали до сестри, вирішувати що робити далі. Вирішили почекати, сподіваючись, що напевно швидко домовляться про перемир'я і взагалі все це провокація. Ну, не можуть же слов'яни один одного вбивати! Загальні сім'ї мають обидві сторони. Але досвід Криму мені говорив протилежне. Чоловік сестри із західної України. Вони через тиждень поїхали до [МІСТО3], а звідти до Угорщини, де й досі перебувають. Ми ж лишилися в [МІСТО2]. Закупилися продуктами першої необхідності, зібрали документи та спочатку були в змозі, що ось-ось поїдемо. Але цей тимчасовий стан продовжився до осені. Весь цей час я продовжувала ходити на роботу, тоді працювала в АТБ, касиром. Чоловіка забрали до ЗСУ прямо з роботи, він працював в охороні. Хоча він мав трепанацію, але що вже зробиш. Після того, як чоловіка забрали на фронт, всі думки про те, щоб залишити Україну зникли. Без чоловіка нікуди не поїду! Найважчий період був, коли ця худоба стала обстрілювати електростанції. Немає світла, опалення, зв'язку. Я тижнями не знала, чи живий мій чоловік, чи ні. Він теж не знав, але як військовий, розумів ситуацію трохи краще. Цей період ми пережили завдяки взаємопідтримці в сім'ї мого чоловіка. Зараз чоловік на фронті, живий, хоча були поранення і він лежав у шпиталі у [МІСТО4]. Я з сином відвідували його. Я так і продовжую працювати в АТБ. Іншої роботи немає, хоч і маю вищу освіту. Цього року син має піти до першого класу, але дивлячись на дистанційку, мені стає сумно. Я сподіваюся, чоловіка відпустять додому, відправити сина до першого класу. ...а краще щоб на той час війна закінчилася. Я не сумніваюся у нашій перемозі!! Чекаємо на наших хлопців, нехай вернуться з перемогою! Їм ще й Крим повертати! Location 45.3453, 34.4997 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1580 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1580 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/2bd29489d9a44d39584008dc90bf4a78.pdf?Expires=1779321600&Signature=I45ZJHHD14ZBb2cwsuSkysna5cUgDhQE4S6lmQqCsu5z33ygOyd-nhyJYYMbYwmfchZwrxJBtu34m8c4Y6gpX4qNRj1PKhbay4pw8QgF-y1ZkQp-ZInMLyvZX1UJu2sS%7ESTDaI8upkOEyPgCT5nV4M1cQOoZ%7ESEdwjFbVQ2C7D3w1h0Dt5WAAthLVS3rMJldgNhPyvxzu0rATF0DXU2Nz4%7E7d6B-bnKQjTCr2ujhstYbzc8K7CNskbdI79AnJqtKXzmevCTJK5HL-%7ED2R5DHLY8mkeiyH6GbHmxfhCca9YeYzbg%7EQzopF%7E37iUBlyTHnKHL9cC%7ExtoyWH0UFlUPwTQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM e3806c07db1ad557d43ab902c6856731 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Poltava region Полтавська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-16 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Hello. On the day the war started, I was working in the Czech Republic. I worked as a cook's assistant in a home for older people. Even before the war, since 2013, I traveled to Hungary and the Czech Republic to earn money. I have a large family: a husband, four children, a mother, and two brothers. All of them were in Ukraine at the beginning of the war. Naturally, there was shock and panic with huge crowds at the borders who wanted to leave Ukraine. I could not immediately return to my family; there was a contract, and I could not break it. I called my relatives many times a day to find out how they were. My old mother was horrified, and the children talked about explosions, "arrivals." Being three weeks outside of Ukraine, I probably suffered more than my family in Ukraine. Towards the end of March, I returned home. Both my brothers have been serving in the Armed Forces for two weeks. They didn't tell me so as not to worsen my already difficult moral state. My husband has a "white ticket" since he does not have one eye which is why he has not been taken away yet. The children have not gone to school since February 24th. My husband had no job, and his financial condition was generally poor as well. So, if I had violated the contract and returned home immediately, I would not have changed anything in particular, but at least I would have brought some money. Naturally, first of all, my mother and I bought the most necessary products. The children were not very scared; but there was still a long way to go. At the end of April, I began to suspect the war would not end quickly as we gave them a good fightback. In my opinion, the enemy did not even expect such resistance and was surprised. I decided to leave with my children. Thank God Europe fully supported us and allowed me to come to Prague with my children. No matter how hard we persuaded her, my mom did not want to go. The man began to collect the certificates and documents necessary for his disabled person of the third group to be released from the country. As a result, I left with my children in May, and my husband came in October. We were well-received in the Czech Republic. My husband and I got jobs and our children went to school. My eldest son even started working. My mother once visited us in Prague in January, but a week later, she asked us to return to Ukraine because our home is there, and my brothers and her sons serve there. I understand her. There are many Ukrainians in the Czech Republic; they are very friendly. We support each other and are waiting for our victory!! Today, remembering how my family survived the terrible period when there was no electricity and heating and at the same time they were bombed, I am sure that we will win. It's not bad in the Czech Republic, BUT it's always better at home; my mom and brothers are at home. We will wait for our victory and definitely return home to Ukraine! My two brothers are still at the front, bringing our victory closer. I am very worried about them and I help them as much as I can. Each of us is going through a war in our own way. Sometimes, those who are not in Ukraine feel more anxious. Only victory! Glory to Ukraine! Вітаю. У день початку війни я була на заробітках у Чехії. Працювала помічником кухаря у будинку для літніх людей. Я і до війни з 2013 року їздила на заробітки до Угорщини та Чехії. У мене велика сім'я, чоловік, чотири дитини, мама, два брати. Усі вони були в Україні на початку війни. Природно шок та паніка. Величезні натовпи на кордонах, які бажають залишити Україну. Я не змогла одразу повернутись до сім'ї, був контракт і не могла його порушити. Я багато разів на день дзвонила рідним, дізнавалася як вони. Старенька мати була з жахом, діти розповідали про вибухи, "прильоти". Напевно, я, перебуваючи три тижні за межами України, більше постраждала, ніж моя сім'я в Україні. Ближче до кінця березня я повернулася додому. Обидва мої брати вже два тижні, як служили в ЗСУ. Мені не говорили, щоб не погіршити мій і так не простий моральний стан. У чоловіка "білий квиток" немає одного ока, його поки не забирали. Діти до школи не ходили із 24 лютого. Роботи у чоловіка не було і взагалі матеріальний стан був поганий. Тож, якби я порушивши контракт, одразу б повернулася додому, то особливо нічого не змінила б, а так хоч трохи грошей привезла. Природно насамперед я з мамою накупили найнеобхідніших продуктів. Діти не були сильно налякані, все ще попереду. Наприкінці квітня я почала підозрювати, що війна швидко не закінчиться, ми дали їм гарну відсіч. На мою думку, ворог навіть сам не очікував такого опору і був здивований. Я вирішила виїхати із дітьми. Дякувати Богу, що Європа повністю нас підтримувала і мені дозволили з дітьми приїхати до Праги. Мама не захотіла їхати, як би сильно ми її не вмовляли. Чоловік почав збирати довідки та документи, необхідні для того, щоб його інваліда третьої групи випустили з країни. У результаті я з дітьми поїхали у травні, а чоловік приїхав у жовтні. У Чехії нас добре прийняли, мене та чоловіка влаштували на роботу, дітей до школи, а старший син навіть почав працювати. Мама в січні якось приїхала до нас до Праги, але через тиждень попросилася назад в Україну, там наш дім, там служать мої брати, її сини. Я її розумію. У Чехії багато українців, дуже дружні, підтримуємо один одного і чекаємо на нашу перемогу!! На сьогодні, згадуючи, як мої рідні пережили жахливий період, коли не було електрики та опалення і при цьому їх ще й бомбили, я впевнена, що ми переможемо. У Чехії непогано, АЛЕ вдома завжди краще, вдома мама, брати. Ми дочекаємося нашої перемоги, і обов'язково повернемося додому, в Україну! Мої обидва брати досі на фронті наближають нашу перемогу. Я дуже за них переживаю та допомагаю чим можу. Кожен із нас переживає війну за своїм. Іноді ті, хто не в Україні, відчувають більше переживань. Тільки перемога! Слава Україні! Location 49.5883, 34.5514 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1579 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1579 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/1d7539ae46133323902bc8535434062c.pdf?Expires=1779321600&Signature=agKKIpRHeB6KBtlq7Os7YByOzjr5tXAmxbubQcRiL3f324t-2yA5IVIbLlQV4A4fTs9aDSwSS0VfIjEDlIMHHYx622jKiTygo4pC8HUWtq6zzlLQ9mmdIJHvdRiEeJrtHcLsLvOWGch1%7EBu5buEIIHO3xAo5nB6dp89y4m9ma4FpWn27HXi6uXXugO39b6KZWc8z7B7f5AypPXBNihXfczhhor8RDAPzUlQXjsbvcVsrXiV6S8t5ESrXqMr8CL-VORvR61p2Qxvufq0eDSo4UqxytW0vUtUf%7ERM874EbCgHNpfsZeUZUyVJR%7ELcrFX1jRHjQ8dAJ5q5xQBF7CrGMtA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM ebc6fc87e32957efc187bb5cb49231ae Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Odesa region Одеська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-08 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good evening. I am [NAME1], from [CITY1]. I never thought that at the age of 23, I would live in wartime. I was the first in the family to learn about the start of the war from telegrams, and I told my father as I haven't had a mother since I was 11 years old. When I told him, my dad was sleeping and my husband was at work since he works at night. After loud sounds (now we know that these were explosions), my husband called and said to check the Internet and turn on the TV. My child (7 months old) was sleeping. I thought the milk would disappear after opening the "cart". But this cannot be! I convinced myself until lunch, when my husband came. Very possible! I remember at school, they taught, "June 22, treacherously, without declaring war...". Everything is like a war! What shall I do? I have a baby! Should I run?? We decided not to go anywhere. Although, in March and April, we were terrified of landing from the sea. My dad said that he knows what to do in such cases. Buy the necessary products—lots of diapers and baby food, collect documents and important papers in an "anxious suitcase”, and be ready to go at any moment. We have a private house with a CELLAR!!! Finally, it is useful. The whole family thought only about the child—children of war. Naturally, I did not have to think about any work, even remotely, and I am also on maternity leave. On October 12, my husband joined the Armed Forces. And thank God he still protects Ukraine. Most of my girlfriends went to Poland, Hungary and the Czech Republic. Maybe I will say sedition, but sometimes it seems that they went there for help or work. Well, that's okay. The rust started closer to winter when I learned what a "little girl" is. People burned the entire plantation because firewood became very expensive. We could not even dream of a generator, Candles, canned goods, flashlights, no light, no communication, no Internet - these are all the charms of the Russian world!? No thanks needed! But no matter how hard the enemy tried, we still persevered. There was a time, when, due to shelling, my child and I lived in the basement for two or three days. I was afraid that something would happen to him because of the sound of explosions. He is now almost two years old. My husband continues to beat the enemy at the front. And my dad, despite his age and health, helps me a lot around the house. In general, this is how we live now. There were a lot of scary moments. The bridge in [CITY2], the oil refinery in [CITY3], and the school airfield were terrifying but life goes on, we won, and we will definitely continue to win. Glory to Ukraine and Ukrainian Warriors! Доброго вечора. Я [ІМʼЯ] з [МІСТО1]. Ніколи не думала, що у свої 23 роки житиму у воєнний час. Про те, що почалася війна перша в сім'ї дізналася я з телеграм, і сказала батькові. Мами не маю з 11 років. Тато спав, чоловік був на роботі "в ніч" після бавовни (тепер ми знаємо що це вибухи) зателефонував чоловік, і сказав переглянути інтернет, включити тв. Дитина спала (7 міс). Я думала, що пропаде молоко, після того, як відкрила "візок". Та не може цього бути! переконувала я себе до обіду, доки не прийшов чоловік. Дуже може! Пам'ятаю у школі вчили "22 червня, віроломно, без оголошення війни...". Все, наче війна! Що робити? Немовля! Бігти?? Вирішили нікуди не їхати. Хоча у березні та квітні Дуже боялися десанту з моря. Папа сказав, що знає, що в таких випадках треба робити. Скупитися необхідними продуктами. Багато памперсів та дитячого харчування. Документи та важливі папери зібрати у "тривожну валізку". Бути готовим будь-якої хвилини поїхати. У нас приватна садиба з ПІДВАЛОМ !!! Нарешті він при нагоді. Уся сім'я думала лише про дитину. Діти війни. Природно ні про яку роботу, навіть дистанційно, не доводилося думати, та і я в декреті... 12 жовтня чоловік пішов до ЗСУ. І Слава Богу, досі захищає Україну. Більшість моїх подруг поїхали до Польщі, Угорщини та Чехії. Може я крамолу скажу, але іноді здається, що вони туди поїхали за допомогою, чи на роботу. Ну та гаразд. Жесть почалася ближче до зими. Я дізналася, що таке "буржуйка". Люди просто випалили всю посадку, бо дрова стали дуже дорогими. Про генератор ми навіть мріяти не могли. Свічки, консерви, ліхтарики, світла немає, зв'язку немає, інтернету немає - це все принади російського світу!? Дякую не потрібно! Але як би ворог не старався, все ж таки ми вистояли. Був час коли через обстріли я з дитиною жили по два-три дні в підвалі. Я боялася, що через звук вибухів з ним щось буде. Нині нам уже майже два роки. Чоловік продовжує бити ворога на фронті. А тато, незважаючи на свій вік і стан здоров'я, дуже допомагає мені по дому. Загалом так і живемо. Страшних моментів було дуже багато. Міст у [МІСТО2], НПЗ в [МІСТО2], Шкільний аеродром – це просто жах. Але життя продовжується, ми перемагаємо і переможемо остаточно обов'язково. Слава Україні та українцям Воїнам! Location 46.4825, 30.7233 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1578 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1578 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/381301e95d93f6c8a4ec70707eeed17e.pdf?Expires=1779321600&Signature=D9203g2XnUyKTG%7EvL0cjgRIdwOQdk-8-b15lXU%7E0e2DE7jH-uHboiN1QjA1uS0P-9MbMIhLKhN7oIKSwXA4vf0zXGokt8%7EOBRC2ZThDZKjymEl0qNkTuc2Vx4hSxZ-NrDTgXX7gAKujpw2IStEd-YNyM0JE2Mc7WBVkKuAkzzsjtv5CJvX0HcP%7EvOkh-djPxjH803QTjZSs5aBFKW1nOlGEzOU%7EidcLpmdN1HHwwUbkm9Nk45Nco4p8ccVNkTo9q-k0GqltiEll0EG9-SBG41Mmpy9hwkPUYK3pFR3ZqDvIhgN7obqHXFmQaZrJ0Xepif4DV0VENMKZkTFScPNCqDQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 96d93ebec599ae4387696338af9201dc Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 56-60 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Kharkiv region Харківська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-08 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Hello. I am a retired primary school teacher. I worked as a principal at the same school for many years. These two years were the most terrible in my life so far. first, COVID, and then the war. Just two months before the war, I lost my only son. He was killed in a "drunken fight." Before I could recover from my grief, the war caught up with us. My husband and I were at home. I was preparing for classes, preparing material for my (then) 2nd grade class. We went to bed. I woke up to sounds like explosions and I woke up my husband. We first thought that young people were awake, playing with firecrackers. Nowadays, we jump up at every slightly loud sound and listen carefully to see if it's a rocket. It's good that we switched on the TV while sitting on the couch. Otherwise, we would have fallen over from shock. War, with whom? With Russia. How? It can't be? Is it fake? But when we watched the reports from the field, we were horrified. All my life, I have taught my children that the most important thing is that there should be no war! Of course, the calls started from work, relatives, and friends. On behalf of the principal, I called the parents of the students and told them that they did not have to go to school for the time being but would be working remotely, like during COVID. In the afternoon, my husband went to the grocery store in the district centre and he came back in the late afternoon. My husband shopped according to Soviet wartime methods buying cereals, salt, matches, sugar, oil, and soap. In the first months, we thought the enemy was forcing us to make some kind of concession. It was unclear what the truth was, but still. We thought they would reach an agreement and this nightmare would end. We were wrong. Seeing young men going to defend Ukraine overcame our people with pride. And looking at how the enemy was killing my people had analogies for Nazi Germany coming to mind. As long as it was warm, all hardships and wanderings were tolerable as we have already adapted to this way of learning. But I could not imagine the Russians fighting with Ukrainian children, schoolchildren, students, and teachers. Even with the onset of cold weather, it is already difficult to organize the educational process, so these creatures began beating on power plants and CHPs...and I'm sure they were proud of it. A cold, dark winter then began. Naturally, we could not be talking about education normally. In those moments when communication and the internet appeared, I sent the children work via messenger and then checked/evaluated them similarly. My husband and I are retired so we don't need much. We survived but are very sorry for the children. Many left Ukraine in the first month but my husband and I stayed, even though [CITY] was almost destroyed by Russian bombing. Now, everything has returned to the moment of the first months of the war. My class children are already in the 3rd grade and because the school does not have a bomb shelter lessons are mostly online. We will definitely defeat the enemy very soon and drive them out of our native land. Glory to Ukraine! Glory to the Defenders of the Motherland! Вітаю. Я вчителька початкових класів, на пенсії. Багато років пропрацювала директором у тій самій школі. Ці два роки виявилися поки що найжахливішими в моєму житті. Спочатку ковід, а потім війна. Буквально за два місяці до війни я втратила єдиного сина, вбили у "п'яній бійці". Не встигла відійти від горя, як нас наздогнала війна. Ми з чоловіком були вдома. Я готувалася до занять, підготовляла матеріал для свого (тоді ще) 2 б класу. Лягли спати. Прокинулася від звуків, подібних до вибухів. Думали, що молодь не спить, балується петардами. Це зараз ми від кожного, трохи гучного звуку схоплюємося і насторожено вслухаємося, чи не ракета!? Розбудила чоловіка. Добре, що телевізор ми ввімкнули сидячи на дивані, а то впали б від обох шоку. війна. З ким!? З росією. Як? Не може бути? Фейк? Але, подивившись репортажі з місць, ми жахнулися. Все життя я навчала дітей, що найголовніше, "Щоб не було війни!". Звичайно почалися дзвінки, з роботи, родичам, близьким. Я за дорученням директора обдзвонила батьків учнів, повідомила, що поки до школи ходити не треба, буде дистанційка, як під час ковід. Вдень чоловік поїхав у продуктовий до райцентру. Приїжджав ближче до вечора. Чоловік скупився прямо за радянськими методичками воєнного часу. Крупи, сіль, сірники, цукор, олія, мило. У перші місяці ми думали, що ворог примушує нас до якоїсь поступки, незрозуміло до якої правда, але все ж таки. Думали домовляться, і цей кошмар припиниться. Неправильно ми думали. Бачачи, як молоді хлопці йдуть захищати Україну, гордість за наш народ перемагав усе. А дивлячись на те, як ворог убивав мій народ, на думку приходили аналогії з фашистською Німеччиною. Поки було тепло, всі тяготи й поневіряння були терпимими. Вже пристосувалися до такого способу навчання. Але я й уявити не могла, що росіяни воюватимуть із українськими дітьми, школярами, студентами, вчителями. Незважаючи на те, що з настанням холодів і так важко організувати навчальний процес, так ці тварюки почали бити по електростанціях і ТЕЦ. ...і я впевнена, що вони цим пишалися. Почалася холодна темна зима. Природно ні про яке нормальне навчання мова не могла йти. У ті моменти, коли з'являвся зв'язок та інтернет, я дітям по месенджеру розсилала д/з, а потім так само перевіряла та оцінювала. Ми із чоловіком пенсіонери, нам багато не треба. Ми вижили. Дуже шкода дітлахів. Багато хто першого ж місяця виїхали з України. Ми з чоловіком залишилися, незважаючи на те, що [МІСТО] майже знесли бомбардуванням росіяни. Нині все вернулось на момент перших місяців війни. діти вже у 3 класі. Тому, що у школі немає бомбосховища, то уроки переважно онлайн. Ми обов'язково дуже скоро переможемо ворога та проженемо з нашої рідної землі. Слава Україні! Слава Захисникам Батьківщини! Location 49.9935, 36.2304 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1576 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1576 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/d87130bd0291933ce2346fb9a5c31816.pdf?Expires=1779321600&Signature=Fbk0%7ETsxwvfKmu2XkX1nEy0iDeKVR1p-7i9d47LVzaKAW4sY8ZKuN3HigfsX%7ErwFes5L1AW1O88YaSPv2QFB%7EkXsVxH-BMbmWj37ISt7KcWjcJAre1gvg0SqvmbXioH%7EzBRCcODO2VlpURIt849M0%7Edbwgnci2YJ6RDN-9-u7DfSl6gpibx4dLA5Rp3rkoKfV8wqkR%7Eu%7EsioKryflmKaW5Vc7mEnDADHEDx2in8d042V0yNKiHFeK7WB7QF-QyUCGgE%7Ecy6BSR5X9fQbLpZkdEUMqBk0zfg-qVQMazTrZa70F2EML7BLfyRG8s2vUR%7Ehv9uB8MOob95-nq29CmwyMQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM e93568fe137e75967f4cf8492b8179e7 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Vinnytsia region Вінницька область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-05-04 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Hello. I am from [CITY1]. Compared to other cities in Ukraine, you might think [CITY1] got it less, but everything is relative. My parents were the first to wake up and argue loudly about something. As it turned out, there was already a war in Ukraine. The argument between my parents was that my father, who is Armenian by nationality, insisted that my mother and I go to his relatives in Armenia. In contrast, my mother said we would not go anywhere without him. I thought [CITY1]’s advantage was its geography, that we had no border with Russia... It turned out that the proximity of the Odesa region and the sea was just as much of a threat. I just didn't acknowledge the navy or the limits for missiles in my panic. We hadn't gone to Armenia initially as we thought everything would be fine. We thought they were just scaring us, forcing us to make some kind of decision about Donbas. Neither my mother nor I stopped talking on the phone while my Dad went to find out what he could do and decided what we would do. I talked to my close friends and most of them were already planning to leave Ukraine. Most of them were those with children and "old people" but there were also a couple of female ex-friends, although I have no right to blame them, who had a stupid chance to go to Europe for a long time and get married there. It does happen. Relatives on my father's side called us every day and persuaded us to fly to Yerevan but we were waiting. In the early days, my mother and I prepared an "emergency suitcase" with documents, medicines, and a bag of food and water for a day or two. On the 29th of March, my dad joined the Ukrainian Armed Forces as a sergeant. He served in the army as a tank driver. After he called us, I was surprised to find out that many Armenians serve in the Armed Forces and defend us together with Ukrainians. My mother and I were left alone on the farm. The only thing we were waiting for was my dad's call. In March, my full-time studies ended. I started studying online. Everyone probably knows that during the war, you must buy inexpensive and nutritious food whenever possible! My grandmother also told me about matches, salt and soap. Despite the long queues, my mum and I bought as much as possible. We spent more time in the telegraph, reading news about the war while still in shock. But upon watching videos and reports from the Chernihiv, Sumy and Kharkiv regions, we realized it would not end quickly. With the curfew in place, we went out less and less every day. I remember that the first "arrivals" were from the sea. It was horrible. But we still did not see the enemy's eyes, like the residents of Mariupol or Kherson. The city and its suburbs were empty. Most people went to Moldova, away from the war and then you could decide where to go next. Most of the missiles and drones were flying through [CITY2] and us. Of course, Bucha shocked us and stunned us. Only Hitler's fascists were more cruel. My dad and mum were constantly fighting because my dad wanted to send us out of Ukraine, and my mum said she wouldn't leave without him. The turning point happened in autumn when the Nazis started bombing our power stations without electricity or communication for weeks. "Something will happen to you, and I won't even recognize you" she said, but we managed to persuade her. My mother and I flew to Yerevan via Chisinau at the end of November. My relatives in Armenia were shocked when I ran into the corridor at every sound of the plane. They had seen war, but they had never seen a war like the one in Ukraine. We stayed without my dad for a little over a month. In January, we were already in [CITY1]. And we are still at home. Thank God my dad is alive and defending Ukraine to this day. I now have a part-time job and my mother is at the farm. We will win in any case, and we will return to Crimea!!! Glory to the Armed Forces! Вітаю. Я із [МІСТО1]. На тлі інших міст України можна подумати, що [МІСТО1] дісталося менше, але все відносно. Першими прокинулися батьки й голосно про щось сперечалися. Як виявилося, в Україні вже йшла війна. Як виявилося суперечка батьків був у тому, що тато, він за національністю вірменин, наполягав, щоб ми з мамою поїхали до його родичів до Вірменії, а мати казала, що без нього нікуди не поїдемо. Я думала, що перевага [МІСТО1] в географії, що у нас немає кордону з росією... Виявилася близькість Одеської області та моря є такою ж загрозою, я просто в паніці не зрозуміла про флот. Та і які межі існують для ракет. До Вірменії поки що ми не поїхали. Думали все обійдеться, домовляться. Думали нас просто лякають, примушують до якогось рішення щодо Донбасу. Телефон не замовкав ні в мене, ні в мами. Тато поїхав дізнатися, що зможе, і визначитися, що робитимемо. Я поговорила зі своїми близькими подругами. Більшість уже збиралися їхати з України. В основному це були ті, у кого діти та "старі". Але була й пара вже колишніх подруг, хоча я не маю права їх звинувачувати, яким тупо випав шанс поїхати надовго до Європи та вийти заміж там. Буває й таке. Родичі з татового боку дзвонили нам щодня і вмовляли прилетіти до Єревану. Ми чекали. У перші дні ми з мамою приготували "тривожну валізку" з документами та ліками, а так само сумку з їжею та водою на день-два. 29 березня тато пішов до ЗСУ сержантом. Він служив у армії та він танкіст. Після того, як він нам дзвонив, я з подивом дізналася, що у ЗСУ служать і разом з українцями захищають нас багато вірмен. Ми з мамою залишилися на господарстві одні. Єдине, що ми чекали – це дзвінка тата. У березні моє стаціонарне навчання закінчилося. Почався суцільний онлайн. То що під час війни треба по можливості закуповуватися продуктами недорогими та поживними напевно знають усі!? А ще бабуся розповідала про сірники, сіль та мило. Ми з мамою скупилися як могли, незважаючи на величезні черги. Ми стали проводити в телеграмі більше часу, читаючи новини про війну, при цьому перебували ще в шоці. Але дивлячись на відео та репортажі з Чернігівської, Сумської та Харківської областей розуміли, що це не закінчиться швидко. Не зволікаючи на комендантську годину, ми з кожним днем виходили на вулицю все рідше. Як я пам'ятаю, перші "прильоти" були з моря. То був жах. Але все одно ми не бачили очей ворога, як жителі Маріуполя чи Херсона. Місто з передмістям спорожніло. Більшість поїхали до Молдови, а там, подалі від війни, можна визначитися кудись далі. Більшість ракет та безпілотників летіли через [МІСТО2] та через нас. Звичайно ж Буча шокувала нас, ступор. Жорстокіші були хіба що фашисти Гітлера. Тато з мамою весь час лаялися через те, що тато нас із мамою хотів відправити з України, а мама казала, що без нього не поїде. Перелом стався восени, коли рашисти почали бомбардувати наші електростанції та світла та зв'язку не було тижнями. "З вами щось трапиться, а я навіть не впізнаю". Маму вдалося вмовити. Наприкінці листопада ми з мамою, через Кишинів, відлетіли до Єревану. Родичі у Вірменії були шоковані, коли я на кожен звук літака тікала в коридор. Вони бачили війну, АЛЕ такої війни, як в Україні вони не бачили. Протрималися ми без тата трохи понад місяць. Вже у січні ми були у [МІСТО1]. І досі ми вдома. Слава Богу тато живий та захищає Україну до сьогодні. Я підробляю. Мати на господарстві. Ми в будь-якому разі переможемо, ще й Крим повернемо!!! Слава ЗСУ! Location 49.2331, 28.4682 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1574 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1574 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/320eb71dca94d55645d5821f0606adea.pdf?Expires=1779321600&Signature=PWT%7E31SgQTbSFgKOEvNwXvbBpRHpAo2ZoNObXgGjeSjcR45DpFJAxysgpKhk6dM437I8L4IAlAJLrpK7nEmgI7dQ3bIi0sNIOhDb%7EtA73an3H-u3f%7EpG-MVWlHFbY0fyFdLeOlgqsDzYeuHITadXF087nPgEZ10tmq4qfiSrVRNRaAN5pFhRREiMdLK8yGpPsODMY3YvKsrqZW6vtoAEdzxagpnHDueK0sHJZzSDDzwLzZBMj8XwFhmv2ZWwQFAjXzkGTS%7EZMrat0zBp2O9w4LM2EfkmobklwDaeCf3fKziMd1a-QqOodlZSADJdQA7Vc6LkmRJMOtz-hh%7EwElEpNw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 1dcde9f051d241ac3636ef0dc30a4499 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 56-60 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Mykolaiv region Миколаївська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-04-28 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good evening. For me and my son, the war began the same way as for most of my fellow Ukrainians. A suspiciously bad feeling kept me awake on the 23rd of February. My son, who is 37, kept reassuring me with a kind of mockery that the time for total wars was over and that people don't fight like that now. It turned out that they did! No one in [CITY1] could even imagine that someone would ever attack us. After all, every summer, we used to meet our future enemies on the beaches of [CITY2] and [CITY1]. But we have what we have. I worked, and still work, in a pharmacy. In the first days/weeks, there was shock, slight panic and a feeling that we had been betrayed. After the first week, I assumed it would last for a long time and started buying "wartime" food like canned food, cereals, pasta, oil, etc. I didn't even realize how quickly most men, and not only the population of my homeland, started wearing khakis, not because it was fashionable. One day at work, early in the morning, I was counting the cash register, as usual, to hand over the shift to the shift worker when there was an explosion and all the glass from the windows and the counter covered me. It turned out that there was a one-storey building a kilometer away from the pharmacy where I work, and these creatures decided to bomb it at 7 a.m. There were residential buildings nearby; people woke up, some were going to work, some were walking their children to school...it was horrible! After this incident, my son volunteered to serve and is still serving. I have a mini-heart attack every time the phone rings just to hear his voice. The only restriction that affected my work was that we stopped working around the clock because of the curfew. People always need medicines, especially during the war. The war has brought disaster on the other side as well. My son's father is Russian. We divorced in 1994, but my son maintained a relationship with his father until he finished school. Now, this is not the case and will not be in the future. Just think about it: the father's country attacked the son's country! And there are many such examples. If it wasn't for my job as a pharmacist in a pharmacy, I can't imagine how I would have survived the most challenging time when those creatures bombed our tanks and the whole of Ukraine was left without electricity and warmed up with stoves. The movement of life! This is the main principle at my age. I am confident of our victory! I really want my people to look up to the sky when they hear the sound of a moped, to repair and build without delay in case there is an "arrival" nearby, to have the school opposite where I work filled with children again, and to use candles only for birthday cakes and to light them in church for the health of our loved ones. Добрий вечір. Війна для мене і мого сина почалася так само як і для переважної більшості моїх співвітчизників, українців. Підозріло погане передчуття не давало мені заснути 23 лютого. Син, йому 37, мене весь час заспокоював з добрим глузуванням, що час тотальних воєн минув і зараз так не воюють. Виявилося ще як воюють! Ніхто в [МІСТО1] навіть уявити собі не міг, що колись на нас хтось нападе. Адже раніше щоліта ми зустрічали наших майбутніх ворогів на пляжах [МІСТО2] та [МІСТО1]. Але маємо те, що маємо. Я працювала, та й працюю досі в аптеці. У перші дні/тижня був шок, легка паніка і почуття, що нас підло зрадили. Після першого тижня я припустила, що це надовго і почала потроху купувати продукти "воєнного часу", консерви, крупи, макарони, олія, і т.п. Я навіть не зрозуміла, як швидко переважна частина чоловічого, та й не тільки населення моєї Батьківщини стало носити "хакі" і не, тому що це модно. Якось на роботі, рано-вранці я як завжди перераховувала касу, щоб здати змінниці, як пролунав вибух і все скла з вітрин і прилавка засипали мене. Я не зрозуміла, що сталося. Виявляється за кілометр від аптеки, де я працюю, була якась одноповерхова будівля і ці тварюки вирішили о 7-й ранку розбомбити її. Поруч житлові будинки, люди прокинулися, хто на роботу, хто дітей до школи проводжатиме... Жах! Після цього випадку син пішов добровольцем і слугує досі. При кожному дзвінку телефону у мене трапляється мініінфаркт, аби тільки почути його голос. Єдине обмеження, яке зачепило мою роботу - це те, що через комендантську годину ми перестали працювати цілодобово. Ліки людям потрібні завжди, тим більше під час війни. Війна принесла лихо і з іншого боку. Батько мого сина росіянин, ми розлучилися ще в 1994 році, але син до закінчення школи підтримував стосунки з батьком. А тепер цього немає і вже не буде. Тільки вдумайтесь, країна батька напала на країну сина! І таких прикладів дуже багато. Якби не моя робота фармацевтом в аптеці, то я не уявляю, як би я перенесла б найважчий час, коли ці тварюки розбомбили наші тек і вся Україна залишилася без електрики та грілася буржуйками. Рух життя! У моєму віці це головний принцип. Я впевнена у нашій перемозі! Я дуже хочу, щоб мій народ не розумів очі на небо, почувши звук мопеда, щоб робив ремонт і будувався не відкладаючи на те, що раптом буде "приліт" поряд, щоб школа, навпроти якої я працюю, знову наповнилася дітьми та щоб свічки нам потрібні були тільки для тортів на день народження і для того, щоб у церкві поставити за здоров'я рідних та близьких. Location 46.9750, 31.9946 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1573 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1573 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/ce13c7b235a347f66da84adc1c098763.pdf?Expires=1779321600&Signature=jJ6HvTFnnE5bFvg3o6jzLxMM53rO-iG7KuBhhOwXxDEGp-LR7iUEPvmRGymJvZ78zQh9Zct6ZSMNvhXRnQeIZl1qfmKXiPpJwiKGnuqMtEELxOLb-erZFt5O0g7psOL8m%7ECQ31EQyaLFZ40okn6gmJnkfX12rdjKhIdFdZmLla3KXBAY4cf4vuvrAPHufMji-26fJRS8WJMgeRJHjY%7EegsCTHcIt6rj3r7d1LMJmwvCeBgC1oxKvpP5ItB%7EB0UaCK1fJosh3iAgzaryFgCSb7JioijG6EBkkpAxD0pOjc8ypNkCqxM6pfJt9UZUQdrdqYkYifMyMdONF28kMdQX1SA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM a5630cdb28af745689c526b80a051d1c Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 41-45 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Odesa region Одеська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-04-16 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good evening. I am a mother of three children. I was born and lived in the Odesa region. Before the war, I worked in a supermarket and could provide for my children at least minimally and stably. It so happened that I brought them up alone. Then the war started. To be honest, we didn't believe it at first and couldn't even imagine that those were enemy missiles, not our planes. The realization of the war came in 2-3 days. And then we hoped for quick negotiations and peace, but... there was a controlled panic after seeing videos from other regions in the first days, but when it "started" in our region... At first, we were afraid of an amphibious assault from the sea, and thank God it didn't happen. Then there were thoughts that the Odesa region might not be bombed because it is a historically expensive city, a pearl by the sea. But the degree of violence began to go off the scale, and I was shocked by the weapons used!!! Missiles, aircraft, warships... we had only seen this in the cinema. In early March, it became clear that there were problems with the work. Our bosses hinted that we should "hold on to our jobs" and added working hours, including them in the same salary. There was no way out; we had to keep working and had a family to feed. The turning point came when an enemy aircraft launched two missile strikes at a facility 500 metres from our house. When I heard the sound of the aircraft, I suddenly remembered that the sky was closed and somehow covered my youngest son automatically. After the flash, the window panes and the window frame flew out. I carefully removed the debris from my child's face and ran into the corridor. The plane flew away towards the sea. My eldest son said that it was he who flew to the second sunset. I barely had time to bring my daughter into the corridor when the second explosion occurred. My eldest and I did not make it. We were thrown a bit and fell to the floor... I somehow put the children to bed and waited until the morning Problems with work immediately began. Several girls were fired, and their duties were distributed among the rest of us. The aid started to be paid with long delays, and even that began to look like a mockery due to the rapid rise in prices and the rise in the dollar, to which everything is pegged. We switched to pasta and rice, as they were the most affordable for us. I understand that many people lost their homes and their lives! Then came the period of the ill-fated bridge. It was hit twice a week with rockets, and we lived next to it. I buried my father in March during the war. Our children grew up early! My eldest son and daughter helped me with everything I needed. They looked after their younger brother, cleaned, and cooked. Then came the drones and the worst thing was the power cuts due to enemy strikes. I have three schoolchildren. And while the older ones are learning the curriculum remotely, the younger one is in the second grade and not learning, it's just a nightmare. I have thought many times about leaving Ukraine, but I have nowhere to go with three children, and most importantly, I have no reason to. I need money for that. Otherwise, like almost all Ukrainians, we endure and hope for the Armed Forces' victory!!! Everything will be Ukraine! Добрий вечір. Я мати трьох дітей. Народилася та проживаю в Одеській області. До війни я працювала в супермаркеті й хоч мінімально та стабільно могла забезпечити дітей. Так склалося, що я виховую їх сама. Почалась війна. Чесно кажучи, ми відразу не повірили та навіть не могли уявити собі, що це ворожі ракети, а не наші літаки. Усвідомлення війни прийшло через 2-3 дні. І то ми сподівалися на швидкі переговори та мир, але... У перші дні почалася контрольована паніка побачивши відеороликів з інших областей, але коли "почалося" у нас .... Спочатку ми боялися десанту з моря, і Слава Богу не сталося. Потім проскакували думки, що Одеську область може не бомбитимуть, оскільки історично дороге місто, Перлина біля моря. Але ступінь насильства стала зашкалювати і я була в шоці від озброєння, що застосовується!!! Ракети, авіація, військові кораблі... таке ми бачили лише у кіно. На початку березня стало зрозуміло, що намічаються проблеми з роботою. Нам начальство натякнуло, що "тримайтеся за робоче місце" і почало додавати робочий годинник, включивши їх у ту ж зарплату. Виходу немає, довелося продовжити працювати, треба годувати сім'ю. Переломний момент настав, коли ворожий літак завдав два ракетні удари по об'єкту в 500 м від нашого дому. Почувши звук літака, я раптом згадала, що у нас "небо закрите" і якось на автоматі накрила молодшого сина. Після спалаху вилетіли шибки та рама вікна. Я обережно прибрала уламки з обличчя дитини й побігла в коридор. Літак відлетів у бік моря. Старший син сказав, що це він полетів на другий захід. Я ледве встигла завести в коридор доньку , як пролунав другий вибух. Ми зі старшим не встигли. Нас трохи підкинуло, і ми впали на підлогу. . Я якось вкладала дітей, а сама чекала до ранку. З роботою одразу почалися проблеми. Звільнили кілька дівчаток, а їхні обов'язки розподілили між рештою. Допомогу почали виплачувати з великими затримками, та й та стала виглядати знущанням, через стрімке зростання цін і зростання курсу долара, до курсу якого все прив'язано. Ми перейшли на макарони та рис, вони були найдоступнішими для нас. Я розумію, що багато хто втратив вдома і життя! Потім настав період злощасного мосту. Щотижня по два рази по ньому били ракетами, а ми поряд живемо. Батька я поховала у березні під час війни. Наші діти подорослішали завчасно! Мої старший син та дочка допомагали мені з усім, що потрібно. Дивилися за молодшим братом, прибирали, готували їсти. Потім пішли безпілотники, і що найгірше, це відключення світла через удари ворога. Бо маю трьох школярів. І якщо старші засвоюють навчальну програму з дистанційки, то молодший у другому класі й це просто жах, а не навчання. Я багато разів думала про те, щоб виїхати з України, але мені з трьома дітьми нікуди, та й найголовніше нема за що, потрібні гроші для цього. А в іншому, як майже у всіх українців – терпимо і сподіваємось на перемогу ЗСУ!!! Все буде Україна! Location 46.4825, 30.7233 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1570 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1570 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/fd5cd9f4674e42f456c237fb6575b4f4.pdf?Expires=1779321600&Signature=c2x7NFjFrGtBlPKj0sAoS-%7E-HgTIniaFa%7E%7EG2I3qlziQSpAve7gc8nmonF7IcDfOc4moVW55SBqt4OIUIvnlxOraId6NVThCAIlLH9tAZmoEtkx75eQMT6asiEftVumaaow-nDChQKvsgo7NYa1%7EmxzMH7vBD2GADkda5P2gDKuaFoOJdQigc2gWUc4K7MU49VnuqzTjy6GnrZy8%7EIJ3KBggJA580HJabydq1l-CAtjfAypXxJwPPsv7qTIpOkM71LkOWrsK4KGeRVseseUXbe6cZ3ytYUfSTm3xYAiVb-vUW4ail6a5t1ANC9Ple4FnivJAtsUTGzc6i8QMAf92sQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM f420f410eb52d2674890ad3b934dc4c8 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Zaporizhzhia region Запорізька область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-04-10 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good afternoon. Despite all the strange "warnings" and news on TV, the war started suddenly for us. My son (17 years old) woke me up to watch. When he heard the sounds of explosions, he started browsing social media and convinced me that war had broken out. Of course, I thought it was some kind of prank in their "tiktoks" and so on. But 15-20 minutes later, after scrolling through my Telegram, I got up in a kind of shock. There were explosions. The first thing that came to mind (I don't know why) was to pack all my documents, some clothes and another bag with who knows what into my backpack. First thing in the morning, with the phone ringing incessantly, I ran to the store and then a picture from Soviet films about the beginning of the war appeared before my eyes - huge queues, inflated prices, gossip, guesses, assumptions. I ran home after buying as much as possible of the most necessary goods at that time: cereals, pasta, and canned food. In such a situation, you don't fully understand what to take. The next night was just some kind of hell. Everything was exploding everywhere and at once. The myth of the "second army of the world" was making itself felt. You don't know whether they are attacking and bombarding you or our guys are trying to fight back, defend you, and keep them out of the city. What's going on? We hear loud shots, explosions, and bright flashes from some heavy weapons. I understand that it's not small arms; it's something heavy. At Telegram, we learnt about the "two-wall rule", that staying in the corridor and taping the windows crosswise was better. I moved a large cotton mattress into the corridor, plus the thickest blanket, so that during the shelling, we could hide from glass shards, etc. and that's how our narrow corridor became a temporary shelter. The horror began when rockets started flying with a wild roar. Just the sound of them scared us to death. They seemed to be flying high, but we instinctively ducked as if they were a metre away. Of course, we were glad that it didn't hit us...but we sadly realized that it still exploded somewhere. Within a week, the slightest hope that this could be resolved through negotiations disappeared. I finally became convinced that this was a war against the people of Ukraine when these scum started hitting power substations. And what about hospitals, maternity homes, operating theatres... The alarm was often not heard over the explosions, and frankly, it did not help. The beginning of the shelling was reported on TV channels. And we don't have a basement. We fled to our neighbour's grandmother, Aunt [NAME1]. She lives alone, and we have been helping each other throughout the war. Even before the war, work was not "plentiful," and then there was the war. The state provided some help. My son and I survived a little. My [NAME2] is a good boy. He chopped wood and carried water. He helps as much as he can. Sadly, all the children had such a hard time with school. First COVID-19, then the war. Well, it's okay; we will survive and WIN!!!! Glory to Ukraine!!! Доброго дня. Незважаючи на всі дивні "попередження" та новини по телебаченню, війна для нас почалася раптово. Мене розбудив син (17 років) дивитися. Почувши звуки вибухів, він почав переглядати соцмережі й переконувати мене, що почалася війна. Я звичайно ж подумала, що це якісь витівки в їх "тік токах" і т.п. Але через 15-20 хвилин, прогорнувши свій телеграм, я піднялася в якомусь шоці. Вибухи. Перше що спало на думку, (не знаю чому) зібрала в рюкзак всі документи, якийсь одяг і ще одну сумку з незрозуміло чим. Насамперед вранці під безперервні дзвінки телефону, я побігла в магазин і тут у мене перед очима з'явилася картина з радянських фільмів про початок війни - величезні черги, завищені ціни, плітки, здогади, припущення. Скупившися по можливості найнеобхіднішими на той момент товарами, крупи, макарони, консерви, я побігла додому. У такій ситуації не до кінця розумієш, що брати тобі. Протягом наступної ночі було просто якесь пекельне пекло. Вибухало все, скрізь і відразу. Міф про "другу армію світу" давав про себе знати. Не розумієш, це наступають на тебе і бахають, чи це наші намагаються відбиватися, захищають, не пускають їх до міста. Що відбувається!? Ми чуємо гучні постріли, вибухи, яскраві спалахи від якихось важких знарядь. Я розумію, що це не стрілецька зброя, це щось важке. З Тг ми дізналися про "правилу двох стін", що краще пересидіти в коридорі, про хрест на хрест заклеєних вікнах скотчем. Я перенесла великий ватний матрац в коридор + найтовстіша ковдра, щоб під час обстрілу можна було сховатися від уламків скла і т.п. Так наш вузький коридор став тимчасовим укриттям. Жах почався, коли з диким ревом почали пролітати ракети. Вже від їхнього звуку страшенно до жаху. Вона летить начебто високо, але ми інстинктивно пригиналися, ніби вона за метр від нас. Звичайно раділи, що не в нас "прилетіло"... Але сумно розуміли, що вона все одно десь вибухнула. За тиждень найменша надія, що це можна вирішити переговорами зникла. Остаточно утвердилася в тому, що це війна проти народу України тоді, коли ці мразі почали бити по електропідстанціях. А як же лікарні, пологові будинки, операційні... Дуже часто тривогу не було чутно через вибухи, та й чесно, не допомагає вона. Про початок обстрілу писали у ТГ каналах. Та й підвалу в нас немає. Ми тікали до сусідської бабусі, тітки [ІМʼЯ1]. Вона живе одна і ми всю війну допомагаємо один одному. З роботою і до війни було не "густо", а тут ще й війна. Держава надала трохи допомоги. Дещо вижили з сином. Мій [ІМʼЯ2] молодець. І дрова колов і воду носив. Допомагає, чим може. Сумно, що зі школою у всіх дітей так склалося. Спершу ковід, потім війна. Ну та гаразд, виживемо і ПЕРЕМОЖЕМО!!!! Слава Україні!!! Location 47.8388, 35.1396 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1568 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1568 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/c211e3050abae952c3a1c47f828d09fb.pdf?Expires=1779321600&Signature=KGlZkUqkVVTk7%7EQ%7EB7TnEL74ihwc2D22MGClk9pp4-hDLyIxMHzd8AK0TC3h-xIBeHWeNehom4W4lYL0afqFucpsZO1uoxq621WKCS9djhbEgWIa12SMzTveuDlCqQSQ2lpcrKm1XBB4SP%7EIP165cg74foY9EeE160deIndEs9OrDTh8EDoCDtJBehvjrWXyGNvryreio6OUW4nyTUTVKchSDYVyDk6e7C5CCQ2xnNYUdOtb6Fr-y9XnMP9NljvAi12bGbpAXzvT73yCGTRJFeqg%7E9saPa9JDlwgqTPOvZl5As1YlrSxWJKNWRNNoIVVdUNMbMTNQdYaTveYVN8H9A__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM d45116d52ba1aa642d87fbecc934e952 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Mykolaiv region Миколаївська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-04-05 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good evening. The war started for my family, probably, like for all Ukrainians. Denial that this could happen at all. Confusion and doubts, "Maybe it's a provocation", "They'll come to an agreement." And, of course, SHOCK! I am alone with my eight-year-old son... What to do? Where to run to? Or maybe it won't affect us? But no! War in its most vile form. War is war, but life goes on. We have what we have! In [CITY1], everyone was terrified of one thing: it is close to Crimea. That's where things used to come from. They were not afraid of anything. When they started shelling us with all sorts of Grads, I realized the enemy was near the city. Our region was always considered "Russian," just like [CITY2] and [CITY3], BUT I have seen such a level of unity of people against the enemy in very few places. The first months, I was passed in a frantic pace of survival. There was only one goal - for my son and me to survive. I slowly got used to the checkpoints, document checks, dark streets at night and ominous silence. At first, the silence at night was the worst. We lived all these months in anticipation. We were waiting for the explosions, for the anxiety, checking the telegram with fierce curiosity. Where is the "arrival"? Are there any dead? My neighbours, pensioners, shared canned food with us... I'm the only one with a well on the whole street! I provided water for the whole street! The "cruelty" began in autumn, when these bastards started bombing substations and the whole of Ukraine was left without electricity, water, and communication. [CITY1] turned into a city of generators. My child and I survived until mid-December and then went to my friend's house in the Odesa region. Although [CITY2] is close by, it was a little calmer there. My friend helped me a lot. My son and I, she and her husband, and their four children, plus her mother, lived with her. I returned home to [CITY1] at the end of January and is still here. As long as our brave soldiers fight the enemy, I will not leave my homeland. And to be honest, I have nowhere and no one, to go to. I know one thing for sure - Ukrainians are the most resilient people in the world! No one can defeat us! Everything will be Ukraine! Добрий вечір. Війна для моєї родини почалася, мабуть, як і для всіх українців. Заперечення того, що взагалі таке може статися. Розгубленість та сумніви, "а може провокація", "зараз домовляться". І звичайно ШОК! Я одна з восьмирічним сином... Що робити? Куди втекти? А може, саме нас не торкнеться? Але немає! Війна в найпідлішому своєму прояві. Війна війною, але життя продовжується. Маємо те, що маємо! У [МІСТО1] всі дуже боялися одного, це близько до Криму. Звідки зазвичай за нами та "прилітало". Не дарма боялися. Вже коли нас почали обстрілювати всякими Градами, я зрозуміла, що вороги під містом. Наш регіон весь час вважали "російським", так само як і [МІСТО2] та [МІСТО3], АЛЕ такого рівня об'єднання людей проти ворога я мало де зустрічала. Перші місяці пройшли в шаленому темпі виживання. Була одна мета – вижити синові та мені. Почала потихеньку звикати до блокпостів, перевірок документів, темних ночами вулиць та зловісної тиші. Спочатку найстрашніше була тиша ночами. Ми всі ці місяці жили в очікуванні. В очікуванні вибухів, тривоги. З шаленою цікавістю перевіряючи телеграм. Де "приліт"? Загиблі є? Мої сусіди, пенсіонери, ділилися з нами консервацією... На всій вулиці тільки в мене криниця! Забезпечила водою всю вулицю! "Жесть" почалася восени, коли ці сволоти почали бомбити підстанції та вся Україна залишилася без електрики. А відтак і без води та без зв'язку. [МІСТО1] перетворився на місто генераторів. Я з дитиною протрималися так до середини грудня і потім поїхали до моєї подруги на Одещину. Хоч [МІСТО2] і поряд, але там було трохи спокійніше. Подруга мені дуже допомогла. Жили у неї я з сином і вона з чоловіком та четверо їхніх дітей + її мама. Повернулася додому до [МІСТО1] наприкінці січня і досі тут. Поки наші хоробрі воїни б'ють ворога, я не збираюся залишати мою Батьківщину. Та й чесно кажучи нікуди та нема до кого мені їхати. Точно знаю одне – Українці найстійкіший народ у світі! Нас не перемогти нікому! Все буде Україна! Location 46.9750, 31.9946 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1567 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1567 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/a7e50977b98deaee83cbdf6d18ae2182.pdf?Expires=1779321600&Signature=Mn9YxgV--91t-%7Eb8QiZt3vmmzmob0PjkH7yYfI%7EWPbuK1KZ43y--yxKn3j9CDBlPA%7EELN-9qWBv0FyIBHVnf8gZkeHTtoCutQQ9Tbu4WoB9Cfj-rS3OVLPguqt46eymbtwhnSEap1UjbN8gwWK502x-CDxeGQWvzQsGxXv65OBSM-Fl0iuvJb7dBARW%7EsVGH49%7EkwsFewZLIDwUfejQ83rzZy3SQrtUKHDHDTvejGfEYmjpYWRQ55oNVDQur0NXC-J4a6PPehUZ4JjySnT79FjLJqSpBe6YVyc1ECO8rpdpMOSU9HuECYJdRPkcm8hk7iNByvOzWPz8YONAmrng8pQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 20a7995fe4ef7312648c05714b0a1a3f https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/b5e45af51fbf207910f1ec9bcbfcb3a2.mp3?Expires=1779321600&Signature=oB6WrJTe7L0ogPGK9qkctbI27GFHxOiax9ISJg4beyJboPDvzX0a5bU19CZXLvalWSnw7M-jgkztaLqo2dj5IGNviDE9ASnbYPMHU3uFOTpAMDopwOGrYd9Ha%7EKtjvuEIy%7EY87RkLXnaCebH%7EpzY6K-TXqSSdvr9lYATlyI3VxjQ9Q%7E3TqoXkS6njCDJVuMpuu0-JaDV9xczMtVkczwjP0%7ERm8tmCm77ezb4jrVYZxPyA-q0SiEoqjYOs8PAsr7tK%7ELtIjB7k6uLwUUqdRwAGlleXgquoHOci%7E8p2xc2yRMYlxDVAnXCY72DkGY3fzr0ABp4-0NTCajmoSpXkVcSNQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM eb9c4fc27c72d73afe91f41ee62bfc76 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/e390affcf5275157eb0edb7ef096aaee.mp3?Expires=1779321600&Signature=h5tJijDT023quOJ856p3VMcV1Xr95ryxiftmoeiP0rt-vWrLSe9MupNtSLOv2JKK5PapjWdb2Ay2teFo4rBsimr5V2bR6XsOFvZh%7ECu2TZtJ%7EbmGC4vnnfkhZkKIqvnNC0DOvTOinrb09gLeBTZK1diN9x0pGGkkCYJFJiRUaCeACoRZC4%7EJ8wH4Q6DikUeSFsArbIkU5GthDY-8pGKpccCgouMg5i8RhDrVK33iAaTKkL9aEHPdjsRQczPyTqI5I%7EAmlT7DQx7N0Kt2ZxdipDX2YYEJBVswn6ZQqdjsE9Ftu85BMcY2ZFNkYt%7E73US7neqkIV7wjIlUJGjkXJ7J3w__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM df30a89e0313798791163c878031a68f Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Odesa region Одеська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта complete secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-30 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Good morning. On February 24, I woke up to the sound of a fighter jet. My father said - WAR! I thought he was joking. But when I opened the Internet, I was horrified! Sumy, Chernihiv, Kharkiv, Donbas and my native [CITY]. Then videos began to appear with people who wanted to leave Ukraine and were standing in crowds and lines at the border. I have three children and a sick father. My first thoughts were, "now a little bit" - a demonstrative shooting and negotiations followed by a truce. I think no one in Ukraine at that time could have believed that there would be such a brutal, "dirty", long war. Since I had nowhere to go and no one to visit, I continued to go to work (as a supermarket cashier), and my father looked after the children. School was immediately canceled. Remote learning is not learning. Poor children! And the gray military routine began. Untial March 5, at 5:03 a.m., an enemy fighter jet launched two missile strikes on an object 2 km from my house. We went into the hallway in a panic. The window frame was smashed out, the glass shattered... and all this on my youngest 7-year-old son. He still stutters. I went to work in such shock. Two weeks later, my father died. My father's funeral, two weeks after we were shelled? It's too much.... But there are many Ukrainians who are in worse trouble than I was. Months passed and the war became part of our everyday life. Alarms, "arrivals", telegrams, remote control, etc. There are no jobs, and you hold on to what you have with a steel grip. The employer took advantage of the situation, "To whom the war is for, to whom the mother is for," and set the conditions and payment that were beneficial ONLY to him. If you want to work, or if you don't want to leave, they will find someone to take your place quickly. Many of my friends left, some to Germany, some to the Czech Republic, BUT after 1-2 months they returned and were surprised to find that there were no neighborhood boys, brothers, husbands, or fathers. However, I survived as best I could. And now I have a new problem: my eldest son is graduating from high school and needs to go to university. How will this happen? More than a year of distance learning will take its toll. How much will it cost? Where can I get the money for tuition? I don't want to and I'm not going to leave my city and my country. I really hope that the war will end soon or at least stop. But I also have no idea what will happen after the war. We know from history that the most difficult years are the years after the war. But my children and I are not sad, we are happy with what we have and we are waiting. Ukraine will win! Доброго дня. 24 лютого я прокинулася від звуку винищувача. Батько сказав - ВІЙНА! Я подумала, що він жартує. Але відкривши інтернет я жахнулася! Суми, Чернігів, Харків, Донбас та моя рідна [МІСТО]. Потім почали з'являтися відео з людьми, які хочуть залишити Україну та стоять у тисняві та чергах на кордоні. У мене троє дітей та хворий батько. Перші думки були, "зараз трохи" показово постріляють і переговори з наступним перемир'ям. Я думаю, ніхто в той момент в Україні не міг би повірити, що буде така жорстока, "брудна", довга війна. Через те, що мені не було куди їхати, та й не до кого, то я продовжувала ходити на роботу (касир супермаркету), а батько наглядав за дітьми. Школу одразу скасували. Дистанційка – це не навчання. Бідні діти! І почалися сірі військові будні. Поки 5 березня о 5:03 ворожий винищувач не завдав двох ракетних ударів по об'єкту за 2 км від мого дому. Ми в паніці пішли у коридор. Вибило раму вікна, скла вщент ... і все це на мого молодшого 7-річного сина. Він досі заїкається. Ось у такому шоку я пішла на роботу. За два тижні помер мій батько. Похорон батька, через два тижні після того, як нас обстріляли!? Це вже занадто.... Але є дуже багато українців, у яких біда страшніша за мою. Минули місяці й війна стала частиною нашого побуту. Тривоги, "прильоти", телеграм, дистанційка тощо. Робочих місць немає, а за те, що є, тримаєшся сталевою хваткою. Роботодавець скористався ситуацією "Кому війна – кому мати рідна", поставив такі умови та оплату, які вигідно ТІЛЬКИ йому. Хочеш працюй, а не хочеш йди, на твоє місце знайдуть швидко. Багато моїх подруг поїхали, хто до Німеччини, хто до Чехії, АЛЕ через 1-2 місяці повернулися і з подивом виявили, що немає сусідських хлопців, братів, чоловіків і батьків. Втім виживала як могла. А тепер нова проблема, мій старший син закінчує школу і треба вступати до університету. Як це відбуватиметься? Понад рік навчання на дистанційці дадуться взнаки. Скільки це буде коштувати? Де взяти гроші на навчання? Я не хочу і не збираюся залишати моє місто та мою країну. Я дуже сподіваюся, що війна скоро закінчиться або хоча б припиниться. Але я також не уявляю, що буде після війни. З історії ми знаємо, що найважчі роки – роки після війни. Але ми з дітьми не сумуємо, радіємо з того, що маємо і чекаємо. Україна переможе! Location 46.4825, 30.7233 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1562 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1562 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/b6743da75bf4e63f86b73469b7215c15.pdf?Expires=1779321600&Signature=aHQoPUSEFHuMTcecErWz-h88vLzYy-KD411CInMicfvpQ4LZ1zENL%7EH32VdyBKtKx%7Ea93i3sboQsKt09avLdoHnf93FTk7kMLJRaPmy4XYayIcJ-q7k28yM7BMhWVvPwqltOQBkOvJ5BdZtbgRs3VkNqYJRQmKpSiZWGnNtGsaSoEIf1h1zXVXTjUrfWfoqrkQhnddMejN-SHHX-%7EZtA2lIvwTO1TogKPqDmUjN%7EglvPWnYNJ6hprXaASf1zZTuFuzZwvJh5qs1VzLFd9vcrTTxKUr2oggqAPFa2Md06sz7R%7EO93ZcLs%7EYYzZgeYhSAXpcH98s7RqQgxZnqsgZwrpQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM a90ec90f82747db83c74ada010c0c106 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 26-30 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Damned, damned, damned war! My husband and I worked hard, dreamed of owning our own home and having a baby, cared for our parents, loved our city... And in the summer of 2022, I travelled far away so my daughter could be safely born. I did not cry so that my parents would not see my tears. Do you know how hard it is to travel across the border in the eighth month? They say that Ukrainians were received with care. I don't know; maybe I was already "extra" because no one even helped me with a word. Imagine how I felt when I ran several times from the ticket office to the bus with a big belly and a suitcase, and as a result, the driver slammed the door in my face... Imagine how difficult and scary it is to go into labour if no one is there. How hard and scary it is to be alone with a baby... How sad it is when passers-by smile at the baby because it's the custom here, and your family only sees her on Viber. But I never told anyone about it because some people have it more complicated. I managed to cope. Over the past six months, I have already changed housing 4 times. We don't even have a stool to put a baby bath on. But my daughter smiles and happily stretches her arms to me. Today, she received her Ukrainian passport. She is a Ukrainian! And we dream of returning home. We just don't know when it will be safe. I feel that I have to tell my daughter everything about our country, about our family tree, about this terrible war. But I don't know if I can. My mouth is dry, and there is a lump in my throat. When my great-grandmother survived the revolution and the famines and my grandparents survived the Second World War, they dreamed that things would not worsen. And my parents were sure that we were lucky to be born in a free Ukraine. We grew up in the 90s, when buying baby food or a regular diaper was a problem, and there were no diapers. I wanted so much for my child to grow up in the love of all relatives, in prosperity, among good news! Yes, we have diapers. And my mother sent me diapers from Ukraine. But the world is a small place, and I can't escape the terrible news from Kherson and Bakhmut. We don't have a TV, but I watch the news on the Internet every day. And every time I am worried, I call my parents. They asked me to go to a safe place for the child's sake. But they don't know how hard it is to be safe when enemy missiles are flying over my Ukraine! I have no more milk for my baby. I have nightmares at night, so waking up to my baby is not difficult for me. Every day, I smile so my parents can be sure I am doing well. And they smile at me, but I still know they are crying. I will never forgive the Russians for this crime: destroyed families and cities, taken lives, stolen children, and tears, a sea of tears. And in the 21st century, it's time to realize that aggression and envy solve nothing. We will win! Glory to the Armed Forces! Клята, клята, клята війна! Ми з чоловіком стільки працювали, мріяли про власне житло і про дитинку, дбали про батьків, любили наше місто... А літом 2022 р. я поїхала світ за очі, щоб моя донечка народилася в безпеці. Я не плакала, щоб батьки не бачили моїх сліз. А знаєте, як важко їхати через кордон на восьмому місяці? Кажуть, українців приймали з турботою. Не знаю, може я була вже «зайва», бо мені ніхто навіть словом не допоміг. Уявіть, що я відчувала, коли з великим животом і валізою бігала декілька разів від каси до автобуса, і в результаті водій зачинив двері в мене перед носом… Уявіть, як важко і страшно іти на пологи, якщо поруч нікого з рідних. Як важко і моторошно бути одною з немовлям… Як сумно, коли перехожі посміхаються немовляті, бо тут так заведено, а рідні бачать її тільки по вайберу. Але я ніколи нікому про це не казала, бо є люди, яким важче. Я справилася. За останні пів року я вже 4 рази змінюю житло. В нас нема навіть табуретки, щоб поставити на неї дитячу ванночку. Але моя донечка посміхається і радісно тягне до мене рученята. Сьогодні вона отримала український паспорт. Вона українка! І ми мріємо повернутися додому. Тільки не знаємо, коли це буде безпечно. Я відчуваю, що повинна розповісти моїй донечці все-все про нашу країну, про наш родовід, про цю страшну війну. Але не знаю, чи зможу. У мене пересихає в роті й клубок душить в горлі. Коли моя прабабуся пережила революцію і голодомори, коли мої бабусі й дідусі пережили другу світову війну, вони мріяли, що гіршого не буде. І мої батьки були впевнені, що нам пощастило народитися у вільній Україні. Ми зростали у 90-ті, коли проблемою було купити дитяче харчування чи звичайну пелюшку, і памперсів не було. Я так хотіла, щоб моя дитина росла в любові усіх родичів, в достатку, серед добрих новин! Так, у нас є памперси. І пелюшки мені мама прислала з України. Але світ тісний, і я нікуди не можу подітися від страшних повідомлень з Херсону, Бахмуту… Телевізора в нас нема, але я дивлюсь новини в інтернеті, щодня. І щоразу, коли тривога, телефоную батькам. Вони просили мене поїхати у безпечне місце заради дитини. Але вони не знають, як важко бути в безпеці, коли над моєю Україною літають ворожі ракети! В мене вже нема молока для моєї крихітки. Ночами мені сняться жахіття, тому прокидатись до дитини мені не важко. Щодня я посміхаюся, щоб батьки були впевнені – в мене все добре. А вони посміхаються мені, але я все одно знаю, що вони плачуть. Я ніколи не пробачу росіянам цей злочин: зруйновані родини, міста, відібрані життя, вкрадені діти, і сльози, море сліз. І в 21 столітті вже час розуміти, що агресія і заздрість нічого не вирішують. Ми переможемо! Слава ЗСУ! Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1561 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1561 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/967199dbf4cc09ca26a467f373d0910e.pdf?Expires=1779321600&Signature=hoGE9nrW4rxbeNjRu9Xp5IiDXyjjIl7PUbX80LsPKhOTgInBNghUUo1KGfsJT4pb%7E%7ELx5YuGIwckGAP3FPCWcesAjY2nLMVkI-Sud7lrcFBIuCY6hpagSLQz9K0DK5PgX197KQIBz4ghqizFkKEIb8doZ9UPwpuYTaU23nwiHyeIcPBbP3ybUvInFW2AGlLt5-u-a5ezliN11EZcdU55CB4kmSoOlB3yKDZS5iYPwN7XxKa7W4THmDxrmUfpyoFRuyv%7EznFOSSsP2kwC4uxpa28C8GsaXXMwdkJbW1XDEu-bnIT9EJMgfv0lGE3VaPJPJeUnD1XtCSvZbXJKx0v8kw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM a5cf254fdfcfecbd93a3c0d26b4f978a Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 41-45 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни I learned about the outbreak of war from the Internet! Even before the war, my beloved, who was in Ato from the first days, told me that he would leave without hesitation if something happened. On the morning of that day, he went to work. He didn't know the war was happening because he was still on the road. We talked on the phone; I cried because I was scared for him. On the first day of the war, he left, as he promised. I started going to church because it was the only place where I felt peace; I prayed like never before, hardly listened to the news, and lived from call to call, from message to message. Sometimes, I worked at the school to prepare goodies for the guys at the front, and then I felt remorse that I could not do more to help. There was despair and fear, a feeling of uselessness because of the betrayal of relatives and friends, sometimes to the point of not wanting to live. I didn't understand how it was possible to think about myself in such a difficult time, to be indifferent to others, not to understand other people's pain, how it was possible to live my life hiding behind other people's backs without feeling any gratitude or respect for the defenders. I listened to many insulting words from curious neighbours, insulting words, not words of gratitude, with calculations of the military's salaries. And this: "Why me? Let others do it!" which simply killed me. I realized, and this was the worst part, that no one felt sorry for anyone and that everyone thought only of themselves. I have weeded out insincere relatives and fake friends, and I communicate only with trusted people, with my family. Sometimes, I feel disgusted with people around me who live as if nothing is happening. It's quiet here. I have no fear of death. The only thing I have is fear for my child and him because he is at war. Of course, sometimes there is a feeling of confusion, fear of the unknown, disappointment in people, anger, despair... But hope... "Hope has never left me. I have always, I don't even know if I believed or just chased away bad thoughts in such a way; I knew everything would be fine. I believe in the Victory! I know everything will be fine! If only I knew when... Про початок війни я дізналась з інтернету! Ще до війни, коханий, який був в Ато з перших днів, говорив мені, що якщо раптом щось, він піде не задумуючись. Зранку того дня він поїхав на роботу. Про те що війна він ще не знав, тому що був ще в дорозі. Ми розмовляли телефоном, я плакала, бо мені було страшно за нього. У перший день війни він пішов, як і обіцяв. Я почала ходити до церкви, бо тільки там відчувала спокій, молилась, як ніколи до того, новин майже не слухала, жила від дзвінка до дзвінка, від повідомлення до повідомлення. Інколи була робота в школі з приготування смаколиків хлопцям на фронт, тоді й виникали докори сумління, що не можу зробити більше, щоб допомогти. Був відчай і страх, відчуття непотрібності, через зраду близьких і друзів, інколи до небажання жити. Я не розуміла ,як можна в такий важкий час думати про себе, бути байдужими до інших, не розуміти чужого болю, як можна жити своїм життям, ховаючись за чужі спини, при тому не відчуваючи ,ні вдячності, ні поваги до захисників. Слухала багато образливих слів від цікавих сусідів, так саме образливих, а не слів подяки, з підрахунками зарплати військових. І оте:"А чому я? Хай інші!", яке просто, вбивало. Приходило розуміння того, і це було найгірше, що нікому нікого не шкода, що кожен думає лише про себе. Відсіяла нещирих родичів, фальшивих друзів, спілкуюсь тільки з перевіреними, з сім'єю. Інколи відчуваю відразу до оточення, яке живе так, ніби, нічого не відбувається. У нас тихо. Страху смерті у мене немає. Єдине, що є це страх за дитину, і за нього, бо на війні. Звичайно, що буває інколи відчуття розгубленості, страх перед невідомістю, розчарування в людях, злість, відчай... Але, надія... Ніколи не залишала мене. Я завжди ,навіть не знаю, вірила я, чи просто, таким способом гонила від себе погані думки, знала, що буде все добре. Вірю в Перемогу! Знаю, все буде добре! Знати б ще коли... Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1560 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1560 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/3561805026f667e8477d30ff2d2951b1.pdf?Expires=1779321600&Signature=v807pklVldwjNfgzdNIFTzK3937IUuU27ZsDcn9Ofo2Y2VdIrsyvgd%7EMaWfoyqzgWBUyh2eJgjrLKUMQn09Lkwk8AL2tRfvEMwKyH5bpj3hncOM%7El-MSucg2sNPgQnRTrQ8tsjKsDYmbvE9FiAPMgTogaHsQCMsEXo%7EHFkAv1lwmT9bPz8DPB9F5gRPpMhDYmcm1Ku1mpzMBODsLRHPfuCDbqjYEuwo9R66fAlE9Hrs5j7JTMYbWbl8BW2yN8KHH35imgn3qe2qiQ3pdKuK8qwifSU9zq43YrBr8AxHAO63nIFVrKj8x4eOEnqI6GSdkhND-B0yl-BSQUA63VLKihw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM f6da1c742806d314e9173f0d053d77bb Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 26-30 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-28 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Essay on the topic: "My experience of the Russian-Ukrainian war..." "The war will be repeated as long as as long as the question of it is decided not by those who die on the battlefield..." Henri Barbusse "The sirens cut off our sleep..." - it is impossible to disagree with the quote from the song of the famous band Antytila because this bloody morning of February 24 is etched in the memory of each of us by the roar of sirens. Which divided life into before and after, and the worst thing is that this "after" is entirely unknown... What was so important and necessary loses any meaning in the moment, and values are perceived entirely differently, and the values are different now (perhaps this is the only plus). Russia's war against Ukraine instantly radically changed my life and the lives of all Ukrainians: from an unborn baby looking forward to a bright future to an elderly gray-haired grandfather who had already experienced war in his life. It would be nice if no child in the world knew what war is. But children learn about all the horrors not from the pages of history books but from the realities of their own lives. In today's world, many countries cannot reach an agreement with each other and settle their differences through fierce battles with the demonstration of terrible weapons. Thousands of innocents are killed, cities are destroyed, and lives are broken. The war through the eyes of children is even more frightening because these children have practically no childhood. From my own sad experience, I remember the night of February 24 - fireworks. I thought through my dream but realized it was not New Year's Eve... My mother opened the window; I heard the fierce sounds of a siren and the first explosions. These were the terrible sounds of war... My mom started to panic, although she tried very hard not to show me her excitement. I was also terrified because I had never seen such a real war before and did not know how to act in such a situation, what to do, where to run, and what to take... anxiety overshadowed common sense. The same questions kept running through my head: how come? Why? For what? Again? In the civilized, progressive twenty-first century, there is a war. These and other similar questions are on everyone's minds, and it is especially acute in the memory of innocent children, resulting in stress, pain, anxiety, and fear. The refugees are carrying anxious suitcases that cannot contain their most valuable belongings, and next to them are terrified children in tears. Children are the energy source for every nation; they are its future. For me, as for the younger generation, this is very scary because children should not cry, and people should not suffer and die. We have not lived everything yet; we have not experienced the full sweetness of this life in all seasons, all the tenderness and feeling of love, the smell of flowers and honey cake on a birthday... And the inhuman is ruthlessly taking these values away from us. ...having calmed our fear a little and accepted uncertainty, we still stay home with our families and friends. We convince ourselves every time during the attacks that with God's help and the active actions of the invincible Armed Forces of Ukraine, Victory is near! Another factor in our family was patriotism (why we did not leave the territory of Ukraine), sincere love for our native land, and another year of university because how else can you explain the fact that when there is a war in your country, and all the doors of the world are open to you, everyone leaves, even those who are more or less safe. We can't all leave; someone has to be here because we are all needed on our land. But today, as terribly strange as it may sound, people have psychologically learned to live with the war, including me. When asked, "How are you?" I answer, "We're holding on, we believe..." On the one hand, everything seems to be fine, but on the other hand, Russia still exists… So, let's bring our joint Victory closer with our prayers and help our military and everyone involved in the war. I believe that it is essential for us to remember those who died in the war and to prevent a new war from breaking out. War is a traumatic epidemic, and language is a weapon of war. We feel that our Victory is coming; it is near - great, real, eternal! As Levko Lukyanenko said, "The war will end when we want victory, not peace!" So, we continue to pray and strive for Victory with every cell of our body and soul! Then we will have peace, and we will have bread and salt. "And on the renewed earth there will be no enemy, no adversary, but a son, a mother, and people on the earth." - Taras Shevchenko. Everything will be Ukraine! Glory to Ukraine! Glory to the heroes! Есе на тему: «Мій досвід переживання російсько-української війни…» «Війна буде повторюватися до тих пір, поки питання про неї буде вирішуватися не тими, хто помирає на полі бою…» Анрі Барбюс «Сирени обірвали наш сон…» – не можливо не погодитись із цитатою з пісні відомого гурту Антитіла, адже цей кривавий ранок 24 лютого закарбувався у пам’яті кожного із нас гучним ревом сирен. Котра поділила життя на до і після, найжахливіше те, що це «після» зовсім невідоме… Те, що було так важливо і потрібно, в моменті втрачає який-небудь сенс, а цінності сприймаються вже зовсім по-іншому, та й цінності тепер інші (можливо в цьому єдиний плюс). Війна росії проти України вмить докорінно змінила моє життя та життя усіх українців: від ще ненародженого, у світле майбутнє немовлятка, до літнього сивочолого дідуся, котрий вже мав досвід переживання війни у своєму житті. Було б добре, якби жодна дитина в світі не знала, що таке війна. Але діти дізнаються про всі жахи не зі сторінок підручників з історії, а з реалій власного життя. У сучасному світі багато держав не можуть домовитися між собою і з’ясовують відносини жорстокими боями з демонстрацією страшної зброї. Гинуть тисячі невинних, руйнуються міста, ламаються долі. Війна очима дітей ще більш лякає, адже у таких діток практично немає дитинства. З власного сумного досвіду згадую ніч 24 лютого – це салюти, подумалось крізь сон, але потім збагнула, що зараз не новорічна ніч... Мама відчинила вікно, було чути ревні звуки сирени й пролунали перші вибухи. Це були страшні звуки війни… Мама почала панікувати, хоча дуже намагалася не показувати мені свого хвилювання. Злякалася дуже сильно і я, адже до цього, ніколи не бачила настільки реальної війни й не знала, як діяти у такій ситуації, що робити, куди бігти, та що прихопити… тривожність затьмарювала здоровий глузд. Одні й ті ж питання прокручувались у голові: як так? Чому? За що? Знову? У цивілізованому прогресивному XXI столітті війна? Ці та інші подібні питання у головах кожного, особливо гостро це вкарбовується у пам’яті невинних дітей, як наслідок: стрес, біль, переживання, страх. У руках біженців тривожні валізки, у котрі не складеш найцінніше, а поряд у сльозах налякані діти. Діти – джерело енергії кожного народу, це його майбутнє. Для мене, як для молодого покоління, це дуже страшно, адже діти не повинні плакати, люди не повинні страждати та помирати. Ми ще не все прожили, не відчули на повну солоду цього життя у всіх порах року; всієї ніжності та відчуття любові, запаху квітів та медового торта на іменини… А в нас нелюд забирає безжально вже ці цінності. …вгамувавши трішки свій страх та прийнявши невизначеність, все ж залишаємось вдома з рідними, близькими. Переконуємо себе кожного разу під час атак, що з Божою допомогою та активними діями незламних ЗСУ – Перемога близько! Також у нашій сім’ї зіграв ще фактор патріотизму (чому ми не покинули територію України), щирої любові до рідної землі, та ще один рік навчання в університеті, адже як ще можна пояснити той факт, коли у твоїй країні війна і всі двері світу для тебе відкриті, виїжджають усі, навіть ті, хто більш-менш у безпеці. Всі не виїдемо, хтось повинен бути тут, адже ми всі потрібні на своїй землі. Але на сьогодні, як це жахливо-дивно не звучить, люди психологічно навчились жити із війною, та і я теж, зокрема. На питання «Як ти?» Відповідаю – «Тримаємось, віримо…», з одного боку наче все добре, а з іншого – росія все ще існує… Отже, наближаємо спільну Перемогу своїми молитвами, допомагаємо нашим військовим та всім причетним до війни. Я вважаю, що нам важливо пам'ятати загиблих на війні та не допустити виникнення нової війни. Війна – це травматична епідемія, а мова – як вид зброї на війні. Відчуваємо, що наша перемога ось-ось, вже поряд – Велика, справжня, вічна! Як сказав Левко Лук’яненко «Війна закінчиться тоді, коли ми будемо хотіти не миру, а перемоги!», тому продовжуємо молитись і надзвичайно прагнути, кожною клітинкою свого тіла і душі прагнути до перемоги! Тоді матимемо мир, і буде хліб, і буде сіль. «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі» – Тарас Шевченко. Все буде Україна! Слава Україні! Героям Слава! Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1559 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1559 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/c40cf79f600810aa82d6c82269687345.pdf?Expires=1779321600&Signature=cQvJZqyQIbcJ3c5YmWdNJhGolWcIV33ccmRWTlmKtjjjE%7EHrstBbia3PrDE%7EjvfPWoE5yIFou6855hcSKsRPHHgCin6mePn%7EEWey2pOT2jRfxTNCo74BB05R%7Erv85HWhTBS7z23ucrCnP91iDF9O-JcgYrTDU0lKVesY9PIzDZm3MGsyph8NI7YV1irKbMKyx3EZAwJ2aKsBK5EM71x-LDsNxdzL1fKLBvLq0wGvC9EYaFA9xt-CwAMnTnYmzPZ7pDOQQNtJxlVzp-698eHnG6a2YpvY8sRau%7Ewt4ldRJrYICPdhAwbwkcICC%7EU%7EqTmrYs1T3WfcS9FNN5nxqz063g__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM ffadaaf738e1c67bf417810e7dde136b Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 26-30 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kyiv region Київська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-28 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни This war has left a huge mark on the soul of every Ukrainian, and I am no exception. For more than a year now, I have been hearing sirens every day and have to go down to the bomb shelter with an eternal, overwhelming sense of fear. At the moment, I can say with certainty that my mental state is very depressed. My emotions change between anxiety, fear, horror, pain and worry. I can't sit still and watch some funny TV program, ignoring the siren. After all, when you have seen the explosion, heard how large and dangerous it is, sitting and laughing is a ridiculous decision. I feel fear. Every day my feelings change regarding the situation in Ukraine. I want to say that when I found out that the Crimean bridge was on fire, I was very happy and my mood was great all day. I think it will be over soon. I love my Ukraine. Ця війна залишила в душі кожного українця величезний слід, та я не є винятком. Вже більше, аніж рік, я кожен день чую сирени та змушена спускатися в бомбосховище з вічним неподоланним відчуттям страху. На сьогоднішній момент я можу з певністю сказати, що мій психічний стан дуже пригнічений. Мої емоції змінюються між тривогою, страхом, жахом, болем та переживаннями. Я не можу спокійно сидіти на місці та дивитись якусь веселу телепередачу, ігноруючи сирену. Адже, коли ти бачив вибух, чуючи наскільки це масштабно та небезпечно, сидіти та сміятись – безглузде рішення. Я відчуваю страх. З кожним днем мої почуття змінюються, стосовно ситуації в Україні. Хочу сказати, коли я дізналася, що кримський міст горить, я була дуже щаслива та мій настрій був чудовий увесь день. Я гадаю, що це швидко закінчиться. Я люблю свою Україну. Location 50.4501, 30.5234 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1557 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1557 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/d0b5023c17f6c6c80bdf717e3f06627e.pdf?Expires=1779321600&Signature=i%7Eo9daUmx665pyaK-2lVgAnf4PLHaokAsH-ONAXYxlDHj--meLF%7Ej%7EBlajrnFWHKH1u7n2AxQ9XLBYNmrHZVR5fkZLftFRP%7Eu1FSn09YRVZBYV39ySJtUt-jpWWDDnkYV4lAhqs65MspZyt8V%7EWq43yilpbBuFJHKIgmpKaLhtVEES2181QjejWioGukfQZUXJxEQv7i8xtOwX7l9%7ElpAyQ71iVYQX2PFpFDdipae5HrSkV4hP6eXoth55aYlggNeZZjYwhDTWpOYOIcOAnFZJbQr3JQjd2eVMW9-vo9IgODua6ec-DKRk1mUxC03oaE3iZqq3IpnIWshcNyX-UCuQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM bf3bfbed6f86f6b8040bbf9dcb6ed533 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-28 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни February 24. Morning. Half past 6 in the morning. You wake up in your dormitory to an incomprehensible noise outside and don't understand what's happening. At first, you think it's just the winds, or maybe something just happened... it's so disturbing: there are fire trucks, ambulances, and police, and all of them together make such a scary sound. Then you pick up your phone and read a lot of news...a lot of news that a full-scale invasion of Ukraine has begun. You read and don't understand what is happening. Half an hour passes and your phone starts ringing off the hook with calls from relatives, acquaintances, friends, etc. After another half an hour, the commandant announces a meeting that all the dormitory residents must attend. Five minutes before the meeting starts, the alarm sirens sound again, and you panic, not knowing what to do. All floors immediately start running from the ground floor to the basement. You're on the 6th floor, you don't understand what's going on, and you're just being swept down those stairs to the very first floor. You're standing there in despair, not knowing what to do or where to go. You're just sitting between other people like you who don't understand what's going on either. It's scary... it's terrifying! Not because of the situation but because it is possible in the 21st century. It is scary that the people who called us "brothers" are doing such terrible things. The sirens ended, and the alarms ended. We were all released and told that we could return to our rooms and get ready to go home or stay here. I mean, it was everyone's choice. My parents were supposed to come for me. I tried to pack my things neatly, not to forget anything, but the constant notifications on my phone simply did not allow me to do so. I was scared of every text message, every ringtone. I was worried when my family didn't pick up the phone immediately, but some time passed. This fear of ringing into nothing... it's terrifying. My parents came and picked me up, and we were on the road for two hours in silence. No one spoke to anyone, and there were a lot of cars - traffic jams on the way out of the city, traffic jams in the city, queues at gas stations, and queues at stores. There is just panic among people, and it's scary to see such panic; it's terrifying! Because you yourself are in that panic, surrounded by panic, you become even more panicked than you were, and it's impossible to put it into words. You just have to experience it yourself to understand what it's like to be in a panic. It's not even scary; it seems like you're standing in front of many doors, and each door is wrong. It's, I mean, it's such a dead end. You... wherever you go, it's not going to be correct. This feeling of hopelessness, of not being able to find this way out, is perhaps one of the most terrible feelings a person can experience. When we arrived home, we also didn't say a word to each other, not our parents, grandmothers, relatives, or anyone! Everyone was in a kind of... well, we were all in a kind of trance, that we just did what seemed right to us at the time. We arrived, put our things away, and packed our bug-out bags. Do you want to go abroad? Probably not. We knew that no one was waiting for us there. Yes, of course, we could have left. After all, my dad used to work abroad and remained in good, friendly relations with the employer for whom he worked. But we knew that we would not be able to stay there for long, that we simply could not leave our home for long, our family nest that we had been building for as long as I can remember. We... We probably wouldn't be able to just leave these walls of our home, which contain love, problems, and all that family stuff. That's why we didn't consider going abroad. Perhaps, if there had also been military operations in the Ternopil region, we would have moved somewhere in Zakarpattia. Although... I doubt it. We would not have left our home anyway. My parents would definitely have stayed here unless I was sent somewhere, as I said, to Zakarpattia. Although I'm not sure, I would have gone either. Although I won't swear, because in such situations, it is impossible to predict what you would do, what your family would do - it is simply impossible to predict. Right now, 30 days of war have passed, and every day, you feel such a calmness in your soul; that is, every day, you feel calmer and calmer. I don't know why; it's impossible to explain, but every day at home, every victory of our Armed Forces, a piece of peace is instilled in my soul, in my reflections, in my thoughts. With every positive, even small, piece of news, the heart of every Ukrainian is probably filled with even more hope that we will win this war. After all, we did not start it; let's say we did not want it. Our enemies wanted it. They ruthlessly attacked and ruthlessly tortured our people for hundreds of years... And here they decided that they should conquer us now. But no, it was not like that! We, Ukrainians, have always been unbreakable and will remain so forever. And it doesn't matter what generation it is: old, middle, or young, we are all of the same spirit; we are all Cossack ancestors. We are all people who will lay down their bones for their country. We will not give up, never! We will not surrender; we will make sure that we are independent, as we have always been, even though we have not been recognized. But we have proved to everyone that we are independent, that we can resist any forces. Simply, no one will take away our independence, which we proclaimed with blood in 1991!!!. No one will take it away from us because we knew what we wanted, what we were doing and why we were doing it. Our current president, Volodymyr Zelenskyy, is simply a man with a capital M. I have to say it for sure: it even seems to me that he is definitely some kind of ancestor (in the sense of a descendant) of the Cossacks, one of the famous Cossack leaders. He is filled with such strength, such power to prove that his state deserves better, that his state is better, stronger, that it is unbreakable and will never give up. He simply made all Ukrainians rise up and become a mountain for a tiny goal - to be Ukraine. Although, why is this not a big goal? It is a huge goal for us Ukrainians. Many other countries probably don't understand our situation, although they are helping. But... they don't feel it that way. None of them have fought for their identification and recognition for so long, so hard, so indeed, as we have. That is why they should also be proud that there is a country like Ukraine on the market, even on the market but in the sunshine of the world. Because we are making a new history with our freedom-loving attitude, our stubbornness, our inspiration, and the fact that we are going all the way, we are setting an example of how much people should love their country. I would like to ask if anyone else loves their country as much as Ukrainians love Ukraine. Probably not... So, back to the war. The day before, on February 16, there was almost open talk in Ukraine about a possible attack. Then, Volodymyr Zelenskyy announced February 16 as the Day of Unity. And I will say frankly, we needed this day very much. It united us even more than we were united before. Hundreds of cities held various unification events. And even we, including [INSTITUTION1], also held our event. For example, we made a symbolic theme of Ukrainian unity in a psychology lecture. In this class, we showed the attributes of our symbols: flags and coats of arms. And, of course, we quoted poems by prominent poets such as Kostenko, Symonenko, Stus... We raised our spirits with this, and I think that the people who participated in this unity action also raised their morale. They were again filled with the belief that our Ukraine is united and will remain united. And yet, if I think about it frankly, if I go deep into my thoughts... I involuntarily recall that I probably dreamed of big black ravens with crows on the night of February 20-21. That's all I remember. Just a lot of black ravens and crows. And apparently, this particular dream was somehow disturbing. It was as if he was telling me with his blackness that something was coming, that something terrible was going to happen. I didn't pay much attention to it, but I should have. Perhaps I would have avoided the panic that gripped me on February 24. Perhaps if I had noticed this fact, I would have prepared myself mentally for the fact that something would happen, no matter what the scale. It would have been easier for me to feel better. However, I cannot say for sure. I didn't know what war was before. I only read about it in newspapers and books. I know the stories almost by heart... 24 лютого. Ранок. Пів 6 ранку. Ти прокидаєшся в гуртожитку від незрозумілого шуму на вулиці та не розумієш, що відбувається. Спочатку, ти думаєш, що це просто якісь, можливо, вітри, можливо, просто щось сталось…це так тривожні машини: там пожежна, швидка, поліція і все це разом робить такий страшний звук. Потім ти береш в руки телефон і читаєш масу новин…масу новин про те, що почалось повномасштабне вторгнення в Україну. Ти читаєш і не розумієш, що відбувається. Проходить пів години та в тебе починає розриватись телефон від дзвінків рідних, знайомих, друзів… Ще через пів години комендант оголошує збори, на яких повинні бути усі присутні, що проживають в гуртожитку. За 5 хвилин до початку зборів знову лунають тривожні сирени та ти в паніці, не знаєш, що робити. Усі поверхи моментально починають збігатися на перший поверх до підвалу. Ти з 6 сходиш, не розумієш, що відбувається і тебе просто зносить потоком по тих сходах аж на найперший поверх. Ти стоїш у розпачі, не знаєш, що робити, куди йти. Ти просто сидиш між інших таких самих як ти, які теж не розуміють, що відбувається. Це страшно…це дуже страшно! Не то, що страшно від ситуації, а від того – що таке можливо у 21 столітті. Страшно від того, що народ, який називав нас «братами» робить такі страшні речі. Закінчились сирени, закінчились тривоги. Нас усіх відпустили, сказали, що можна повертатись до своїх кімнат і збиратись додому чи залишатись тут. Ну, тобто, це вибір кожного. За мною мали приїхати батьки. Я намагалась акуратно скласти речі, нічого не забути, але постійні сповіщення, котрі приходили мені не телефон просто не давали змоги це зробити. Я шарахалась від кожної смс-ки, від кожного гудка. Я хвилювалась, коли мої рідні не підіймали слухавку одразу, а проходив певний час. От цей страх гудка в пустоту…це дуже страшно. Приїхали батьки, забрали мене. І ця дорога тривалістю в 2 години – просто мовчки. Ніхто ні з ким не говорив, машин багато – на виїзді з міста пробки, в місті пробки, на заправках черги, біля магазинів черги. Просто паніка серед людей і це страшно спостерігати таку паніку, це дуже страшно! Оскільки ти сам перебуваєш в тій паніці та навколо тебе оточується паніка і ти стаєш немов би ще в більшій паніці, ніж був і це неможливо передати словами. Це просто треба пережити самому, щоб зрозуміти як це, коли ти буваєш в паніці. Це навіть не страшно, це просто здається, що ти стоїш перед безліччю дверей і кожна з дверей є невірним шляхом. Це, тобто, така безвихідь виходить. Ти…куди б ти не пішов – все буде не так. Це от таке відчуття безвиході, неможливості знайти цього виходу – це просто, мабуть, одне з найжахливіших відчуттів, що може пережити сама людина. Приїхавши додому, ми також не сказали один одному ні слова, ні батьки, ні бабусі, ні рідні – ніхто! Просто у всіх отакий якихось…ну всі ми перебували в якомусь такому трансі, що ми просто робили те, що здавалось нам правильним в той час. Ми приїхали, розклали речі й почали збирати тривожні валізи. Чи хотіли виїхати за кордон? Напевне, ні. Ми свідомо розуміли, що там нас ніхто не чекає. Так, звісно, ми могли поїхати. Адже колись мій тато працював закордоном і залишився в гарних дружніх відносинах із роботодавцем, в якого він безпосередньо працював. Але ми знали, що ми там довго залишатись не зможемо, що ми просто не зможемо надовго залишити свій рідний дім – наше родинне гніздечко, яке ми будували, скільки я себе пам’ятаю. Нам…Напевне, ми б не змогли просто покинути ці наші рідні стіни, які тримають в собі та любов, і проблеми та все таке сімейне. Тому, за кордон ми не розглядали. Можливо, якби на Тернопільщині також велись воєнні дії, ми б переїхали кудись на Закарпаття. Хоча…Я сумніваюсь. Ми все одно б не покинули свій рідний дім. Батьки б точно залишились тут на місці, хіба мене б відправили кудись, як я вже казала, на Закарпаття. Хоча, я не впевнена, що я також би поїхала. Хоча не буду зарікатись, адже в таких ситуаціях неможливо передбачити як би ти вчинив, як би вчинили твої рідні – це просто неможливо передбачити. Ось зараз, минуло вже 30 днів війни й з кожним днем відчувається в душі таке заспокоєння, тобто, з кожним днем ти відчуваєш все більший спокій. Я не знаю чому, це неможливо так пояснити, але з кожним днем, з кожним днем вдома, з кожною перемогою наших ЗСУ вселяється якась частинка спокою в душу, в роздуми, в думки. З кожною позитивною, навіть маленькою новиною, серце кожного українця, напевне, наповнюється ще більшою надією в те, що ми переможемо цю війну. Адже не ми її започаткували, так скажемо, не ми її хотіли. Це хотіли наші вороги. Вони безжально наступили, безжально катували наш народ вже сотні років… І ось тут вони вирішили, що їм загарбати нас тепер. Та ні, не тут то було! Ми, українці, як були незламними, так і залишимось ними довіку. І неважливо яке це покоління: старе, середнє чи мале, всі ми одного духу, всі ми предки-козаки. Всі ми ті люди, які кістками ляжуть за свою країну. Ми не здамось, ніколи! Ми не здамось, ми будем добиватись того, щоб ми були самостійні, якими ми завжди були, хоч нас не визнавали. Та ми всім довели, що ми самостійні, що ми спроможні дати відсіч будь-яким силам. Просто, нашу незалежність, яку ми кров’ю проголосили у 91 році не забере в нас ніхто!!!. Ну ніхто в нас цього не забере, тому що ми свідомо знали, що ми хочемо, на що ми йдемо і задля чого ми це робимо. Наш президент, сьогоднішній, Володимир Зеленський просто людина з великої літери. Я мушу сказати це точно, мені навіть здається, що Він точно якийсь предок (в сенсі нащадок) козаків, одного з відомих козацьких ватажків. Він наповнений такою силою, такою снагою довести, що його держава варта кращого, що його держава – краща, сильніша, що вона незламна і ніколи не здасться. Він просто заставив всіх українців піднятися і стати горою за одну невелику мету – бути Україною. Хоча, чому це не велика мета? Це дуже велика мета для нас, українців. Багато інших країн, напевне, не розуміють нашої ситуації, хоча вони й помагають. Але…все ж вони не так це відчувають. Жодна з них не боролась за свою ідентифікацію та визнання так довго, так вистраждаймо, так по-справжньому як ми. Тому вони також мають пишатись тим, що на ринку – навіть, не на ринку – а на сонцеликих країн є така країна як Україна. Адже ми своїм вільнолюбством, ми своєю впертістю, натхненням і тим, що ми йдемо до кінця робимо нову історію. Ми показуємо приклад того, як сильно люди повинні любити свою країну. Мені так і хочеться запитати, чи ще хтось любить свою країну так, як українці Україну. Напевне, ні… Так от, вернімось до війни. Напередодні, ще 16 лютого в Україні майже відкрито говорили про можливе напад. І тоді Володимир Зеленський оголосив 16 лютого як День Єднання. І я скажу відверто, цей день був нам потрібен дуже сильно. Він нас об’єднав ще більше, ніж ми були об’єднані. Сотні міст тоді провели різноманітні акції об’єднання. І навіть ми, зокрема [ІНСТИТУЦІЯ] також проводив свою акцію. До прикладу, на лекції з психології ми зробили символічну тему єднання українців. На цьому занятті ми транслювали атрибути нашої символіки: прапори, герби. І, звісно ж, ми цитували вірші видатних поетів, таких як Костенко, Симоненко, Стус… Ми цією парою підняли дух собі і я думаю, що люди, які брали участь у цій акції єднання також підняли свій бойовий дух. Вони знову сповнились вірою в те, що наша Україна єдина і буде єдиною. Та все ж, якщо замислитись відверто, отак поринути у свою роздуми… я мимоволі пригадую, що, напевне, в ніч з 20 на 21 лютого мені снились великі чорні круки разом із воронами. Це все, що я пам’ятаю. Просто сила-силенна чорних круків і ворон. І мабуть, саме цей сон був якимось таким, що викликав занепокоєння. Він немов би сповіщав оцією своєю чорнотою про те, що щось наближається, що має щось статись погане. Я не надала цьому значення, але варто було. Можливо, я б уникнула тієї паніки, яка охопила мене 24 лютого. Можливо, якби я помітила цей факт, я б підготувала себе морально до того, що щось станеться і неважливо якого масштабу. Просто мені морально, напевне, було б легше. Проте, сказати напевне я не можу. До цього я не знала, що таке війна. Я читала про це лише на сторінках газет, книжок. Я знаю майже напам’ять історії… Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1556 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1556 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/bb79b76a824d39575b1bd08d2bca07ed.pdf?Expires=1779321600&Signature=pd6NkjIstF1VztHKjQBBCSxe-KPPhp72qNlbKM%7EKWWKAd2wSxkfC923iSLgceA3zeUuLKeHb%7EB-I4HxtaZIN0kwOmvUZkCfmDYcn7ebrGBxwCk7Bk2Sd%7EndtpFV3hIvAscqZt26o2Pywwjeg5ZyiHVklVIObo3LYMmQHu%7EEH8tEKaM1Ejr3j8iocYZv10xr2feZaETIurRwwulfDSs1EsH0b5vqjZZZbEoKZmKAA8T0jrrLSTMCIMhqNg6j%7Ex4i7zulkEVyaru1dFp7%7EcGXzPtFMtnRiKmy7LylEsPxxrwPQvMgw7vsxmQVC4cDH5Dk0QfNcsOkJp1Frilxdx8LkRg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 335f58a7b2156917fac902b6bdaeeaea Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-23 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни In the first days of the war, I was scared. I monitored the news daily. There was a feeling of tension and stress. I stayed at home and didn't go out. Closer to April, I started to go out, go for walks, etc. I was distracted by walking and spending time with friends. Then, I started to read the news less and less, as I did in the early days of the war, and I was less stressed. I was less worried because I live in the West. But sometimes, the feeling like when the anxiety started, or the plane was flying return. Then, I started preparing for exams, which distracted me. I was thinking about where to apply since because of the war, my plans changed dramatically. At first, I didn't know what to do next. But because of the war, I realized that the best thing to do is to stay at home and not have to go anywhere far. As for the experience of going through the war, in order to worry less, I would advise you to read the news less. Because every time you read the news, you worry about yourself and your family. When relatives are in hot spots, it has a significant impact on their emotional state. When the power was cut off, it was impossible to contact your family. There was nothing to do during that period, and you were left alone with your thoughts. At that time, the worries and stress were very high especially because of the light, all plans depended on the light. During this period, to avoid my thoughts, I slept. I wanted to escape from reality. When school started, it was a bit of a distraction, but I had to plan my day to keep up with everything. So, to survive the war, I went to work. While working, thoughts recede. And when you go out with your friends, they do too. It's a bit difficult to combine study and work and this also has its consequences. I also started to suffer from insomnia as I have trouble falling asleep. Immersed in the daily routine, I forget that there is a war in the country. But when full-blown anxiety starts, I remember that there is a war in the country. Now that they don't switch off the power, everything seems fine. But there are still daily worries. First of all, it's worrying about my relatives who are far away. As I said before, I tried to monitor the news less, but recent events forced me to read it. I also feel irritated a lot. I try to be less nervous and avoid things that irritate me. В перші дні війни було страшно, щодня моніторила новини. Було відчуття напруги, стрес. Я сиділа вдома і нікуди не ходила. Ближче до квітня я почала виходити у світ, гуляти й т.д. Мене відволікали прогулянки й час проведений з друзями. Далі все менше почала читати новини, так як в перші дні війни, й стресу стало менше. Пропало переживання, тому що я живу на заході. Але деколи коли починалася тривога або коли летів літак переживання поверталося. Далі я готувалася до НМТ і це мене також відволікало. Думала куди поступати. Через війну плани кардинально змінилися і перший період я не знала, що робити далі. Але через війну я зрозуміла, що саме краще це вдома і нікуди далеко їхати не потрібно. Щодо досвіду переживання війни, щоб менше переживати я б порадила менше читати новини. Тому що кожен раз, коли читаєш новини ти переживаєш за себе і за своїх рідних. Коли родичі перебувають в гарячих точках, це дуже впливає на емоційний стан. Коли почали вимикати, зв'язатися з рідними було неможливо. В цей період не було що робити й ти залишався зі своїми думками на самоті. Тоді переживання і стрес були дуже великі. Тому що через світло, всі плани залежали від світла. В цей період, щоб уникати своїх думок я спала. Хотіла втекти від реальності. Коли почалося навчання це трішки відволікло, але потрібно було розпланувати свій день, щоб усе встигати. Так щоб пережити війну, я пішла на роботу. Працюючи думки відступають. І коли гуляєш з друзями такою. Трішки важко поєднувати навчання і роботу. І це також має свої наслідки. Мене почало турбувати безсоння. Я погано засинаю. Занурюючись в щоденну рутину, забувається що у країні війна. Але коли починаються повномасштабні тривоги згадуєш, що у країні війна. Тепер коли не вимикають також здається що все добре. Але щоденне переживання все-таки присутнє. Насамперед це переживання за своїх рідних, які далеко. Як я вже казала, що старалася менше моніторити новини, але останні події змушують все-таки їх читати. Також з'явилося часте роздратування. Стараюсь менше нервуватись і уникати речей які мене дратують. Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1553 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1553 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/366bb143e1ccfd8100556381ddda7bb3.pdf?Expires=1779321600&Signature=IHjeqh61ZiEAOZ%7EstvmLOqs36ScYSRn1uPLW4sWs%7E7IIV8iIi4prAv5bbSfUFiiuTn7X8P4E3wureLCtGVnMud26B3IVmfe1E53x8iuJiTTsuktFYN%7Eo6UsHnTflj1lLwMrvmsfRjGQIzZK5%7El95x4ajPLTloTokFfuodpE5Hd5PxOi7BLiG-XT5DHAhFJi9jg2RqR%7EJ-TlOoC9YrHClyz4TzFZVy%7EfjYPotNCmFGDyym2GmoUKKDQ7PRNv3cLUPai7ggCm4WHf%7ElMcZOeDdx0VObvzanvxtmPzAc8nkRy2LCK2UJ0%7ELhgmcRUvQ6TnBZf-C2xZ%7E66zy3X6n%7EgTzHg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 22b2fd61753f7c84ec244e999ee2b5e9 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Kyiv region Київська область Occupation Status / Окупованість територій Deoccupied (as of the time of writing) Деокуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-19 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни We lived in the [CITY1] district in the village of [CITY2], which is 25 km from Kyiv on the [CITY3] highway. A week before the war, helicopters were flying, and there were many of them... my heart was not in the right place for some reason, and there was a feeling of anxiety. I was persuading my husband, to go to my mother in Western Ukraine. He refused and asked why, he said the child is small and this is just training, no one in the civilized world will start a war now… Then at dawn, there was a phone call from my mother: "Wake up, the war has started, tanks from Belarus have crossed the border, and there are explosions all over the country”. Then everything seemed to have faded away. Can this really happen? We gathered our strength and thought about what to do next and how to proceed? My mouth was dry and my head was in a fog. Our hands do not obey, but somehow, we gather our strength and packed the essentials. Our little one, is 1.5 years old and not fussy; somehow even he carries his toys in his bag like an adult. I try to remember exactly what I need and pack it but everything falls out of my hands and my husband helps and carries it to the car. When we were leaving the [CITY3] highway was crowded as everyone was trying to leave Kyiv as soon as possible. Millions of thoughts run through our minds during these 10 or 12 hours on the road. The sky was gloomy, flocks of black birds were flying, and in the distance near Rivne, smoke was visible. Then, I found out that the airport is on fire…what's next? I tried to monitor the news, looking for some excerpts or at least some information to put together a picture. After several days, I discovered my mother's heart was right. Columns of 40 units of tanks move along the [CITY3] highway, near our settlement, and shoot civilians trying to leave. They shoot cynically, moving in the oncoming lane at all of them indiscriminately. After a few more days, I learned that heavy fighting is taking place on the territory of our village, that our apartment buildings and the entire new massif have been destroyed as it was shot from tanks and hailstones, as well as the school and the maternity hospital. Now I have no home; this is bitter, sad, and indescribably painful. I just thank the Higher Powers that we stayed alive and did not sit for weeks with the child in the basements but just left instead. P.S. At this time, I thank God that our house is included in the reconstruction program (2024) because millions are needed for restoration. It's a pity that we can't live in it while we move around apartments so we are waiting… Ми жили в [РАЙОН] районі в селі [МІСТО], що за [ВІДСТАНЬ] км від Києва по [ТРАСА] трасі. За тиждень до війни літали гелікоптери, їх було дуже багато...моє серце чомусь було не на місці, було почуття тривоги, вмовляла чоловіка, поїдьмо до мами, на Західну. Він, відмахнувся, навіщо, дитина маленька, куди ж їхати, це просто навчання, ніхто зараз в цивілізованому світі не буде починати війну... ...на світанку пролунав телефонний дзвінок від мами: "Прокидайтесь почалась війна, танки з Білорусі перетнули кордон, по всій країні вибухи"...все наче обімліло... Невже таке може статися?  Збираємося з силами, що робити далі?...Як далі діяти? Вуста пересохли, голова як в тумані... руки не слухаються, але якось збираємося з силами, спаковуємо найнеобхідніше. Малий, якому 1.5 рочки, не вередує, якось навіть по-дорослому носить свої іграшки до сумки.  Я намагаюся згадати про саме потрібне і складаю теж, все валиться з рук, чоловік допомагає, заносить до авто.  Виїжджаємо. [ТРАСА] траса переповнена...всі намагаються швидше виїхати з Києва... За всі ці 10 чи 12 годин в дорозі пробігають мільйони думок... небо похмуре...літають зграї чорних птахів, вдалині біля [МІСТО], видніється дим... дізнаюсь, що горить аеропорт...Що далі? Моніторю новини, шукаю якісь уривки, чи хоч якусь інформацію, щоб скласти картину докупи. ...Минає декілька днів і дізнаюсь, що таки материнське серце було праве. По [ТРАСА] трасі, поблизу нашого населеного пункту рухаються колони танків по 40 одиниць і розстрілюють цивільних, які намагаються виїхати... розстрілюють цинічно, рухаючись по зустрічній смузі...всіх і без розбору... ...Ще через декілька днів дізнаюсь, що на території нашого села точаться важкі бої, що наші багатоквартирні будинки та весь новий масив зруйнований...його розстріляли з танків та градів, як і школу та пологовий... ...У мене не має дому...гірко, сумно, невимовно болісно( Я лише дякую Вищим силам, що ми залишились живі та не сиділи тижнями з дитиною у підвалах, а просто поїхали... П.С. На цей час дякую Богу, що наш будинок потрапив до програми реконструкції (2024) бо потрібні мільйони на відновлення. Шкода, тільки, що жити в ньому не можна, поки перебиваємось по квартирах, чекаємо... Location 50.4501, 30.5234 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1546 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1546 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/71d42611d4d222cff2b154cacc7ecb5d.pdf?Expires=1779321600&Signature=k22bGTkgBMRck03EDhGXPoTylNeQnKXTA9bv-AlUPsqj6TsvroCIHUG5iVRTaNS7jPW75t5YkI2-FYNSOBN09QAT4oRDOUdbs4xS40%7ER7LMw0cE-mmmOL5ZGskfFvuKC35ZJAm%7Ek8ds5hGYoWs7wDfy-eIWg8Q710HhTJOTRJGEjvym%7E30fNfToDuX6RlrLN41Lj3wfFPciN2B4YKBTG9pxixSgA26M%7E2l%7EOiCaNeCe1mnPSEMLCpXPQle9WfiD-lwMavaCKx-SofVPxqV-dzuP4Q0C3pG7JoFK1Y8ngCk%7EifLpzTeFrlR%7EVEdPKBF6zQAp5ih9dJ1ysT7MFZhgOdw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM ae4f5ebd195c4eba67cffe0bc6acb335 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Kharkiv region Харківська область Occupation Status / Окупованість територій Occupied (as of the time of writing) Окуповані на момент написання Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Fear, anxiety, mobilization, unemployment, and uncertainty due to the fact that there is no work. I changed my priorities. Страх, тривога, мобілізація, впо, невизначеність через те, що немає роботи. Змінила пріоритети. Location 49.9935, 36.2304 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1545 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1545 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/5b34777f81b07478cc7a052268c50a48.pdf?Expires=1779321600&Signature=KtQH3NTrbabP1Px0JdXal9YLab5kHyMh0MH0Fs0LGFSOC9bbnIQ-ozaarksVZNh2aLRO2JuDDhfKJlW--PxVfOFtewaL5Mgaw-x-bjbcNB9GitlG4WyI97ULzxIXd6a07fBK3JVtYUJfd9NpWSJ6jAw%7EGa%7E0EW2nkaK%7EG8BZdTLl94MpZBatFw-TA7q2TSyuNUiMlq8hG7NcQwYC2NDPYQAVhaTPqXH540ifyjq34DYk3meiorBM3wQeotYJDz9XxkQOXUvhcNNxYus4%7EZPcVe%7EKOrcAqb8uWBtDrS07EHHK16gUeWMV1fuCfGbVHBm-gWgVyVmWzVDd9WpYdSD98A__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 1f90a1ce659433adcb10fc6c8efeef0f https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/b4e246db30152507b4f7608be1713b7b.mp3?Expires=1779321600&Signature=jobJpYe55-Rwy0G6H7aLw1JHZ6by6ftAZ%7EWVTZ0k5plVApzxzFi0juR5dQ6kn5uCNEknGLHrkFPKAbiSj52ZoSjAQCqWpem2UccNto3PkRR81Ec6HFIlXeYQt2frv%7EOH2tLbUjov3hDJWYFjUWKb8rttYKhfgT-jeFXqGI0VckgJyoW-5nVz7RdJnaW0EhnPYg5mUE3Ni6k8oAeueD4cQTazy1KXPG76SlNZlsmvy2-Cwu%7EugLyQVNGVtO2cOOeIyCxo8aseB3QEAIaQBA6WYOU1fZFZdCDEOLkl74esF0RCjlr3atL6IU3iq84THm5DyCrCguJQ0lWBe1nZyG6vLg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 00fdbe6380840bd6a8892533b79a30e6 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/625d27864f72b8a3023f37fc900c59fc.mp3?Expires=1779321600&Signature=RV0IKv0LUFVJX492clFhUTZKJc3Lj9vbPuP0CM1aUBANyvQD4sv4Uw2DF7TuFFgmSfm1Z-bcCuvzzCPT93PFlbvi2UIOevc8sEdL5vWzveLMWmMtBr2rl7GqCG89z7EpjB7uJ1uisXYGGKiAOrXdnDT8D97DU7cx6bbw3hhkGXJ4q4HGnLc6UO%7Ecdcqo6TqE4NB-8hhsbQRmLp2Tdl7TnsRvBldYMMBykdPIFsHwWmpCfHh-5-Q9QjLm3oxiG3nPThdTeGmywPyNC5pcqDv0Ctiz84JKceL1bdFf9exj6ZQevzEx9dNcLSfnBesjS7kHw-5pbo7trUd21tDoeUEz1Q__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 40946a65113bd473492a3c66f1a9ffe4 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Khmelnytskyi region Хмельницька область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни On February 24th, I woke up as usual to go to school and was surprised by the many messages on my phone. After reading a message that said “the war has begun”, ants ran through my body, and tears appeared in my eyes. What all Ukrainians were so afraid of had happened. The day the full-scale invasion began will always remain in my memory. I was overcome with the fear about never seeing my relatives and people close to me again and how many Ukrainian soldiers may not return home. And then I started weaving nets, volunteering a little, and mastering my emotions. There were still many terrible days for me and my loved ones, but we are all holding on because we are strong and will cope with everything together. 24 лютого я як завжди прокинулася щоб піти до школи, і здивувалася великій кількості есемес на моєму телефоні. Прочитавши повідомленн «почалась війня» то моєму тілі пробігли мурахи і на очах виступили слтози. Те чого всі українці так боялися наступило. День початку повномаштабного вторгнення зазавжди залишиться в моїй пам‘яті. Мене охопив страх: що я можу більше ніколи не побачити своїх рідних та близьких мені людей, скільки українських воїнів може не повернутись до дому. І тоді я почала займатися плетінням сіток, трохи волонтерити і опановувати свої емоції. Було ще купі страшенних днів для сені та моїх близьких, але ми всі тримаємося , тому що ми сильні та впораємось зі всім разом. Location 49.4230, 26.9871 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1544 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1544 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/470fda2f20de95a868443d44a7826005.pdf?Expires=1779321600&Signature=TS39ebKyVErglNI7fLhD0T-XuSNgKUpSnVoMbeTRCpmbVIVJob41tGtyJKjPTQXap-fGG2tqf8UvtxuhZX-nBgiLcnjw7AKpuia3vC%7EDaDwQn3hTWb97rm%7E04wcZGcKDzWJRbHykvusnvlbUxumU0ApcWCROQ1ELzOb2QUzfZetn%7EubM7bPJ60mYXwKOVq9ibAIZndZtP1WP-ARCE24bu9VXMtRF%7EUGeKIpVDJPZxijfxwZJk%7Ec%7ElvZF2jqw8rNls1tW8WqOsU96sm3bfIJvOAvvA0FBlF%7ErSoi%7ER3vtgrtyims-fAUvy34FN1XXlJ8adI2EKOdIoBuPUacKpE75xg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 6c4f72b2c2ce9332d4ded8f5bdc7c056 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни At first, it was pretty difficult. I live near the border with Belarus and it was even scary to sleep. A month after the start of the full-scale war, I started going outside, and after another 2, I went for a walk with my friends. And then we had the first losses of our village. During the war, 5 heroes died; such moments are perceived as very hard and traumatic. The most difficult loss for me was the death of a young hero who died a month before his 20th birthday due to orc beasts. Спочатку було досить тяжко, я проживаю біля кордону з Білорусією страшно було навіть спати.Через місяць від початку повномасштабної війни почала виходити на вулицю, ще через 2 гуляти з друзями. А далі уже перші втрати нашого села. За час війни загинуло 5 героїв, ось такі моменти дуже тяжко і травматично сприймаються. Найбільш же тяжкою для мене втратою була смерть молодого героя який через звірів орків помер за місяць до свого 20-річчя. Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1543 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1543 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/0bfb10ee811b96afbd3034be61772cd4.pdf?Expires=1779321600&Signature=GYdQULnskEfHEJeo5vEnfY9TCXY4e7svMr8q1vDWnFcSulIBD0GhE44wgFi59OjIC9alhtoMXcKe97kE98YfrwSeS4ZQRQYEFJ7%7EhCM7fDjV7OYPoeYy%7EDBqlVjKu7Ni2cttSIH7%7E705KDXYiaRm6DlGMqghLmCicEknzmFiAErHHboahYMtcuIfmXJNo0K5Extu%7EFPjKXwm-QMvJzijCU0TU1NnKCOss13fULEmgdTtGJbLDmRp6d3NK4a-Q0BmFrrwpaUgO3fI-4zctn87NbL3gAeYZtODVB1p2w6vYBA0JmnqgybNeDH8j3ri8mAT%7EatOyUGs9n3huCdC45on3Q__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM f448c2b6e058b5611e9e238761799469 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 51-55 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Shortly before the war, my father and my husband's mother died. Now, this thought does not leave me: it is good that they did not learn about the events of February 24th, 2022, and all the subsequent ones - in [CITY1], [CITY2], [CITY3], [CITY4]. It is terrible that they died, but the war seems to facilitate their departure, which is wrong. I constantly remember the murdered people, children and mothers in the basement - it's challenging, and I feel sorry for them, but I can't change anything. My friends and I feel powerful and destructive feelings due to personal hatred of the attackers. After all, we consider ourselves humane and good; and now the main feeling is injustice, anger, and the desire to take revenge on enemies. My heart breaks for those who have suffered losses. These people lived, prepared for something good, whitewashed their houses, washed the windows, and then suddenly, they were left on the burning ground and had to bury their relatives there. I can't watch and listen to the news without tears: it has become a habit to scroll through the news feed in the middle of the night, and if I miss some events at the front due to being busy at work during the day, I feel guilty. The guilt is heavy because of everything. I can't be in the ranks of the defenders, I can't help physically as a volunteer because of my disability, and we barely make ends meet financially so I can't contribute much to the Armed Forces. I don't even go to the hospital to be treated because I think the fighters need more beds now. It also bothers me a lot that I have distant family, classmates, and fellow students in Russia. I don't communicate with them, but I considered myself guilty for not telling the truth back in 2014. I tried, but it was almost impossible to talk to them. It was incredibly unpleasant to find out that my third cousin had gone to the Crimea on vacation: yes, as if she could not do this before. Yes, as if the little green men and the war in my country bring her pleasure. It is incredibly disgusting to think that my distant relatives could be among the attackers. And at the same time, my closest relatives - my daughter and granddaughter - are forced to stay in another very distant country. It's hard for them, and I can't do anything to help even with my little granddaughter who I have never held in my arms. I try not to express my sadness and I hide tears even from those closest to me because I am lucky to live in a remote town, so I should be happy. However, I have not experienced joy for a long time because it is impossible to be happy when there is trouble in the country. I believe in victory, but I know that the road to it is still tough and bloody. And every day in our region, soldiers are buried, and widows and orphans remain. How difficult will it be for us to restore our Motherland... Незадовго до війни помер мій батько, а потім – мати мого чоловіка. Тепер мене не полишає думка: добре, що вони не дізналися про події 24 лютого 2022 року і всі наступні - у Бучі, Гостомелі, Херсоні, Бахмуті… Це погано, що вони померли, але війна ніби полегшує їхній відхід, а це неправильно. Постійно згадую замордованих людей, діток і породіль в підвалі – це надзвичайно важко, і шкода їх, але змінити нічого не можу. Надзвичайно сильна і деструктивні відчуття через особисту ненависть до нападників відчуваю я і мої друзі. Адже ми вважали себе гуманними, добрими, а тепер усе частіше головне відчуття – несправедливість, злість, бажання помсти ворогам. Крається серце за тих людей, що зазнали втрат. Це ж люди жили, готувалися до чогось доброго, білили до паски хати, мили вікна, а потім одномоментно залишилися на згарищі і там же мусили ховати своїх рідних. Не можу без сліз дивитися і слухати новини, але водночас і не слухати не можу: вже стало звичкою серед ночі гортати стрічку новин, а якщо протягом дня пропускаю через занятість на роботі якісь події на фронті, відчуваю провину. Провина тяжіє через усе: я не можу бути в лавах захисників, не можу допомогти фізично як волонтерка через мою інвалідність, ми ледве зводимо кінці з кінцями фінансово, тому я не можу багато донатити на ЗСУ. Я навіть не лягаю в лікарню, щоб підлікуватися, бо думаю, що бійцям потрібніші зараз ліжко-місця. Мене дуже мучає також, що в росії в мене є далека родина, однокласники, однокурсники. Не спілкуюся з ними, але вважаю себе винною, що не донесла правду тоді, у 2014р. Намагалася, але говорити з ними практично неможливо. Особливо бридко було дізнатися, що троюрідна сестра з рашки поїхала відпочивати в Крим: так, начебто раніше вона цього не могла зробити. Так, ніби зелені чоловічки і війна в моїй країні приносять їй задоволення. Неймовірно бридко думати, що в числі нападників можуть бути мої далекі родичі. А разом з тим мої найрідніші – дочка і онука – вимушені перебувати в іншій, дуже далекій країні. Їм важко, і я нічим не можу допомогти. Навіть мою крихітку-онуку я ще жодного разу не тримала на руках. Намагаюсь не виказувати свій сум, ховаю сльози навіть від найближчих, бо мені пощастило жити у тиловому містечку, отже, я маю радіти, але радості не переживала вже давно, бо неможливо радіти, коли в країні біда. Вірю в перемогу, але знаю, що шлях до неї ще овгий і кривавий. І щодня в нашій області ховають воїнів, залишаються вдови і сироти. Як же важко буде нам відновлювати нашу Батьківщину... Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1542 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1542 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/724bbe03ef29893e75a75ec878a6c101.pdf?Expires=1779321600&Signature=tKaSYI0Qv6hRBynbBDWw%7Ek1jzm5oNBC0NTWkZxDrRB4XFDZ1ejl6o%7EawTEJihJ%7EQzM-wLW0uiohW94p9nA-nY%7EABRPAZw-0MgOYi3L-Ea3WmereM1RF05nTwF%7EWjYMpUUa9OQhCaKKMDD3O3IFADC%7E%7EtvMf0ypdx2VvU6VXcaf2Let5hvwJhzbZridpubnvaNbkCZzNHkpXWPYBTZsuSPOwLx4zaSSTJde7IJSB2XKhng7sX-SOq4ZgjEupW0RVMLd%7EUyMr0Nu%7EKz6u9ru8B0a%7EvVjvvQ-rL0uZwjE3UALnv0-lYtsURUo%7EoiRNYFltgF7KCxFfxdfaUl1sFshesYA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 11848ee392789b38571cb40d0ee2bbf9 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни My first war experience was in 2014 when my husband went to the front for the first time. It was much more difficult then compared to now as I was more emotionally immature. I did not realize that I do not have an influence on everything so I did not behave accordingly. A full-scale war did not catch us by surprise because we clearly understood that it would happen. Volunteering and changing the circle of communication (military, volunteers, conscious civilians) helps. I don't have enough mental resources because despite the ability to understand, realize and accept, half of me is still with my husband at the front. With the second half, I try to close the rest of the questions. I miss myself and the kids, but the glass is half full rather than half empty. P.S. You also asked a question about whether the respondent feels hatred for himself or someone. Personally, I cannot answer it unequivocally because it seems to be formulated not quite correctly: self-hatred is one thing, and hatred of the aggressor is quite another. Distinguish, please. Мій перший досвід переживання війни з'явився у 2014 році, коли чоловік уперше пішов на фронт. Тоді було набагато важче, ніж зараз - я була більш незріла емоційно, не вміла досить добре усвідомити, що не на все я маю вплив, і відповідно до цього поводитися. Повномасштабна війна не застала нас зненацька, бо ми чітко розуміли, що вона буде. Допомагає волонтерство, зміна кола спілкування (військові, волонтери, притомні цивільні). Ресурсу не вистачає, тому що попри здатність розуміти, усвідомлювати та приймати, половина мене все одно біля чоловіка, на фронті. Другою половиною я намагаюся закрити решту питань. Мене не вистачає на мене саму й дітей, але склянка швидше напівповна, ніж напівпорожня. П. С. У Вас є питання про те, чи респондент відчуває ненависть до себе, чи когось. Особисто я не можу відповісти на нього однозначно через те, що воно, здається, сформульоване недосить коректно: ненависть до себе - це одне, а до агресора - зовсім інше. Розмежуйте, будь ласка. Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1541 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1541 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/ed35a9b15f3079a5475e20d275c02136.pdf?Expires=1779321600&Signature=NMgQcie1cKU46XPhEJ5n%7Ep8hwMQ39-T2sEo6gDjV7m6UZRav6UCCfB5Ek%7EVOe0kYAgP0hjdcQrxS2q3IdGqtk9Kpv6amKtlcB--cF9-Z27QtPUPjf0RXYzF12iX9RwkAQx60YzO7aEbtyXYd5W5S0jTio1eXGYwBK29N2tR2eV%7EQ1kjXdcC5omC7l7PM1cAN9E6qxpBTKDSEWEoamUH4-ICZB9qcRynMmvmJX3pmvHbBFOX%7EymdMyFJlg88YG4Kq3o9aQoO9YTuD-31ENQnH-SOg-wY3vTCaIFy2gVegwTWqR3GqUtHVGjo9yU%7En-ZGb4wNgYJ5yZKVWQF0i2UQcAA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 4b9108fff2c3deb47a820e3379fe3573 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/df5262469a05e5acfa192a9cd0ccc239.mp3?Expires=1779321600&Signature=TXhGF-BFxW%7EDXFyuQO-DUvNwsiquptzCHgqZoBa1HYTEJKhTdIelvUB9sct7SmSmzwC%7EkaqbWe0Jho3ezZ6Hc%7EuMqu75seWvgYOd7AacLIXasfCUOBLUI-nx8jee63ADjh-WlqWnHnV7q4GKQpKgrgCxl6XOGlpcxl%7EYsWzyM0F-GRIqpMVHvyt42qMVWzVNPzn0i53qc5lT-Z8cJBeX-ekr2zG2VNrip8VoYLZPve926IQWSr3qFcW1ObSDfVSQlNLMmLtiePXdh-maYC0QVWi5tgPYNt1Hj75680HJ2OUfCUONqUwVo%7E6MN6eI5ATPkomrULfjAaBYHhztDGnjAA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 662e2e16ca0b68e8d681af01fd84ab79 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/cd6076722cd2fd8d840d957445feea95.mp3?Expires=1779321600&Signature=hirYQPYi9E3auAzamFXKn4k04TOWn3gGjGVDetdNyyqIAqSLs9skYx-Qa4HvBEDYEVq-cC-iImA50RCx8Pt7yQ%7E97u9ACytBeXWpC9OGuo7WDVLKWonlYH71zfIEmdwRcG0WLLrJp%7E6OBrYIWTEfec2U9nFFrPDfcscTOLv377bvOGcruSJ59oNFPn%7E5ui3wvnnOh9l81M7j4z1dx-KZzIUFv2gomAw%7EWxV6BCdGflDIwxmQ2%7EvJMSk%7Eol%7Ej6Ffm88K-pXasBNybqDn3JpYMv2rKur54AnpfbOn3GthEP%7EE8LaghvFbzjgcD%7EFoUAaG7QvQNgxyscnYxsAj-UeWEzw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM b216499383d5dd3eb3fd23d6e341a294 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Lviv region Львівська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-18 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Me and War: My Experience of Living Through War My emotions and thoughts at the beginning of the war: War...so much pain, fear and regret is contained in this short word. I remember when I was little, I asked my mother what war is, and she replied: "God forbid, child, that you ever know what it is”. However, many years later, I felt the traces of this terrible word on myself. On the morning of February 24th, 2022, I was sleeping peacefully when I heard my mother's excited voice: “[NAME1], get up. The war has begun...". At first, I did not fully understand what was happening until I went to social networks and read the news. I couldn't think about anything else all day long. At times, I felt anxious; my fingers even trembled. I was overcome with fear, sadness, and despair. I did not know where the children were going. I was afraid of every siren, and at night I even went to sleep in my mother's bed because it was important for me to feel the support of someone from my family. How I managed: Only my convictions helped me cope with my experiences. I believed that everything will be fine and this horror will end very soon. Over time, everyone, including me, began to get used to air alarms and ignore them. However, there was an incident after which I became more responsive towards them. It was June 14, 2022. On this day, I witnessed an explosion in my hometown of [CITY]. Then I heard a deafening sound outside and saw it with my own eyes. The explosion was very loud and the smoke seemed so close that my panic knew no bounds. Fortunately, it later turned out that it was an enemy missile shot down. However, many buildings, including my house, were damaged. I still remember this terrible day for me with anxiety and stress in my soul. I concluded for myself that you cannot be 100% sure that trouble will pass you by. You need to be ready for everything. The main thing is not to panic and learn to act decisively in such situations. My experiences now: Now, I have adapted a little to the situation in the country and react more or less calmly to the news and sirens. Of course, sometimes there are sudden anxiety attacks. Still, I try to calm myself and my loved ones using various methods because mutual support is very important for everyone in such a difficult time. Therefore, you need not lose hope; support each other, believe in God and our Armed Forces and boldly go to victory! Я і війна: мій досвід проживання війни Мої емоції та думки на початку війни Війна… Скільки болю, страху та жалю містить у собі це коротке слово… Пригадую, коли була маленька, я запитала у мами, що таке війна, на що вона відповіла: «Дай Боже, дитино, щоб ти ніколи не дізналася, що це». Однак через багато років сталося протилежне, адже я відчула на собі сліди цього страшного слова. Вранці, 24 лютого 2022 року, я мирно спала, коли почула схвильований голос мами: «[ІМʼЯ], вставай. Війна почалася…». Я спочатку не до кінця не зрозуміла, що коїться, аж поки не зайшла в соцмережі та не почитала новини. Весь день я не могла більше ні про що думати, окрім цього. На парах я почувалася тривожно, у мене навіть тремтіли пальці. Мене охоплював страх, смуток, розпач, я не знала, куди себе діти. Я лякалася кожної сирени, а вночі навіть лягала спати у мамине ліжко, адже для мене важливо було відчувати підтримку когось з рідних. Як я впоралась Впоратись із переживаннями мені допомогли лише власні переконання, що все буде добре і зовсім скоро це жахіття закінчиться. З часом усі вже почали звикати до повітряних тривог та ігнорувати їх, і я в тому числі. Проте був випадок, після якого я стала відповідальніше до них ставитись. Це було 14 червня 2022 року. У цей день я стала свідком вибуху у своєму рідному місті [МІСТо]. Тоді я перебувала надворі, почула дуже гучний звук і побачила це на власні очі. Вибух був настільки гучний і дим здавався так близько, що моїй паніці не було меж. На щастя, згодом виявилось, що це збили ворожу ракету. Проте постраждало чимало будівель, у тому числі та мій будинок. Ще досі згадую цей страшний для мене день із тривогою та стресом на душі. Для себе зробила висновок, що не можна бути впевненою на всі 100%, що біда тебе омине. Потрібно бути готовою до всього. Головне – не панікувати та навчитися діяти рішуче у таких ситуаціях. Мої переживання зараз Зараз я вже трохи адаптувалась до такої ситуації в країні та більш-менш спокійно реагую на новини та чергові сирени. Звісно, іноді зненацька бувають приступи тривоги, проте стараюся всілякими методами заспокоїти себе та своїх близьких, адже взаємопідтримка у такий важкий час усім дуже важлива. Тому потрібно не втрачати надії, підтримувати один одного, вірити у Бога та наші ЗСУ і сміливо прямувати до перемоги! Location 49.8397, 24.0297 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1540 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1540 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/fede47b840dc28ca3096164998de4f13.pdf?Expires=1779321600&Signature=ET4za1ZyZIubbRjs5tQXlmj68-ZdE5rPhoZKnVFN9IHAsIn1G1%7EnJT-JLqBYfKknC8izsfsg6oy6Eag0iA4tDJK9am2gV%7E3679IXUnStMIGJOadpd3u8nW9MV7IFg6JM4BR77%7EhIts%7EImFxBDNADRSCYxafVO0BVOYW38mm%7EUb46LfmTTU12dJxb8ORnalJ4%7EivJwyu70PGTkNhHFrui8ip7r7XqliqagBG1-mXMYWntZ%7E9xM4YuzAiQV566NJnCTUZlvR-Kpi22CURXCXNV42kDFq1npQpKIeD3fKAo2xZfISnt2bO47u3luRoYua4B-iV7GTB2MQZUTmWJd3EQTA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM a0dc0ff8d9b31d1a71f2f4128a2ff87d Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-14 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни I faced the first days of the war with my husband and children (aged 10 and 13), at home. My husband remained calm and cool, while my younger daughter and I started having panic attacks. I had never experienced this before and did not know how to cope with it. But my husband helped me. We immediately started cooking everything with Molotov cocktails, and I calmed down and calmed the children. My husband went to the army on the first day, and I have been going through the war for a year without him. He trained as a combat medic and is now saving soldiers. After 2 weeks of war, my younger daughter started having panic attacks again, and I was forced to go with them to Poland, without relatives or friends. We stayed in Poland for 2 months, and my husband called to urgently return because he was in a dangerous situation, and we managed to say goodbye to him. After returning, my husband came home for a day, and I felt better. My husband was transferred to another place to serve, but in October, I was so stressed that I had huge problems with my stomach and blood pressure all because of an IDP woman who came with her children to the village where my husband served. She lived an immoral lifestyle, did not look after the children, did not go to work, and, worst of all, called my husband. I started to feel extremely depressed because of the cheating. I couldn't eat, sleep, or work, and lost 7 kg in 2 weeks. Of course, my husband denied everything, swearing that he was faithful to me, but I had already lost my trust and love for him. Now I live with him for the sake of my children, waiting for him to return from the war and thinking about how to live my life. Therefore, even if my house is intact and there is no shelling of the city, the war has changed my life and the life of my family dramatically, for the worse. I cry for the dead, pray for the living and suffer from heartache!!!! Перші дні війни я з чоловіком і дітьми 10 і 13 років зустріли вдома, спокій і холодний розум зберігав тільки чоловік, а в мене й у молодшої доньки почались панічні атаки. Я такого ніколи не відчувала раніше і не знала як з цим впоратись. Але допоміг чоловік, ми з ним зразу почали готувати все на коктейлі Молотова і я заспокоїлася і дітей заспокоювала.Мій чоловік в перший день пішов в армію, і вже рік я сама з дітьми дуже важко переживаю війну без нього. Він вивчився на бойового медика, і зараз рятує солдатів. Через 2 тижні війни у меншої дочки знов почались панічні атаки, і я змушена була з ними їхати в сліпу, без родичів, без знайомих до Польщі. Польщі ми пробули 2 місяці й подзвонив чоловік, щоб терміново вертатися, бо в нього була небезпечна ситуація, і ми з ним встигли попрощатися. Після повернення, чоловік приїхав додому на день і мені стало легше. Чоловіка перевели в інше місце служити, але осінню в жовтні я перенесла такий стрес, що мала величезні проблеми зі шлунком і тиском. А все через переселенку, яка приїхала з дітьми в те село де служив мій чоловік, вела аморальний спосіб життя, не доглядала дітей, на роботу не ходила, і що саме страшне дзвонила до мого чоловіка. В мене почалась страшна депресія на фоні зради, я не могла їсти, спати, працювати, і за 2 тижні схудла на 7 кг. Звичайно, чоловік все заперечував, клянеться, що був вірний мені, але я вже втратила до нього довіру і любов, з усякого погляду, тепер живу з ним заради дітей, чекаю поки він вернеться з війни, і думаю як жити далі. Тому, навіть якщо моя хата ціла, нема обстрілів міста, все одно, війна змінила моє життя, і життя моєї сім'ї кардинально, в гіршу сторону. Плачу за загиблими, молюся за живих і мучусь від душевного болю!!!! Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1537 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1537 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/019886205094f7fce37be208c04c40cd.pdf?Expires=1779321600&Signature=f7-z97yJ7YujVBMPbLciwXZKnahVXaSzUJCtjxhIqXUTXslTB4U1GulWFGoR2ndcIMxK4AAQ127PUc4pSL6NHtsbUaqAAV4PFPrcocBFP1Im92uAKBTrIsKMzVDvnKFige6DtOQOsLRKRSEKMlGFldjDOcBBwBzDqNXcbv9i83oKBBdqYPYiBm394OIurQ1ymqaWOnhoc9JTZbYxV6zlC%7EKTAPPmkbd7jdrs7c-5-7M83C7XYkxl4rbCw%7E1Jn7EFNAt7YTAa1%7E165IFShybOnX0JZpPFkeb1EpR9x4X-49aHdSeKoR0-b1OpaUXxpEo6gnjJhcrdB7OYbuXrHnr1rg__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 016bf1200e90696a3f8e824ee524a201 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 21-25 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа Yes Так Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-11 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни When the full-scale invasion began, my life was turned upside down. I always grew up in a big family, and the first biggest stress for me was when the whole family was separated. My dad went to war and we tried our best to win. Then, my child and I decided to go abroad to make it easier for the child. I blamed myself a lot for not staying at home and helping there but I tried to find other ways to help Ukraine and Ukrainians win. I spent all my free time volunteering by packing humanitarian aid, visiting wounded soldiers in local hospitals, weaving camouflage nets, and making trench candles. All of this, in one way or another, helped me to mitigate my feelings of guilt a little. Коли почалося повномасштабне вторгнення, моє життя перевернулось з ніг на голову. Я завжди росла у великий сім'ї та першим найбільшим стресом для мене було, це коли вся сім'я роз'їхалась. Тато пішов воювати. Ми максимально старались докладати зусиль для перемоги. Потім я з дитиною вирішили поїхати за кордон, щоб дитині було спокійніше. Я дуже звинувачувала себе в тому, що я не залишилась вдома, не допомагаю там. Але я старалась знайти інші можливості допомоги Україні та українцям задля перемоги. Весь вільний час волонтерила: складали гуманітарну допомогу, відвідувала поранених військових у місцевих лікарнях, плели маскувальні сітки, робили окопні свічки. Це все так чи інакше, допомогло мені трохи пом'якшити своє почуття провини.  Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1536 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1536 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/1be5a1f3dc37b458bb89a1795e876af0.pdf?Expires=1779321600&Signature=bMUzotAjuoC2tAZo92lly6fxFTPdY-gI%7ESjqaRZeq3EA5Nw52SEvcVIRefPOpdq5cNdhwlTzc4VH7TA9C0EqSbqn4Z-y9wKZXn2dEvsfD2nmzv0MG1vsEb%7EwKXvz%7E-x%7Evuo6ajPM%7ERyyztuHwXL4pQdICcOmqUYwcGe7CdUYwIf5U63K6gNrt2nq%7EomPRoxM6yo84VnLsXZ-6Nmt8bwJAfhtd3fSLcNHoCC2mq%7ESm8Mj1qSV7ZVEHbeS4nG-h4kPqt04TPoj8ivetAdcs46l4emrZzGKhcZs4sJ5U-16CJKx7vyAxsz6MYA7nw9lpIpCN99l0J7zPnDhpTIUGUsQoQ__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 3b8b80d3fb8fd217d1d4e4ef6d87c5fc Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 26-30 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-09 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Like most people, until the 24th of February, I laughed at the offensive schedules circulating on Facebook, not believing this was possible in the civilized world. Still, all illusions were shattered on the night of the 23rd to 24th of February, when the constant noise of the redeployed aircraft kept me awake. The first arrivals in [CITY1] woke us up in the morning. I wanted to reassure myself that it was a strong, gusty wind that was making the gates slam and shaking the walls. My hand reached out to go to Facebook to read the news, although I already knew what I would read there. :( And the first post in the feed was by blogger [NAME2], who, living in America, informed me that my quiet, cozy [CITY1] was no longer quiet. Then there was panic, fear for my one-year-old son, loss of appetite, and a 2kg weight loss in the first 3 days. The windows were covered with pillows and taped over to protect ourselves at least from glass shards, and my husband and I took turns sleeping to avoid sleeping through the alarm. We slept with our clothes on so we could quickly hide in case of shelling and slept with our son in the cellar of our private house. We were even afraid to go out for a walk with the child during the day. Then there were the first tears for the dead, the first joy for the broken columns of enemy vehicles and the chills when relatives who fled from the missiles from Kyiv were occupied in the Kyiv region. The morning then began with tracking the evacuation corridors that the orcs refused to agree on for the residents of my relatives' village. And then, as they packed their lives into a suitcase in 10 minutes (the time the Ukrainian side gave when the corridor was agreed upon), we waited together for news of de-occupation. Thanks to the Ukrainian Armed Forces, we didn't have to wait long. Then came the news about [CITY2], [CITY3], [CITY4] and the hope that it was just a dream that would end with the dawn. The news from [CITY5] and Azovstal made the emotional rollercoaster even more violent. I was overwhelmed with pride at the position of my fellow citizens from the Kalush band at the Eurovision Song Contest. The same joy will be felt in the autumn when we see Azovstal's commanders alive in Turkey. And for a whole year, life is like just existing, when there are no more tears for losses, but only growing hatred for the enemy. After each convoy of vehicles with a soldier "on the shield”, you wonder whether it is possible to hate even more... It is possible, and you can pass on this hatred for centuries. Як і більшість людей до 24 лютого сміялася з графіків наступу, які гуляли фейсбуком, не вірила що таке можливо в цивілізованому світі, але всі ілюзії розбилися в ніч з 23 на 24, коли не давав заснути безперервний шум авіації яку передислоковували. Під ранок розбудили нас перші прильоти в місті [МІСТО]. Хотілося заспокоїти себе що це сильний поривчастий вітер змушує гупати хвіртки та трясе стіни. Рука потягнулася зайти в фб почитати новини, хоча я вже здогадувалася що там прочитаю:( І перший же допис в стрічці був блогерки Каті Бльостки, яка живучи в Америці сповістила що мій тихий затишний [МІСТО] уже не тихий. Далі була паніка, страх за однорічного сина, втрата апетиту, схуднення на 2 кг за перші 3 дні. Вікна заставлені подушками й заклеєні скотчем, щоб вберегтися хоча б від уламків скла, сон почергово з чоловіком, щоб не проспати тривогу. Спали одягнені, щоб на випадок обстрілу швидко сховатися, спали з сином в погребі нашого приватного будинку, вдень боялися вийти погуляти з дитиною. Потім були перші сльози за вбитими, перша радість за розбиті колони ворожої техніки й мороз по шкірі коли родичі які втекли від ракет з Києва попали під окупацію в київській області. Ранок тоді починався з відстеження евакуаційних коридорів які орки відмовлялися погоджувати для жителів селища моїх родичів. А потім як вони зібрали своє життя в валізу за 10 хвилин (стільки часу дала на збори українська сторона коли коридор погодили) ми разом чекали новин про деокупацію.. Завдяки ЗСУ чекати довелося не довго. Потім були новини про Ірпінь, Бучу, Бородянку і надія на те що це просто сон, який закінчиться з настанням світанку. Ще більше розгойдалися емоційні гойдалки від новин з Маріуполя і про Азовсталь. Розпирала гордість від позиції земляків з гурту Калуш на Євробаченні. Така ж радість буде розпирати вже восени, коли побачимо командування Азовсталі живими в Туреччині. І цілий рік життя схоже на просто існування, коли вже нема сліз за втратами, а є тільки ненависть до ворога, що зростає. Після кожної колони автомобілів з воїном "на щиті" думаєш чи можна ненавидіти ще сильніше... Можна, і передати цю ненависть на століття. Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1535 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1535 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/7156af14a30051a70e655b0100883a8e.pdf?Expires=1779321600&Signature=ftiYDRPUMs4V3jKe5FYakRU7UCOLMkiWWxRnUETimu00581AJ1XjvrNWVwt2N%7E920uBrtdvohmt4pOmppuWh7rn%7E5m4cgepmUF7S7bBu%7Er6pXJbXJr0LGXnILArFGcgj2DKwRhuli1aqVD0VE6M1Rkdr6UOgX-MAzULBlMd0fLbnmImYnsiQcvAvg1xsYz1kYnNsJvLT153pVG0eMBUkXvsvu9Kpv-7pCgqWu6TcK1KUNnRKKcB9j9wq8OZjg5dFpjCIU-ELQc4eNzfhmHTry-p1CLyLUDy1uRpg1yHhJ9RIgYPauQF7QJAEcXlGEa5K8Hfu7pC9daAJJkfFvwf0XA__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 39b92e0f95befdce736650f3fa4207ef Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 46-50 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-04 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни Panic. This is the first thing that comes to mind when I think of the beginning of the war. I was full of fear and anxiety, and I could not believe that war had started, that rockets were flying outside the window, and that I could hear loud explosions in the house. I did not believe that in the 21st century, in the civilized world, something like this could happen. For the first few days, I was in a state of anxiety, worry, fussiness, constant suspicion and expectation of danger. I was afraid for myself, for my husband, for my daughter. I was afraid for my family. I thought it wouldn't last long and it would be resolved in a few days or weeks. However, I was wrong. I, like all of us, had to learn to "live in war”, in fear and uncertainty, not knowing what would happen in an hour, tomorrow, or in a month. Whether I would have to leave my home, my city, Ukraine, to save myself. During the war, my family and I stayed in our town; we did not leave to go anywhere and only went to the shelters when the alarm sounded. We had the necessary things packed, just in case. At work, I helped to volunteer; my husband helped to set up checkpoints in the city. We learnt to live in a new reality, we adapted to it. Yes, today, there are alarms and rockets flying, but I don't react the same way as I did at the beginning. During the war, I began to appreciate many things. I started to look at the world and everyday things differently. I am learning to worry less and be less anxious. My daughter, who is studying to be a psychologist helps me with this, tells me about stress, emotions, and reactions, and teaches me self-help and relaxation techniques. I now understand that my life is different, our people are different, our country is different. I am confident in our victory because such an example of cohesion, strength, and indomitable spirit that our people have shown will definitely lead us to it. We will survive, we will live in a free country under a peaceful blue sky, and we will celebrate our victory together. I want this: I want to enjoy the peaceful sky again, without alarms and missiles, to travel the world again, not to worry every day, but to enjoy every day. It will happen! Паніка. Це перше, що спливає на думці згадуючи початок війни. Мене охопив страх та тривога, я не могла повірити, що почалась війна, що за вікном летять ракети, а в домі чути сильні вибухи. Я до останнього не вірила в те, що у 21 столітті, у цивілізованому світі може таке трапитись. Перші декілька днів мене не полишав стан тривоги, занепокоєння, метушливості, постійної підозрілості та очікування на небезпеку. Я боялась за себе, за чоловіка, за доньку. Боялась за рідних. Я думала, що це не триватиме довго, а вирішиться за декілька днів чи тижнів. Проте, я помилялась. Мені, як і усім нам довелось вчитись «жити у війні», у страху, невизначеності, не знаючи, а що буде через годину, завтра, місяць. Чи доведеться мені залишити свій дім, місто, Україну, щоб вберегтись. За період війни, я і моя сім’я залишались в нашому місті, ми нікуди не виїжджали. Ми ходили в укриття, коли лунала тривога, мали спаковані необхідні речі, про всяк випадок. На роботі я допомагала волонтерити, мій чоловік допомагав облаштовувати блокпости у місті. Ми навчились жити у новій реальності. Ми адаптувались до неї. Так, сьогодні теж лунають тривоги, теж літають ракети, але я вже не так реагую, як на початку. За період війни я стала цінувати багато речей, я почала по-іншому дивитись на світ, на буденні справи, я вчусь менше хвилюватись та тривожитись. В цьому мені допомагає донька, яка навчається на психолога та розповідає мені про стрес, емоції, реакції, також, вчить мене технікам самодопомоги та релаксації. Я тепер розумію, що моє життя інше, наші люди інші, наша країна інша. Я впевнена у нашій перемозі, адже, такий приклад згуртованості, сили, незламності духу, який показав наш народ точно приведе нас до цього. Ми вистоїмо, ми будемо жити у вільній країні під мирним блакитним небом, будемо святкувати нашу перемогу усі разом. Я цього хочу, хочу знову радіти мирному небу, без тривог та ракет, знову подорожувати по світу, не хвилюватись щодня, а радіти кожному дню. Так і буде! Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1534 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1534 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/e17ff4d190f2fe6ee0279240382160ca.pdf?Expires=1779321600&Signature=tbLwEFZOVFxKHF49Kfxey89cCtGjrAJSRSu1yLcC5DVdt67s%7ELrIgncl-Wvf9Uiuq4M%7EGK8qhYFO0oNMu5SW8TXq0jAdsqpaAB5XZBflG17rua7rVXwAiCwYpz-R0%7Ey0GybPYadh26hnOXQ6Tk-AQpHmO-ymcF3M9ch2G28L5eAp2v3IuBm3RddJdCWgPLOkhsPc1JfvQ1p2HRYiyuiOjSsKCz-valPvSZkQ64Ip7DkN1F6ecimhJYPsD0j56ReXRTw%7EV%7Euzg%7EUAmP7lYno7pS7m2174mEwPQI8le3G%7EhGO9y8f4RclyGGitweNJF7SDnJ5%7ExTzsDnyCL-qgi%7EJeEw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 56095c81b7d666d39fdb28cbd03a2229 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 26-30 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-03 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни I should start with the fact that the war caught me in the hospital with a small child, where on the morning of 24 February, explosions were very noticeable; the windows and even our bed shook in the ward where we were lying. Being already in a stressful situation, I realized from the news and calls from my family that the war had started. I had 1000 thoughts in my head: like what to do, where to run... Panic broke out in the hospital; the nurses told me to pack all my belongings in bags and be ready to go to the basement anytime. I was gripped by fear, my hands were shaking, I was flipping through my phone, and I didn't know what I wanted to find there. A few hours later, the doctor discharged us home without having treated us properly. In the early days, like most people, we bought food and essential goods, stood in line at ATMs and did not know what would happen tomorrow. Then came the air raid alerts which were terrifying each time. I started taking sedatives because the more I went on, the more the news became disappointing. I had no thoughts of leaving. I can't imagine life without my family, no matter how wonderful this country is. Life then went on and we tried to help the terrorist defence as much as possible. We bought food and tried not to stand aside. The following difficult/stressful situation was the explosions in our city as we could hear them very clearly, and again we panicked, had terrible thoughts and nightmares. And, of course, we all know the situation of the lack of electricity. We had to live in the house at a temperature of 10 degrees, sometimes without water. It was hard because I have a small child, no gas in the house, and no alternative. The unknown was frightening, how long this situation would last and how global it would become was all unknown. But with all this, I never lost faith in victory. Now, my family and I are engaged in volunteering because three of our close relatives are fighting. We know the needs of the army, and we are working hard to bring our victory closer! The war taught me to appreciate the time spent with my loved ones, showed me who really surrounds me, weeded out some people and brought some into my life forever. Having lived for 30 years, I have never thought before that at night I would dream of missiles flying at me and my child one after another, that living in a time of such technological progress, our land would have to survive tragedies like [CITY1], [CITY2] and so on. The only question in my mind is: what else did people need? What is all this for? And most importantly, for what? In general, if I were to describe my general and everyday internal state in one word, it would be anxious…constantly. But we have no right to give up, because we have someone to live for. Варто розпочати з Того, що війна мене застала в лікарні з маленькою дитиною, де зранку 24 лютого було дуже відчутно вибухи, в палаті де ми лежали, здригнулись вікна та навіть наше ліжко. Бувши й так в стресовій ситуації, з новин, дзвінків від рідних, я таки зрозуміла що розпочалась війна.... В голові 1000 думок, що робити, куди бігти... В лікарні почалась паніка, медсестри сказали зібрати всі свої речі в пакети та бути готовими спускатись в підвал в будь-який момент. Мене охопив страх, руки тремтять, гортаю телефон і сама не знаю що хочу там знайти....пройшло ще кілька годин, лікар нас виписує додому, недолікувавши. В перші дні, ми як і більшість людей скуповували продукти та товари першої необхідності, стояли в черзі до банкоматів та не знали що нас чекає завтра Далі почались повітряні тривоги, та кожного разу страхітливе їх сприйняття Почала приймати заспокійливі, тому що чим далі, тим більше новини ставали невтішні. Кудись їхати думок не виникало, не уявляю життя без своїх рідних, яка б це чудова країна не була. Життя продовжувалось, старались чим могли допомагати теробороні, купували продукти, старались не стояти осторонь... Наступною важкою та стресовою ситуацією були вибухи в нашому місті, їх нам було дуже чути, і знову паніка, знову страшні думки та нічні кошмари... Ну і звісно всім відома нам ситуація відсутність електроенергії... Прийшлось пожити в будинку при температурі +10 Інколи без води Було важко, через те що маленька дитина, а газу в будинку немає, альтернативи ніякої... І лякала невідомість, як надовго така ситуація затягнеться, і наскільки глобальною стане... Але при цьому всьому, ніколи не зникала віра в перемогу... Зараз із сім'єю займаємось волонтерством, оскільки три близькі нам людини, наші близькі родичі воюють, ми знаємо потреби армії, і плідно працюємо, наближаючи нашу перемогу! Війна навчила мене цінувати час проведений з близькими, показала хто насправді мене оточує, деяких людей відсіяла, а деяких привела в моє життя назавжди... Проживши 30 років, я ніколи раніше не замислювалась над тим, що вночі мені будуть снитись ракети, які одна за одною летять на мене з дитиною, що живучи в час такого технічного прогресу, наша земля повинна буде пережити такі трагедії як Буча, Гостомель і так далі... В голові тільки питання: чого ще людям не вистачало? Для чого це все? Заради чого? І саме головне за що? Загалом, якщо одним словом описати мій загальний і буденний внутрішній стан, то він є тривожний... Постійно... Але здаватись ми не маємо права, тому що є заради кого жити... Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1533 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1533 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/41819777de0821404a3cbf9cd4ba9685.pdf?Expires=1779321600&Signature=XRqMkCFGgY%7EtjgA-pDlyoIWGSWB8f%7EY-0wAmvUkTyiZt9CrX9Qms9APjhPvtS7NQcl5KLLqFO7o2vxfpnnsrDq-IYFHyJQJ-8YvGzw0XRuWyqWLLCK2Vbh5yapCgwEKjRGdI5o3EhLWUe6nBDLSByzCXDzmcMh8Zcrud1fbHI4lMMByXwh9qd6cVKIRS2kMZhxB3gSc5In2W2cfqFIuyYg%7EiKhr7t9tqta-YU4uRNyzTXLk5tw64eI6Tbduw89P5e6nPLT%7Ek0Hy3wC%7EJ%7E5YqsEaCbqH0Gbn5Kl9J6%7E6HKjp3HPmuIMc3fyQYoWzdrA2dee9Sp2ZLW2bi0G0Epd3-Bw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 4b0922488ff14629a41b6ab0ebc7d9ba Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 31-35 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-03 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни My experience of the war is not entirely negative. At the beginning of the war, I was scared about what would happen next, whether my children would be safe, whether we would die, whether the leader of the country would create conditions to protect us. After a few days of the war, I started volunteering by weaving camouflage nets and organizing the delivery of ultrasound diagnostic equipment from abroad, which was necessary in frontline hospitals. And then, I went to study to continue helping people. But constant alarm threats of missile attacks caused both fear and extreme aggression towards the occupiers. The feeling of uncertainty and the inability to travel abroad with my husband and children often have a negative impact on my feelings, emotions, and mood. However, active participation in volunteering and studying helps us understand what we live for and reassess our values. This experience made me realize what is essential in my life and who is important. This experience made me realize that you need to do what you want and not be afraid of risks because there may not be a tomorrow. The experience of war made me realize that family is valuable and that some situations that arose in my life that made me worry were not important. The war experience showed me that a family from Russia, with whom you have been communicating for years, is no longer your family because their president, in their opinion, is doing everything right. But I don't feel resentment because I treat them as people who are sick from propaganda. But I have also developed a closer connection with my friends, and there are so many people with whom you are on the same page and who want to help. Even the experience with people from eastern Ukraine is important. We understand each other better now, and we have the same enemy. This unites us. Мій досвід переживання війни не є повністю негативним.На початку війни я була налякана тим, що буде далі, чи будуть у безпеці мої діти, чи ми не загинемо, чи лідер країни створить умови, щоб нас захистити. Після декількох днів війни я почала волонтерити: плести маскувальні сітки, організовувати обладнання ультразвукової діагностики з-за кордону, яке таке необхідне було у прифронтових госпіталях. А потім я пішла вчитися, щоб надалі допомагати людям. Але постійні тривоги, загрози ракетних ударів викликали, як страх, так і дуже сильну агресію щодо окупантів. Почуття невідомості та відсутність можливості поїхати за кордон з чоловіком та дітьми часто негативно відображаються на моїх почуттях, емоціях, настрої. Але активна участь у волонтерстві, навчанні допомагає розуміти для чого ми живемо, і переоцінити свої цінності. Цей досвід дав зрозуміти, що є важливим у моєму житті, хто є важливим. Цей досвід дав зрозуміти, що потрібно займатися тим, що ти хочеш і не боятися ризиків, бо завтра може і не бути. Досвід війни дав змогу зрозуміти, що сім'я є цінною і якісь ситуації, що виникали в моєму житті, що заставляли переживати є неважливими. Досвід війни показав, що родина з Росії з якою ти спілкувалася роками тепер вже тобі не родина, бо їхній президент, на їхню думку, робить все правильно. Але я не відчуваю образи, бо відношуся до них, як до людей, які хворіють від своєї пропаганди. Але у мене ще склався тісніший зв'язок зі своїми друзями, і так багато людей з якими ти на одній хвилі, і які хочуть допомогти. Навіть досвід з людьми зі сходу України є також важливим досвідом. Ми тепер краще розуміємо один одного, і у нас - один ворог. Це єднає. Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1532 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1532 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/b7dbd8a878cc6f364564fc473ad605ff.pdf?Expires=1779321600&Signature=LrJpdcKUpcJTjnUO0PoViTIynT2YAW5ylInJUw1hwosBQ21NZSwNcs-VXB0mgsht9V%7E82PjEuQtQyamILUeX6yBT46UMfT7xkL-2EGqI-%7EFRrbqxqluOx2Ns-z6lA75I-7Mrttw16QjqW4upnPNtoo7TsmAIqi87vDu9JjxWmX6FABxLS-Mqgyp6fRQfzT52nHiLikKGFmDijw2glaGevxhU5W6GoVAUI9Pk6iiEbZCHONPT7wQBeBtC6ng08pDOsD%7EPkmx1NjsqaZ1jcZgrwcpGw6MaTDoOIPlW9xUKdhtLkNHrkhIYrsSUnzw6b438jufSVSIBbgaBEKi1Xi-gig__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM f7282172a71adc03fb8ab43b7f20edb7 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волинська область Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Secondary specialized education середня спеціальна Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-03 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни The war caught me in bed as I woke up to the sound of explosions. No one was at home, and my parents were already at work. My sister called me and calmed me down. She offered for me to come to her so we could be together. I was worried. I couldn't believe it had happened, that the war had started. But an hour later, when I recovered, I gathered necessary things just in case, contacted my parents, and stayed at home. On the second day of the events, I went abroad with my mother, we went to Poland, to my brother. I remember the hours I spent in line at the border. There were a lot of refugees; everyone was fleeing, volunteers were helping people, and everyone was scared. I stayed in Poland until the end of May, and yes, I was safe with my loved ones but I monitored the news every day. I had an alert app and a map of Ukraine's alarms. I was perturbed about my relatives who remained in Ukraine. I went to rallies and meetings to support Ukraine in Poland. I felt proud of the people, of our Ukrainians. I wanted to return home as soon as possible, but my parents insisted I stay abroad. I started taking courses in IT, and I was interested in it. And to this day, I am developing in this area. Also, the war brought me back into contact with several people. I resumed communication with a close person, and today, I am grateful that it happened, even under such circumstances. When I returned to Ukraine at the end of May, I was thrilled to be here. Yes, perhaps it is not as safe as abroad, but this is my home, with my family and friends. It is my country. I am immensely proud of our soldiers, people, and everyone who helps. I left for Poland for the second time when massive missile attacks began on Ukraine's energy structure. A month later, I returned and bought everything I needed like candles and power banks. At home, I found a new hobby for myself: when the lights were turned off, I would paint pictures by numbers and calm down. I spent time with my loved ones, went for more walks and learned to appreciate the moment. I changed internally. I matured, became more principled and developed a keen sense of justice. It hurts me to look and realize what the invaders brought to us, our people and our country. I will never forget it—no one will. But we will definitely win and live in a free country. I believe in it. Війна застала мене у ліжку, я прокинулась від звуків вибухів, вдома не було нікого, а батьки вже були на роботі. Мені подзвонила сестра та заспокоювала мене, пропонувала приїхати до неї та бути разом. Я була стурбована, не вірила у те, що це сталось, що почалась війна. Але через годину, коли оговталась, я зібрала необхідні речі про всяк випадок, зв’язалась із батьками та залишалась вдома. Вже на другий день подій я з мамою виїхала за кордон, у Польщу, до брата. Пам’ятаю ті години, проведені у черзі на кордоні, було дуже багато біженців, всі рятувались, волонтери допомагали людям, всі були налякані. У Польщі я перебувала до кінця травня, так, я була у безпеці, разом із близькими людьми, але щодня я моніторила новини, у мене була програма оповіщень і карта тривог України. Я дуже переймалась за своїх рідних, які залишались в Україні. Я ходила на мітинги, зібрання для підтримки України у Польщі, я відчувала гордість за людей, за наших українців. Я хотіла швидше повернутись додому, але батьки наполягали на тому, щоб я залишалась за кордоном. Я почала проходити курси з ІТ сфери, мене це зацікавило. І до сьогодні я розвиваюсь у цій сфері. Також, війна повернула мені втрачені спілкування із декількома людьми, я відновила спілкування із близькою мені людиною і сьогодні я вдячна, що це сталось, навіть, при таких обставинах. Повернувшись в Україну, у кінці травня, я була безмежно щаслива бути тут. Так, можливо не в такій безпеці, як за кордоном, але тут мій дім, мої рідні, друзі, моя країна. Я безмежно пишаюсь нашими воїнами, нашими людьми, кожним, хто допомагає. Вдруге я виїхала у Польщу, коли почались масовані ракетні атаки на енергетичну структуру України. Через місяць я повернулась, закупилась там свічками та павербанками, усім необхідним. Вдома я знайшла для себе нове хобі, коли вимикали світло, я малювала картини по номерах і заспокоювалась. Я проводила час зі своєю близькою людиною, більше гуляла і навчилась цінувати момент. Я змінилась внутрішньо, я подорослішала, стала більш принциповою та виникло гостре відчуття справедливості. Мені боляче дивитись і усвідомлювати те, що загарбники принесли нам, нашим людям та країні. Я ніколи цього не забуду, ніхто не забуде. Але ми обов’язково переможемо і будемо жити у вільній країні, я в це вірю. Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1531 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1531 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/b8c2c27e18e94fb2cd3d09ec1f08c8f4.pdf?Expires=1779321600&Signature=Z9-7OnLztf2VX-bvwBGso0bhH9Nzy9bABxa8TAwUgEXBiFcLMLkAmpjG8r1rHncUKcdeW3R01mJfl3Jnl8ke2Nd6UyDYXgoxV6jjNJswXut7kRLRLEhgl6TGBfm4U787EHaGxTSjraE1njl8fDEBq4BaoFcAZXdkkIFVQC-OtQBeisqm-%7EMvmZKbaqC8XPP92pPexmglcA3XFGJlH7iU8tr1aSeVT6pHQuf2cdE02VMWnTP91LO6cMJ7e9VAO62rbXtHR0Y7-BB1%7ENtskQCb2upIgxHHi4KkyMypTIngb85BQblsBfP8lKpAgXkGX9o4%7Ef1ybz%7EtogYUsiSc6oIZuw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM fe66ce5d9481a0ef4237adfeebe55bc3 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 42 Age Range / Віковий діапазон 41-45 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-29 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни I learned about the beginning of the war from the Internet! Even before the war, my beloved, who was in ATO from the very first days, told me that if something happened, he would leave without hesitation. On the morning of that day, he went to work. He did not know there was a war because he was still on the road. We talked on the phone; I cried because I was scared for him. He left on the first day of the war, as he had promised. I started going to church because it was the only place where I felt calm; I prayed like never before, hardly listened to the news, and lived from call to call, from message to message. Sometimes I worked at the school to prepare goodies for the guys at the front, and then I felt remorse that I could not do more to help. There was despair and fear, a feeling of uselessness because of the betrayal of relatives and friends, sometimes to the point of not wanting to live. I didn't understand how it was possible to think about myself in such a difficult time, to be indifferent to others, not to understand other people's pain, how it was possible to live my life hiding behind other people's backs without feeling either gratitude or respect for the defenders. I listened to many insulting words from curious neighbours, insulting words, not words of gratitude, with calculations of the military's salaries. And this: "Why me? Let other people do it!" killed me. I realized, and this was the worst part, that no one feels sorry for anyone, that everyone thinks only of themselves. I have gotten rid of insincere relatives and fake friends and communicate only with trusted ones, with my family. Sometimes I feel disgusted with people around me who live as if nothing is happening. It's quiet in our house. I have no fear of death. I only have fear for my child and him because he is at war. Of course, sometimes there is a feeling of confusion, fear of the unknown, disappointment in people, anger, despair... But hope... "Hope has never left me. I always, I don't even know whether I believed or just chased away bad thoughts in this way, knew that everything would be fine. I believe in Victory! I know everything will be fine! If only I knew when... Про початок війни я дізналась з інтернету! Ще до війни, коханий, який був в Ато з перших днів, говорив мені, що якщо раптом щось, він піде не задумуючись. Зранку того дня він поїхав на роботу. Про те що війна, він ще не знав, тому що був ще в дорозі. Ми розмовляли по телефону, я плакала, бо мені було страшно за нього. В перший день війни він пішов, як і обіцяв. Я почала ходити до церкви, бо тільки там відчувала спокій, молилась, як ніколи до того, новин майже не слухала, жила від дзвінка до дзвінка, від повідомлення до повідомлення. Інколи була робота в школі по приготуванню смаколиків хлопцям на фронт, тоді й виникали докори сумління, що не можу зробити більше, щоб допомогти. Був відчай і страх, відчуття непотрібності, через зраду близьких і друзів, інколи до небажання жити. Я не розуміла, як можна в такий важкий час думати про себе, бути байдужими до інших, не розуміти чужого болю, як можна жити своїм життям, ховаючись за чужі спини, при тому не відчуваючи, ні вдячності, ні поваги до захисників. Слухала багато образливих слів від цікавих сусідів, так саме образливих, а не слів подяки, з підрахунками зарплати військових. І оте:"А чому я? Хай інші!", яке просто вбивало. Приходило розуміння того, і це було найгірше, що нікому нікого не шкода, що кожен думає лише про себе. Відсіяла нещирих родичів, фальшивих друзів, спілкуюсь тільки з перевіреними, з сім'єю. Інколи відчуваю відразу до оточуючих, які живуть так, ніби нічого не відбувається. У нас тихо. Страху смерті у мене немає. Єдине, що є це страх за дитину, і за нього, бо на війні. Звичайно, що буває інколи відчуття розгубленості, страх перед невідомістю, розчарування в людях, злість, відчай... Але, надія... Ніколи не залишала мене. Я завжди, навіть не знаю, вірила я, чи просто, таким способом гонила від себе погані думки, знала, що буде все добре. Вірю в Перемогу! Знаю, все буде добре! Знати б ще коли... Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1529 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1529 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/888170eebaafb8cbc9b37802432da564.pdf?Expires=1779321600&Signature=k4be2m3OVLlsJiqmDF7NYSExyxFFgVQFhxp1iFe%7Ewfk-f2hfgRZR2uKx4rNReq8X4rFWbi-ZB%7EZof2K5MltncqHPOexim994G7FdLfCa9fgdV8C-WSb8ZOU7OF8q5NgifF1hwEHalWVFoHwH4BFwT-HTWqFwbc8-njKzbxqScRIGhel6222BwOf1x6bs5WFEMb0HXixAkHcxwEgY60x1V%7EQOUFafwsnmsWa4rgXH6l8hho3RVBsHMbggcLyy6uNFd2X6RXQFlfnpYf4oXx7upKQggEkoOvIfWc6jjYnjN8kP9cCpLIR7mn8ookAUlNi7D1ZDtDbz3tHIIava931prw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 3fca7be4b258d8ee495c9189aa439af2 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 20 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-28 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни February . Morning. Half past six in the morning. You wake up in the dormitory from an incomprehensible noise on the street and do not understand what is happening. At first, you think that it's just some, maybe the winds, something just happened... these are such alarming cars: there's a fire engine, an ambulance, the police and all this together makes such a scary sound. Then you pick up your phone and read tons of news…lots of news that a full-scale invasion of Ukraine has begun. You read and do not understand what is happening. Half an hour passes, and your phone starts ringing with calls from relatives, acquaintances, friends... Another half an hour later, the commandant announces a meeting at which everyone living in the dormitory must be present. Five minutes before the start of the meeting, alarm sirens sound again, and you panic; you don't know what to do. All floors immediately begin to converge on the first floor to the basement. You go down from , you don't understand what is happening, and you are simply carried away by the flow of those stairs all the way to the first floor. You stand in despair; you don't know what to do, where to go. You're just sitting among others like you who also don't understand what's going on. It's scary...it's terrifying! Not that the situation is scary, but that it is possible in the st century. It is scary that the people who called us "brothers" do such terrible things. The sirens are over; the alarms are over. We were all released and told to return to our rooms and go home or stay here. Well, that is, it is everyone's choice. My parents were supposed to come for me. I tried to put things together carefully, not to forget anything, but the constant notifications that came to me from my phone simply did not allow me to do it. I shuddered at every text message, at every beep. I was worried when my relatives did not pick up the phone immediately, but some time passed. This fear is ringing in the void...it's terrifying. My parents came and took me away. And this road lasting hours is just silent. No one spoke to anyone; there were many cars - there were traffic jams on the way out of the city, traffic jams in the city, queues at gas stations, queues at shops. Just panic among people, and it's scary to watch such panic; it's terrifying! Because you yourself are in that panic, and panic surrounds you, and you become, as it were, even more panicked than you were, and it is impossible to convey it in words. You just have to experience it yourself to understand what it's like when panicking. It's not even scary; it just feels like you're standing in front of many doors, and each door is the wrong way. This that is, such a dead end turns out. You...no matter where you go, everything will be wrong. This is such a feeling of hopelessness, the impossibility of finding this way out - this is simply, perhaps, one of the most terrible feelings that a person can experience. When we got home, we also didn't say a word to each other, neither parents, nor grandmothers, nor relatives - no one! It's just that everyone has some kind of... well, we were all in some kind of trance that we just did what seemed right to us at the time. We arrived, laid out our things and began to pack our alarming suitcases. Do you want to go abroad? Probably not. We consciously understood that no one was waiting for us there. Yes, of course, we could go. After all, my dad once worked abroad and remained on good terms with the employer he worked for. But we knew that we would not be able to stay there for a long time, that we simply would not be able to leave our native home for a long time - our family nest, which we have been building for as long as I can remember. Us... Probably, we wouldn't be able just to leave these native walls of ours, which hold both love and problems and all that family stuff. Therefore, we did not consider going abroad. Perhaps, if military operations were also conducted in Ternopil Oblast, we would move somewhere in Transcarpathia. Although... I doubt it. We would not have left our native home anyway. My parents would have stayed here, but they would have sent me somewhere, as I already said, to Transcarpathia. Although, I'm not sure that I would go either. Although I will not deny it because, in such situations, it is impossible to predict how you would act and how your relatives would act - it is simply impossible to predict. Now, days of the war have already passed, and every day, you feel such calmness in your soul; that is, every day, you feel calmer and calmer. I don't know why; it's impossible to explain it like that, but every day, every day at home, with every Victory of our Armed Forces, some piece of peace is instilled in my soul, in my thoughts, in my thoughts. With every positive, even small piece of news, the heart of every Ukrainian probably fills with even greater hope that we will win this war. After all, we didn't start it; let's say we didn't want it. This is what our enemies wanted. They mercilessly attacked, mercilessly tortured our people for hundreds of years... And that's when they decided that they had to conquer us now. But no, it wasn't here! We, Ukrainians, were indomitable and will remain so forever. And it doesn't matter what generation it is: old, middle or young, we are all of the same spirits; we are all Cossack ancestors. We are all those people who lay down our bones for our country. We will never give up! We will not give up; we will strive to be independent, as we have always been, even though we are not recognized. But we proved to everyone that we are independent, that we can fight back against any forces. Simply, no one will take away our independence, which we proclaimed with blood in !!!. Well, no one will take that away from us because we consciously knew what we wanted, what we were going for and why we were doing it. Our president today, Volodymyr Zelenskyi, is simply a man with a capital letter. I must say this for sure; it even seems to me that He is definitely some kind of ancestor (in the sense of descendants) of the Cossacks, one of the famous Cossack leaders. He is filled with such strength, such an effort to prove that his state is worth better, that his state is better, stronger, that it is unbreakable and will never surrender. He simply forced all Ukrainians to rise and become a mountain for one small goal - to be Ukraine. Although, why is this, not a big goal? This is a huge goal for us Ukrainians. Many other countries probably do not understand our situation, although they are helping. But... still, they don't feel that way. None of them fought for their identification and recognition as long, patiently, and truly as we did. Therefore, they should also be proud of the fact that there is such a country as Ukraine on the market - not even on the market - but on the sunny side of countries. After all, we are making a new history with our love of freedom, our stubbornness, inspiration and the fact that we go to the end. We show an example of how much people should love their country. I really want to ask if anyone else loves their country as much as Ukrainians love Ukraine. Probably not... Well, let's go back to the war. The day before, on February , Ukraine almost openly discussed a possible attack. And then Volodymyr Zelensky announced February as Unity Day. And I will say frankly, we needed this day very much. He united us even more than we were united. Hundreds of cities then held various unification actions. And even we, particularly [INSTITUTION], also held its own campaign. For example, in the psychology lecture, we made a symbolic theme of the unity of Ukrainians. In this lesson, we broadcast the attributes of our symbols: the flag and the coat of arms. And, of course, we quoted the poems of prominent poets, such as Kostenko, Symonenko, and Stus... With this couple, we raised our spirits, and I think that the people who participated in this action of unity also raised their fighting spirits. They were once again filled with faith that our Ukraine is united and will be united. And yet, if I think about it frankly, then plunge into my thoughts... I involuntarily remember that, probably, on the night of February -, I dreamed of big black ravens together with ravens. That's all I remember. Just the might of black ravens and crows. And probably, it was this dream that caused concern. It was as if he was announcing with his blackness that something was approaching and that something bad was about to happen. I did not attach importance to it, but it was worth it. Perhaps I would have avoided the panic that gripped me on February . Perhaps, if I had noticed this fact, I would have prepared myself mentally for the fact that something would happen, no matter what the scale. It would probably be easier for me mentally. However, I cannot say for sure. Before that, I didn't know what war was. I read about it only on the pages of newspapers and books. I know almost by heart the history of the First and Second World Wars; since my grandmother is a historian by profession, I studied, read, and was interested. I read about all those horrors. What happened during the famine, genocide, etc? But now, now it's much scarier. Maybe it's because you live in this time; it's happening in your lifetime. But it seems to me that the horrors of all previous such bloody events are now simply happening simultaneously. And we also have a pandemic - covid; although now it seems to be fading, it is still there. We have regions that have been left without food supplies - this can already be called famine. We have genocide because the occupiers, the so-called liberators, "liberate" the Ukrainian people, although, in reality, they are stupidly destroying us. And although we also destroy them, we defend ourselves. Our boys defend their land; our boys defend their families. They protect the whole country, even those they don't know. And this is worthy of respect! This self-sacrifice of theirs deserves to be known to the whole world. They deliberately went to war; they deliberately protected us! And the Russians are a shame! They went to study and stubbornly talked about it at every step. Hey people, no one believes you!! You knew everything very well. You left for money; you left for some obscure fame, of course, in quotes. And our Ukrainians went to fight not for money, not for fame, not for recognition. They went to fight for our country, and everyone understood that! Except for the so-called brotherly people. Honestly, it is unfortunate that such realities exist, but they make all Ukrainians stronger. And I'm sure we won't give up. Frankly speaking, there is nothing to add. I just want to shout to the whole world about the crimes committed by those shameful katsaps on our land. How many women they killed, how many children...children! It just doesn't fit in my head. They were the same children - innocent, innocent, who were just playing. And they kill them... And what is the story of a mother who was looking for her baby Sashka for, it seems, weeks - and she found him? And you know, dead! Just imagine the grief of a mother whose child died just like that, for what. It's just horrible. Hatred, anger, and the desire to destroy the soul of her child awaken in her. And I fully support it. I would let them all be crushed with my bare hands for such crimes against humanity. Many Ukrainians are very good. They treat Russians and help them in captivity. No need, no need!!! They despise us; they kill our children, women, parents, and you men. Why pity them? They came. They deliberately came to kill us! Of course, we have different mentalities: we are used to helping people, but we have to choose who needs it and who doesn't. I give a hundred percent guarantee that the Russians in captivity will not celebrate with our people. They do not choose words, actions, or methods of consuming information. They just mock, they just torture, but our Ukrainians are good: they help and treat wounds. This, of course, is good, but not in current conditions. Be that as it may, no matter what they say about cruelty, everyone must be responsible for what they have done. And every Russian will pay for every death, every wounding of a Ukrainian and every piece of destroyed Ukrainian land! лютого. Ранок. Пів ранку. Ти прокидаєшся в гуртожитку від незрозумілого шуму на вулиці і не розумієш, що відбувається. Спочатку, ти думаєш, що це просто якісь, можливо, вітри, можливо, просто щось сталось…це так тривожні машини: там пожежна, швидка, поліція і все це разом робить такий страшний звук. Потім ти береш в руки телефон і читаєш масу новин… масу новин про те, що почалось повномасштабне вторгнення в Україну. Ти читаєш і не розумієш, що відбувається. Проходить пів години і в тебе починає розриватись телефон від дзвінків рідних, знайомих, друзів… Ще через пів години комендант оголошує збори, на яких повинні бути усі присутні, що проживають в гуртожитку. За хвилин до початку зборів знову лунають тривожні сирени і ти в паніці, не знаєш, що робити. Усі поверхи моментально починають збігатися на перший поверх до підвалу. Ти з сходиш, не розумієш, що відбувається і тебе просто зносить потоком по тих сходах аж на самий перший поверх. Ти стоїш у розпачі, не знаєш, що робити, куди йти. Ти просто сидиш між інших таких самих як ти, які теж не розуміють, що відбувається. Це страшно… це дуже страшно! Не то, що страшно від ситуації, а від того – що таке можливо в столітті. Страшно від того, що народ, який називав нас «братами» робить такі страшні речі. Закінчились сирени, закінчились тривоги. Нас усіх відпустили, сказали, що можна повертатись до своїх кімнат і збиратись додому чи залишатись тут. Ну, тобто, це вибір кожного. За мною мали приїхати батьки. Я намагалась акуратно скласти речі, нічого не забути, але постійні сповіщення, котрі приходили мені не телефон просто не давали змоги це зробити. Я шарахалась від кожної смс-ки, від кожного гудка. Я хвилювалась, коли мої рідні не підіймали слухавку одразу, а проходив певний час. От цей страх гудка в пустоту…це дуже страшно. Приїхали батьки, забрали мене. І ця дорога тривалістю в години – просто мовчки. Ніхто ні з ким не говорив, машин багато – на виїзді з міста пробки, в місті пробки, на заправках черги, біля магазинів черги. Просто паніка серед людей і це страшно спостерігати таку паніку, це дуже страшно! Оскільки ти сам перебуваєш в тій паніці і навколо тебе оточується паніка і ти стаєш немов би ще в більшій паніці, ніж був і це неможливо передати словами. Це просто треба пережити самому, щоб зрозуміти як це, коли ти буваєш в паніці. Це навіть не страшно, це просто здається, що ти стоїш перед безліччю дверей і кожна з дверей є невірним шляхом. Це, тобто, така безвихідь получається. Ти…куди б ти не пішов – все буде не так. Це от таке відчуття безвиходу, неможливості знайти цього виходу – це просто, мабуть, одне з найжахливіших відчутів, що може пережити сама людина. Приїхавши додому, ми також не сказали один одному ні слова, ні батьки, ні бабусі, ні рідні – ніхто! Просто у всіх отакий якихось…ну всі ми перебували в якомусь такому трансі, що ми просто робили те, що здавалось нам правильним в той час. Ми приїхали, розклали речі і почали збирати тривожні валізи. Чи хотіли виїхати закордон? Напевне, ні. Ми свідомо розуміли, що там нас ніхто не чекає. Так, звісно, ми могли поїхати. Адже колись мій тато працював закордоном і залишився в гарних дружніх відносинах із роботодавцем, в якого він безпосередньо працював. Але ми знали, що ми там довго залишатись не зможемо, що ми просто не зможемо надовго залишити свій рідний дім – наше родинне гніздечко, яке ми будували, скільки я себе пам’ятаю. Нам…Напевне, ми би не змогли просто покинути ці наші рідні стіни, які тримають в собі і любов, і проблеми і все таке сімейне. Тому, закордон ми не розглядали. Можливо, якби на Тернопільщині також велись воєнні дії, ми б переїхали кудись на Закарпаття. Хоча… Я сумніваюсь. Ми всерівно б не покинули свій рідний дім. Батьки би точно залишились тут на місці, хіба мене б відправили кудись, як я вже казала, на Закарпаття. Хоча, я не впевнена, що я також би поїхала. Хоча не буду зарікатись, адже в таких ситуаціях неможливо передбачити як би ти вчинив, як би вчинили твої рідні – це просто неможливо передбачити. Ось зараз, минуло вже днів війни і з кожним днем відчувається в душі таке заспокоєння, тобто, з кожним днем ти відчуває все більший спокій. Я не знаю чому, це неможливо так пояснити, але з кожним днем, з кожним днем вдома, з кожним-кожною перемогою наших ЗСУ вселяється якась частинка спокою в душу, в роздуми, в думки. З кожною позитивною, навіть маленькою новиною, серце кожного українця, напевне, наповнюється ще більшою надією в те, що ми переможемо цю війну. Адже не ми її започаткували, так скажемо, не ми її хотіли. Це хотіли наші вороги. Вони безжально наступили, безжально катували наш народ вже сотні років… І ось тут вони вирішили, що їм загарбати нас тепер. Та ні, не тут то було! Ми, українці, як були незламними так і залишимось ними довіку. І неважливо яке це покоління: старе, середнє чи мале, всі ми одного духу, всі ми предки-козаки. Всі ми ті люди, які кістками ляжуть за свою країну. Ми не здамось, ніколи! Ми не здамось, ми будем добиватись того, щоб ми були самостійні, якими ми завжди були, хоч нас не визнавали. Та ми всім довели, що ми самостійні, що ми спроможні дати відсіч будь-яким силам. Просто, нашу незалежність, яку ми кров’ю проголосили у році не забере в нас ніхто!!!. Ну ніхто в нас цього не забере, тому що ми свідомо знали, що ми хочемо, на що ми йдем і задля чого ми це робимо. Наш президент, сьогоднішній, Володимир Зеленський просто людина з великої літери. Я мушу сказати це точно, мені навіть здається, що Він точно якийсь предок (в сенсі нащадок) козаків, одного з відомих козацьких ватажків. Він наповнений такою силою, такою снагою довести, що його держава варта кращого, що його держава – краща, сильніша, що вона незламна і ніколи не здасться. Він просто заставив всіх українців піднятися і стати горою за одну невелику мету – бути Україною. Хоча, чому це не велика мета? Це дуже велика мета для нас, українців. Багато інших країн, напевне, не розуміють нашої ситуації, хоча вони й помагають. Але…все ж вони не так це відчувають. Жодна з них не боролась за свою ідентифікацію та визнання так довго, так вистраждливо, так по-справжньому як ми. Тому вони також мають пишатись тим, що на ринку – навіть, не на ринку – а на сонцелику країн є така країна як Україна. Адже ми своєю свободолюбивістю, ми своєю впертістю, натхненням і тим, що ми йдемо до кінця робимо нову історію. Ми показуємо приклад того, як сильно люди повинні любити свою країну. Мені так і хочеться запитати, чи ще хтось любить свою країну так, як українці Україну. Напевне, ні… Так от, вернімось до війни. Напередодні, ще лютого в Україні майже відкрито говорили про можливий напад. І тоді Володимир Зеленський оголосив лютого як День Єднання. І я скажу відверто, цей день був нам потрібен дуже сильно. Він нас об’єднав ще більше, ніж ми були об’єднані. Сотні міст тоді провели різноманітні акції об’єднання. І навіть ми, зокрема [ІНСТИТУЦІЯ] також проводив свою акцію. До прикладу, на лекції з психології ми зробили символічну тему єднання українців. На цьому занятті ми транслювали атрибути нашої символіки: прапори, герби. І, звісно ж, ми цитували вірші видатних поетів, таких як Костенко, Симоненко, Стус… Ми цією парою підняли дух собі і я думаю, що люди, які брали участь у цій акції єднання також підняли свій бойових дух. Вони знову сповнились вірою в те, що наша Україна єдина і буде єдиною. Та все ж, якщо замислитись відверто, отак поринути у свою роздуми… я мимоволі пригадую, що, напевне, в ніч з на лютого мені снились великі чорні круки разом із воронами. Це все, що я пам’ятаю. Просто сила-силена чорних круків і ворон. І мабуть саме цей сон був якимось таким, що викликав занепокоєння. Він немов би сповіщав оцією своєю чорнотою про те, що щось наближається, що має щось статись погане. Я не надала цьому значення, але варто було. Можливо, я б уникнула тієї паніки, яка охопила мене лютого. Можливо, якби я замітила цей факт, я б підготувала себе морально до того, що щось станеться і неважливо якого масштабу. Просто мені морально, напевне, було б легше. Проте, сказати напевне я не можу. До цього я не знала, що таке війна. Я читала про це лише на сторінках газет, книжок. Я знаю майже напам’ять історії першої та другої світових воєн, оскільки в мене бабуся за фахом історик, я вивчала, читала, цікавилась. Я читала про всі ті жахи. Що відбувались і під час голоду, геноциду тощо. Але зараз, зараз набагато страшніше. Можливо, це тому, що ти живеш в цьому часі, це відбувається за твого життя. Але мені здається, що жахи всіх попередніх таких кривавих подій зараз відбуваються одночасно просто. І в нас є і пандемія – ковід, хоча зараз вона начебто згасає, але вона все-таки є. В нас є райони, які залишились без постачання продуктів – це вже можна назвати голод. В нас є геноцид, адже окупанти, так звані визволителі, «визволяють» український народ, хоча насправді вони тупо нас нищать. І хоча ми також їх нищимо, але ми захищаємось. Наші хлопці захищають свою землю, наші хлопці захищають свої сім’ї. Вони захищають всю країну, навіть тих, кого не знають. І це варте пошани! Оця їхня пожертва самих собою заслуговує бути відома на весь світ. Вони свідомо пішли на війну, вони свідомо нас захищають! А росіяни – ганьба! Вони пішли на навчання і вперто говорять про це на кожному кроці. Агов, люди, ніхто вам не вірить!! Ви все прекрасно знали. Ви пішли заради грошей, ви пішли заради якоїсь незрозумілої слави, звісно ж в лапках. А наші українці пішли боротись не за кошти, не за славу, не за визнання. Вони пішли боротися за нашу країну і це розуміють всі! Крім, так званого, братського народу. Чесно, прикро, що такі реалії, але вони роблять всіх українців сильнішими. І я впевнена, ми не здамось. Відверто кажу, додати немає що. Лише хочеться кричати на весь світ про те, які злочини здійснили ті ганебні кацапи на нашій землі. Скільки жінок вони погубили, скільки дітей…дітей! Це просто не вкладається в голові. Вони ж були такими самими дітьми – безневинними, незобідними, які просто гралися. І вони їх вбивають… А чого варта історія мами, котра шукала, здається тижні, свою дитинку Сашка – і вона його знайшла. І знаєте, мертвим! Ви лишень уявіть горе матері, дитина котрої загинула просто так, на за що. Це просто жах. У ній прокидається ненависть, злість, бажання погубити душогуба своєї дитини. І я цілком підтримую. Я б дозволила просто голими руками їх усіх придушити за такі злочини перед людством. Багато українців дуже добре. Вони й лікують росіян і допомагають їм в полонах. Та не треба, не треба!!! Вони нас зневажають, вони вбивають наших дітей, жінок, батьків, вас – чоловіки. Навіщо їх жаліти, вони прийшли. Вони свідомо прийшли нас вбити! Звісно, у нас різні ментальності: ми звикли допомагати людям, але треба обирати кому треба, а кому ні. Я даю стовідсоткову гарантію, що росіяни в полоні з нашими людьми не церемоняться. Вони не підбирають ні слів, ні дій, ні методів випиту інформації. Вони просто знущаються, вони просто катують, а наші українці – хороші: допомагають, лікують рани. Це, звісно, добре, але не в умовах сучасності. Як би там не було, що б там не говорили про жорстокість, але кожен має відповідати за те, що зчинив. І кожен росіянин заплатить за кожну смерть, кожне поранення українця і кожен шматочок знищеної української землі! Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1527 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1527 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/250408e4779c7e19fbbf4038a6674b08.pdf?Expires=1779321600&Signature=ZJ0VX8EIoQdGMtBj3Lr6cE%7EAVCFYd69AITvgWslwVFreqypInEg6qLqzkRO6aQfWVhfpWYMOP30lgGRDW%7ErtWfR4uBE8tdwQnQP-AlLAThEER3eBWqSGP5usXjFRcjMDH6bx5NybTb0Q3tGucUvYqHniCaOE90lr5r7MCO-zLN7zbZPw8-AYERISOgSqirL69RhJ4NdIC%7E1lM3s5ilk9W%7EuW0OeDSD8Qn9D0vAHOfknfB0fEtOTxAZ4wM6SrpEVPWUN1r2tdzfHFw2ljsS22Igmq8cRz%7E3UEQ99gCYUDbsTfTR-PBPrRgxd2bFSPa07d9-IEO1kaLixVHIlSmwqL-Q__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 7f2d02242e600664dc71af2242da8515 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 18 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Bachelor) вища базова (бакалавр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-23 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни In the first days of the war, it was scary; I monitored the news every day. There was a feeling of tension and stress. I sat at home and did not go anywhere. Closer to April, I started going out into the world, walking, etc. I was distracted by walks and time spent with friends. Then she began to read the news less and less, as in the first days of the war and stress became less. The experience is gone because I live in the West. But sometimes, when the anxiety started or when the plane was flying, the experience returned. Then I was preparing for NMT, and that also distracted me. I was thinking about where to go. Because of the war, the plans changed radically, and in the first period, I did not know what to do next. But because of the war, I realized it is better to do it at home, and there is no need to go far. Regarding the experience of going through war, to worry less, I would advise you to read less news. Because every time you read the news, you worry about yourself and your family. When relatives are in hot spots, it dramatically affects my emotional state. When they started turning off the lights, it was impossible to contact relatives. During this period, there was nothing to do, and you were left alone with your thoughts. Then the worries and stress were very significant. Because of the light, the plans depended on the civil. During this period, to avoid my thoughts, I slept. I wanted to escape from reality. When the study started, it was a little distracting, but you had to plan your day so that you could study in time. So to survive the war, I went to work. While working, thoughts recede. And when you walk with friends too. It is a bit difficult to combine studies and work. And this also has its consequences. Insomnia began to bother me. I don't sleep well. Plunging into the daily routine, one forgets that there is a war in the country. But when full-scale anxiety begins, you remember that the country is at war. Now, when they do not turn off the light, it also seems that everything is fine. But the daily experience is still present. First of all, it is a concern for relatives who are far away. As I already said, I tried to monitor the news less, but recent events still forced me to read them. Frequent irritation also appeared. I try to be less nervous and avoid things that annoy me. В перші дні війни було страшно, щодня моніторила новини. Було відчуття напруги, стрес. Я сиділа вдома і нікуди не ходила. Ближче до квітня я почала виходити в світ, гуляти і т.д. Мене відволікали прогулянки і час. проведений з друзями. Далі все менше почала читати новини, так як в перші дні війни і стресу стало менше. Пропало переживання, тому що я живу на заході. Але деколи, коли починалася тривога або коли летів літак, переживання поверталося. Далі я готувалася до НМТ і це мене також відволікало. Думала, куди поступати. Через війну плани кардинально змінилися і перший період я не знала, що робити далі. Але через війну я зрозуміла, що саме краще це вдома і нікуди далеко їхати не потрібно. Щодо досвіду переживання війни, щоб менше переживати, я би порадила менше читати новини. Тому що кожен раз, коли читаєш новини ти переживаєш за себе і за своїх рідних. Коли родичі перебувають в гарячих точках, це дуже впливає на емоційний стан. Коли почали виключати світло, зв'язатися з рідними було неможливо. В цей період не було що робити і ти залишався зі своїми думками на самоті. Тоді переживання і стрес були дуже великі. Тому що через світло вчі плани залежали від свіила. В цей період, щоб уникати своїх думок я спала. Хотіла втекти від реальності. Коли почалося навчання це трішки відволікло, але потрібно було розпланувати свій день, щоб уче встигати. Так щоб пережити війну, я пішла на роботу. Працюючи, думки відступають. І коли гуляєш з друзями також. Трішки важко поєднувати навчання і роботу. І це також має свої наслідки. Мене почало турбувати безсоння. Я погано засинаю. Занурюючись в щоденну рутину, забувається, що у країні війна. Але коли починаються повномасштабні тривоги, згадуєш, що у країні війна. Тепер, коли не виключають світло також здається, що все добре. Але щоденне переживання все-таки присутнє. Насамперед це переживання за своїх рідних, які далеко. Як я вже казала, що старалася менше моніторити новини, але останні події змушують все-таки їх читати. Також з'явилося часте роздратування. Стараюсь менше нервуватись і уникати речей, які мене дратують. Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1524 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1524 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/87843f7614e6014f61daca787be8c126.pdf?Expires=1779321600&Signature=gSQm5xMxU-OAVJddR0S6HHasikJfWJZUmCosUlt0%7ExKYeyPOtxnzafSZyaAgBHm2tv14CCFcKq3PgXA5xzmOClJyJYFOPSaM188m8m7-CKcHSGN6mJ3ghfxlSCqj0yLCm4YplHqZ-U4nNCIu7MEYmPIk5M2qCbVM0g09vAOZbnfc7mZh2F8mYDGyTcrgnua9V505mv9K1lge7Gde-QU%7EpNnBWT-FnrCZpDlBzXO7zwgkdYLvXmSC92LbGQSvtBH7rzGbfceL24ZqQXXjYPdS3SyvoRH9fnm6q9faCbeghCLpZcGerlboMOkhwYEPXl6BCdvi-9K1o0FEavmQaZeP2Q__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM 315a431f09ccfa0899c2022b5cfd0e47 Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 18 Age Range / Віковий діапазон 18-20 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Single неодружений/а Region / Область Volyn region Волинська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Completed secondary education середня Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-19 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни February , the day when horror movies became a reality, the day when you put down the book and only read telegram channels to understand what and how was happening, the day when you woke up to the fact that an unhealthy movement began in the apartment at in the morning and from the glare of flashes in the windows of your apartment. You open Instagram; all the stories are filled with Russian tanks crossing the border. That's how I met you this morning. This terrible war happened to us unexpectedly, filling Ukraine with darkness and horror. I put my life on hold. Everything seemed to be as usual. On February , I finished all the unfinished tasks and went to bed. However, on February , I woke up to the words, "Collect everything you need. War". On this day, I did not take my phone off for a moment and kept in touch with my friends from the Eastern regions almost all morning, trying to help in any way I could. The first videos appeared, and time froze... I had the impression that I did not open my eyes and was in a dream, in a very, very terrible nightmare: panic, tears, loss of understanding of what to do next. Having come to my senses a little, I analyzed the situation. I decided to visit my grandmother in [CITY] because she lives alone. It was important that, at her advanced age, she would not succumb to informational pressure. Later, the state, which was the deprivation of "everything is gone" sensations. I will not say that it was a manageable period, there were mood swings and uncontrolled emotional outbursts, but everything was crowned with success. I used several methods and gradually came to my senses. This process was challenging but exciting for me as a young researcher. It allowed me to delve into some of the innermost corners of my soul. A state of euphoria "woke" me up. Every Ukrainian felt unity. We feel proud of our Armed Forces volunteers. We joined the collection of food, money, clothes, wove nets, closed canned goods and handed them over to the front. We did everything in our power. Then life seemed to be turned on again, only at a different speed and on a different platform. At first, there was a desire to wake up and realize that it was a terrible dream, but now I can confidently say that the day of our victory will surely come, which will forever be marked in the calendar. From my side, I will inform you I am engaged in volunteer activities, and I am confidently approaching victory together with all Ukrainians! лютого, день коли фільми жахів стали реальністю, день, коли ти поклав книгу і читаєш лише телеграм канали, щоб зрозуміти, що і як відбувається, день коли ти прокинувся від того, що розпочався нездоровий рух в квартирі о ранку та від відблиску спалахів у вікнах твоєї квартири. Відкриваєш Instagram, усі історії засіяні перетином кордону російських танків. Саме так цей ранок зустріла я. Ця страшна війна сталась з нами дуже несподівано, наповнила Україну темрявою і жахом. Поставила на паузу життя. Начебто все було як завжди. лютого я дороблюю всі невиконанні завдання і лягаю спати. Проте, лютого прокинулась від слів «Збирай все найнеобхідніше. Війна». В цей день я ні на хвилинку не відходила від телефону та практично весь ранок тримала зв’язок зі своїми знайомими зі Східних регіонів, старалась допомагати, чим тільки зможу. З’явились перші відео, час завмер… Склалося таке враження, що я не відкривала очі і знаходжуся в сні, у дуже і дуже страшному кошмарі. Паніка, сльози, втрата розуміння, що робити далі. Трішки отямившись, проаналізувала ситуацію. Прийнято рішення їхати до бабусі на [РАЙОН], адже через те, що вона живе сама, було архіважливо, щоб при її похилому віці, вона не піддавалася інформаційному тиску. Пізніше стан, який являв собою позбавлення відчутів «все пропало». Не скажу, що це був легкий період, були і перепади настрою, і неконтрольовані емоційні вибухи, але все увінчалось успіхом. Використала декілька методик і поступово прийшла до тями. Цей процес для мене, як молодої дослідниці був складним, але цікавим. Це дозволило мені розібратися у деяких найпотаємніших куточках своєї душі. Стан ейфорії «пробудив» мене. Кожний українець відчув єднання. Ми відчуваємо гордість за наших ЗСУ, волонтерів. Ми долучались до збору їжі, грошей, одягу, плели сітки, закривали консерви та передавали їх на фронт. Робили все, що було у наших силах. Тоді життя немов знову увімкнули, тільки вже на іншій швидкості, і не на тій платформі. Спочатку виникало бажання проснутися і зрозуміти, що це був страшний сон, але зараз я з впевненістю можу сказати, що обов’язково настане день нашої перемоги, який назавжди буде відмічений в календарі. Від себе я доначу, займаюсь волонтерською діяльністю та впевнено разом зі всіма українцями наближаю перемогу! Location 50.7472, 25.3254 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1520 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1520 https://d1y502jg6fpugt.cloudfront.net/76567/archive/files/51ab0179e5e97973cae7e41e96ac9842.pdf?Expires=1779321600&Signature=t8DC8SYMy8s9TFp9qjc4eWxJu30K6at4yX0TeEPnAeC2M9moRda7WEr7LoZAbTukK7zdRjBUWLViUMd7AZ0FDraH5wKl4UAYdP1RKpIuzjsyGAIpc5noMJXOeZcRT-7bWberiRYc1FlJ9ZTEK6mGRatIFFUcokTioqInhK8%7EvCukh6gqnJhVhjl37e-KwvpMXCjxThQMlBWIWeoxL04l83PfkEyC-5uZCuOoY1vyVOPnXoTV2DzN4kM9RsI7Iw507kuC8-qHE4r9q05DpJO3a9oZ8OMCsLBrWRSUxKxR6kL4Oom1ZjTCYjZkeup41ImRJIo5vAU6t0iaWxApcdb-pw__&Key-Pair-Id=K6UGZS9ZTDSZM e9833659925616f700e338132d59e06b Testimony Testimonies gathered from refugees. Age / Вік 37 Age Range / Віковий діапазон 36-40 Gender / Стать Female жін Marital Status / Сімейний стан Married одружений/а Region / Область Ternopil region Тернопільська Occupation Status / Окупованість територій Never occupied Не були окуповані Forcibly Displaced / Переміщена особа No Ні Education / Освіта Higher education (Expert, Master) вища повна (спеціаліст, магістр) Date of Testimony / Дата опитування 2023-03-19 Date Range / Проміжок часу Season when the testimony was received. 2023 Spring 2023 Весна War Testimony / Досвід війни I did not believe that the war would start. I didn't collect any bug-out bags; I didn't buy products for stock. Nothing. I just lived an ordinary life until //. My husband woke me up in the morning with the words, "Kyiv is under fire. War. Get up." The first thing I did was call my friend [CITY]. I was already crying and packing to go to the country. I was looking forward to the opening of shops and pharmacies. I ran but stood in line until lunch. Frozen. But then I didn't feel cold or hungry. Wild anxiety was in the air. Everyone ran... drove... I didn't even understand what it could be: planes, tanks, soldiers? I didn't understand anything then. Hastily gathered the child and went to the village. I thought it was safer there. My husband stayed at work. I apologized. We stayed in the village until mid-summer. I went to work and worked remotely a little. A volunteer center was opened at work. I worked there with a group of strangers. At the end of the summer, we returned to the city. And little by little, we learned to live in times of uncertainty. We survived the winter. It's been a year since this damn war started. Anxiety is less. I became somewhat stronger. A friend calls all the time abroad. I don't want to yet. We are relatively calm. And what will I do there? I want to live here. Now we don't even go to the shelter...somehow we got used to it, hardened. Hurts only for our boys. The pity is indescribable. I realized that I could kill... Kill a Muscovite. Or maybe it seems so. There is just a lot of hatred. We live. We help. Let's fight. We will win. Я не вірила в те, що розпочнеться війна. Не збирала ніяких тривожних рюкзаків,не купувала продуктів на запас. Нічого. Я просто жила до .. звичним життям. Чоловік мене розбудив зранку зі словами "Обстріляли Київ. Війна. Вставай". Перше, що я зробила, це зателефонувала подрузі в [МІСТО]. Вона вже плакала і збирала речі їхати на дачу. Я чекала з нетерпінням відкриття магазинів і аптек. Побігла, але в чергах стояла до обіду. Змерзла. Але тоді я холоду і голоду не відчувала. Дика тривожність стояла у повітрі. Всі бігли...їхали...я навіть не розуміла, що може бути: літаки, танки, солдати? Я нічого тоді не розуміла. Похапцем зібрала дитину і поїхала в село. Думала, що там безпечніше. Чоловік лишився на роботі. Я ж відпросилася. В селі ми пробули до половини літа. Я їздила на роботу, трохи працювала дистанційно. На роботі відкрили волонтерський центр. Я працювала там. Гуртом з чужими людьми. В кінці літа ми повернулися до міста. І помало навчились жити у час тривоги. Пережили зиму. Вже рік пройшов з тих пір, як почалась ця клята війна. Тривожність менша. Я стала дещо сильнішою. За кордон подруга кличе весь час. Поки не хочу. В нас відносно спокійно. І що я там буду робити? Я хочу жити тут. Тепер навіть не ходимо в укриття...якось привикли, зачерствіли. Болить тільки за наших хлопців. Жаль невимовний. Я зрозуміла,що могла б вбити... Вбити москаля. А може це так здається. Просто ненависть велика. Живемо. Допомагаємо. Боремось. Переможемо. Location 49.5535, 25.5948 Copyright information This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given. Dublin Core The Dublin Core metadata element set is common to all Omeka records, including items, files, and collections. For more information see, http://dublincore.org/documents/dces/. Title A name given to the resource Testimony 1518 Identifier An unambiguous reference to the resource within a given context 1518