Testimony 665

Testimony 665

2022-07-02

Our family also had a famine when a grandmother from Polissia went to Kyiv to buy bread and exchange it for gold... But it had to be that having nine children, all the boys died of hunger, and four girls are still alive) There was a time when NKVDists shot my great-grandfather in wheat fields. My great-grandmother told me when she was still young how she threw her newborn son (my grandfather) into the rocks, and they were taken to be shot. I don't remember the reason, but thank God, my grandmother was left alive. The second great-grandfather (grandmother's father) was a prosecutor in [CITY]. People in dark clothes came in the middle of the night and took her husband away. And in the morning, she found her murdered husband in a potato field under an apple tree. They said that the Bandera people who shot... It turned out that other people were disguised as Bandera people... So I guess I have a genetic mistrust and fear of the Katsaps, because our family also survived their atrocities. New Year's holidays, we went with our family to grandmother Lida, who lived in [CITY] until recently. Yes, my dad is Russian by nationality. I don't know why it is written that way on the certificate because he was born in the former [CITY], now [CITY]. There are many relatives in the East and Russia: in [CITY], in [CITY], with whom we also became enemies... We fled under fire, through roadblocks, and not all transport ran. Do not convey fear. My grandma didn't want to go with us; she stayed behind. She said if, for her life, I would survive. She died on the second day of the occupation of the city. I can't forgive myself. I'm completely powerless, unable to change anything. I see her when I sleep; she is tired but smiling. I cry for her. After all, we rarely saw each other. And that's all... I, my husband and four children live in a city of nuclear workers. But since he lost his job, and the schools were closed, we decided to go to a village in the [REGION]n, for the sake of our children's relative peace, at least away from the sirens, because our children were scared, did not sleep at night when they ran for shelter. Even though I was frightened, I tried to restrain myself, my husband was still indifferent to the war, and I became tougher. Yes, the war changed me. The new situation put me in new conditions and frameworks of behaviour. I began to rely only on myself, although not in luxury, but in peace. There were Until Lukashenko started rattling his weapons on the border near us when a rocket fell on a car wash. I understood that you could not escape from war. And these constant dreams, because of which I cannot sleep peacefully, I just cry. Because long before the war, I dreamed that six people were raping my child and my younger son was killed. And these are only dreams, and what about those who experience it in reality or have lost their lives? Let's believe everything will work out, and the war will end soon. Terrible for the children. It is the worst thing that can happen to outlive your children... May we all have a peaceful sky

Були в нашій родині і голодомор, коли бабуся з Полісся ходила до Києва по хліб, міняла за золото... Але ж треба так, що маючи дітей, всі хлопці померли з голоду, а чотири дівчинки живуть і досі) Було, що застрелили НКВДисти прадідуся в пшениці. Розповідала мені прабабуся ще маленькій, як новонародженого сина (мого діда) вкинула у корчі, а їх вели на розстріл, не пам'ятаю причини, але Слава Богу, бабусю залишили в живих. Другий прадідусь (батько бабусі) був на прокурорській посаді у [МІСТО], прийшли серед ночі люди в темному та вивели її чоловіка. А зранку знайшла в картоплинні під яблунею, вбитого. Казали, що бандерівці застрелили... Виявилось, що інші люди, перевдягнені бандерівцями...Так що мабуть у мене генетично закладена до кацапів недовіра та страх, бо й наша родина пережила їх звірства. Новорічні свята, поїхали з нашою родиною до баби Ліди, що проживала у [МІСТО] донедавна, так, мій тато - росіянин по національності. Не знаю, чому так записано у свідоцтві, бо народився ще у колишньому [МІСТО], [МІСТО] нині. Рідні там багато на Сході, і в самій Росії : [МІСТО], в [МІСТО], з якими ми теж стали ворогами... Втікали під обстріли, через блокпости, не весь транспорт ходив. Страх не передати. Єдина була думка - вирватись. І паніка. Бабуся не захотіла з нами їхати, залишилась.Казала, якщо на життя, то виживу. Померла на другий день окупації міста. Не можу собі пробачити, повне безсилля, неможливість щось поміняти. Сниться ночами втомлена, але усміхнена. Плачу за нею. Бо й так рідко бачились.А це все... Самі ми, чоловік та четверо дітей, проживаємо у місті атомників. Але так як він втратив роботу, школи позакривали, вирішили поїхати в село, що на [РЕГІОН], ради відносного спокою дітей, хоча б подалі від сирен, бо малі лякалися, не спали ночами, коли бігали в укриття. Мені хоч і було страшно, але намагалася стримувати себе, чоловік байдуже відноситься до війни і досі, а я стала більш жорсткою. Так, війна змінила мене, нова ситуація поставила в нові умови та рамки поведінки. Я стала надіятися тільки на себе. Хоч і не в розкоші, але в спокої. Були. Поки Лукашенко не почав брязкати зброєю на кордоні, що близько нас, коли ракета впала на автомийку. Я зрозуміла, що від війни не втечеш. А ще ці постійні сни, через які я не можу спокійно спати, просто плачу. Бо ще задовго до війни наснилось, що шість осіб гвалтують мою дитину, а менший син зарізаний. І це тільки сни, а як тим, хто це переживає в реальності, чи втратив життя. Будемо вірити, що все обійдеться та скоро закінчиться війна. Страшно за дітей. Це найгірше, що може бути, пережити свою дитину... Мирного нам всім неба

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.