Testimony 992

Testimony 992

2022-07-05

My grandma used to say that our beautiful Ternopil region, the part that was Soviet behind [DISTRICT], was dying of starvation. Many people were living on the nearby shore as if nothing had happened. The plump and red-cheeked children were fishing, and here they were, bloated with hunger. The grandmother and her mother survived—the cursed war. The man has been on it since the first days. Many of his brothers have already died. Only five soldiers survived his company. I am also a fighter on my front line. I have two beautiful daughters and assistants. While my husband was on the front line, I prayed for him. I get up at in the morning; I make a mountain of dumplings, pies, dumplings, and cookies with my co-workers (I'm a cleaner at school, now a cook) - all for them, for our boys. My husband was in [CITY] until recently but is already home. I remember that I did not get in touch for about a week. Everything fell out of hand. She didn't know where to run or what to do. Where to call The whole village gave advice, but what about their advice? How was everyone afraid to act? Because the Russians fired at ours with heavy weapons, bombed from airplanes, and guys with only automatic weapons will attack tanks? Positions already fired upon could not be abandoned because desertion would immediately follow. Two of them wanted to surrender but were immediately shot. That is, they could neither be captured nor escape. He told me that when the police bombed the substation (the military had a generator), the locals came to charge their phones, and two hours later, they were shot at. They handed in theirs. So who is here now? Already at home, Glory be to God. Sleepless at night, poor man. He says that he just closes his eyes, all those corpses stand before his eyes, and he still hears the smell of death - the smell of corpses. Treats anxiety and insomnia in a psychiatrist. When the girls make noise, I will make them quiet. [NAME] is also asking me. Let them run, let them shout; it's better like silence. Because silence is scary... It makes me feel creepy. What empty eyes my beloved has. The man who saw death. The thirty-year-old man turned gray, his eyes grew older, and he matured. Soon, as soon as he recovers a little, he will go again. He says, well, I can't sit here; I can't. I probably won't go through that wait again. Yes, silence is terrible. Because when my husband calls, I feel lighter, as if a stone falls from my shoulders, from my heart, I want to sing and hug the whole world. It's so easy to be happy when you hear your native voice, which is alive. And so you can't breathe freely when you don't get in touch for several days. All thoughts are there, next to him, where and how he is there. It's like I'm closing in on myself, and you know, this sculpting of dumplings is exhausting, very tiring, and housework, and children, and the cow, but it doesn't help to think about all this horror. It distracts me; I smile, but I'm not alive. Although there is someone to carry such a burden for the sake of the girls, their hugs. You just think less, and when I lay in bed, I cried in the dark nights. But I understand that we have to defend ourselves. If not us, then who, as my [NAME] says? Lord, curse him, who is already a patriot. I would never have thought... Because if we don't stop there, then that mess could be here today, even though the war affected everyone anyway...

Казала бабця, що наша файна Тернопільщина, та частина, що була радянською, за [РАЙОН], вмирала в голодних муках. На сусідньому березі люди жили багато, як нічого й не було. Діти повні та червонощокі рибалили, а тут пухли з голоду. В живих лишились бабця та її мама. Проклята війна. Чоловік на ній з перших днів. Вже багато його побратимів полягло. З його роти вижило тільки бійців. Я теж боєць на своїй лінії фронту. Маю двох прекрасних донечок, помічниці. Доки чоловік був на передовій, я тут підтримувала його молитвами. Встаю о ранку, ліплю з коліжанками (я прибиральниця у школі, тепер і кухар) гору пельменів, пиріжків, вареники, печиво – все їм, нашим хлопцям. Чоловік донедавна був у [МІСТО], правда вже дома. Пам'ятаю, що близько тижня не виходив на зв'язок. Валилось з рук все. Куди бігти, що робити, не знала. Куди звонити. Все село давало поради, та що ж їх поради, як всі боялись діяти. Бо росіяни гатили по наших з важкого озброєння, бомбили з літаків, а хлопці з одними автоматами будуть кидатись на танки? Позиції, які вже були обстріляні, не могли покинути, бо відразу пришили б дезертирство. Двоє хотіли з їх роти здатися, та були відразу застрелені. Тобто ні в полон, ні вирватися не могли. Розповідав мені, що місцеві, коли кацапи розбомбили підстанцію, (у воєнних був генератор), приходили до них заряджати телефони, а через дві години в них стріляли. Здавали своїх. То хто тут свій тепер? Вже дома, Слава Господи. Не спить ночами, бідний. Каже, тільки закриває очі, всі ті трупи стоять в очах, ще досі чує той запах смерті - трупний запах. Лікує у психіатра тривожність та безсоння. Коли дівчата шумлять, насварю, щоб були тихо. То ще й мене [ІМ'Я] просить. Нехай бігають, нехай кричать, краще так, як тиша. Бо тиша – це страшно... Мені стає моторошно. Які пусті очі в мого коханого. Людина, що бачила смерть. Тридцятирічний чоловік посивів, а погляд подорослішав, та й сам змужнів. Скоро, як трохи оговтається, знову поїде. Каже, ну не можу я тут сидіти, не можу. Я, мабуть, не переживу знову це очікування. Так, тиша – погано. Бо коли чоловік звонить, мені стає легше, ніби камінь падає з плечей, з серця, хочеться співати та обійняти весь світ. Так просто можна бути щасливою, коли чуєш рідний голос, що живий. І так не можна вільно дихати, коли по кілька днів не виходить на зв'язок. Всі думки там, поряд з ним, де він, як він там. Я ніби замикаюсь в собі, і знаєте, ось це ліплення вареників втомлює, дуже сильно, і хатня робота, і діти, і корівка, але це не допомагає не думати про весь цей жах. Відволікає, посміхаюсь, але я не жива. Хоч є ради кого нести таку ношу, ради дівчат, їх обіймів) Просто менше думаєш, а коли лягала в ліжко, я плакала темними ночами. Але розумію, що мусимо оборонятися. Якщо не ми, то хто, як каже мій [ІМ'Я]. Господи, зла на нього, який вже патріот. Ніколи б не подумала... Бо якщо не зупинити там, то те пуйло сьогодні може бути тут, хоч війна і так торкнулась кожного....

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.